Михайло Бакунін

Альтернативні погляди на зло були провідними в античних етич­них теоріях, в ортодоксальній християнській етиці і в просвітниць­кому гуманізмі XVIII — XIX ст. Раціоналістична етика, починаючи від Конфуція, трактувала зло як незнання, хибні думки й погляди, невігластво, які в принципі можна усунути поглибленням знань і вдосконаленням інтелектуальних здібностей людини. Головну причину зла раціоналісти вбачали у відступі від вимог розуму і робили висновок про те, що зло не може бути абсолютним, бо воно логічно самознищується. Проте, ті сподівання, що покладала і покладає раціоналістична етика на прос­віту, навчання й моральне виховання, як засоби подолання зла, були над­мірними і практично нездійсненними.

Причини неспроможности раціоналістичної етики остаточно подо­лати зло переконливо продемонстровані в художній формі в поемі Карла Шпіттелера «Прометей і Епіметей», виданій 1881 року. Персонаж поеми Епіметей продає душу ангелу, отримавши натомість совість, яка вчить його вищим чеснотам і праведності духа. Віднині він завжди все робить правильно, у відповідності із суспільними очікуваннями і завжди має успіх, тому що задовольняє бажання всіх оточуючих. Його обирають верховним правителем. Епіметей, наділений колективним сумлінням, всі свої вчинки цілком підпорядковує колективним цінностям. Проте, з часом його морально бездоганне мислення, високоморальні почуття і дії стають нездатними перешкодити проникненню зла і духовному руйнуванню. Таке вторгнення зла в душу Епіметея означає перетворення блага на щось шкідливе.

Шпітеллер показує, що початковий моральний принцип, колись ціл­ком правильний, поступово втрачає зв'язок з дійсністю через те, що він виявляється нездатним охопити всю повноту життєвих явищ.

Справді, людина постійно забуває очевидну істину: те, що колись було добром, не може залишатися ним завжди. Однак вона ще довго прямує старими стежками, які у минулому були добрими, йде ними і тоді, коли вони вже стали непридатними. І лише ціною неймовірних зусиль, а то й жертв звільняється людина від власних ілюзій і усвідомлює, що «добра старовина» застаріла і втратила свою придатність. Людині досить тяжко відмовитись від колись добрих настанов і звичаїв, навіть тоді, коли їх шкідливість давно раціонально доведена.

Те саме, але у гігантському збільшенні відбувається зі зміною істо­ричних обставин. Наш час відрізняється в цьому сенсі таким засліп­ленням, рівне якому важко відшукати. Гадають, що достатньо визнати щось неправильним чи проголосити невірним, щоб звільнитись від усіх сталих, традиційних впливів. Вірять у просвітництво так, ніби інтелектуальні зміни могли у будь-який спосіб мати дієвий вплив на ірраціональні процеси в суспільному житті. При цьому цілком забу­вають, що ірраціональні аспекти життя становлять особливого роду пристосування людини до зовнішнього і внутрішнього світів. Ство­рені специфічні форми ірраціональної культури і певна соціально-психологічна атмосфера, на яку раціональні заперечення не мають жодного впливу. Правда, інтелектуальні новації важливі як показник прийдешніх можливостей, але глибинні рівні моральної свідомости ще досить тривалий час продовжують працювати на засадах попередніх ціннісних установок. Ось чому, коли лунають заяви, наприклад, про те, що таке зло, як корупція чи організована злочинність будуть швидко подолані, вони видаються просто наївними і некомпетентними, бо не враховують чи просто ігнорують інерцію дії попередніх моральних парадигм.

Раціонально вірне поняття є надто вузьким для того, щоб задовільним чином охопити й відобразити житгя в його цілісності і на тривалий час, Окрім того, ірраціональні явища опиняються поза межами раціонального осягнення.

Отже, раціонально можуть бути успішно розв'язані проблеми середнього рівня, проте шлях раціоналізму заводить у глухий кут у вирішенні екстремальних проблем, що мають ірраціональний характер.

У наш час постмодернізм заперечує будь-які моральні основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтиз­мі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталізмом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина — лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, шо моральні норми — це нав'язані силою правила. З точки зору постмодернізму, «світ — це текст». Кожний культурний артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність — не що інше, як продукування текстів. Уряди, світогляди, технології, історія, науковітеорії, соціальні звичаї, релігії — все це, по суті, мовні конструкції. На цьому грунті сформувався деконструктивізм як один з проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом — це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверд­жував, що культура є відображенням сексуальних заборон.

Постмодернізм пропонує вихід з «репресивних» моралі й культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в колах постмодерністів специфічного тлумачення надав Мішань Маффесолі, котрий представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а скоріше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник зали­шається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Трайбалістська (групова) спільнота для нього ближча за сімейний затишок.

Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і обертається цик­лічністю, близькою до візій «вічного повернення» Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дозволяє знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. І ось уже не тільки Діоніс, але й Сократ замість абстрактного розмірковування над благом і кра­сою безтурботно танцює на вулицях Афін (як про це йдеться у вірші польського поета Юліана Тувіма «Танцюючий Сократ»). Пароксизми (гострі переживання) поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп'яніння.

Загальне занурення у моральне зло і непам’ять морального добра, мабуть, найбільш помітно й безпосередньо проявляється у вседозволеності, естетизації зла, потворності.