Пан Ціммерман іде до праці

СНІГОВА ЕНЕ'ІДА

...явори квітли і осипалися від легенького подиху вітру, а їхні пелюстки кружляли над головою і, щойно торк­нувшись руки, танули і зникали зоставляючи по собі тільки примарний холодок... ноги грузнули в сніг військо розбите сунуло втомлено а вдалині сиза хурделя накручувала обрій на веретено... пане Бумблякевич -прохрипів старий гетьман - ви зробили що могли вертайте домів не для вас незгоди вигнання вертайте... мовчки потряс головою - сніг забивав рот і очі... мертва україна лежала під снігом разом зі своїми хоругвами і мечами разом з булавою й короною... обглодана кість україни все що зосталось...

...мертве військо увійшло в кригу і заснуло притуливши до грудей шаблі і списи пригорнувши до шиї вірних своїх коней... мертва пісня разом з бульбашками повітря замерзла навіки... хтось має прийти і теплим подихом визволити їх із криги...

Олюня ще спала, коли крізь штори й фіранки, крізь невидимі щілини і тріщини вповз до покою ранок. Першими прокинулись меблі - легеньке несміливе

порипування, глибокий утробний стогін, бзикання мушок і хворобливе перешіптування шашелю.

Пан Ціммерман випорпався із важкого барлогу постелі, вповз у халат і пантофлі і посунув до дверей. Відчинивши їх, несподівано опинився на просторому бальконі з чорними фігурними перилами. Та не це викликало в нього оторопіння, а те, що побачив з балькону - крізь сизу мряку, крізь мерехтливу мжичку дощу, крізь холодне байдуже проміння сонця вдарило в очі срібло снігів... Наче велетенський обрус застелено поверх дерев і кущів, пагорбів і падолів, поверх будинків і звуків, джерел і крилець метеликів...

Далеко-далеко на пласкому обрії виднілася темна вервечка, в якій угадувалися люди, що втомлено брели на захід. Був певний, що це те саме військо, яке ввижалось йому уві сні, військо, приречене на вічне блукання в снігах. Здалося йому, що пізнає пана гетьмана на сірому огирі, а там одразу за ним і свого пращура в лисячім хутрі - великого і пузатого, мов циганський лантух, з люлькою попід кошлатими вусиськами, що припали снігом.

Якби пан Ціммерман мав на голові капелюха, то скинув би його і помахав сніговому війську... Та капелюха не було, і він сумно повернувся до покою, відчуваючи спиною, як тріумфально тануть сніги, як сповзає гостинний обрус, оголюючи хижі скелети грабів і в'язів, як оживають стрункі струмки і тнуть обрус на пасмуги, а разом зі сніговими заметами розчиняється, мов цукор, військо, аж допоки останньою не зникає гетьманська правиця з розчепіреними трьома середніми пальцями...

- Ти вже вста-а-ав? - потяглася Олюня кішечкою, але миттю згадала вчорашній акт дефлорації і набур­мосилася: - Що ти зі мною вчудив, негіднику? Який соромі

- Пардін, - вибачився пан Ціммерман, - якщо чесно, то се була моя перша шлюбна ніч.

- Ах! Не може бути! - в голосі її вчувалася невимовна втіха. - Коханий! А знаєш, це навіть дуже оригінально.

Канделябром! Ха-ха! Відтепер він стоятиме на видному місці і нагадуватиме нам нашу першу шлюбну ніч. А коли ти поїдеш у справах, залишивши мене саму, я братиму його до ліжка і уявлятиму тебе.

У двері постукали, і після Олюниного «хто там» почувся голос пана Ліндера:

- Пора, пане Ціммерман! Хутенько спускайтеся до
сніданку і рушаємо.

З

Сад пана Ліндера був просто безмежний. А в'язниця, виявляється, знаходилася у самому кінці саду. Пан Ціммерман погодився, що це дуже своєрідно, а як для в'язнів, то взагалі надмір людяності.

- Природа ушляхетнює, - проказав пан Дезидерій Фляк, тупцяючи за ними.

- Авжеж, - підтримав цю гадку пан Ліндер, - природа спонукає людей ставати добрішими.

- До кого? - поцікавився пан Ціммерман.

- До нас - представників влади.
За якийсь час вони зупинилися перед металевою

брамою, що була помальована на чорно і стояла просто серед кущів малини, а побіч брами не було нічого - ані муру, ані паркану, самий лише малинник. Це видовище викликало у новоспеченого директора в'язниці зди-вувальне «О-о-о!»

- Це і є в'язниця?

- Аякже. Перед вами вхід на в'язничне подвір'я.

- Але чому нема муру? Хіба в'язні не тікають?

- А куди їм, голубе, тікати? І головне - навіщо, з якою
метою? Адже це тільки умовно визначену територію
названо в'язницею, а насправді вона всюди, куди лише
не поглянь. Довкола суцільна в'язниця, замаскована під
місто. Га? Весело вигадано? Щоб ворог не здогадався. Я
вивів в'язничне життя на такий високий рівень, що

фактично воно мало чим відрізняється від життя позав'язничного. Хоча цей факт можна потрактувати і навспак, а саме: вільне життя є узгоджене з нормами і приписами життя в'язничого. Але то вже буде вільно­думство, яке карається законом - від п'яти до восьми літ.

Пан Фляк нахилився перед брамою і, пошпортавшись під камінням, видобув здоровецького ключа, яким і відчинив браму.

Панство вступило на просторе обійстя, в глибині якого красувалася довжелезна двоповерхова будівля під червоною черепицею, схожа на касарню. Уся місцина перед будівлею була обсаджена кущиками, квіточками і травичкою. По травичці прогулювалися в'язні. Чинили це якось дуже цікаво - ходячи по колу з закладеними за спину руками і вигукуючи хором:

- Ми такі щасливі! Ми такі щасливі! Ми такі щасливі!
Дехто навіть бив себе в груди і намагався перекричати

решту. Побачивши високих панів, в'язні враз вишикува­лися і проторохтіли:

- Най жиють його світлість цісар Франц-Йосиф! Гурра! Най жиють пан Ліндер! Гурра! Най жиють пан Фляк! Гурра!

- Одне маленьке уточнення! - гукнув їм пан Ліндер. -Межи паном Ліндером і паном Фляком віднині маєте волати віват і панові Ціммерману, котрий якраз заступає на свій надвідповідальний постерунок. Пан Ціммерман -то є ваш директор, ваш татуньо і ваш опікун. Най жиє пан Ціммерман! Гурра!

- Гурра-а-а-а-а-а! - відізвалося з шеренги.

 

- Продовжуйте ранкову прогулянку. І в'язні знову закрокували по колу.

- їх ніхто не стереже? - здивувався пан Ціммерман.

- Нема потреби. Вони самі себе стережуть. Самі себе
допитують, самі на себе доносять, самі себе пере­
виховують. Дуже зручно. Інакше б нам був потрібен цілий
штат охоронців, а це може влетіти в неабиякий гріш. А я

дбаю про бюджет рідного міста як про свою власну кишеню.

Всі ув'язнені були зодягнені в однакові голубі сорочки, що сягали до п'ят, з-під сорочок виднілися босі ноги.

- Цікаво у вас вбрані в'язні, - сказав пан Ціммерман.

- Не «у вас», а у нас. Вбрані вони у дуже вигідну одіж, - мовив пан Ліндер, - її легко шити. Уявіть собі, скільки було б мороки з різними там блюзками, штанами, черевиками. На це треба багацько коштів, часу і людей. А всього цього у нас якраз брак.

Комісар вийняв з кишеньки на животі дзиґарок, дзенькнув покришкою, від чого усі в'язні враз замовкли й завмерли, пильно глянув на годинника і проголосив:

- Прогулянка закінчена!

В'язні розбіглися по обійстю, і пан Ціммерман побачив, як вони із подиву гідною заповзятливістю кинулися до роботи.

Двоє в'язнів несли через усе подвір'я, зігнувшись і покректуючи, щось важке і об'ємне, але що воно було, пан Ціммерман розгледіти ніяк не міг, доки в'язні, наблизившись, не розвернулися до нього боками і не явили його очам велике і залізне ніщо. На чолах у них аж рясніло від поту, червоні жили нап'ялись, мало не лускаючи, а вуста приказували: «Ну ще ще трохи вже недалеко ну хороба тяженна бодай би її пес рівніше куди дурний рівніше...»

Пан Ціммерман примружив очі, вдивляючись уважно в те Ніщо, але воно від цього не перетворилося в Щось, а так і зосталось суцільним і неіснуючим Нічим, прозорою порожнявою, об'ємним кшталтом повітря, гарячим подихом вантажників.

