Головний «етичний парадокс» психології

У багатьох традиційних науках етика звичайно знаходиться за межами тих «об'єктивних істин», які вони досліджують. Але в гуманітарних (зорієнтованих на людину) науках етика часто стає найважливішою умовою адекватного усвідомлення самих цілей і значень даної науково-практичної діяльності. Ще свого часу Г. Мюнстерберг писав: «Про вчителя, що сидить за своїм столом, точно так, як і про священика за кафедрою, можна сказати, що, не маючи віри в серці, він осуджений. Віра, що надихнула, в цінність людських ідеалів - це найкраще, чого дитина може набути, сидячи у ніг вчителя. У вищому значенні це найкорисніша річ, яка може бути засвоєна у класі». Це повною мірою стосується і психолога.

Психолог Е. Еріксон відзначає, що формування «етичної здатності» у молоді стає «істинним критерієм ідентичності», а «формування загальнолюдської ідентичності - абсолютною необхідністю». (Ідентичність, в розумінні Е. Еріксона - відчуття власної істинності, повноцінності, єдності у просторі та часі, включеності в людське суспільство). Інший видатний психолог і психотерапевт В. Франкл, розмірковуючи про завдання освіти пише, що «навіть в еру відсутності цінностей, він (учень) повинен наділюватися повною мірою здатністю совісті». Сама совість розглядається ним як «орган сенсу окремого вчинку чи життя взагалі», як «інтуїтивназдатність людини знаходити унікальні значення ситуації». Пошук сенсу життя - це найважливіша екзистенційна (життєва) проблема особистості над розв’язанням якої б'ються кращі психологи світу. У сучасній психології рівень професійної самосвідомості психолога неабиякою мірою визначається його готовністю розглядати складні етичні проблеми, які хвилюють не тільки окрему людину (клієнта), але і все суспільство. Ця проблема була представлена в аналізі роботи психолога зі збереження психічного здоров’я населення.

Сучасна психологія неминуче стикається з етикою вже на рівні визначення свого предмету і методу. Останніми роками у психології знову помітне підвищення інтересу до проблеми суб’єкності (активності і самоактивності людини) і суб'єктивності (індивідуальності). Навіть сам предметпсихології все більше пов'язується з суб’єктністю. Наголошується навіть деяка зміна парадигми в напрямі від психіки суб'єкта - до суб'єкта психіки.

Суб’єктність, по-перше, це готовність до непередбачуваних, спонтанних дій, готовність зробити щось «просто так...», а не «тому що...». По-друге, справжній суб'єкт здатний до самоусвідомлення (рефлексії) своїх відповідальних дій і всього свого життя, тобто особистість є суб'єктом свого щастя лише тоді, коли вона здатна на постійний роздум про саму себе і свої вчинки. Якщо людина не прагне осмислити свої дії та не знайде у них певний особистісний сенс, то тоді не людина виконуватиме дію, а сама «дія скоюватиметься над нею», - відзначав Е. Фромм.

Рефлексія – це «специфічна людська здатність, яка дозволяє їй зробити свої думки, емоційні стани, свої дії і стосунки, взагалі всю себе предметом спеціального розгляду (аналізу та оцінки) і практичного перетворення аж до самопожертви в ім'я високих цілей і смерті. Вона є центральним моментом людської суб’єктивності.

Але якщо як предмет професійної діяльності психолога все більше виділяється саме суб’єктивність (індивідуальність), то виникає парадоксальна ситуація: чим більше (і краще) ми пізнаємо суб’єктність даної людини, тим більшою мірою ми позбавляємо її цієї суб’єктності, оскільки людина стає більш «зрозумілою» і «передбаченою». Тому наявність «всерозуміючого» і здатного «все пояснити» психолога робить для нього не обов'язковою для клієнта рефлексію своїх вчинків. Якщо сказати більш жорстко і відверто, то ефективно працюючий психолог повинен був бипозбавляти людину її психіки, оскільки бездоганне (в ідеалі) знання та розуміння клієнта, що довірився йому, створює прекрасну основу для маніпуляції свідомістю даної людини. Звідси витікає, що метод психології (в ідеалі) повинен стати маніпулятивним. Ситуація ускладнюється тим, що багато «спонсорів» і «замовників» (наприклад, керівники багатьох фірм і організацій) тільки і мріють про те, щоб з допомогою психологів не тільки «передбачати» поведінку персоналу, але і «ефективно керувати» персоналом так, як це вигідно керівництву. А оскільки психологам добре платять за такі «послуги», то відмовитися від спокуси заробити не кожен зможе. Такий психолог постарається приховати свої маніпулятивні дослідження та дії красивими розмовами про справжню собіподібність, особистісне зростання та самоактуалізацію. Крім того, багато клієнтів також мріють про те, щоб повністю довіритися фахівцю, який краще, ніж вони самі, знає, що до чого, і що треба робити. Як тут не піти «назустріч» таким клієнтам!

