Основні етичні проблеми і спокуси практичної психології

У практичній діяльності психолога, в його взаємостосунках з клієнтами, колегами і адміністраторами теж можна виділити наступні специфічні проблеми і “спокуси”:

Проблема (вона ж - «спокуса») влади над свідомістю клієнта, коли психолог входить в довір'я до клієнта, схвалюючи за нього найважливіші життєві рішення, а то і круто зміняюючи життя клієнта своїми порадами та рекомендація. На жаль, чимала частина клієнтів саме так і уявляє собі допомогу психолога, ніби перекладаючи на нього всю відповідальність за свої дії.

Проблема самомилування психолога на роботі (перед клієнтами та навіть перед колегами). З одного боку, психолог все-таки повинен вміти справляти враження на клієнтів, інакше йому складно встановити з ними емоційно-довірливий контакт і сформувати щодо себе повагу як до фахівця. Але, з другого боку, якщо доводити «зачаровування клієнтів» до абсурду, то вся робота перетворюється на «театр одного актора». Багато клієнтів це відчувають і не завжди сприймають такого психолога як свого реального помічника. Слід зауважити, що у педагогів і психологів можливостей для самозвеличення на роботі, мабуть, більше, ніж у артистів театру і кіно і навіть більше, ніж у різних теле- і естрадних зірок, оскільки вони працюють не з великими аудиторіями, які часто сприймають своїх зірок як якихось «ідолів успіху», але не як живих людей, тоді як у навчальних аудиторіях і психологічних кабінетах можливим є більш живе спілкування з реальним зворотнім зв'язком і взаємодією.

У психологів і педагогів більше можливостей для справжньої творчості та імпровізації на роботі, оскільки їм меншою мірою доводиться реалізовувати чужий сценарій або багато разів виконувати одну і ту ж пісню чи роль. Крім того, головне завдання естрадних і театральних зірок пов'язане з тим, щоб сподобатися публіці, привернути її увагу, більше і більше заробити (від чого часто і називають лагідно таких зірок «попсою»), тоді як у психолога і педагога завдання складніше - донести до аудиторії або до клієнта якусь важливу ідею, яка спочатку може навіть комусь і не сподобатися, а когось взагалі серйозно спантеличити. Як відзначав Р. Мюнстенберг, психолог повинен бути надихненим «благородною ідеєю», а І. Гессен писав, що такі ідеї і сам метод наукового пізнання повинні передаватися від вчителя до учня «шляхом зараження», через живе спілкування. На жаль, багато психологів і педагогів вже давно перетворилися у «попсу», не реалізовуючи творчих можливостей своєї професії.

Головна причина цього - відсутність ідеї і смислу (відсутність різноманітних, але все-таки благородних смислів). Якраз смисл є душею освіти. Але, як відзначав В. П. Зінченко, душі в освіті і в рідній психології, швидше за все, немає», і школа майбутнього, перш за все, «повинна вчити думати, у тому числі, думати про смисли». А вона все більше перетворюється на «школу самозвеличення». І, ймовірно, ця тенденція - «театралізування всього життя» носить глобальний характер. Вона призводить до спотворень в розумінні світу, носить глобальний характер. Але тоді це ще більше це вимагає від психологів активного пошуку засобів, що дозволяють органічно поєднувати смисл і форму, зміст і артистизм.

Спокуса слідувати «методичним модам»,коли психолог, засвоюючи чергову новомодну методику, ніби самостверджується серед своїх колег (або серед вразливих клієнтів), ніби заявляючи, що «я на висоті», «я використовую найкращі методи роботи». Хоч відомо, що й новомодні методи не завжди є справді кращими. З одного боку, зрозуміти такого психолога можна, оскільки він реально прагне поліпшити свою професійну діяльність, а іноді і підвищує цим свою професійну кваліфікацію. Але, з іншого боку, в гонитві за черговою новомодною методикою чи технологією психолог часто затрачає дуже багато сил, часу і грошей (відомо, як багато спритних «продавців» нових і не до кінця апробованих методик роблять собі на цьому капітали). А головне, в гонитві за методичними «новинками» психолог не засвоює по-справжньому одну методику, як на «ринку методик» з'являється наступна мода і т. д. Це призводить до поверховості в роботі. Коли з'являється чергова «новинка», краще якийсь час почекати, поки не стане зрозуміло, наскільки вона справді ефективна, коли її буде простіше засвоїти, а головне, - коли вона стане набагато дешевшою (що дуже важливо).