Потім угледів ще одного в'язня, який котив інше велике, кругле й тяжке, мов камінь Сізіфів, Ніщо. Воно було майже в його зріст, бо в'язень лиш ледь нахилився вперед, вкладаючи у кожен поштовх усю свою силу і впертість, видихаючи стогін і втому. Сорочка йому

прилипла темною плямою до спини, волосся стирчало скуйовдженими пасмами, чоло було брудне від частого витирання замурзаною долонею. Чоловік котив своє Ніщо з таким самозабуттям, що пан Ліндер мусив вступитися йому з дороги, щоб не потрапити під усерозчавлюючий каток Нічого.

- Обережно, пане Ціммерман, щоб не сталося нещастя.

- Що вони роблять? - не втримався і спитав новий директор в'язниці, обводячи збаранілим поглядом терен, на якому всюди кипіла така ж фантастична праця - важка і виснажлива у своєму неіснуванні, в даремності і безглузді.

Двоє в'язнів енергійно копали грядки, майстерно імітуючи усі рухи копача, а при цьому не маючи в руках нічого, що б хоча б віддалеки нагадувало рискалі, - себто взагалі Нічого. Ще двоє садили в щойно буцім-скопану землю буцім-квіти, котрі проте зовсім не становили собою аж таке Ніщо, бо були з розфарбованого паперу. Третій в'язень виймав з пуделочка штучних метеликів і пришпилював до щойно висаджених квіточок.

- Які вони милі в своєму дитячому захопленні, -втішено похитав головою пан Ліндер. - А всі ж троє сидять тут не за крадіжку гаманця в базарної зеленярки, а за напад на банк.

- А хто вигадав саме такі квіти садити?

Пан Ліндер скромно опустив очі, а пан Фляк відповів за нього:

- А хто ж би, як не сам пан Ліндер? Він і про метеликів подбав.

- Дійсно, з метеликами воно дуже гарно виглядає, -погодився пан Ціммерман. - Шкода лише, що під час зливи ця вся краса може пропасти.

- А я вже й про це подумав, - сказав пан Ліндер. -Коли в'язні помітять на небі хмари, вони миттю усі квіточки повисмикують і занесуть до приміщення, а як випогодиться, знову висадять.

- А що фарбують ті двоє? - спитав директор в'язниці, показуючи рукою на в'язнів, котрі весело махали пензлями в повітрі. Те, що вони фарбували, знаходилося якраз посеред грядок із буцім-квітами.

- То пам'ятник панові Ліндеру, - сказав пан Фляк. - Я наказав, щоб перемалювали постамент. Раніше він мав надто непривабливу зелену барву. Зараз уже виглядає куди веселіше, чи не так?

Панові Ціммерманові закортіло спитати, якою ж барвою тепер малюють постамент, але стримався, не бажаючи видатися невихованим. Натомість спробував уявити собі цей пам'ятник і запам'ятати, на якому він саме місці височить, щоб, бува, не напоротися на нього.

- Отак і проминають тут день за днем у муравлиних турботах. Праця перевиховує найзапеклішого зло­чинця, - сказав пан Ліндер. - І вам, пане Ціммерман, тепер слід дбати, щоб забезпечити їх якоюсь корисною роботою. В'язні не повинні байдикувати. Усе це, що ви бачите, називається каторгою. Люди важко працюють, не бачачи жодних плодів своєї праці. Але коли вони врешті роблять поступ у вихованні себе як гро­мадянина, тоді їх милостиво переводять на іншу, легшу працю. Там уже вони дістають у руки різноманітні знаряддя і створюють весь добробут і затишок в'язниці. Шиють одяг, перуть, куховарять, прибирають, роз­водять курей, гиндиків, кролів, свиней тощо. Одним словом, тут маємо ціле суспільство, котре себе повністю забезпечує. Таким чином, я не витрачаю ані шеляга з тих державних коштів, які мені виділено для утримання в'язниці. Всі ці гроші отримує мій комі­саріат, котрий з іще бурхливішою енергією кидається у вир...

- Пане Ліндер! - перебив його пан Фляк. - Уже все готове для відкриття.

- Відкриття чого? - невдоволено зиркнув на свого тестя пан комісар.

- Відкриття вашого пам'ятника.

- А хіба він іще не був відкритий? Якщо мені не зраджує пам'ять, то ця знаменна подія відбулася рівно рік тому.

- Звичайно, - погодився пан Фляк. - Але то було просто відкриття пам'ятника з нагоди його встановлення, а нині маємо відкриття пам'ятника з нагоди його перефарбування.

Пан Ліндер замислився і з подивом озирнув тлум в'язнів, який оточив грядки з буцім-квітами і витріщився на буцім-пам'ятник.

- Взагалі я людина скромна... - почав несміливо пан
комісар, але одразу ж і вмовк, коли пан Фляк смикнув
його за рукав.

На діжку виліз один із в'язнів і почав виголошувати:

- Шановне товариство! Ми зібралися сьогодні на
урочисте відкриття оновленого пам'ятника нашому
чудовому сучасникові, великому батькові нашої в'язниці,
відданому бійцеві за наше краще майбутнє - панові
Ліндеру! Це скромний дар, що ми його приносимо на
вівтар нашої вдячности тим грандіозним перетворенням,
які обумовили непереможну спрямованість, породили
бурхливу енергію, величезний політичний досвід і
державну мудрість, продиктований палкою і щирою
любов'ю й повагою до пана Ліндера. Цей пам'ятник, що
його витесав з граніту наш талановитий митець Буньо
Рибка, є твором, що дозволяє спізнати, яких зусиль
вартувало нашому народові на чолі з паном Ліндером
захистити рідну в'язницю від ворожих впливів, підняти її
з хаосу моральних руїн. На вирішення найвищих
гуманістичних завдань пан Ліндер спрямовував внут­
рішню і зовнішню політику в'язниці. Разючий контраст
із минулим являє нині дійсність нашої в'язниці. Уявімо собі
людину, яка знала цю тюрму ще з давніх часів. І ось ця
людина прибуває сюди знову, ходить по ній з краю в край.
Вона бачить безмежні ниви хлібів, на яких працюють наші
трударі, могутні фабрики і заводи, зелені оази в колишніх

пустелях, бачить усі наші перетворення з красивими театрами, музеями, школами, і просто по-людськи зручними камерами замість колишніх глухих і темних кліток. Візьмімо хоча б одну-єдину постанову із тієї тисячі постанов, які надходять до нас із воістину небесної канцелярії пана Ліндера: постанову про ліквідацію ґратів! Згадайте, з яким ентузіязмом усі ми прийняли її, як ми тішилися і раділи. І ось тоді саме з ініціятиви камери число сім наша в'язниця вирішила все-таки не ліквідовувати ґратів. Усі погодилися, що вже сам факт існування постанови про ліквідацію ґрат дає усі підстави вважати, що їх просто нема, а отже, й ліквідувати нема що. Багатющий політичний досвід, мудрість, енергія та ініціятива, намагання розглянути всі теоретичні проблеми в нерозривній сув'язі з розробкою основних завдань - все це знаходить відображення в чудових виступах і доповідях пана Ліндера, котрі показують зразки творчого збагачення прогресивного вчення Франца-Йосифа в питанні побудови світлого майбутнього кожної в'язниці. Гурра!

- Гурра! - ревнули в'язні.

- Ґратулюю, пане Ліндер, - потис комісарові руку пан Ціммерман. - Я й не знав, що ви така визначна людина! Ви справжній реформатор!

- Так, - погодився той, - але зараз із почуттям патріотичного обов'язку передаю всю владу у ваші руки. Тепер ви поведете цю шановну громаду за собою, і я вірю, що незабаром і ваш пам'ятник височітиме поруч з моїм.

В'язні почали розходитись, їх чекало ще багацько роботи. Пан Ліндер зупинив чоловіка, який щойно промовляв з діжки, і подякував йому за теплі слова.

- Хочу представити пана Кнедлика, - сказав з великою
повагою в голосі пан Ліндер.

Пан Ціммерман відчув у правиці мокру й слизьку долоню з холодними клюсками пальців.

