Професійна взаємодія психологів

Проблеми самодопомоги в діяльності практичних психологів. Оскільки сама психологія є однією з сфер професійної діяльності, то виникає природне запитання: хто ж самим психологам допомагатиме оптимізувати свою працю?

Виявляється, що простіше надавати допомогу іншим людям і дуже складно допомагати самому собі (або таким же фахівцям, як ти сам). Річ у тому, що психологічна допомога (і багато інших видів допомоги людям, наприклад, медична і ін.) передбачають певну віру у психолога, в його «чудодійні методи», тобто передбачають «некомпетентного і навіть «наївного» клієнта, здатного повірити у «психологічний міф». Якби клієнт (психолог) сам розумівся у психології (або в медицині), то він сам міг би розібратися і з своїми психологічними проблемами.

Але і у самих психологів є свої психологічні проблеми, і тоді виникає ситуація «шевця без чобіт». Психологи як фахівці вже не можуть бути «наївними та «некомпетентними» клієнтами». Тому їм потрібна особлива допомога, відмінна від допомоги звичайним людям. Можна виділити різні варіанти такої допомоги (допомоги «самому собі»):

1. Взаємодопомога колег-психологів в неформальному спілкуванні (посидіти разом, поскаржитися, допомогти у вирішенні якихось проблем, дружньо звернути увагу на помилки та недоліки своїх коллег, а то і просто морально підтримати).

2. Напівформальні варіанти допомоги, наприклад, на різних виїзних конференціях, практичних семінарах. Часто головним призначенням таких форм роботи є не «обмін досвідом» і не заслуховування доповідей своїх колег, а обмін досвідом проблем і способів їх розв`язання, що накопичилися, а також створення атмосфери професійної єдності, професійної спільності, яка тебе розуміє та за необхідності підтримає. Організаторам і учасникам подібних конференцій та семінарів слід постійно пам'ятати про це і всіляко сприяти досягненню і цих важливих цілей.

3. Створення реабілітаційних центрів для відновлення сил психологів і психотерапевтів (в Україні ця проблема поки що навіть не означена).

4. Грамотна організація праці психологів і психотерапевтів, що не допускає їх надмірної перевтоми і, тим більше, нервових зривів в роботі (наприклад, у спілкуванні з невихованими відвідувачами, в з'ясуванні стосунків з нетактовними адміністраторами та ін.). Повною мірою виключити професійні конфлікти навряд чи вдасться (психологічна практика - це напружена і нервова робота), але треба хоч прагнути звести до розумного мінімуму нервові перенавантаження.

5. Формування у психолога навичок професійної саморегуляції, релаксації тощо. На жаль, і в цьому питанні більше проблем, ніж розв`язків. Найважливішим елементом професійної культури психолога є формування у себе готовності самостійно вирішувати свої власні психологічні проблеми (поки це реально не здійснюється у процесі підготовки психологів у ВНЗ). Невирішена проблема (допомоги самим психологам) може стати предметом для творчого пошуку студентів-психологів, що зрозуміють, наскільки все це важливо для розвитку психологічної практики.

Команда психологів-однодумців. Останнім часом тема «командоформування» стає достатньо популярною у психології праці та організаційній психології. На відміну від звичайних колективів, команда характеризується справжньою взаємодоповнюваністю і взаємозамінністю працівників, їх спрямованістю на спільні цілі і цінності, які є основою їх реальної співпраці, професійної і людської близькості. Все це дозволяє створити атмосферу справжньої творчості, коли вислуховуються думки всіх учасників, коли ніхто не боїться, що його можуть невиправдано висміяти чи покарати, коли радість одного працівника стає спільною радістю також, як і чиєсь горе або виробнича невдача хвилює інших.

Команда однодумців (ситуація майже ідеальна) дозволяє дуже ефективно і в достатньо короткі терміни вирішувати проблеми, на які у звичайної групи витрачається набагато більше часу і сил. Як краще сформувати такі команди? Як відбувається формування таких «команд» психологів-однодумців? На жаль, у психології команди однодумців формуються зазвичай стихійно, коли, наприклад, випадково збираються фахівці, що мають близьку систему цінностей, близькі за духом і здатні хоча б вислуховувати один одного.

Іноді у психології виникають наукові школи, що збирають людей, поєднаних загальною ідеєю. Але щоб така наукова школа відбулася, окрім чисто суб'єктивних моментів (наявність наукового лідера, інтелектуальній та моральній готовності послідовників стати реальними, активними учасниками даної команди), важливу роль відіграють і об'єктивні умови (наявність наукового лідера, устаткування, посад і ставок тощо) та ставлення адміністрації, влади до розробки заявленою командою проблеми (або ідеї). Іноді реальна участь в таких наукових школах пов'язана з необхідністю йти на певні внутрішні компроміси, наприклад, миритися з грубістю або зайвою вимогливістю наукового лідера або когось з його найближчих прибічників (нерідко видатні люди володіють нестерпним характером). Іноді навіть доводиться стикатися з різного роду домаганнями (аж до сексуальних). Якщо психолог себе поважає, він змушений прийняти рішення про відхід з такого наукового колективу.

На жаль, у ряді випадків плідність наукових шкіл відносно нетривала, чому є безліч причин: інтелектуальні лідери старіють або перетворюються на організаторів (у тих, хто дістає гроші для своїх проектів). Послідовники прагнуть бути самостійними і покидають школу. З'являються «псевдо-дослідники», які прагнуть за рахунок наближення до відомих вчених вирішити свої проблеми кар'єри. Іноді успішно працюючий творчий колектив захоплюється комерційними проектами і при цьому нерідко втрачається свобода творчого пошуку, коли благородні та цікаві наукові ідеї замінюються ідеєю заробити гроші з допомогою свого авторитету. Втім, є приклади і тривало існуючих наукових шкіл, плідність яких залишається достатньо високою протягом багатьох років.