Проблема платності психологічних послуг. В умовах комерціалізації освіти і психології ця проблема є вкрай важливою в етичному плані. Суть її в тому, що, з одного боку, багато клієнтів не уявляють собі психологічну послугу без оплати (з погляду таких клієнтів, «за все треба платити»), а з іншого, - є невелика група клієнтів (звичайно це люди з розвинутим відчуттям власної гідності та високим загальнокультурним рівнем), для яких проблеми особистісного розвитку, людського одкровення, співпереживання і справжньої емпатії, духовного зростання і самовдосконалення не пов’язується з ідеєю оплати. Для психолога етична складність полягає в тому, як відрізнити перших від інших і як других, при цьому нікого не образити, адже по-своєму кожен клієнт правий - і той, хто сприймає тільки оплачувану послугу, і той, кого ображає сам факт оплати сфери духовного розвитку особистості.

Проблема близьких стосунків психолога з клієнтом. В деяких етичних кодексах і стандартах роботи психіатрів і психотерапевтів накладається категорична заборона на які-небудь близькі стосунки психолога зі своїми клієнтами та пацієнтами, і порушення цієї заборони карається аж до дискваліфікації. Але реально дорослий клієнт і дорослий психолог мають право на розвиток стосунків, що вони іноді і роблять. Це видно хоча б з тематики деяких зарубіжних фільмів: з'явився навіть особливий жанр, де, з одного боку, він або вона - пацієнт, а з другого боку - вона або він - психоаналітик, психотерапевт або просто психолог.

Якщо такі стосунки все-таки виникають, то діє негласне правило: спочатку повинні бути вирішені психологічні проблеми клієнта, і лише потім можна дозволити собі неформальні стосунки, або ж просто порекомендувати даному клієнту іншого фахівця. Але поєднувати позиції психолога і близької людини звичайно не вдається, оскільки між клієнтом і психологом все-таки повинна існувати певна ділова дистанція. Тому психологу не рекомендується працювати професійно з близькими йому людьми.

Ще тривожніша ситуація, коли психолог насильно змушує клієнта до таких стосунків, що ніяк недопустимо. Часто виникає інша проблема, коли клієнт сам закохується у психолога і буквально вимагає від нього близькості (іноді навіть шантажуючи його у разі відмови). У таких ситуаціях психолог (особливо молодий, починаючий фахівець) повинен бути готовий до гідної поведінки.

Необхідно бути надзвичайно коректними в побудові професійних стосунків з дітьми і підлітками, оскільки вони ще соціально (і фізіологічно) незрілі, вони ще тільки вчаться любити і легко захоплюються таким розумним, таким цікавим психологом, який розглядає проблеми міжособистого спілкування, розвитку і планування перспектив свого життя. Це легко може захопити своїх молодих і вразливих вихованців і клієнтів.

Спокуса працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інтереси і здоров'я («синдром емоційного згоряння»). Оскільки робота психолога реально ненормована і ще не сформовані психогігієнічні норми та обмеження, то він може легко втратити міру, емоційно та морально виснажитися, розв’язуючи складні конфлікти своїх клієнтів, і сам з часом перетворитися на пацієнта психіатричної клініки. На жаль, таких випадків відомо немало. Адже так хочеться показати всім, що ви не шкодуєте себе і свого здоров'я заради інтересів своїх клієнтів. Самовідданий психолог часто забуває про своїх рідних і близьких, які за нього переживають, а потім ще і розплачуються за це стресами, конфліктами, безсонними ночами та покаліченими долями.

Проблема «нецікавого клієнта», на жаль, також зустрічається достатньо часто. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, люди (клієнти) не однакові. Хтось, наприклад, може не володіти високою інтелектуальною, емоційною або комунікативною культурою, бути просто примітивною людиною, з якою просто нецікаво спілкуватися. Але, з другого боку, така людина все-таки звернулася до психолога за допомогою. Цілком може виявитися, що однією з причин її особистих проблем якраз і є усвідомлення своєї «нецікавості» для оточуючих. Тоді психолог просто зобов'язаний пересилити в собі первинну неприязнь (презирство, зарозумілість) і хоча б спробувати організувати з такою людиною діалог.