- Це ваш новий директор, - продовжив комісар. - Пан Кнедлик є нашою людиною, іншими словами - нашим агентом. Нема у цій в'язниці людини відданішої нашій справі ніж пан Кнедлик. Це аґент, що в одній особі становить цілий таємний комісаріят з безліччю карточок, анкет, довідок, схем і креслень у своїй безцінній голові. Тут, - пан Ліндер постукав пальцем в чоло пана агента, - знаходяться геть усі кримінальні справи на всіх в'язнів, навіть на тих, що вмерли. Пан Кнедлик виконує надзвичайно важливу місію, а саме: стоїть на сторожі права і добробуту. Він уважно вслухається у всі розмови, він простежує кожен крок пересічного в'язання і все це нотує, нотує, виливає на папері і подає мені на стіл. А там, у тих безцінних нотатках є все: не тільки ви­словлювання і дії в'язнів, але й, що просто фантастично -їхні думки!

- Що ви не кажете?! - не втримався пан Ціммерман, щоб не поплескати по ремені пана аґента.

- Пан Кнедлик - це мої очі, моє вухо, мій ніс і мій... е-е... моє... е-е... моя... ну, одним словом - це людина, що замінює цілий апарат. А які художньо довершені доноси він пише! Боже мій! Що за перо! Що за стиль! Ви, пане Кнедлик, справжній Бальзак! Кажу вам це чесно і відверто. Я впиваюся читанням цих шедеврів... Уявіть собі, зовсім недавно один екстреміста нашкрябав на моєму пам'ятникові, м'яко кажучи, нецензурне слово. Ну, факт, самі розумієте, обурливий. Пам'ятник, твір мистецтва, документ епохи, а на ньому якесь брудне слівце. Та ще й цвяхом. І ось пан Кнедлик бере в руки своє золоте перо і пише твір надзвичайної поетичности і довершености. Це вийшов не донос, а справжня соната, ні - рапсодія! О, як мені шкода, що я не музика і не можу покласти її на ноти, аби щоранку пестити своє вухо ніжними і ласкавими звуками... Ні не можу втриматися, щоб не зацитувати вам, пане Ціммерман, кількох рядків з цієї шахерезади:

Дух пориває мене:

Про нові починаю писати я свинства.

О Боже, задум співця надихни!

Дай мені сили опертися помсти бажанню!

Дай мені віри у те, що покара прийде неодмінно!

Бачу нові злодіяння і в серці моєму розпука.

Пам 'ятник вчителя мого і ватага

Хтось закаляв і знеславив.

Нюхаю всі я сліди, озираю піщинки,

Ворога лютого я відшукаю, а ні - то загину!

- Ну, чи це не Овідій? Чи це не Горацій? - Пан Ліндер
сьорбнув розчуленим носом і закінчив: - Друже мій, -
дозвольте вас так називати, - друже мій, я вирішив на
знак ваших величезних заслуг у галузі криміналістики і
юриспруденції зробити вам невеличкий і скромний
дарунок. Ось він!

З тими словами пан Ліндер попорпався в кишені і видобув на цей зачухраний світ таку ж зачухрану краватку. Вона мала дещо сумний і вим'ятий вигляд, а де-не-де ще й вилискувала тлустими плямами, але пан Кнедлик узяв ЇЇ в долоні наче не знати якого скарбу і з вибалушеними очима вірного громадянина поці­лував її.

- Носіть цю пам'ятку про мене і всім розповідайте, як
високо цінить держава ваш вагомий внесок.

Щасливий аґент вклонився і повернувся до своїх обов'язків, приміряючи дорогою і так і сяк краватку до голої шиї.

- Пане Ліндер, у промові шановного агента зга­дувалися безмежні ниви хлібів, фабрики, заводи, театри, музеї - де це все знаходиться? - поцікавився пан Ціммерман.

- Хе! - втішився комісар. - Саме в цьому і полягає великий акт перевиховання! Нічого цього нема, але нехай в'язні вірять, що воно десь існує. їм самими через те стає легше на душі, адже тоді очікування звільнення з в'язниці

набирає глибокого сенсу. Кожен прагне відбути свій термін з якнайбезгрішнішою репутацією, щоби вийти в світ вільних людей чистим, наче херувим.

- Чудово, але коли він виходить у цей світ, то раптом помічає, що з нього покепкували, бо там нема тих усіх приваб.

- Справді так думаєте?

- Не хтів би-м, але факти змушують.

- Отже, цього разу факт є такий, що вони ніколи, -повторюю: ніколи! - не дізнаються, що над ними покепкували, - голос пана Ліндера звучав гостро, але не без ввічливости. - І знаєте чому?

- А чому?

- Бо їм не судилося покинути стіни в'язниці.

- Мають пожиттєвий термін?

- Можна це так назвати. З огляду на те, що ніхто не може бути безгрішним. Навіть якби дуже намагався.

- Іншими словами, ви завше здатні знайти причину для продовження терміну?

- Маєте рацію. Тепер цей шляхотний обов'язок перейде у ваші руки.

Пан Ціммерман не відобразив на своєму обличчі надмірного задоволення, але це пана Ліндера не вразило і на мить.

- Дивно все ж, що при цьому в'язнів не охоплює бажання втекти звідси.

- Ні, не охоплює. Кожен в'язень пильно стежить за тим, аби когось таке бажання не спокусило, він просто зацікавлений у тому, щоб виявити когось такого і дати мені знати. А тому має очі завше відкриті. Бо виявивши потенційного втікача, він одразу вкорочує свій термін удвічі. Розумієте? Удвічі! А це вже щось важить!

- Ага, то скоротивши свій термін удвічі, уже можна сподіватися на волю?

- Сподіватися завше можна.

- Що це має означати?

- Я вже говорив: звідси потрапляють лише на цвинтар. Та й то тюремний.

- І знаючи це, в'язень таки висліджує свого товариша?

- Звичайно. Люди вже так якось влаштовані, що навіть найплюгавіша людська істота переповнена надіями, мріями і снами. А все це варто підживлювати. Нехай собі жевріє. До пори. Коли ж з'являється зневіра - о, це вже найбільша небезпека для кожного шанованого закладу чи середовища. Погана вівця псує отару. А тому погану вівцю слід якнайхутше відправляти на заріз. Причину завше можна знайти.

- Бачу, обов'язків у мене не так уже й мало. Подивляю вас, пане Ліндер, як вам, одному, вдавалося здолати таку фуру роботи!

- Але я так само жертва своїх надій і сповідань. Я вірю в те, що моя скромна праця буде визнана там, нагорі, і коли-небудь найясніший пан цісар згадає про мене і викличе до себе до Відня. Може, ласкаво допустить до трону, я впаду навколішки, а він почепить мені на груди золотого хреста. І скаже: «Пане Ліндер! Вами пишається вся наша імперія!..» Або ще ліпша така картина... До нашого містечка прибуває справжній потяг по колії, що прокладена всього за одну ніч, прибуває потяг, весь у лямпіонах, стяжках, квітах, прапорах, а з нього виходить пан цісар і каже до тлуму, що висипав на двірець: «Чи се є славне місто С?» «Так є, пане цісарю!» - відгукує тлум одним подихом. «А чи є серед вас видатний діяч сучасности пан Ліндер?» І тут мене підносять на руки, і я пливу, пливу на руках, мов на хвилях, і ось, коли підпливаю до пана цісаря, то пан цісар скидає свою цісарську корону і вдягає мені на голову зі словами: «Вітаю вас, пане Ліндер, яко єдиного і найзаслуженішого спадкоємця мого трону, бо ніхто з гіллястого дерева Габсбурґів не вартий цеї чести, крім вас!» А тоді всі: «Гурра! Віват! Най жиє!»

Пан Ліндер так захопився розповіддю, що в якомусь самозабутті останні слова вже прокричав на всю

горлянку, чим ураз збаламутив в'язнів, бо вони вмить покинули роботу і теж почали галайкати «віват», аж їм писки побуряковіли.

Та ось пан комісар вдячно всміхнувся, підняв долоні догори, і вітання вляглося, а робота закипіла.

- То ви, пане Ліндер, ще й цісарська родина! -
подивувався пан Ціммерман. - І я це дізнаюся щойно
тепер, з промови, виголошеної в афекті? О-о, щиро
схиляюся перед вашою скромністю.

Пан Ліндер опустив очі, а пан Фляк сказав:

- Властиво, я не знаю більш скромної особи, аніж пан Ліндер... Він настільки скромний, що зовсім забув про страту, призначену на сьогоднішній день.

- О! - вигукнув пан Ціммерман. - То нині має відбутися страта? А кого, прошу я вас, мають стратити?

- Гм... І справді, я забув, - сказав комісар. - Все ж таки на одну голову стільки обов'язків забагато. Чи не того жевжика маємо уколошкати, що розклеював по цілому місту бунтівливі листівки?

