Моральний вибір полягає у вільному самовизначенні людини стосовно етичних цінностей, шляхів та інструментарію для досяг­нення певної мети практичної діяльности

З часів Сократа йдуть запеклі суперечки навколо етичної проблеми свободи волі, що підкреслює особливе значення цієї проблеми для жит­тєдіяльности людини й суспільства. Від того, як вона вирішується, зале­жить визнання відповідальности людини за свої вчинки. Існує два проти­лежні підходи щодо свободи волі — фаталізм і волюнтаризм. З точки зору першого підходу, будь-яка дія людини визначена заздалегідь долею, фортуною, світовою волею тощо, а тому ті чи інші людські вчинки не тягнуть за собою відповідальности. Фаталізм не визнає таких явищ і відповідних понять, як злочин, відповідальність, провина, покарання, заслуга, відзнака. Протилежною фаталізму позицією є волюнтаризм. Він заперечує об'єктивні чинники детермінації людської діяльности.

Найбільш послідовно волюнтаризм представлений в етичній доктрині німецького філософа класичного періоду Йогана Готліба Фіхте (1762 —1814), Фундаментальним постулатом етики Фіхте є твердження, що «Я» (особиста свідомість) засновує само себе і своє власне буття. Іншими словами, в акті самопородження особистої свідомости відбувається ста­новлення духовности і свободи волі індивіда, його самовизначення. За Фіхте, свобода волі є невід'ємним атрибутом свідомости суб'єкта.

В релігійних доктринах етики проблема свободи волі ставиться в пла­ні самовизначення людини стосовно Бога і Його моральних заповідей. Центральною проблемою християнської етики в цьому контексті є спів­відношення Закону і благодати. Суперечності, що виникають в процесі вирі­шення цієї проблеми, породили протилежні релігійно-етичні вчення.

По суті справи, мораль виходить з припущення людської свободи морального вибору. Жодні обставини й зовнішні чинники впливу не можуть позбавити людину права на остаточний вибір і рішення. Від­повідальність людини виникає на підставі того, що причина вчинку, образно кажучи, знаходиться у самій людині, а точніше — в її вільному волевиявленні. Якби це було не так і фаталізм мав би рацію, то не мало би сенсу створювати систему судочинства і органи юриспруденції.

У вузькому значенні моральний вибір — це не просто вибір людиною моральних цінностей, але й дія у відповідності з цим вибором у прак­тичному житті. Тут моральний вибір конкретизується у вчинках. Обран­ня конкретного вчинку пов'язане зі співставленням моральної вимоги і обставин, доцільности й моральної принциповости, узгодження моральної мети із моральністю засобів її досягнення, мотивів і моральних принци­пів. В основі морального вчинку повиннен бути шляхетний і безкорис­ливий мотив, бо у випадку, коли людина керується егоїстичним розра­хунком, вигодою, марнославством або страхом покарання, така моти­вація не відповідає моральності, а результати діяльности тільки випад­ково можуть виправдати очікування.

Ще більш важкою у моральному вчинку є проблема його доцільности і ефективности. В історії етичної думки проблема співвідношення мети й засобів у моральному виборі відображена в протилежних концепціях. Одна з них абсолютизує мету, інша — засоби. Абсолютизація мети означає, що для досягнення шля­хетних цілей можна застосовувати будь-які засоби: мета виправдовує засоби. На практиці шляхетна моральна утопія побудови комунізму — суспільства загального щастя і добробуту обернулася в СРСР масовими репресіями проти «класових ворогів», голодоморами, розкуркуленням високопродуктивних селянських господарств, депортацією цілих народів, використанням рабської праці в'язнів концтаборів. Аналогічно оберталася боротьба зі злом за допомогою зла. Прикладом може служи­ти близькосхідний конфлікт між палестиицями і євреями, який триває майже півстоліття. Взаємні спроби розв'язати його силовими методами ні до чого позитивного не привели.

Альтернативна точка зору абсолютизує моральну цінність засобів, поділяючи їх на добрі і погані, аморальні. У відповідності з нею високо­моральна мета не може бути досягнута аморальними засобами, бо «що хто посіє, те й жатиме» (Гал.6:7). Прикладом етичного вчення, побу­дованого на цих засадах, є толстовство — релігійно-утопічний напрям громадської думки і рухів кінця XIX — початку XX ст. Цей громадський рух виник на засадах моральних ідей Льва Толстого (1828 — 1910), викладених у творах «Сповідь», «У чому моя віра?», «Крейцерова сона­та» та ін.