На проблему «нецікавого» клієнта вказує К.Роджерс, закликає до щирості у стосунках з клієнтом: «Я вважав би за краще поділитися з ним своїми переживаннями з приводу нудьги і дискомфорту, які я переживаю, виражаючи цю свою точку зору, моє відчуття нудьги виникло з мого відчуття віддаленості від нього і що я бажав би бути з ним ближче. І коли я намагаюся виразити свої відчуття, вони змінюються. Безумовно, я не скучаю, коли показую йому себе таким чином, і далекий від нудьги, коли чекаю з нетерпінням і, можливо, з неповним розумінням його відповіді. І я вже зможу почути здивування або, можливо, образу в його голосі, щоб він став говорити більш щиро, тому що я зважився стати з ним справжнім. Я дозволив собі бути особистістю - теперішнього часу, недосконалою - у своїх стосунках з ним». Але чи здатний, чи може собі дозволити бути особистістю і бути щирим кожен практичний психолог, що спілкується з «нецікавим клієнтом»?

Проблема «раннього прозріння клієнта». Часто життєвий і професійний успіх пов'язаний з певними життєвими компромісами і навіть з негідними справами. Іноді людина добивається «успіху» когось вчасно зрадивши, порушивши законодавство тощо. Надаючи допомогу людині, наприклад, допомагаючи спланувати «успішну кар'єру», психолог повинен (або може) давати йому відповідні «недобрі рекомендації» (як когось обдурити, зрадити, як ефективно заспокоїти своє сумління і т. д.). Або ж молодий клієнт самостійно зробив для себе ці відкриття («прозрів») і тоді виходить, що психолог нібито зобов'язаний морально підтримати його в недобрих намірах. Природно, психолог повинен сам себе поважати та не перетворюватися на фактичного співучасника недобрих справ майбутніх негідників.

Проблема «пізнього прозріння», коли людина звертається за допомогою до психолога в надії усвідомити, наскільки вдало або невдало була прожито її життя (або частина життя). Уже сам факт звертання з таким запитанням свідчить про внутрішній сумнів клієнта в тому, що його життя відбулося. Якщо психолог, вислухавши клієнта, приходить до висновку, що життя даної людини важко назвати вдалим, то у цій ситуації не завжди слід відкрито говорити про це клієнту. Якщо клієнт - сильна особистість, здатна пережити правду про себе, то тоді варто ризикнути, зваживши на те, що він зможе мобілізувати свою волю та використати енергію внутрішньої кризи для того, щоб роки, що залишилися, прожити гідно і продуктивно. Якщо ж психолог відчуває, що перед ним слабка, втомлена життям людина, то краще не травмувати її своєю думкою, а просто підіграти їй, сказавши, наприклад, що її «життя в цілому відбулося», а «окремі невдачі та нереалізовані плани є у кожного», особливо у тих, хто здатен ставити перед собою складні, а значить, труднодосягнені цілі. Неетично і непрофесійно говорити в очі тільки те, що думаєш, всім підряд. І тут немає ніякої суперечності, оскільки для кожної людини - своя правда.

Прозріння самого психолога,коли він раптом усвідомлює для себе, що його професія «безглузда», що він займається «нікому не потрібними справами» тощо. З одного боку, незадоволеність собою і своєю роботою - це ознака творчого, вимогливого, рефлексуючого фахівця. Але, з другого боку, така рефлексія може призвести до руйнуванню власної діяльності, відобразитися на благополуччі клієнтів і призвести навіть до захворювання особистості самого психолога. Енергію внутрішньої кризи можна використати не тільки для вдосконалення своєї роботи, але і для особистісного розвитку у своїй праці. І якщо психолог відчує, що така криза для нього нездоланна, то краще признатися собі в цьому і просто змінити професію.

Невіра у можливості клієнта самому вирішити свою проблему. Це ніби виправдовує неприпустиму можливість психолога відверто маніпулювати свідомістю клієнта, перетворюючи його на пасивний об'єкт своїх дій, і замість нього вирішувати його життєві психологічні проблеми.