- Еге, маєте рацію, - відповів пан Фляк. - Якраз того. Засидівся вже, бідачка.

- Ну, то підіть за ним, пане Фляк, а ми з паном Ціммерманом потихеньку почимчикуємо собі до нашої оранжереї.

- До оранжереї? - здивувався пан Ціммерман.

- Еге ж, пане директоре. Саме в оранжереї знаходиться одне із місць страти. У нас кожна страта мусить приносити й користь. Тому частина страчених гине в театральних виставах. І, скажу вам, геть усі приречені прагнуть загинути саме на сцені. Для цього діла в нас тривають спеціальні репетиції, де в головних ролях мають, крім засудженого, виступати також пан Фляк і я. Решта - се професійні актори. Суть у тім, що текст п'єси відомий детально усім, крім засудженого. Тобто він знає лише загальний сюжет, але на ті чи інші репліки може реагувати як йому заманеться. Не знає він тільки того,

чим ця п'єса закінчується. Йому відомо, що в самому кінці він має загинути, але як, від чиєї руки - сього не знає.

- Закладаюся, - вигукнув пан Ціммерман, - що се ви самі й вигадали!

- Аякже! Я не одне в цьому місті вигадав! - хитро всміхнувся у вуса пан комісар. - Але ходімо, пане директоре, дорогою я вам розповім ще дещо.

Вони рушили з тюремного подвір'я, вийшли знову до саду і там пан Ліндер продовжив:

- Ці вистави у нашому місті користуються над­
звичайним успіхом. Народ заздалегідь тішиться, шиє собі
убрання, а корчмарі торгують винами й іншими напоями,
котрі своїми назвами роблять своєрідну рекляму
майбутній виставі. Ну, от, наприклад, два місяці тому
ми виставили п'єсу одного нашого молодого драматурга
«Мальва Ланда».

Пан Ціммерман не зумів стримати свого подиву.

- Що, пане директоре, ви цю п'єсу читали? - єхидно запитав пан Ліндер.

- Ні-ні, звідки, - розгублено белькотів пан Ціммерман. - Мене вразило це ім'я - Мальва Ланда... Дуже цікаве ім'я...

- Але звідки ви взяли, що це ім'я? Хіба я щось подібне казав?

- Ні, але мені здалося...

- То не є ім'я, пане директоре, - мало не ображеним тоном твердив пан Ліндер. - То є країна. Мальва Ланда. Так само, як Голяндія, Зеляндія, Ірляндія, чи Ісляндія. Молодий драматург має право вигадати собі яку завгодно країну.

- Маєте рацію. А ви впевнені, що такої країни немає?

- На сто відсотків! Ми тут не допускаємо п'єс із місцевої чи будь-якої іншої історії, щоб не розбуджувати в масах хворобливих інстинктів. Вони неодмінно починають у невідповідних моментах ридати або зриватися з місця і

навстоячки слухати пісню або рецитацію. Вважаю се є недопустимим у справжньому мистецтві.

- Пане Ліндер, а хто сей молодий драматург?

- Чому ви ним зацікавилися? Адже ви не бачили тієї вистави.

- Ну, оскільки я тепер маю працювати на вашому терені, то було б дуже мило з вашого боку нас познайо­мити. Адже майбутні страти-вистави плянуватиму вже я, чи не так?

-Ай справді, се ж тепер ваш зобов'язок! Хе-хе! Он як воно повернулося. Ну що ж, будьмо знайомі: пан Ліндер, молодий драматург.

Пан Ціммерман ковтнув повітря і потиснув про­стягнуту руку. Коло замкнулося, і його надія на те, що вдасться розлущити ще одну таємницю Мальви Ланди, пукнула, мов булька на воді. Ледве чи пан Ліндер скаже щось більше, а випитувати його небезпечно. Хоча, можливо, він навмисне згадав саме про цю п'єсу, щоб спровокувати на дурні запитання.

- О-о, - видушив із себе, - сердечно ґратулюю! Не знав, що у вас такий всесторонній талант.

- Ну, що ви... просто беру приклад з нашого цісаря. Адже він потаємно пише п'єси. І теж під прибраним іменем. Ось, наприклад, ми виставляли такі його шедеври як «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сва­тання на Гончарівці»... Чудові речі. А головне - море крові! Як у Шекспіра. А це якраз те, що нам треба. Народ просто шаленіє. І що ви гадаєте? Деколи ми змушені таку виставу розтягнути на кілька днів, бо публіка ніяк не може погодитися, що вона триває лише дві години. Тут уже я повинен сам допрацьовувати чужі п'єси, дописувати діальоґи, монольоґи, цілі сцени, щоби з двох годин зробити хоча б вісім-десять.

- Єгипетський труд!

- І не кажіть! А що я за це маю? Нічого. Лише моя родина знає, що се я таке чудо ушкварив. І більше ніхто.

От така, бачите, важка доля державного діяча. А у мені ж дрімає талант драматурга.

- Чому дрімає?

- Та тому, що я встиг написати лише одну п'єсу. Вс^р інше - це переробки, переспіви і переклади. А якби мі: більше вільного часу, то я б накресав, може, не менше від Шіллєра... Мене тягне експериментувати! Зробити революцію в театрі. Вивести його з замкнутого простору на відкритий, перетворити ціле місто на театральну сцену і змусити геть усіх мешканців чинити лише те, що написано в п'єсі! Уявляєте? Я б написав грандіозний твір у безлічі томів, де було б розписано по днях життя міста, поведінка кожного мешканця. Що він має говорити за сніданком, в праці, у вільну годину, що має бурмотіти у сні, що думати, про що мріяти. Я б описав навіть сни на всі ночі! О, се була б справжня «Божественна кумедія»!.. А сам я лише ходив би з книжкою і, як режисер, перевіряв би, чи не відійшов хтось од сценарію, чи не змилив священного тексту... Гадаю, що якби вдалося відповідно видресувати людей, то вони б і по моїй смерти старанно наслідували свої ролі... Яким би легким і радісним було їхнє життя! Не життя, а пісня! Усього й проблем, що вивчити слова. А слів тих не так уже й багато. Я взагалі вважаю, що літератори вчинили велику дурницю, понавигадувавши безліч нових слів. Тепер кожен словник - це дрімучі хащі, в яких легко заблукати, але вибратися напростець неможливо. Я б викреслив відсотків дев'яносто. А з тих десяти, що зостануться, вибрав би не більше як п'ятсот. Таким чином, вивчити свою роль на багато років уперед не коштувало б жодних зусиль. Фактично усі репліки були б комбінацією одних і тих же слів.

Пан Ціммерман ухопив пана комісара за правицю і міцно потиснув її:

- Ви геній! Ваше місце там! - вказав у бік Відня. - Ні -там! - вказав на небо. - Вам слід сидіти на Олімпі і смикати

за ниточки усе людство! Яка шкода, що такі неземні таланти погибають в таких дірах!

- Ах, пане Ціммерман! - сказав пан комісар, глянувши х небо. - Якби я був сонцем, то у мене кожен би мав свою,j»Hb. Я зворушений до глибини душі вашими словами! Ви 'дійсно патріот і державний муж. Ви розумієте, кого потребує наша країна. Та, на жаль, усі мої геніяльні пляни й проспекти нуртують лише у моїй голові. Я не можу розірватися на частини і обіймати аж таку кількість посад. Мушу себе постійно обмежувати, мушу вибирати між мистецтвом і політикою.

- Але з іншого боку, якби вам вдалося написати оцей свій епохальний твір, то можна було б покинути усі інші посади. Адже життя точилося б по насмарованій колії. Ні вправо, ні вліво. А ви, яко режисер, лише де-не-де вносили б цінні поправки та підказували б зі свого суфлерського кабінету котрусь репліку, або навіть не репліку, а одне слово, або навіть не слово, а йно півслова, ледь помітний мрук!

- Далебі, пане Ціммерман, ви, як ніхто інший,
зазирнули в мою душу. Люди вже так створені, що
постійно потребують вождів і диктаторів, котрі б
опікувалися ними, як вівчар отарою. Потребують
диктатора дужче, ніж Господа, бо ж лице Господа
сховане, і перед ним не можна схилятися. Люди мусять
бачити, перед ким схиляються. Для цього й Ісуса
розп'ято, прибито цвяхами, щоби вічно він висів перед
очима. Отак і диктаторські парсуни мусять висіти на
кожному кроці - усміхнене батьківське обличчя з ледь
помітною посмішкою, теплий, але владний погляд...
Коли нема вождя, народ м'якне, ниціє духом, хилиться
за вітром...

