У процесі проведення психологом досліджень, у публікації ним наукових текстів, у взаємодії з своїми колегами і різними авторитетами психологічної науки теж виникають етичні проблеми.
По-перше, надмірне експериментування, коли психолог заради отримання цікавих і важливих результатів ставить інтереси науки (часто свої кар'єрні) вище за інтереси клієнтів. Природно, і психолог-дослідник, і психолог-практик повинні вести науковий пошук, але як тільки вони відчують, що почали ставитися до клієнтів лише як до обстежуваних, як до досліджуваних і взагалі як до «статистичного матеріалу», то слід відновити пріоритети: на першому місці повинні бути інтереси клієнта і взагалі будь-якої «досліджуваної людини», які ніяк не повинні постраждати.
По-друге, втручання в особисте життя, в духовний світ обстежуваних людей.Проблема полягає в тому, що для «чистоти» дослідження часто доводиться працювати в режимі маніпулятивних (суб’єкт-об’єктних) стосунків, що передбачає підвищену етичну відповідальність психолога-дослідника.
По-третє, страх перед дослідженням найгостріших соціально-психологічних проблем,що може не сподобатися адміністраторам, замовникам або науковим керівникам, які не хочуть через вашу ініціативу мати неприємності з вищим керівництвом. В умовах сучасної України поки що існує відносна свобода у проведенні досліджень (обмежена вона хіба що фінансово та організаційно).
По-четверте, проблема несумлінності проведення дослідження.Виділяються два основні варіанти даної проблеми: 1) умисна несумлінність (підтасовування фактів); 2) низька кваліфікація або недбалість дослідника. На жаль, отримані таким чином результати (та ще якщо вони були опубліковані в солідних журналах) можуть дезорієнтувати багатьох інших дослідників.
По-п’яте, некоректне співавторство у публікаціях і відвертий плагіат, що може виражатися в: 1) цитуванні або викладі у великих обсягах фрагментів наукових праць інших авторів без посилань на них; 2) включення свого прізвища в наукові публікації своїх підлеглих за відсутності хоча б одного рядка, написаною власною рукою тощо. Проблема полягає у тому, що справжні автори змушені погоджуватися на таке «співавторство» заради того, щоб книга взагалі була видана. Існує етична проблема в самого співавтора, що вже залежить від наявності у нього професійного сумління.
По-шосте, це кастовість і сімейність в науці.Як відзначає Р. Селье, іноді причиною кастовості є пихатість і егоїзм деяких дослідників, сильно стурбованих тим, щоб хтось не випередив їх в науковому пошуку. Це змушує вже «авторитетних дослідників» з упередженням ставитися до молодих учених, не допускати їх у свої ряди, перешкоджати їх публічним доповідям або публікаціям у серйозних виданнях. Хоч іноді молоді учені самі провокують до себе недовірливе ставлення, наприклад, перебільшують свій внесок, приховують до вигідного для себе випадку результати деяких досліджень, з презирством ставляться до своїх колег і т.д. Дуже непростою є проблема сімейності в науці, коли, з одного боку, створюються сприятливі умови для наукової кар’єри відвертих бездар - нащадків відомих учених або наукових адміністраторів, а з другого боку, є досить цікавий досвід співпраці в науці подружжя і інших родичів (Пьер і Марія Кюрі, Карл і Герті Корі і ін.).
По-сьоме, проблема професійних секретів. Є секрети, необхідність яких не заперечується, - це секрети від клієнтів, яким далеко не все слід говорити про отримані результати дослідження (інакше вони просто можуть бути травмовані); секрети від адміністраторів, яким не слід повідомляти інформації, яка може завдати шкоди підлеглим або тим, хто навчається в їх закладі. Але це можуть бути і секрети від своїх колег по роботі, які можуть і не сприймати ваших інновацій і свіжих ідей (і серед друзів знаходяться охочі все і всю критикувати та перестраховуватися).
Якщо Ви впевнені у конструктивності своїх ідей, то спочатку доведеться пережити період самотності та навіть деякої «партизанщини». Наприклад, Ви придумали нову ігрову методику і тоді спочатку самі, на свій страх і ризик спробуйте включити її у свою практику роботи з клієнтами (природно, постійно думаючи про наслідки для людей, які вам довірилися). І лише після того, як після перших невдач (а вони часто неминучі), коли методика набуває більш-менш симпатичного і «працюючого» вигляду, про це можна повідомити деяких своїх колег. Іншими словами, краще ставити своїх колег (і тим більше керівництво) перед фактом, що відбувся, коли вже ніхто не скаже, що ваша нова методика «взагалі нікуди не годиться».
По-восьме, проблема необгрунтованого «просування» в науці людей, які не володіють для цього відповідними даними. Це виявляється в таких ситуаціях:
1) за дружбою підписується комусь позитивний відгук, хоч сама робота примітивна;
2) сприяння в кар'єрі приятеля Вашого приятеля («ну як відмовити»);
3) комусь посприяти в кар'єрі тільки на тій підставі, що він привабливий або просто дотримується правил гри, тобто де треба поводиться в міру примітивно і т.д.
Головна біда тут полягає в тому, що часто всі ці приятелі і зачаровувачі займають в науці місця своїх більш гідних суперників.