Етика любови Толстого була побудована на моральних засадах неспротиву злу силою. Він вважав, що несправедливість, злочинність, соці­альне зло загалом можна подолати шляхом морального самовдоскона­лення кожної людини. Розглядаючи будь-яку владу як зло, мислитель прийшов до ідей анархізму і проповідував усунення держави шляхом мирного й пасивного ухиляння всіх членів суспільства від виконання державних функцій, сплати податків, військової служби, участі у полі­тичній діяльності тощо. Рух толстовців швидко поширився в Європі і Азії. Його прибічники організовували товариства, або так звані куль­турні скити. В них толстовці намагалися жити за наведеними мораль­ними принципами. Проте реалії життя довели неспроможність і нежит­тєздатність цієї релігійно-етичної утопії.

Варто наголосити, що справжній і щирий моральний вибір завжди грунтується на глибокому внутрішньому переконанні особистости, а не на міркуваннях скороминущої вигоди чи ситуативної корисности. Тому він несумісний зі спробами особи уникнути відповідальности за результати його практичної реалізації, виправдатися посиланнями на будь-чий авторитет або на те, що «так чинили всі». Те. що людям притаманно перекладати відповідальність за власний вибір, відзначено ще в історії прабатьківського гріха Адама, який намагався відповідальність за пору­шення Божої заповіді перекласти на Самого Бога. На запитання: «Чи не їв ти з дерева, що я наказав тобі не їсти?» чоловік відповів: «Жінка, яку ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева і я їв» (Буття 3:11-12).

Видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864 — 1920) розрізняв два рівні моралі: етику переконання й етику відповідальности. Під ети­кою переконання він розумів проектування фундаментальних цілей, а під етикою відповідальности — здійснення самих вчинків. Настанови не можуть безпосередньо впливати на поведінку. Етика переконання, на думку Вебера, повинна спиратись на етику відповідальности.

Недотримання виконання морального обов'язку породжує провину. Особливістю будь-якої відповідальности і моральної, зокрема, є те, що вона завжди має винятково персональний характер. Відповідальність ніколи не повинна поширюватись з конкретної особи на групу, а то й на цілу етнічну, соціальну чи релігійну спільноту, до якої ця особа нале­жить. На жаль, приклади такого поширення відповідальности неодно­разово спостерігались в історії. Так, в ніч на 24 серпня 1572 р. в Пари­жі католики влаштували масову різанину протестантів через їх кон­фесійну належність. Ця подія увійшла в історію під назвою «Варфоло­міївська ніч». Отже, як провина, так і відповідальність мають бути індивідуальними.

Категорії «відповідальність» і «провина» використовуються не тіль­ки в моралі, але й у праві. На відміну від права, де відповідальність за провину накладається у вигляді юридичної санкції, в моральному ас­пекті відповідальність за провину постає у самосвідомості як докори сумління й каяття, а в соціальному плані як громадський осуд, втрата довіри, бойкот.

Відповідальність, провина, покарання — всі ці поняття тісно пов'язані з категорією «справедливість». На відміну від більш абстрактних понять добра і зла, за допомогою яких дається моральна оцінка конкретним явищам в цілому, справедливість характеризує співвідношення кількох явищ з погляду розподілу добра і зла між людьми.

МОРАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ — ЦЕ ВІДПОВІДНІСТЬ

• між практичною роллю соціальних верств в житті суспільства та їх соціальним статусом;

• між правами і обоє 'язками;

• між вчинком і відплатою;

• між працею і винагородою;

• між злочином і покаранням;

• між заслугами і суспільним визнанням.

Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправед­ливість, що приводить до дисгармонії індивідуальних і суспільних інте­ресів і дестабілізації системи соціальних зв'язків.

Первинне розуміння справедливости полягало у зрівняльному дотри­манні норм звичаєвого права. За порушення колективних вимог засто­совувалася родова помста, яка базувалася на так званій відплатній спра­ведливості: «око за око, зуб за зуб». В античні часи Арістотель, вперше на теоретичному рівні, поділив справедливість на зрівняльну і пропор­ційну. Це розмежування збереглося до нашого часу.

РИСИ ЗРІВНЯЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТИ

† релігійна рівність всіх людей як дітей Божих;

† економічна рівність можливостей;

† рівність громадянських прав і свобод;

† етнонаціональна рівність;

† рівноправність культур;

† рівноправність держав — суб 'єктів міжнародного права.

Слід підкреслити, що справедливість, як рівність, має формальний характер. Соціальні утопії, побудовані на принципі тотальної рівности, завжди зазнавали краху при спробі їх практичної реалізації. Перекон­ливим прикладом служить занепад колгоспного ладу, який став вагомою причиною розпаду СРСР. Особливо не надається до зрівняльного прин­ципу розподіл матеріальних благ. Свого часу видатний український мислитель Григорій Сковорода висловив діалектичну думку про «нерів­ність рівности», яку образно пояснив таким чином.