- Мені здається, що самого лише диктатора замало.

- Безумовно! Мусить бути ціла вертепна драма. Народ повинен настільки захопитися тим, що відбувається перед його очима на сцені, щоби зовсім не помітити, як і сам

стає частиною вселенського вертепного дійства, де кожному відведено таку просту, але яку ж відповідальну ролю - ролю порошинки!

Що далі вони заглиблювалися в сад, то все більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, вигойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли. Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним. Та коли пан Ліндер відчинив скляні двері оранжереї, пан Ціммерман одразу відчув, як його враз овіяло гарячим теплом тропіків, а погляд одразу розплавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп'янілого від спеки листя.

Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстази, в якій воно мало не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б'є запа­морочлива духмяність еякульованої живиці, на з'яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гайші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати і солодко постогнувати...

О, відвернись, відвернись, прибульцю, від їхніх жаждивих обзорин, інакше тебе обплутають з ніг до голови, наче те дерево, і зійдеш соками, спливеш надміром жаги, витечеш весь сам із себе з кожною білою краплею... Живиця твоя, скотившись у ніжний тоненький струмок, перетвориться в білий бурштин...

Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир пере-

плутаного, безнадійно скуйовдженого поросту бла­китного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті і какаові папужки - орхідейські євнухи... Тирликає, мов божевільна, руда тарантохля, аж її довге пір'я, наче строкаті френзлі, стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає ву­зенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше. Звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озира­тися навсебіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку. Тоді, як одна пташина витьохкувала «лін-дер, лін-дер, лін-дер», інша підцвірінькувала «ціммер-ман, ціммер-ман, ціммер-ман». Зелені хвилі рослин, голубі скелі, низенька стеля неба - все це було, наче виткане на кашмірському килимі, а тому таке чудне і далеке від дійсности...

Але що се? На велику червону полюцію раптом сів жовтий в крапочки... майтелик. Та це, може, ще б і не було аж таким дивом, якби з-за кущів ліліону не викотився маленький чепурненький клак. З'ява цих, уже знайомих сотворінь, зворушила пана Ціммермана так, мовби стрів когось рідного, аж забігав очима, відчувши душевне сум'яття і, щоб показати, як йому байдужі оці чудацькі сотворіння, проторохкотів:

- Пане Ліндер! Се не оранжерея - се справжнецька джунґля Бірми! Бодай мене слониха брикнула!

- Е, то допіру сказати б парк, а там далі тягнуться вже справжні дикі нетрі з хижими звірами, де цілком можливо натрапити і на слониху.

- Та що ви кажете! Там живуть хижі звірі?

- Аякже. Як і в кожній джунглі. Я сам їх тут розвів. Я ще, скажу вам дискретно, і селекціонер. Я тут вивів безліч нових видів рослин і тварин.

- Яким методом?

- Методом схрещення. Спочатку я чинив це без жодної системи - схрещував крокодила зі слоном, пантеру з мавпою, черепаху з мурахоїдом, антилопу з крабом, цибулю з салом і таке інше...

- Але хіба ж такі різновиди здатні схреститися?

- У мене - так! Я маю свої маленькі таємниці.
Непокірних відправляю гицлям. Тут панують закони
джунглів: хочеш вижити - схрещуйся. Я зробив справжню
революцію в зоології та ботаніці. У мене тут можна
побачити квітку кобру, літаючу орхідею, стрибаючі
кавуни і здичавілі квашені огірки. А скажені помідори
просто таки не дають дихати афролаксам - вони їх
ґвалтують, де лиш зобачать.

«Цією тирадою він хоче пояснити мені появу майте-лика і клака, - подумав пан Ціммерман. - Адже ці тварини водяться лише на сміттярці. Яким же чином вони сюди потрапили? Невже він справді їх сам вивів? А може завіз? А якщо завіз, то мусить знати, яка епоха панує там -назовні? Тобто він свідомо грає вар'ята. Для чого він це робить? Для власного спокою? Йому відомо, що я знаю, що все це суцільна брехня, а все ж стоїть на своєму... Цікаво, наскільки замішана в цю гру його родина... Але є ще пан бургоміст Адже, судячи з усього, лише він один літає до Львова. Може, він і привіз для пана Ліндера звірів зі сміттярки? Тоді, пан Ліндер і справді може не знати про тамтой світ...»

Пан Ціммерман наморщив чоло. І коли він наморщив чоло, то раптом його осяяла не така вже й простацька думка: що воно в біса за пан бургомістр, який не відіграє жодної ролі, бо безроздільно тут панує лише пан Ліндер, то чим же тоді займається бургомістр? Тільки те й робить, що роз'їжджає туди-сюди і дурить народ? Ге, тут щось не те. Перша хвигура в місті - се пан Ліндер. Людина-оркестр. А коли вже він обійняв аж стільки-но посад, то чого б йому не посісти і ще одну?..

Пан Ціммерман струснув головою і прислухався, як задзеленчали гвинтики і шрубочки, шпиндики і шворені. Порядку в голові не було. А пан Ліндер у цей час загравав із якоюсь безсоромною орхідеєю, що розкрила перед ним масні червоні пелюстки, являючи світові палаючу невтрим­ним жаром маточку і напнуту стужавілу тичинку. Пан комісар спритно впіймав клака і кинув його в орхідею. Пелюстки враз замкнулися, спочатку пролунало жадібне сьорбання, а потім ритмічне, смаковите жвакуляння.

- Жіноча краса оманлива! - сказав на це пан Ліндер і засміявся.

- А те, що ви кинули в квіточку, теж жива істота?

- Аякже. Називається клак. Моє творіння. Якось я знічев'я бавився вичесаним волоссям моєї дружини. Вона складала його в шкатулку, маючи намір згодом зробити з нього перуку. Ну от, я бавився, і тут мені крапнула в голову осіянна мисль. А що, як цей клак волосся оживити? Одним словом, я упіймав кішку і змусив її проковтнути волосся. За якийсь час воно вилізло з неї вже як жива істота. А коли я схрестив його з жуком, вийшло дуже цікаве сотворіння. Його тепер тут повно. Розмножується просто квадратно-гніздовим способом.

Га! - стрілило в голові пана Ціммермана. Чи се не воно? «Квадратно-гніздовий спосіб!» Що ви на се? Звідки панові Ліндеру - громадянину бабці Австрії - відомо про спосіб, який впроваджено далеко пізніше? Сумнівів тепер не було. Пан Ліндер - це той самий бургомістр, який ґрасує межи Львом і С, навозячи сюди щораз густішого туману. Але. будучи паном Ціммерманом, не можна виявити своїх міркувань...

- Проте, либонь, ви ще не чули про цей спосіб.

- Про який? - не второпав гість.

- Та про той же: квадратно-гніздовий.

- Таки ні.

- Ну от. А перед вами його творець. Саме я його вигадав і впровадив сюди. Бо ця джунґля якраз і

висаджувалася таким ось чином. Згодом воно себе виправдало. Дерева розростаються куди привабливіше, а крім того, набагато хутше. А додаймо ще клімат, екваторіяльне сонце і таке інше...

- Ну, се вже ви загнули - екваторіяльне сонце!

- Чому загнув? Нічого я не загнув. Над нами скляне небо, котре збільшує кожен промінь у кілька разів. Це те саме, коли ви лупою підпалюєте папірець. Це небо знаходиться зараз під невеличким кутом, а коли я кут збільшу, то тут усе згорить синім полум'ям. А як ви гадаєте, могли б тут перезимувати усі ці баобаби, пальми, бананаси, партагаси і різні інші ковбаси? Оно - бачите? Ковбасяне дерево. Плодоносить винятково вудженою ковбасою. Тобто вудиться вона вже в процесі дозрівання під сонцем.

Вони підійшли до дерева, з якого звисали рясні ковбаски, наче стручки, вилискуючи тлущем на сонці, і пан Ціммерман покуштував кусник.

- Трішки недосолена, - сказав поплямкавши. - Як, цікаво, це дерево з'явилося на світ?

- Ну, саме дерево вже було раніше. Се, як бачите, баобаб. У нього було дупло. Отже, я це дупло щільно забив ковбасним фаршем, заліпив зверху тістом і залишив. За якийсь час на гілках появилися перші ковбаски. Я міркував так: якщо в природі вже є хлібне, кавове і молочне дерево, то гріх не мати ще й ковбасяного. Я назвав його ковбаб. А щодо недосолености, я вже здогадався, у чім причина -дерево частину соли ввібрало в себе. Завдяки цьому я зробив карколомне відкриття, що дерева люблять ласувати сіллю так само, як і корови. Тепер, коли я хочу добитися від дерева свого, заманюю його сіллю.

