Палац княгині фон Шруботяг 4 страница

- О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами
зводить мене доля!

Вона впала на ліжко й, задриґавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив

- під шовковою сукнею не було жодної лашки, натомість
раз у раз то з'являвся, то знову зникав рудий кудлатий
квіт. Краса його настільки полонила увагу Бум-
блякевича, що він уже зовсім стратив над собою
панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги,
накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче
метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом
заспокоїлися і, здригнувшись ще кілька разів у коротких
конвульсіях, заклякли непорушно.

Пальці Бумблякевича пестили потаємність її по-таємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамлені листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою...

Заплющені Фрузині очі поринули у сутінь сором'язливости, а вуста її розквітлі шепочуть:

- Боже - яке дивне - яке незрівнянне відчуття - прошу
пестіть мене - робіть що хочете зі мною - що хочете - що
хочете...

- Добре - але прошу не розплющувати очі - я
встидаюся - я дуже встидливий...

- Я не розплющу - ні - але робіть зі мною щось - робіть

- нищіть мене - знущайтеся наді мною як вам лише
заманеться - будьте брутальним як ягуар - розтопчіть
моє єство - виверніть мене мов рукавичку - виссайте з
мене кров...

У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.

- А що, чи не краще зі мною, як з клаком? - вишептав їй тремтячим голосом.

- О так - о так - клятий клак - більше ніколи не буду з ним - о, я і не знала, що є така розкіш...

Правду кажучи, Фрузя й не підозрювала, що Бум-блякевич не мав досвіду коханця, і то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а

Бумблякевичу і невтямки було, що перед ним лежала цнотлива панна, котра, крім клака, не знала інших мужчин. Тепер йому було замало її голих стегон, хотів бачити її всю, але сукня не піддавалася, руки у ній заплутувалися.

- О ні - не так - візьміть ножа - розітніть на мені ці
ненависні пута - зірвіть мою білосніжну - мою на­
крохмалену - мою пахнющу льолю - звільніть мене від
кайданів!

Про які кайдани мова? - не збагнув у гарячці Бумблякевич, але взяв-таки зі столу ножа і занурив лезо в сукню. Тканина сполохано заметлялася, забила крильми, залопотіла і затріщала, сповзаючи з голого тіла, наче біле простирадло з пам'ятника. Бумблякевичу здалося, наче він чує марша, а хор у вишині співає славень героєві.

Тіло Фрузі було дорідне і пухке, рожеве й пружне, гаряче і звабне, ніжне і хупаве. Від повних грудей воно стрімко збігалось в осину талію, а далі так само стрімко розширювалося і переходило у два слонячих бивні, які так і просяться, аби до них припасти усією чоловічою силою і вирушити у гойдливу мандрівку довкола світу.

- А тепер я - тепер я - тепер я звільню вас - дайте мені
ножа...

І вона хотіла вже було відібрати ножа в переляканого Бумблякевича, але той, збагнувши, яка гірка доля чекатиме його чудесну мисливську уберю, почав завзято боронитися. Одначе Фрузя і не думала відступати, вона кинула на Бумблякевича усі свої сімдесят кілограмів живої ваги, і межи ними розпочалася запекла борня, в якій Бумблякевичу ледве вдалося зашвиргонути ножа під ліжко. Фрузя цього не помітила і далі порпалася в постелі, мов кріт, даючи можливість Бумблякевичу за цей час спокійно розібратися.

Він розлігся собі на постелі, мов кабанчик, і сказав: А г?пеп робіть зі мною усе. що чп\і заманеться!

- Ах, ви підступний! - застогнала Фрузя. - Ви мене
обманули.

Очі її при цьому прикипіли до Бумблякевичевого скарбу, що стирчав, наче пагін лотосу, і ледь-ледь колихався, можливо, від Фрузиного подиху. Обережно, мовби боячись його наполохати, Фрузя торкнулася пальчиками набубнявілого пупляха і сказала:

- Так, се він... се він...

- Хто? - спитав Бумблякевич ліниво.

 

- Я впізнала тебе! Се ти! Бумблякевич навіть підвів голову:

- До кого це ви промовляєте?

- До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій!
Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх,
чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О,
князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних
пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби!
Чугайстре моїх кошлатих нетрів! Зглянься над моєю
непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай
мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і
спожий на славу собі!

Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хтозна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.

- А тепер я заграю на саксофоні, - сказала Фрузя і,
припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так
спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки
видобув зі себе глибокий сексофонний стогін.

Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли дупасті невільниці Сходу - чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки

барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву.

Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи крижини Антарктиди - вони сповзали із нього, сповзали тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків... Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту.

Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а, може, навіть зачути ридання і зойк... Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: «Я кохаю вас... Прощайте...» У відповідь пролунало ще жалібніше ридання...

Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно. І побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями.

Вітрила шовкові, прозорі мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька - піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: «О-о-о-о!»

Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка -довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсебіч. Білі терни палахкочуть в узголів'ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу - йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней...

Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в'язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними - цілий світ і сніги, і

постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк... Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі... До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами.

Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, покій, розгойдавшись упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги...

Аж ось таки гримнуло якесь гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.

- Ге!., ге!., ге!., ге!.. - видихав гаряче повітря
Бумблякевич.

- Е!.. є!., є!., є!.. - вторила йому Фрузя.

А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.

- Боже, що ти зі мною зробив! - зітхнула Фрузя. - Щоб
я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.

Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації.

Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:

- Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» - смішно. Яке твоє ім'я?

- Що в імені моїм? Се тільки звук, луна...

- Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути якесь пестливе ім'я. Коли мені ще захочи"

з тобою... хи-хи... то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»

- Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?

- Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, дуріє там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.

- А я, між іншим, переживав за тебе, коли ми вирушили на лови. Важко було повірити, що така зваблива панна зберегла досі цноту. Ану ж, думаю, одноріг її уб'є!

- Ну, що ти, якби я не була цнотлива, то ніколи б і не вирушила на лови. Хоча, правду кажучи, мала деякі сумніви. Клак клаком, а все ж таки я отримувала насолоду.

- Що то була за історія з Мальвою і однорогом?

- Звідки ти про неї знаєш?

- Від князя.

- І що тебе цікавить?

- Чи було щось між ними. Між Мальвою і однорогом.

- Авжеж, що мусило бути. Ніскілечки не сумніваюся. Чого б то вона раптом відмовилася брати участь ловах? Та, правда, це не був простий одноріг, а якийсь їхній володар. Можливо, що це той самий, якого ти вполював. Теж такий самий незвичайно білий і вродливий. Хтозна, чи і я би втрималася і не віддалася, якби мене такий одноріг узяв собі на спину.

- А були випадки, що хтось кохався з однорогом?

 

- А нікому не скажеш? -Ні.

- Поклянись.

- Клянусь.

 

- Княгиня теж колись на однорогові гарцювала. Та й догарцювалася.

- А то ж як?

- Народила князя.

- То він син однорога?

- Так.

- Але ж у ньому нема нічого від... е-е... татуня!

- Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

- Дуриш! - не повірив Бумблякевич. - Це якась повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

- Одноріг - їхній тотем. Полювання і споживання тотему - звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

- Чи богом однорогів?

- Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

- А хіба ж там свідки були?

- Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка
мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла
тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й
розповіла, як натрапила на закохану парочку.

- А ти з чарівницею приятелюєш?

- Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

- Цікаво, чи князь знає, про своє походження,

- Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

- Невже? Та ж перша ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

- Так, але, він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

- Звідки тобі все це так докладно відомо?

- Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати у найтаємніші шпаринки - скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю -незрівнянний скарб.

- Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.

- Свиня! - ляснула вона його по животу. - Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?

Бумблякевич звів брови.

- Ти! - ляснула вдруге по животу. - Але не ціниш! Я
йому душу розкриваю, а він! - Фрузя пестливо погладила
живіт Бумблякевича. - Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо
- це повітряний бальончик. Який ти весь волохатий! Як
борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці
несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна - може,
я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збоже­
волілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок
переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй.
Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?

Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п'яти років він поринав у чар солодійства, і з'являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п'ять років на триста шістдесят п'ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев'ять тисяч сто двадцять п'ять. Фрузя буде дев'ять тисяч сто двадцять шоста.

- Ну, скажи! Скажи! - благала вона. - Це мене так збуджує! Скільки?

- Та десь понад дев'ять тисяч, - відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?

Фрузя схопилася за свої пишні перса:

- Господи! Дев'ять тисяч! - Але по хвилині роздумів
замотала головою: - Це фантастично! Виходить, що ти
кожного дня міняв коханку?

- Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.

- Та ти просто статевий гігант!.. Але - дев'ять тисяч? Не може цього бути.

Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.

ПРИВИД. ХВИЛЕВА КЛЯМРА

Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок.

З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори...

Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам'яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.

Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посиланими гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручай.

У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів.

Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.

Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.

- Ти тут живеш? - спитав урешті.

- Ага. А ти?

- Я ні. Я тут від учора.

- Так я і думала.

- Чому?

- Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.

- А ти чия?

- Нічия.

- Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?

- Ні-а.

- Але ж у тебе мусять бути батьки.

- Не мусять.

- То ти сирота?

- Ні-а.