Діяльність психолога без належної теоретичної та методичної підготовки, коли він береться за розв’язання складних проблем, не володіючи ні досвідом, ні кваліфікацією. На жаль, в умовах масової підготовки психологів, коли неможливо проконтролювати освітній процес, дипломи одержуть досить багато фахівців, які не володіють фактичною готовністю для надання кваліфікованої допомоги клієнтам і виходять із ситуації в основному з допомогою своєї життєвої зачарованості, здорового глузду чи звичайного нахабства і тиску.

Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної допомоги, коли складно оцінити, чи справді з користю для клієнта працює психолог. Звичайне посилання на те, що клієнт залишився задоволений, часто непереконливе, оскільки він не завжди розуміє суть допомоги, що надається (він же не фахівець). Навіть у тих окремих випадках, коли з клієнтом вдається організувати реальну взаємодію та рівень його суб’єктності підвищується, відразу оцінити справжній ефект допомоги складно. Допомога в розв’язанні складних психологічних проблем часто взагалі передбачає відстрочений ефект, який буде по-справжньому усвідомлений клієнтом пізніше, вже за межами консультації. Наприклад, в такому найскладнішому виді психологічного консультування, як надання допомоги у плануванні перспектив особистісного і професійного розвитку (у профконсультації), справжній ефект може бути оцінений лише після того, як людина зуміє прожити справді повноцінне професійне життя та ще буде згадана вдячними нащадками. Профконсультація по суті своїй спрямована у майбутнє. Використання, так званих, ситуативних критеріїв оцінки ефективності допомагає лише частково розв'язати цю проблему і, у кращому разі, дозволяє спрогнозувати цю ефективність на майбутнє, але знову ж таки незрозуміло, які критерії успішності таких прогнозів?

Але психологу хочеться вже зараз довести всім (і клієнту, і колегам, і самому собі), що його діяльність дуже корисна та дуже кваліфікована, то іноді він просто вміло навіює клієнту, що у нього «відбувається особистісне зростання, що він став іншим тощо. Часто такі клієнти, відповідаючи на запитання, чим Вам допомогла консультація (або психотерапевтична група), відповідають фразами, цитатами з підручника з психотерапії. Клієнтів по-своєму можна зрозуміти, адже їм важко усвідомлювати, що до реального особистісного зростання ще далеко (для цього потрібно ще самостійно «дозріти» та перевірити себе в реальних особистих вчинках у відповідальні моменти життя) та вони дарма заплатили свої гроші за відвідини психотерапевта. Але психотерапевту простіше створити ілюзію психологічного зростання і зробити так, щоб клієнт хоча б цим був задоволений.

Відсутність у клієнта і обмаль у суспільстві конкретних ідеалів особистісного і професійного самовизначення. Для підлітка (як для будь-якої людини, що самовизначається), зазначав Е.Еріксон, вкрай важливі «символи віри і програми», проблеми пошуку «ідеології та аристократії» і «щоб зберегти себе від розпаду, вони (підлітки)тимчасово надідентифікуються (до повної втрати ідентичності)з героями компаній». Часто людині важко розрізняти героїв справжніх і уявних, і тому вона часто виявляється дезорієнтованою. На жаль, і психологи (та і не тільки вони) також часто не до кінця з’ясувати для себе, хто може виступати зразком для наслідування, а хто - лише імітує такі зразки, це ускладнює психологам надавати повноцінну допомогу клієнтам.

Але багато «елітних представників» культури не тільки часто звертаються до «мародерів», як до потенційних «спонсорів» (іноді просто плазуючи перед відвертими бандитами), але фактично і схвалюють їх існування. Ось і виникає запитання: якщо вже «елітні люди» країни перетворюються на мародерів, то з кого ж брати приклад клієнту (та й самому психологу де і як шукати «аристократію» і «ідеологію»)? Нещаслива країна, у якої немає героїв. Але, напевне, ще нещасніша країна, де є і вміло пропагуються псевдогерої, псевдоеліта. Відсутність героїв хоча б усвідомлювалася та переживалася як нещастя, то це залишає надію на покращення ситуації. А ось коли «псевдогерой» стає привабливим для більшості населення, то зникає навіть надія на покращення, оскільки багато хто був переконаний, що все «і так чудово».