Ну, гаразд, а як же він пояснить з'яву майтелика? Адже в цісарській Австрії барвистих майток ще не існувало! Ха-ха! Отут ми його й схопимо!

- Пане Ліндер, а цей... е-е... метелик... Як вам вдалося
вивести таку здоровецьку комаху?

- Одне уточнення, пане Ціммерман, се не метелик, а май-те-лик. Бо походить він з моїх старих майток. А діло було так. Пошила жінка сукню, і залишилося в неї ще трохи краму, то я взяв і власноруч пошив собі майтки. Носив, носив, аж якось відпочивали ми тут коло ставка з жінкою, от я майтки й повісив на гілці. Коли прийшло вертати додому, я до майток, а вони -фурр! - і в ліс. Тепер літають цілими зграями. Але зате і я вже майток не купую. Упіймаю котрогось майтели-ка, поношу та випущу на волю, - іншого ловлю. І так уже кілька літ. Коли і вам теє, то, будь ласка, носіть на здоров'я.

Вони пройшли ще кільканадцять метрів, і перед ними вигулькнуло синє око ставка з берегами, що були викладені замшілими брилами. Вода була такою прозорою, що глибоке дно проглядалося, наче крізь побільшуване скло. Барвисті рибки миготіли серед тугих стебел, великі бульбахи здіймалися вгору і лускали обабіч лапатого латаття.

В глибинах ставка вимальовувався якийсь невиразний контур, у якому було важко щось розпізнати, крім загуслих сутінків, що заплуталися в зелень, а ввечері поволі підносяться на поверхню, сходячи з плеса, мов з неба, і розтікаються по саду, втоплюючи в себе усе живе й неживе. Коли воно починає там на дні рухатися, рибки блискавично шугають врозтіч і на безпечній відстані завмирають в тривожному заціпенінні.

Ставок, можливо, живе якимось своїм окремим від тропічного лісу життям, виявляючи повну байдужість до людей. Натомість джунґля із кожним наступним кроком вмикає усе нові й нові програми, котрі, накладаючись одна на одну, творять таку ж дрімучу, як і ці нетрі, какофонію, а вона, проникнувши до вух, роз'їдає перетинки і бурхливим струмком вливається у мозок, затоплює всі русла, яри і вибалки, що уже не відаєш, де ліс гучить, а де твоя голова відлунює...

Неподалік від ставка на просторій галявині росла велетенська квітка на товстому завгрубшки у людську ногу стеблі, котре ледь-ледь надималося, наче квітка вдихала і видихала повітря. Стулені докупи пелюстки хижо-червоної барви своєю яскравістю настільки разили очі, що не відразу око виловлювало драбину сперту на квітку.

- Навіщо вона? - поцікавився пан директор.

- Щоб було зручніше годувати квітку.

- А чим її годують?

- Зараз побачите.

І саме в цю пору з'явився набурмосений пан Де-зидерій Фляк із якимось худорлявим молодиком, а за ними юрбою сунули в'язні з урочисто-поважним виглядом.

- Це той хлопець, якого мають стратити? - спитав пан Ціммерман.

- Так. Революціонер місцевого значення.

- За що ж його чекає така кара?

- А за те, що розкидав по місту листівки.

- Що ви кажете! Цікаво, що на тих листівках писалося.

- А уявіть собі - нічого.

- Як то - зовсім нічого?

- Ані словечка.

- То се був чистий папір?

- Найчистіший на світі.

- Але ж ви жартуєте! Як можна карати на смерть людину, котра поширювала чисті картки?

- Шановний пане Ціммерман, десь у Львові чи у Відні така діяльність і не вважалася б протизаконною, але у нас, у цій забутій Богом і цісарем дірі, навіть чиста картка паперу мусить викликати підозру.

- Але ж там нема ані слова!

- І не потрібно. Кожному й так відомо, що там має писатися. Часом такий чистий аркуш набагато небез­печніший, аніж списаний, бо зі списаного вичитаєш тільки

те, що на нім написано, і ані слова поза тим, а з чистого аркуша можна вичитати далеко більше. А як на котрусь бунтівливу голову, то така листівочка ого-го які приспані ідеї може пробудити!

Хлопець виглядав на цілком спокійного і навіть перекидався із в'язнями жартами, роззирався з цікавістю навкруги і прицмокував, слухняно дозволяючи вести себе до драбини. Пана Ціммермана здивувала така хороб­рість, але пан Ліндер пояснив, що справа тут не в хоробрості, все значно простіше. Виявляється, приречений на страту зовсім цього не підозрює, думаючи, що зараз відбувається ще один черговий обряд, яких він уже побачив тут, у в'язниці, чимало.

Пан Фляк підійшов до стебла і постукав пальцями:

- Ку-ку! Пора ням-ням!

У тую ж хвилю квітка почала збуджено дихати, а пелюстки її заворушилися, затріпотіли й почали поволі розкриватися. Хлопець і далі стояв спокійно, нічого не передчуваючи. Захвилювався він лише тоді, коли ззаду до нього підкрався пан Фляк, зав'язав чорною хустиною очі і підштовхнув до драбини. Хлопець слухняно піднявся і спинився біля самого пупляха. Розкрита квітка мала тепер вражаючі розміри, у ній завиграшки помістився би вершник з конем. Але що було там, усередині, з землі годі було розгледіти. Однак щось там таки було, бо звідти долинав чийсь подих, якесь мимрення, булькотіння, щось наче шепотіло і постогнувало, а самі пелюстки здрига­лися, мов у пропасниці.

Хлопець затупцяв на місці, стривожено повернув голову до глядачів і спитав:

- Чи довго ще?

- Ні, вже все. Ступи два кроки вперед, - відказав пан Фляк, піднявшись за ним по драбині.

- Куди-куди? - не второпав той.

- Та вперед...

- Але ж там...

І полетів сторч головою просто в квітку, діставши стусана. Пролунав розпачливий скрик, який перейшов у пронизливий вереск, а далі - жадібне чвакання, і стогін, і знову крик болю, і сьорбання, а потім - пелюстки замкнулися, набравши ще червонішої барви, аж червоні краплі виступили на них і почали спадати на землю. Тільки тепер пан директор помітив, що довкола квітки трава не зелена, а руда. Товсте стебло ще кілька разів жадібно всотало повітря і заспокоїлося.

- Ну, от і все, - сказав пан Ліндер. - Страта закінчена. -
І, повернувшись до юрби, додав: - Отак у нас будуть
каратися злочинці, що піднялися проти влади і цісаря. Будьте
чемні і слухняні, то вас ніколи не спіткає така смерть.

Коли всі розійшлися і комісар з директором зосталися самі, пан Ліндер сказав:

- Відчуваю, пане Ціммерман, що на сьогодні у вас вражень аж забагато.

- М-м... так... голова пухне, - потер чоло директор.

- Тоді, може, підемо додому та відпочинете... так би мовити, в лоні сім'ї, що?

- А знаєте, я б радше полежав собі тут біля ставка та подрімав. Добре? А то щось уночі на новому місці...

-...та з молодою дружиною, ге..?

-...не спалося...

- Не маю нічого проти. Не буду вам заважати,
приємних сновидінь.

Пан Ціммерман провів поглядом комісара, скинув зі себе сорочку, штани і розлігся на березі горіпузом. Щойно заплющив очі, як свідомість його попливла кудись в розморений спекою ліс і заблукала в гадючих стеблах орхідей.

...Прокинувся він від прохолодних бризків води, що раптово проштрикнули його розпарену шкіру сотнями тонесеньких голочок. Заки розплющив очі, то вже знав, хто його розбудив - Емілія. Хлюпаючи на нього водою, заливалася сміхом. Чого їй було так смішно?

- Перестань! Я вже не сплю.

- А от і спиш! Скільки можна хропти? Проспиш усе на світі!

Покректуючи, пан Ціммерман підповз до води і з насолодою занурив у неї голову, потім пирхнув і потягся всім тілом, аж щось усередині хрумкнуло. Сів на брилу і, звісивши ноги у воду, понуро подивився на карлицю.

- І де ти тільки берешся?

- А ти вже думав, що мене забив, так? А от бачиш, яка я. Я все тобі пробачила і готова почати віднова.

- Що почати?

- Наше життя. Тільки, на Бога, не кажи, що твої почуття до мене послабли через одруження. Ніколи не повірю. Мене розлюбити не можна. Це все одно, що перестати дихати. Ти пробував коли-небудь не дихати?