Бумблякевичу така розмова врешті набридла, й він махнув рукою:

- Гаразд, не хочеш казати, то я піду.

- Я привид.

- Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?

- Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.

- Нічого не розумію, - сказав Бумблякевич і,
підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. - Я ж
чую - ти жива.

- Погладь мене ще.

Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.

- Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.

- А от і не жива. Погладь мене ще.

Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.

- Ти жива, - сказав Бумблякевич, - і піпа твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.

- Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.

Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар - все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.

- Ти мене підманула, - зітхнув. - Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.

- Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.

Висмикнув руку й вжахнувся - долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася.

Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий

пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.

- Ну, як? Тепер переконався? - прошурхотів жмут
паперу.

Бумблякевич позадкував до свого вікна.

Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька ЇЇ тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері і з'явилася панна Фрузя з тацею.

- Як спалося? Я вже двічі підкрадалася до дверей, прислухаючись, чи ти вже встав і чула тільки саме хропіння. Білий день надворі.

- Треба було мене розбудити.

- Та де б я посміла? На сніданок маєш чай, булочки з родзинками, маківник, сік манго, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.

- Посидь біля мене, - попрохав Бумблякевич, вмо­щуючись коло столу.

Фрузя слухняно сіла, дбайливо розправивши складки широкої сукні і, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого.

Коли Бумблякевич потягся до тарілки, раптом усвідомив, що не встиг вимити рук. На правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.

- Що це? - насторожилася Фрузя.

Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.

- Ти мені не сказав, що це в тебе було на руці.

- Я не знаю, що це... Хто ця дівчинка за вікном?

- Я не бачу там жодної дівчинки.

- Але вона була там хвилину тому.

- То й що?

- Цікаво, що вона за одна.

- Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі?

- Так.

- Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?

- Я навіть розмовляв з нею.

- Ти розмовляв із нею? - витріщала очі Фрузя.

- А що тут такого?

- Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна.

- Чим?

- Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею.

- Ні.

- Дивно. Вона всім це пропонує.

- І що - вже хтось зірвався в урвище?

- Бувало й таке... Але що вона тебе просила?
Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою

пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.

- Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.

- А потім? - насторожилася Фрузя.

- Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якийсь липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.

- Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.

- Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти там не можна?

- На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.

- І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої,

- незадоволено буркнув Бумблякевич.

- Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей - тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателе­фонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.

- Оце мене цілком задовольняє.

- Що ти збираєшся нині робити?

- Піду до книгозбірні.

- Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.

- Який костюм?

- Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.

- Може, я повинен взагалі заступити покійного князя?

- засміявся Бумблякевич.

Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.

- Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.

- Перепрошую! - помахав пальцем Бумблякевич. - Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування.

- Так я і знала! - заломила руки Фрузя. - Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його - в каналізацію!

- Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу справу: після статевого акту пожирає самця.

- Ти неможливий! - зірвалася з місця Фрузя, але за мить уже припадала до Бумблякевичевих грудей і благала: -Ну, скажи! Скажи, що ти мене любиш! Скажи!

Бумблякевич витер масні губи серветкою, ковтнув вина, облизався і сказав:

- Люблю. До того ж - палко. Ага, якщо ми вже згадали про князя, то цікаво мені знати, що то за жахлива смерть, якою він загинув?

- Його убили поліетиленові мішечки.

- Ті самі, що накинувшись на людину, обліплюють зі всіх боків і висмоктують?

- Так.

- Чому ж він не скористався антеною, яка їх приманює і плавить ультразвуком? Він пішов на лови сам?

- Покійний князь полюбляв блукати сміттяркою в товаристві Транквіліона Пупса. З Транквіліона ловець нікудишній, але він носив за князем різне причандалля. Зокрема й антену. І ось коли ті здичавілі мішечки накинулися на князя, Транквіліон встромив антену у сміття, де, як тобі, напевно, відомо, струменить електрика. Але антена не спрацювала. Пізніше ви­яснилося, що він уштрикнув її в русалку і сталася хвилева клямра.

- Що-що?

- Коротке щеплення, внаслідок якого відбувається знеструмлення. Транквіліон розгубився, - сказано, поет, - і замість того, аби знову встромити антену метрів на два-три далі, він вибіг на пагорб і почав сурмити на сполох. Однак заки поспів рятунок, від князя зосталися самі шкіра та кості.

- Справді жах.

- Звідтоді наш Пупс на лови не ходить.

- Гм... - Бумблякевич замислився.

- Що з тобою? - спитала Фрузя. - Ти взяв так близько до серця смерть князя? Він і справді був небуденною людиною. Відчайдух, яких мало.

- Хвилева клямра... - промовив Бумблякевич і підвівся. - Йду до книгозбірні.