Псевдогерої дезорієнтують особистість, виступаючи як реальні конкуренти психолога, що намагаються забезпечити умови для повноцінного особистісного розвитку людини. І багато в чому перемога в такій конкуренції (з сучасними засобами масової інформації, а точніше - масової маніпуляції, що вихваляючи різного роду нікчем, які добилися «успіху», побудованого на сумнівному «багатстві» і штучній «популярності») залежить від позиції самого психолога, від того, наскільки він сам зуміє виявити справжні і несправжні ідеали.

Проблема «шевця без чобіт». У багатьох психологів є свої психологічні проблеми. І тоді виникає запитання: чи мають вони право допомагати іншим людям, самі не розв’язавши до кінця своїх проблем? З одного боку, якщо психолог постійно проектує свої проблеми на ситуації клієнтів, які звертаються до нього за допомогою (бачить у проблемах клієнтів тільки свої власні проблеми), то це не сприяє ефективній допомозі клієнтам. Психолог повинен вміти абстрагуватися від своїх проблем хоча б на час роботи з клієнтом, відрізняти його проблеми від своїх. Він повинен знати себе настільки, щоб можна було стверджувати про цілісність та гармонійність його особистості. Якщо у психолога не буде власного досвіду переживання серйозних проблем (і навіть досвіду подолання внутрішніх криз), то йому складніше зрозуміти проблеми інших людей (клієнтів). Крім того, сам розвиток психолога-професіонала передбачає подолання певних кризових ситуацій.

Важко уявити собі психолога з виразом обличчя, не облагородженим розумом, добротою, не зворушеним ніякими переживаннями і взагалі психолога, у якого все «о'кей». У частини клієнтів (але не у всіх!) такий фахівець просто не викличе довіри. Хоч іноді для того, щоб вселити в клієнта оптимізм, можна подивитися на нього ясними очима і зробити вигляд життєрадісного простачка.

Іншою крайністю є ситуації, коли психолог сам схожий на пацієнта, коли його обличчя втілює собою страшні внутрішні страждання і якнайглибшу відчуженість від світу взагалі, і від проблем даного клієнта зокрема. У всьому потрібна міра. А психолога можна уявити собі як людину з чоботами, які він постійно змінює, тобто як суб'єкта особистісного і професійного самовизначення і розвитку, також здатного в чомусь розчаровуватися, але і здатного долати ці кризи розчарування, знаходячи для себе все нові і нові смисли своєї діяльності.

Проблема професійних секретів психолога-практика від клієнтів, від адміністрації і навіть від своїх колег. Якщо клієнту розповідати про всі нюанси своєї роботи, то все одно він багато чого не зрозуміє. Крім того, повідомлення деяким вразливим клієнтам про результати дослідження, про свої оцінки його реальної життєвої ситуації тощо може просто викликати переживання, розчарування у своїх можливостях змінити ситуацію, а то і просто шок, після якого клієнту важко отямитися.

Не слід також розказувати про нюанси своєї роботи начальникам і адміністраторам, які часто не розбираються у тонкощах Вашої роботи та можуть її просто неправильно зрозуміти. Як керівники вони повинні довіряти Вам як фахівцю. Але як відповідальні особи, вони, одночасно, зобов'язані знати, що твориться в їх установі. Тому ви як фахівець повинні завжди представляти якусь загальну інформацію про виконану роботу та навіть про отримані результати (але саме загальну інформацію, що не стосується делікатних подробиць по кожному клієнту).

Нарешті, навіть колегам-психологам не завжди слід розказувати все про свою діяльність. По-перше, є професійні таємниці, про які не повинні знати сторонні (наприклад, секрети деяких клієнтів, які вони довіряють тільки Вам). По-друге, навіть колеги не завжди можуть Вас підтримати у разі реалізації якихось Ваших творчих, незвичайних ідей. У таких випадках спочатку довести ідеї до досконалості або до «робочого стану» і лише потім публічно заявляти про них. По-третє, і серед колег зустрічаються звичайні заздрісники, тому певна професійна обережність ніколи не зашкодить. Хоч, звичайно, недобре так говорити про психологів. Але ж і психологи теж живі люди, і вони теж бувають різними (а не тими, які стереотипно-ідеалізуються).