- Еміліє, не мороч мені одне місце. Ліпше давай поміркуємо, як нам звідси чкурнути.

- Ага, то ти не роздумав? А то я собі вже міркувала, що, зробивши таку карколомну кар'єру та відірвавши таку кралю з фантазійним віном, ти й забув про мандрівку.

- Ні, не забув. Але я тепер виразно не уявляю, яким чином мені вибратися з Ліндерового маєтку. Тут такі мури... а лазити, як ти, я не здатен.

- От бачиш! Тепер ти розумієш, що я для тебе як манна небесна? Що б ти без мене робив?

- М-м, не знаю... - промимрив пан Ціммерман і
плюхнувся у воду.

Мусив відсвіжитися в цій спекоті, що розпарювала тіло, розморювала дух і навівала сонливість. Вода в ставку була не затепла і не зазимна, а саме якраз, бульбашки повітря спиналися з дна, припадали до його тіла і, лоскочучи, вибігали на поверхню.

Раптом почув розпачливий скрик Емілії: вона пока­зувала рукою у воду і верещала, щоб негайно вибирався на берег, та небезпеку відчув лише тоді, коли вода коло

нього завирувала і щось слизьке і холодне обплутало його, а за мить над поверхнею води побачив зелену жіночу голову з якимись монструальним вустами, в яких тремтів жадібний зелений язик. Ця жіноча голова мала тіло анаконди, і це тіло тепер полонило його й тримало в своїх зимних обіймах. Тепер згадав, що вже раніше бачив у ставку щось темне і незрозуміле, котре йому здалося загуслими сутінками.

- Ану, пусти його! Пусти! - верещала Емілія і
метушливо стрибала з брили на брилу, гарячково
шукаючи порятунку.

Пан Ціммерман відчув, що коли не брикатися і не смикатися, то обійми анаконди цілком стерпні, а тому врешті завмер і тільки дивився в її обличчя з тривогою і страхом. Анаконда жадібно дихала роззявленим ротом, а її очі мовби вивчали кожну цяточку Ціммерманового лиця.

- Ти мій, - нарешті прошепотіла анаконда. - Я хочу
тебе.

Відчув, як тіло її пругке і сильне заковзало по його тулубу, а кінчик хвоста залоскотав, забігав по всіх закамарках, прокидаючи в ньому бажання, замішане на страхові й жазі.

Емілія мабуть, відчула заздрість бо знову закричала:

- Ану лише його, ти, курво! Хвойда францувата! Жаба пульката! Гнида слизька! Ти на кого хвоста підняла!

- Нещасний пуголовок! - буркнула анаконда. - Чому я тебе відразу не проковтнула?

- Що? Мене? Та ти б вдавилися! Я б тобі поперек горла стала, як тріска!

- Вона нам заважає, - сказала анаконда свому
невільникові. - Пішли під воду.

І з цими словами жінка-змія почала занурюватися в ставок, викликаючи у нещасного коханця крик розпачу. Одначе Емілія була справжнім зразком хоробрости, бо ані не думала втрачати зимну кров і, підібравши на березі

бамбукову тичку, побігла з нею напереваги, мов зі списом. Це було так несподівано, що анаконда лишень писок роззявила і сказала: «Ага... «, а вже наступне слово застрягло їй у горлянці, навіки проштрикнуте бамбуком. Обійми її ослабли і пан Ціммерман, прудко ви­борсавшись, вискочив, як з катапульти, на берег. Весь трясучись, тепер дивився, як змія кидається у корчах, як завивається і розвивається її довге і сильне тіло.

- Ага, дістала! - тішилася Емілія. - Так тобі і треба!
Нарешті анаконда охляла, повільно спустилася на дно

і зникла в густому зіллі, тільки бамбук продовжував стирчати з дна, час від часу здригаючись.

- А тепер ближче до справи, - сказала карлиця. - Ось
ця оранжерея тягнеться через сад у напрямку муру. Отже,
в тому місці, де вона з ним сходиться, і можна перелізти,
бо там всюди гіллясті дерева, ліани, орхідеї, а по них і
стара бабера видрапається, не те що такий бравий козак,
як ти. Крім того, та місцина прихована від стороннього
ока, і нас ніхто не помітить, коли будемо перелазити.

Пан Ціммерман замислився над перспективою мандрівки через оранжерею. Мав підстави думати, що в цьому лісі мешкають й інші хижі звірі, опріч анаконди, а якщо се так, то мандрівка може виявитися надто небезпечною. Однак Емілія вхопилася за свою ідею так цупко, що відмовити її видавалося неможливим.

- Про яку небезпеку ти оце торочиш, коли я біля тебе?
Я тебе врятувала від анаконди чи ні? Врятувала. От і від
усіх інших потвор врятую. А ще не забувай про моїх
сестер. Вони теж не з лопуцька і здатні якому хочеш
носорогові рога обламати. До речі, вони вже тут.

-Де?

- Та тут же, в оранжереї. Подивився туди, - і вона вказала рукою на дерева, а там на ліанах і справді вигойдувалися обидві карлиці.

- Гей-гоп! Гей-гоп! - гукали вони і перестрибували з ліани на ліану, мов справдешні мавпи.

Пан Ціммерман збагнув, що з такими відчайдухами можна хоч у пекло, і скорився долі.

- Добре. Зустрінемося тут біля ставка о восьмій ранку.

- Ого, аж уранці? Ти просто випробовуєш наше терпіння, так?

- Ні. Але ти, як кожна баба, маєш куций бабський розум. Ти гадаєш, що мандрівка джунґлею - це про­гулянка, повна втіх і радощів? Я цього непевен. А тому хочу роздобути зброю, а також харчі. Крім того, мене одружено, кинути жінку отак ні сіло ні впало на­призволяще я не можу. Мушу хоча б із нею попрощатися.

- Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав перестрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Цім­мерман в шокованому стані.

- Що... що се має означати? - пробелькотіла вона. -Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

- Перепрошую! - обурилася Емілія. - Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви - ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

- Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу
цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних
чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно
ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні
мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього
ще замало, аби вважати їх людьми.

Ці слова заспокоїли довірливу Олюню, але викликали бурю гніву в карлиці.

- Що?! То се я - мавпа? Ах ти ж лантух з ковбасою! Ах ти ж надувний козел! Драглі свинячі! Я - мавпа! Та це твоя жінка мавпа! Подивися на неї уважніше!

- Ага! - спалахнула Олюня. - То се таки не мавпа, а жінка?! І ти з нею на березі озера! Чим ви тут займалися?

Поки вона промовляла, пан Ціммерман встиг скорчити промовисту міну Емілії, щоби та врешті замовкла і не видавала їх. Карлиця збагнула, що для загальної безпеки буде ліпше, коли її разом із сестрами вважатимуть за мавп, і, схопившись руками за ліану, подряпалася на дерево, кувікаючи та рохкаючи, як істинне дитя джунглі.

- Ну, тепер ти переконалась? - спитав пан Ціммерман, лагідно пригортаючи до грудей свою дружину. - Хіба може людина так вар'ювати на деревах?

- Мені хочеться тобі вірити, і я вірю.

- От і чудово. Дай цьом.

Після поцілунку Олюня вже скидалась на покірливе кошеня.

- Я, властиво, шукала тебе, щоб нагодувати. Уже яка
пора, а ти ще не обідав.

-Ай справді... Хоча, знаєш, тут така спека, що голод не дуже допікає.

Обнявшись, молоде подружжя рушило домів.

- Хочу тобі сказати, що маємо гостей, - промовила
Олюня, коли вони вже виходии з оранжереї.

- Гостей? - серце пана Ціммермана стривожено
тьохнуло.

- Зі Львова. Щойно прибули.

- Як то зі Львова? - він ураз втратив будь-яке бажання повертатися туди.

- Що це тебе так здивувало? Ти, мабуть, дуже
втішився, правда? Адже вони мусять знати тебе. Весь
вищий світ знається між собою. Ах, я палаю бажанням
почути про всі новини за останній час. У нас так рідко
хто-небудь буває.,

ГОДИНА МЕРТВИХ

Як передати це відчуття, коли ти покидаєш казкову спекотну Африку і вертаєш у звичне для себе літо, та ще й у пору, коли сонце заходить за верхів'я дерев і в повітрі вчувається запах вечірньої трави і вечірньої води? Спочатку тіло охоплює зимнота, і хочеться щодуху чимось накритися або забитися в якусь шпаринку й зігріти себе подихом, але, на щастя, це відчуття хутко минає, а на зміну йому приходить інше, те, що з'являється вранці, коли випірнаєш зі сну і розплющуєш очі, і коли так прагнеться одного - знову повернутися в сон...

