Причинами існування зла в суспільній моральності філософ визначав недосконале державне законодав­ство, недієвість законів через їх непра­вильність

В індивідуальній душі зло існує через такі причини: відсутність моральних засад (дикунський стан); афективність душевного складу (нестриманість); душевна порочність.

Порочність Арістотель поділяв на такі види:

нахабство (зухвалість), пов 'язане з надлишком життєвої сили, енер­гії або влади; підлість, що виникає через брак етичних чеснот, розуму і мужности.

Отже, індивідуальне моральне зло, за Арістотелем, — це те, що не від­повідає нормі «золотої середини» або перевищуючи її (нахабство, зухва­лість), або опускаючись значно нижче за нормальний рівень (підлість). Ця думка Арістотеля згодом знайшла підтвердження в лінгвістичних дослідженнях етимології слова «зло». Англійське « evil » і німецьке «das Ubel» походять від терміну тевтонського походження « ubilez », що можна перекласти як те, що виходить за власні межі, за належну міру.

В політичному житті нахабні й зухвалі люди стають свавільними тиранами, а негідники — безпринципними пристосуванцями. Перший різновид зла виникає із силового самоствердження індивіда за раху­нок оточуючих людей і нехтування їх інтересами, другий — з підпоряд­кування індивіда зовнішнім обставинам і власним порочним нахилам, що зумовлює поступову деградацію особистости і перетворює людину на цілком залежну істоту, подібну до раба. Психологічна суперечливість ситуації, коли зло стає наслідком слабкодухости людини, яскраво описана у листі апостола Павла до Римлян: «Бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу... Отож; знаходжу такий закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається" (Рим.7:17—21).

Думка про світове зло провокує, як на вихваляння зла, так і на сум­нів у благості Бога. Здається незрозумілим, чому всемогутній Бог допус­кає зло, терпить вчинки негідників, що прирікають багатьох людей на страждання, злидні, горе, бідування. Під злом у християнській традиції розуміється не поневіряння, біди та злидні, а гріх та моральна провина.

Увага концентрується на помислах людей, на душі, на серці (тобто на почуттях), інакше кжучи, на внутрішньому світі людини. Будь-який учинок, акт діяння є об'єктивацією внутрішнього імпульсу, екзи­стенціальної сфери людини. Відповідно до Святого Письма, першою причиною існування зла у світі вважається свобода волі людини.

Свобода —величезна цінність, однак вона подібна до бритви з подвій­ним лезом, може ініціювати, як добрі справи та вчинки, так і лихі. Ніхто за людину не може зробити вибору. Позбавити ж людину права на вибір означає принизити її до рівня тварини або машини, тобто жорстко детер­мінованої системи. А тому, відпускаючи людину на свободу, Творець наділив її засобами протистояння злу, такими як віра, розум, любов, совість, відчуття гріха та провини. Тягар свободи важкий, адже не співвіднесена з іншими цінностями, особливо з моральним обов'язком та відповідальністю, свобода перетворюється на свою протилежність — свавілля.

Глибоке осмислення діалектики добра і зла, доброчесности й пороку знаходимо в творах християнського мислителя Лактанція., якого гума­ністи Відродження називали християнським Ціцероном. Він послі­довно розвиває діалектичні ідеї апостола Павла. На його думку, Бог побажав поставити добро і зло в таке становище, щоб якість добра лю­ди пізнавали зі зла, а якість зла — з добра. Смисл одного не може бути зрозумілим без існування іншого. Бог не усунув зла, щоб смисл добро­чесности був виразнішим. Без зла і пороку доброчесність не мала б свого значення й ціни. Тільки у боротьбі зі злом добро вдосконалюється і зміцнюється. В системі світорозуміння добро і зло, поряд з вогнем і водою, сходом і заходом, теплом і холодом, темрявою і світлом, є однією із закономірних антитетичних (протилежних) пар, які містяться у фундаменті світобудови.

Відповідно і в людини, котра складається з двох протилежних начал — душі і тіла — є, як позитивні, так і негативні праг­нення. Доброчесність покликана розвивати перші і стримувати другі. Існують три сходинки на шляху досягнення повного добра: діла, слова, думки. Той, хто знаходиться на першій сходинці — праведний, хто піднявся на другу — досконалий, а хто досяг вершини — подібний до Бога.

Порочні не самі пристрасті, а їх причини, які і слід приборкувати. Пристрасті перебувають всередині нас, а їх причини зовні. Пристрасті не треба викорінювати, а необхідно вірно використовувати. Справжні героїзм і мужність для християнина полягають у вмінні володіти собою, своїми бажаннями, прагненнями й потягами. Приборкати лютість, вгамувати поривання запальності — ось справи гідні християнського гуманізму.

Згодом ці погляди Лактанція будуть розвинуті в етичних теоріях автономної етики моралістів XVII — XVIII ст. Шефтсбері, Хатчесона, Канта. Автономна етика визначала головним джерелом зла духовно-вольове начало в людині, яке і має бути відповідальним за всі різновиди морального зла. Слід зауважити, що людина може стверджуватись у злі не тільки за рахунок сили й агресивної динамічности, але й через потуран­ня своїм слабкостям, іншими словами, стверджуватись у розбещеності.

Культова персоніфікація зла в образах Люцифера, Мефістофеля, Арі-мана та ін. поставили в етиці важливу проблему: чи зло на зразок богів, які втілюють добро, також має одвічну трансцендентальну природу, є незмінним і незнищуваним, чи воно лиш певна неповнота й нестача добра, порушення світової гармонії і може бути в перспективі цілком усунене.

У II ст. почали з'являтися секти гностиків, чорної магії, карпократіянців, кабапістичних чаклунів, мандеїв, маніхеїв, що поклонялися силам зла. Посту­пово культ зла розповсюдився від Китаю на Сході до Іспанії на Заході. У 872 р. мусуль­манський подвижник Абдула ібн Меймун заснував у Персії таємне товариство батінів, які обожнювали зло. Члени секти мали спільне майно, спільних жінок, віддавалися роз­пусті, проповідували насилля й убивство. 1090 року перс Хасан Саба заснував товариство «Таємні вбивці», назва якого говорить сама за себе. Цей перелік можна продовжувати.

Загальновідомими є образні втілення зла в художній культурі. Починаючи з доби Романтизму, який у боротьбі з ілюзіями Просвітництва естетизував зло, воно дедалі частіше усвідомлюється як самостійний об'єкт людського волевиявлення, як те, чого можна бажати заради нього самого (зла заради зла), знаходити в ньому насолоду.