Транквіліона Пупса застав за написанням славеня на честь героя ловів.

- Я вам не перешкодив? - спитав Бумблякевич.

- Ні. Оце саме завершив. Останнім часом мене тягне на античний стиль, я пишу славні винятково гекза­метрами.

- Ледве чи це їх порятує від забуття. Хто б подумав, що колишній модерновий поет може перетворитися на придворного співця.

- Ви хочете мене образити?

- В жодному випадку. Але мені не дає спокою думка, що вас порятовано без жодної користи для нашої літератури. -Бумблякевич навмисне вирішив подратувати Пупса, аби витягти з нього якнайбільше інформації. - Нічого з того, що ви написали у цих чудових інкубаторних умовах, де не треба думати про шмат хліба і дах над головою, не вартує й одного вашого вірша написаного в тоталітарному режимі.

Пупс спаленів і став бризкати слиною:

- Як ви таке можете говорити? Хіба ви читали написане мною тут? Ці поеми...

- Власне, ці поеми - ці талмуди багатослів'я, один вигляд їхній викликає тільки глумливу посмішку. Де ви бачили, аби сучасний поет писав віршовані романи? А ці ваші творіння, що славословлять різні персони? Ви серйозно вважаєте, що вони мають якусь вартість?

- Але ж ви не читали!

- Ні. Але твердо знаю, що все, написане на злобу дня чи присвячене оспівуванню якоїсь персони - пса варте.

Вас порятовано було не для цього, а щоб ви подарували нашій літературі шедевр. Де ваш шедевр? Я вас питаю! У Транквіліона на очах заблищали сльози. Він підійшов до шафки, витяг плящину якоїсь зеленої настоянки і, хлюпнувши її тремтячими руками в келих, одним духом випив.

- Ви не розумієте, як я мучусь... - він перехилив ще
одного келишка, цокочучи зубами по склу. - Справа в
тому... справа в тому... що я не можу більше нічого
путнього створити... Я почуваюся порожньою бля­
шанкою... всередині тільки пустота... Я можу торохтіти...
це все, на що я спроможний... Гадаєте, я не розумію, чого
я насправді вартую? Але де гарантія, що якби врятовано
було когось іншого, то й з ним після всіх переживань не
сталось би те саме? Я працюю як віл, ні дня без рядка...

Бумблякевичу стало шкода його. Він узяв плящину і налив собі. Настоянка виявилася солодкаво-гіркою і мимоволі викривила вуста.

- Ще це таке?

- Абсент, - враз ожив Пупс. - Полинова настоянка. Абсент - напій богеми. Знаєте картину Пікассо «Люби­телька абсенту»?

- Та синюшна і худа шкапа, яка на ній зображена, ніколи не викликала в мені бажання спробувати абсенту.

- Це єдине джерело мого натхнення. Я вже перепробував усе. Нюхав зогнилі яблука, як Фрідріх Шіллер, тримав ноги в гарячій воді, як Дені Дідро, випивав бутель вина, як Віктор Забіла, ковтав живу муху, як Остап Рудиковський, прив'язував до голови крижану брилу, як Митрофан Александрович! Я пускав собі кров, як Апулей, заливав воском вуха, як Антін Дикий! І тільки абсент мене воскресив, я відчув бадьорість духу. Я сам готую цю настоянку...

- Ви знаєте, мені раптом спало на думку, що ви мене розіграли, - перебив його Бумблякевич. - І то розіграли досить дотепно.

- Що ви хочете цим сказати?

- Що ви не той, за кого себе видаєте. Я думаю, під час того порятунку приреченого до розстрілу сталася помилка. Така акція не могла відбутися без підкупу конвоїрів. А ті наплутали. Після кількох років допитів, етапів і ув'язнення на Соловках, ніхто вже не був схожим на себе. Зграя примар, що хиталися від вітру. Уявімо, що це відбувалося так. До вашого бараку зайшов конвоїр і викрикнув: «Хто на букву «Й»? Виходь!» І тоді хтось, хто і близько не був на букву «Й», відказав: «Я». Просто той, хто був справді на букву «Й», знаходився у сусідньому бараку. Чому відгукнувся хтось інший? Адже це могло означати й виклик на розстріл. Хоча я так не думаю. Ви ж самі сказали, що це сталося 27 жовтня. Тобто - першого ж дня. Ще нікого не почали розстрілювати, в'язні знали, що їх чекає вища міра покарання, але не знали коли. Тому він і відгукнувся, побачивши, що викликають не групами, а поодинці. Таким чином, замість генія врятували графомана, який відтоді мусить жити життям генія. Він мусить якось виправдати своє існування і множить, множить гори непотребу.