В саду біля будинку вони побачили накривані столи, а за ними чималий гурт гостей. Жінки мали на собі сукні віденського фасону з золоченими ґудзиками на оказах, а їхні високі охайні фризури височіли, наче сторожові вежі, увінчані осяйними сузір'ями брошок. Чоловіки у чорних фраках, у накрохмалених сорочках, що випиналися на грудях панциром, були чисто виголені з підстриженими настовбурченими вусами. На столі красувалися курячі фрикасе, теляча душенина, бараняча печеня, стаброві кармонадлі, а ще різноманітна яринова мізерія зі сметаною і жовтцем, зеленець огірковий, смажені мнюхи з жу­равлиною та велика таця з накладанцями. По краях стояли на варті пляшки з горілкою та вином. У подов­гастому полумиску від кожного поштовху стола драглисто тремтіла жовта струдля, на її прозорій і гладюсенькій поверхні було виведено «Вітаємо пана Ліндера»:

- Панове! - пролунав голос пана комісара. - Ось і наші діти! Хочу вам зарекомендувати мого зятя пана

Ціммермана, котрий від нинішнього дня обійняв посаду директора в'язниці. А се моя донька Олюня, дуже соромлива істота. Прошу, прошу, вітайте, сідайте біля нас.

З місця зірвався пан Фляк і посадив молодих. Пан Ціммерман ковзнув поглядом по присутніх і, не по­мітивши жодного знайомого обличчя, зупинив очі на господареві.

- Я розумію, для вас це сюрприз. Та й для мене теж.
Не плянував'єм жадної гостини. Але от, уявіть собі,
просто зі Львова до мене завітали мої великі друзі, люди,
яким я завдячую кожним своїм просуванням по службі,
люди, які роблять усе можливе, аби пан цісар ніколи не
зневірився у відданості свого найвірнішого послужника,
охоронця кресів.

Тільки тепер пан Ціммерман ще раз пробігся очима по гостях і відчув, що волосся йому починає ворухатися. За столами сиділи не живі люди, а мерці. Сиділи непорушно з застиглими очима і вустами. Бліді холодні обличчя зберігали ту останню рису, яку накладала їм смерть на прощання. Але, здавалося, тільки йому одному від­крилася ця страшна істина, тоді як усі інші - подружжя Ліндерів і Фляків, та й сама Олюня - поводили себе цілком природньо, без тіні занепокоєння або остраху. Пан Ліндер дружньо плескав когось по ремені, пані Ліндерова довірливо нашіптувала якійсь мерчині на вушко, пан Фляк підсипав у тарілки зеленець і припрошував їсти, а пані Флякова розглядала сукню своєї сусідки і прицмокувала від заздрощів. Ба, навіть, Олюня защебетала до ку­черявого кавалера з важким золотим ланцюжком від дзиґарка на грудях.

- Ах, ви не повірите, яке щастя знову вас бачити! -
лопотіла вона, почервонівши. - Ми тут на провінції
безнадійно відстали від усього європейського! Ви були у
Відні? О, Пратер! Я бачила його в журналах! Як би я хотіла
хоч на день проїхатися в авті Пратером! Відвідати оперу.

Там знову ставлять Гаусґоферову «Лідію»? Яка розкіш! Та-там, та-там, та-та-ам, та-та-ам... О, я вмираю за Гаусґофером! Проте і ми тут не так щоб зовсім засниділи, щось і нам відомо. А якого нового романа написала пані Ільза Брунінґен? Як - знову про сім'ю Трахтенберґів? Але ж це ціла саґа! Боже мій, не вірю, що молодого Орланда застрелили! От не вірю і все. Крайте мене, ріжте мене, запікайте мене в печерицях - не повірю. Як можна? Адже се герой твору! Хіба можна героїв убивати? А ще мене дуже цікавить, чи Віра вийде заміж за графа. Пам'ятаєте, я вас прохала привезти мені щось новеньке пана. Штольценберґманштайнґера? Як - привезли? Ой, яка ж я вам вдячна. Я - в боргу. Звичайно, цьомка, як завше. Ах, які ж ви милі! Уявляєш, - смикнула за рукав чоловіка, -пан Урбанович привіз мені найновіші романи мого улюбленого Штольценберґманштайнґера! Я в захваті! Ах, я ж тебе ще не познайомила. Прошу ласкаво: пан Ціммерман - пан Урбанович, львівська ливарня дзвонів «Урбанович і гурт». Чув? О, чудово! Та й ви, пане Урбанович, мали б чути про бровар мого чоловіка: «Пиво пана Ціммермана пийте звечора до рана».

Пан Фляк раптом затяг: Раз я собі ввечір В шинку Ціммерман Хтів-єм погуляти Ду самого рана. Тої-тої-рої, я ті сі не бої Тої-тої-рої, насирматир твої.

Пані Флякова спритно заткала йому пельку тлустою кармонадлею.

Пан Урбанович сидів незворушно, мов скам'янілий, але Олюня за якимись лише їй помітними ознаками про­читувала чи то його думди, чи то його уявні слова і весь час підтримувала розмову, та скільки пан Ціммерман не

дослухався, то так і не зумів уловити хоча б якогось одного малюсенького помруку з вуст мерця, і від цього у грудях ставало ще зимніше, а сорочка на спині, навпаки, прилипала від поту.

Не тільки Олюня, а й господарі безперервно торох­котіли, ведучи жваві розмови, суперечки, переказували цілі історії й безліч усіляких містечкових новин про якихось людей, котрих ці мерці мали знати. Не обходилося і без чаркування та пригощення, при­хвалювання львівського пива, що мало медову барву і піна в ньому стояла довго...

- Чому ти нічого не їси? - здивувалася Олюня,
помітивши врешті отетерілість свого мужа.

- Та я... щось не дуже... не голодний...

Будь-яке бажання їсти щезло відразу, як збагнув, що за гості сидять поруч з ним. Боявся навіть поворухнутися, щоби бодай ненароком не зачепити ліктем панну справа в червоній сукні. її густе лляне волосся вільно спадало на плечі, вітерець час від часу дмухав у нього, і тоненькі пасемця хіть-не-хіть лоскотали то щоку, то шию нещасного пана Ціммермана.

- Тоді забав свою сусідку, - не вгавала Олюня, - а то сидиш, як тюхтій. Мальво, доручаю вам свого чоловіка. Він не такий мовчун, як видається. Ну, чого ти? Панна Мальва знає силу-силенну різних цікавинок, ти тільки зачепи.

- Як? Як ти сказала?

- А що я сказала?

- Як її звати?

- Мальва.

- А далі?

- Що далі?

- Яке її повне ім'я?

- Мальва... м-м... ой, забула... Вона солістка львівської королівської опери. А ще - поетеса... «Я вбила кохання в осіннім саду. Я вбила кохання, а труп не знайду».

Пан Ціммерман відчув, як у нього зіпріло чоло, десь із глибини шлунку почала підніматися полинова нудота і підступати до горла, насичуючи печією слину, обпікаючи горло і язик.

- Що з тобою? Може, тобі зле? - занепокоїлася Олюня.
- Випий токаю, випий, випий...

І таки силою перехилила в нього келих вина. Вино змило гіркоту і провалилося у темні печери, залишаючи в роті густі виноградні лози, осінню прохолоду, легенький димок спаленого картоплиння і краплі роси на яснах...

- Панно Мальво, мій чоловік закрутив мені голову
рівно за десять хвилин. Вам я виділяю цілих двадцять.
Якщо вистоїте, подарую свої коралі, а ні - заберу ваші.

Сказавши це, зайшлася сміхом і відвернулася від чоловіка, всю увагу віддаючи тепер панові Урбановичу...

Вся ця макабра вивела пана Ціммермана з рівноваги, йому тепер здавалося, що всі погляди, навіть мертвих гостей, спрямовані вилучно на нього, а всі вуха нашорошені у його бік. Сидіти бовдуром було й справді безглуздо. Залишалось таки вдати, що завів якусь розмову з цією... але як же се можливо?.. Яка Мальва? Звідки це ім'я відоме Олюні?.. А ці вірші? Ні, це не Мальвині вірші, це чиясь нефоремна бельмесія...

На панні була фулярова сукня з гарними торочками, корсаж, викроєний мисом, облягав її стан. Прикриті блондовою хустиною плечі ледь просвічували крізь серпанок, елегантно об