Інколи спеціально створюються постійні або тимчасові творчі колективи. Організатор таких колективів сподівається, що йому вдасться зібрати справжню групу психологів-однодумців, але реально виходить це досить рідко.

Що ж звичайно заважає цьому? По-перше, прагнення підібрати людей, які у всьому погоджуватимуться з лідером або керівником, що вже перешкоджає створенню атмосфери справжньої творчої дискусії та цікавого спільного пошуку. По-друге, часто у доборі людей майбутньої команди основний акцент ставиться не на внутрішні характеристики людини (її інтелект, досвід, ерудицію, неординарність і вольові якості), а на чисто зовнішні особливості спілкування і поведінки (вишуканість манер, уміння підіграти лідеру, самому виступити лідером у сферах, що аж ніяк з психологією не пов'язані, наприклад, уміти розважати групу, допомагати у вирішенні чисто побутових проблем тощо). І в результаті утворюється псевдо-команда. На жаль, в таких командах часто не тільки бояться братися за розв’язання складних соціально-психологічних проблем, але навіть банальні проблеми (псевдо-проблеми) обговорюються за строго заведеним ритуалом, оскільки всі просто не хочуть (або дійсно не можуть) вийти за межі звичних стереотипів.

Цікавою проблемою формування професійних команд є проблема розподілу ролей у групі. Формально всі учасники трудового колективу – колеги, що володіють приблизно однаковою психологічною освітою або близькими чи взаємодоповнюючими психологічними спеціальностями. Але реально у будь-якій команді існує професійно-рольовий розподіл обов'язків, який носить звичайно неформальний характер. Наприклад, хтось є лідером, хтось його наближеним, хтось – незадоволеним, а хтось – сам по собі (майже «вільний художник»).

Саме лідерство не завжди може співвідноситися із змістом роботи. Наприклад, у нездорових колективах сама робота мало кого турбує, а хвилюють плітки про керівництво, різні чутки та з'ясування стосунків або ж зовсім позапрофесійні справи, наприклад, де краще провести дозвілля, спортивні змагання, естрадні захоплення тощо. Для молодого психолога, що потрапив в такий колектив, можуть виникнути серйозні проблеми не стільки у плані професійної адаптації, скільки у плані визначення свого місця в такій неприродній професійній системі.

Але можливо і складніший розподіл соціально-професійних ролей серед колег-психологів. Наприклад, хтось є посередником між колективом і начальством, уміє захищати права та інтереси своїх колег, хоч у змісті самої роботи він мало розуміється. Але начальство тільки з ним і рахується, тому всі ставляться до такого свого колеги з пошаною, оскільки від нього є реальна користь для загальної справи. Інший психолог, також не особливо розбираючись у змісті роботи, уміє створити добру атмосферу в колективі, наприклад, вчасно всіх пригощає чаєм чи кавою, просто стежить за чистотою та порядком, тобто також приносить користь.

Ще інший психолог просто є декоративною прикрасою колективу, наприклад, чоловіки (та і жінки) гордяться, що у них працює така супермодна чи суперчарівна красуня (або красень), яка не розуміється у тонкощах психологічних проблем, але створює особливу атмосферу, що стимулює для якісної роботи інших фахівців.

А хтось просто уміє вчасно і майстерно веселити своїх колег (знає найсвіжіші анекдоти, уміє дотепно сказати тощо). І всі його також люблять і вважають, що він приносить користь. Хтось зображає з себе «справжнього фахівця» («майже генія» або «великого ерудита»), але фактично ніяк не сприяє вирішенню якихось серйозних проблем, лише імітуючи активність і творчість. Цей тип дуже поширений у творчих професіях, у тому числі і серед психологів. І лише небагато психологів працюють по-справжньому, часто за трьох (або й за десятьох). Хоч вони й не такі весельчаки і не такі чудові особистості. Колеги розуміють що і від них є певна користь. А в цілому команда може працювати навіть дуже ефективно.

Проблема рольової гармонії в колективах психологів залишається невирішеною та багато в чому залежить від поєднання соціально-професійних ролей у конкретному колективі. Для молодого психолога, що вперше зіткнувся з несправедливим розподілом ролей, є проблемою знайти в такій «команді» своє місце. Тому йому важливо просто бути психологічно готовим до таких ситуацій та не зображати з себе того, ким він сам не може чи не хоче ставати.

Психологи часто утворюють віртуальні і неформальні команди. Останні звичайно виникають природним шляхом, без якого б то не було керівництва з боку наукових начальників або адміністраторів від психології. У цих командах можуть брати участь психологи, що реально працюють у різних організаціях, але поєднані спільною ідеєю та духом співпраці. В таких командах можуть обговорюватися проблеми, які в межах офіційної психології поки що не обговорюються. Відповідно, перебування в таких командах для них може виявитися навіть ризикованим, але не у планіможливих офіційних репресій, а у плані неофіційного остракізму з боку тих колег-психологів, які більше орієнтуються на офіційні (дозволені) проблеми. В цілому для розвитку психології такі неформальні команди мають безперечний інтерес і, саме в таких командах однодумців часто народжуються нові ідеї.

Виникнення «віртуальних команд однодумців» стало можливим за розвитку електронних засобів спілкування (з допомогою Інтернету, електронної пошти тощо). Хоч реально колеги-психологи можуть і не зустрічатися, але у них є можливість постійно підтримувати контакти та навіть вести реальні дискусії із залученням інших зацікавлених фахівців у всьому світі. Ймовірно, потенціальні можливості таких «віртуальних команд» ще не до кінця використані та осмислені.