Що ж дозволяє більш оптимістично дивитися на перспективу розвитку психологічної теорії і практики і все-таки не «забороняти» психологію як потенційно «найстрашнішу науку»? На щастя, до кінця пізнати психіку іншої людини неможливо. Чим з більш розвиненою особистістю клієнта взаємодіє психолог-професіонал, тим більшою мірою він змушений вибудовувати свої стосунки з ним в режимі реального діалогу, коли клієнт вже перестає бути звичайним об'єктом досліджень або дій. І навпаки, чим більш простий рівень прояву психічного (наприклад, рівень психофізіологічних реакцій), тим меншою мірою передбачається діалогічна взаємодія психолога з клієнтом, оскільки він багато чого просто не усвідомлює у своїх реакціях і йому краще бути звичайним досліджуваним чи обстежуваним.

Але головним обнадійливим (і заспокійливим) аргументом на користь того, що психологію все-таки не слід забороняти, є прагнення і розуміння з боку психологів необхідності звернення до сфери моралі та духовності. Якщо викладачі не надають етичній проблематиці недостатню увагу, студенту-психологу, то йому самому весь час слід намагатись співвідносити отримані знання з ціннісно-смисловими і суспільними проблемами, постійно запитуючи себе: «Якою мірою дане знання допомагає мені краще зрозуміти навколишній світ і своє місце у цьому світі?».

Які основні етичні суперечності, на основі яких часто і виникають більш конкретні етичні проблеми, суперечності і спокуси у професійній діяльності психолога?

По-перше, це суперечність між правом окремої людини на самовизначення та її неготовністю до цього, що створює прекрасну основу для виправдання маніпуляції з боку психолога.

По-друге, це суперечність між інтересами суспільства і конкретної особистості (конкретних людей). Іноді вважається, що інтереси особистості важливіші за інтереси суспільства, але чомусь у всі епохи, у різних народів герої та видатні особистості завжди ставили інтереси суспільства вище власних інтересів, за що нащадки їм і вдячні дотепер. Кожна людина має виходити за межі самої себе, що не тільки не суперечить ідеї «вільного самовизначення», але є одним з найбажаніших його варіантів. Інтерес окремої особистості має співпадати з розвинутою громадськістю, яка не тільки не суперечить особистій свободі, але служить її необхідною умовою та доповненням. Проблема полягає в тому, як реально залучити особистість (у тому числі і особистість майбутнього психолога) до суспільних інтересів.

По-третє, суперечність між світоглядами психолога і конкретної людини-клієнта. Наприклад, чи має право психолог виявляти в роботі свою світоглядну позицію? Чого повинно бути більше у психолога, фахівця чи людини? Великий психотерапевт К. Роджерс продемонстрував не стільки свій «метод» сам по собі, скільки право психолога «бути особистістю» у роботі з клієнтом.

По-четверте, між високими і благородними прагненням психолога та його обмеженістю в адекватних методах, коли складні проблеми він часто змушений вирішувати на рівні «красивих розмов».

По-п’яте, між високими і благородними прагненням психолога і прагматизмом нашого часу, коли заради отримання гонорарів деякі психологи на все згідні.

По-шосте, між все зростаючою свободою вибору в роботі психолога та посиленням його залежності від конкретного замовника-добродійника. Це суперечність між зовнішньою свободою вибору і внутрішньою несвободою (внутрішньою спокусою).

По-сьоме, між різними етичними системами та їх рівнями, що породжує проблеми, пов'язані з необхідністю знаходити спільну мову з різними клієнтами, у тому числі і з такими, хто має інші (і навіть чужі для психолога) ціннісно-смислові орієнтації. «Культура взагалі починається з визнання права на існування іншої культури, а коли ми стверджуємо тільки свою культуру (як найрозвинутішу, найдосконалішу), то на цьому культура і закінчується» (Л.Н.Гумільов).

Не існує єдиної (загальноприйнятої) етичної системи. У кожній культурно-історичній епосі, у кожного народу, у кожній соціально-професійній групі і взагалі у кожної людини - свої уявлення про належне і негідне, які, до того ж, ще і постійно змінюються. Поєднання на перший погляд непоєднуваного, є найважливішою умовою побудови довірливих стосунків з клієнтомі якою мірою поступатися чи не поступатися іншій людині (клієнту, групі) у своєму прагненні до взаєморозуміння з ним. Основою для розв’язання конкретних моральних проблем є загальнолюдські та духовні цінності.