По-дев’яте, проблема зайвої формалізації багатьох аспектів науково-дослідноїдіяльності,що часто виявляється у зайвому захопленні природничонауковими методами, наприклад, коли унікальна, неповторна і неспіввідносна ні з якими психометричними нормами особистість «обчислюється» за допомогою, так званих, «особистісних тестів», як це робиться щодо більш простих проявів психічного (психофізіологічних реакцій, деяких репродуктивних інтелектуальних здібностей і т. д.), де об'єктивний метод цілком застосовний. Як це не здасться парадоксальним, але у дослідженні складних (зокрема, особистісних) проявів психічного більше підходять більш прості методи, що грунтуються на розумінні і співпереживанні, ніж на скрупульозному вивченні якихось суттєвих нюансів, за якими не видно цілісної особистості.
У деяких психологів-дослідників схвалення простих (і зрозумілих) способів може викликати сумніви та навіть роздратування. Із цього приводу цікавою є думка такого відомого і поважаного природодослідника, як Р. Сельє: “Візьмемо, наприклад, мою яскраво виражену перевагу до вживання максимально більш простих методів. Мені подобається тримати щура на долоні і просто спостерігати за ним. Не дивлячись на мій докторський ступінь з хімії, я ніколи не вдавався до складних хімічних процедур. Я ніколи не використовував ізотопні методи, електронний мікроскоп, рентгенівську дифракцію або що-небудь ще в цьому роді не тому що я недооцінюю їх значущість, а просто тому що мене більше цікавить загальна картина, ніж деталі. Легко розпізнавані, явні зміни форми або поведінки не тільки менше схильні до “інструментальних помилок”, але і завдяки своїй простоті краще піддаються широкомасштабному експериментуванню. Деколи мені здавалося, що я виглядаю «відсталим» у цій моїй пристрасті до простоти і всеохоплюючого підходу. Тим більше що в науці сьогодні діє абсолютно протилежна тенденція. Створюються все більш складні засоби для все більш глибокого «копання» в якомусь одному місці. Зрозуміло, це необхідне, але не для всіх, зовсім не для всіх, вузький фахівець втрачає загальну перспективу; більш того, я упевнений, що завжди існуватиме потреба в учених-інтеграторах, натуралістах, які постійно прагнуть до дослідження достатньо обширних сфер знання. Мене не турбує можливість пропуску окремих деталей. Серед нас повинен залишитися хтось, хто навчатиме людей вдосконалювати засоби для огляду горизонтів, а не для ще більш уважного вдивляння в нескінченно мале”.
«Удосконалювати засоби для огляду горизонтів», - хіба це не стосується психолога-дослідника і психолога-практика, які у взаємодії з клієнтом прагнуть «заглянути в його майбутнє»? Парадоксальність простоти полягає в тому, що для багатьох саме вона часто виявляється нестерпно складною. Ймовірно, для дослідження людини як суб'єкта особистісного і професійного самовизначення ще належить розробити свої, специфічні методи. В.Н.Дружинін відзначає, що «у психологів є всі підстави претендувати на відносну самостійність у визначенні критеріїв науковості та ненауковості одержуваного ними знання».
А етична складність тут полягає в тому, що часто психолог, навіть розуміючи обмеженість багатьох існуючих традиційних методів дослідження, що грунтуються на природничонаукових підходах, все-таки змушений (іноді «стиснувши серце») використовувати ці методи для написання дипломних і дисертаційних робіт, щоб не ризикувати у побудові своєї наукової кар'єри, тобто не провокувати гнів авторитетних психологів, зорієнтованих на застарілі підходи. Іноді і викладачі, і члени екзаменаційних комісій (розуміючі безглуздість ситуації) змушені мовчки вислуховувати безглузді доповіді та самі дотримуватися, таким чином, існуючих «правил гри». І ставитися до цього слід спокійніше, адже краще хоч якась традиція, ніж повний інноваційний хаос, тим більше що про нові підходи у дослідженні особистості поки що більше говорять, ніж пропонують справді повноцінні методи.
По-десяте, це підлаштовування під чийсь науковий авторитет або прикриття цим авторитетом і навіть відверта експлуатація його для досягнення своїх далеких від науки цілей. Сумно, коли сам «авторитет» (вже в літах і мало що міркуючий) спокійно спостерігає за тим, як експлуатують його добре і заслужене у минулому ім'я. На жаль, багато авторитетних психологів у старості втрачають свою здорову заповзятість і нетерпимість до наукової некомпетентності, вони часто переповнені добросердям і всепрощенням. Несумлінні молоді психологи, вміло увійшовши в довіру, творять свої нечисті справи.
По-одинадцяте, це відверте цькування своїх колег по роботі. В основі цього часто є заздрість і хворобливе суперництво. Етична проблема полягає в тому, що багато дійсно творчих фахівців дозволяють себе втягнути в ці конфлікти. Ця проблема загострюється тим, що в науці, особливо, у психологічній, не існує чітких критеріїв ефективності проведених досліджень, що і породжує спекуляції з приводу некоректності, низької кваліфікації суперників і конкурентів. Якраз так поводяться люди, які самі нічого значного в науці зробити не можуть і знаходять у плітках спосіб самоствердження. Звичайно, бувають і виключення, коли деякі аморальні учені суміщають свої цікаві дослідження з відвертим цькуванням своїх колег.
І, нарешті, по-дванадцяте, наукове обгрунтовування і участь деяких психологів у глобальних суспільних маніпуляціях. Наприклад, заради тих же «високих гонорарів психолог» бере участь у виборчій кампанії якогось відвертого злочинця або непорядної людини, допомагаючи йому «пройти у владу» (на жаль, «брудні виборчі технології» вже давно стали реальністю в сучасній України).
Етичні проблеми починаються для психолога тоді, коли він сам усвідомлює свої дії і свою старанність як акт відвертої продажності. Природно, якщо у психолога немає професійної гідності і совісті, то немає для нього і етичних проблем, як це не сумно.
