Потреби та особистість. Мотив і мотивація___

Мотив, потреби і мотивація забезпечують активіза­цію і спрямованість поведінки, і щоб зрозуміти її внутрішні причини, відповісти на питання «чому?», «навіщо?», «з якою метою?», «який сенс?» тощо, необхідно ознайомити­ся з основними теоріями мотивації, її видами, індивідуаль­ними відмінностями в потребах і мотиваційній сфері, щоб з'ясувати, як самооцінка, рівень домагань і рівень тривож­ності впливають на успішність людини.

7.1. Мотив і мотивація

Термін «мотивація» являє собою більш широке понят­тя, ніж термін «мотив». Слово «мотивація» використовуєть­ся в сучасній психології у двоякому смислі: воно позначає систему чинників, що детермінують поведінку (сюди вхо­дять, зокрема, потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато чого іншого), та характеристику процесу, що стиму­лює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Ми будемо використовувати поняття «мотивація» переважно в першому значенні, хоча в деяких випадках, коли це не­обхідно (і застережено), будемо звертатися і до другого його значення. Мотивацію, таким чином, можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що поясню­ють поведінку людини, її початок, спрямованість і ак­тивність.

Мотиваційного пояснення вимагають такі сторони по­ведінки: її виникнення, тривалість і сталість, спрямованість і припинення після досягнення поставленої мети, передна-строювання на майбутні події, підвищення ефективності, розумність або смислова цілісність окремо взятого поведін-кового акту. Крім того, на рівні пізнавальних процесів мотиваційному поясненню підлягають вибірковість, емоцій­но-специфічне забарвлення.

Уявлення про мотивацію виникає при спробі пояснен­ня, а не опису поведінки. Це - пошук відповідей на питан­ня типу «чому?», «навіщо?», «з якою метою?», «який сенс?». Виявлення й опис причин стійких змін поведінки і є відповіддю на питання про мотивацію вчинків, з яких нона складається.

Будь-яка форма поведінки може бути пояснена як внут­рішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку иихідним і кінцевим пунктами пояснення є психологічні вла­стивості суб'єкта поведінки, а в другому - зовнішні умови та обставини його діяльності. У першому випадку говорять про мотиви, потреби, цілі, наміри, інтереси тощо, а в другому -про стимули, що виходять із ситуації, що склалася. Іноді всі психологічні чинники, які наче зсередини визначають пове­дінку людини, називають особистісними диспозиціями. Тоді, відповідно, говорять про диспозиційну і ситуаційну мотивації як аналоги внутрішньої і зовнішньої детермінації поведінки.

Диспозиційна і ситуаційна мотивації не є незалежни­ми. Диспозиції можуть актуалізуватися під впливом пев­ної ситуації, і, навпаки, активізація певних диспозицій (мо­тивів, потреб) призводить до зміни ситуації, точніше її сприйняття суб'єктом. Його увага в такому випадку стає вибірковою, а сам суб'єкт упереджено сприймає й оцінює ситуацію, виходячи з актуальних інтересів і потреб. Тому практично будь-яку дію людини варто розглядати як под­війно детерміновану: диспозійно і ситуаційно.

Поведінка особистості в ситуаціях, що здаються одна­ковими, уявляється досить різноманітною, і цю розно-манітність важко пояснити, апелюючи тільки до ситуації. Встановлено, наприклад, що навіть на ті самі питання лю­дина відповідає по-різному залежно від того, де і як ці пи­тання їй ставляться. У зв'язку з цим є сенс визначати си­туацію не фізично, а психологічно, так, як вона уявляєть­ся суб'єкту в його сприйнятті і переживаннях, тобто так, як людина розуміє й оцінює її.

Відомий німецький психолог К. Левін показав, що кожна людина характерним для неї способом сприймає й оцінює ту саму ситуацію, і у різних людей ці оцінки не збігаються. Крім того, та сама людина залежно від того, в якому стані вона перебуває, ту ж саму ситуацію може сприймати по-різному. Це особливо характерно для інте­лектуально розвинутих людей, що мають великий життє­вий досвід і здатні з будь-якої ситуації вилучити для себе багато корисного, бачити її під різними кутами зору і дія­ти в ній різними способами.

Мотив, на відміну від мотивації, - це те, що нале­жить самому суб'єкту поведінки, є її стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукає до певних дій. Мотив також можна визначити як поняття, що в узагальненому вигляді є безліччю диспозицій.

8 усіх можливих диспозицій найбільш важливою є по­няття потреби. її викликає стан потреби людини або твари­ни у певних умовах, яких їм бракує для нормального існу­вання і розвитку. Потреба як стан особистості завжди по­в'язана з наявністю в людини почуття незадоволеності, тобто з дефіцитом того, що потрібно (звідси назва «потреба») орган­ізму (особистості).

Дуже істотною характеристикою, особливо коли мова йде про особистість, є предметний зміст потреби, тобто су­купність тих обсягів матеріальної і духовної культури, за допомогою яких дана потреба може бути задоволена. Друге після потреби зі своїм мотиваційним значенням - поняття мети.

Метою називають той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який у даний момент спрямована дія, пов'я­зана з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу. Якщо всю сферу усвідомлюваного людиною в складній мо­тиваційній динаміці ЇЇ поведінки уявити у вигляді своєрід­ної арени, на якій розгортається барвистий і багатогран­ний спектакль її життя, і припустити, що найбільш яскра­во в даний момент на ній освітлене те місце, що повинне приковувати до себе найбільшу увагу глядача (самого суб'єкта), то це й буде мета. Психологічно метою є той мотива-ційно-спонукальний зміст свідомості, що сприймається лю­диною як безпосередній і найближчий очікуваний резуль­тат її діяльності.

Розглянуті мотиваційні утворення - диспозиції (моти­ви), потреби і цілі -основні складові мотиваційної сфери людини. Співвідношення між ними і загальною структу­рою мотиваційної сфери подано на рис. 14.

Диспозиції (мотиви)

ЦІЛІ

Рис. 14. Загальна будова мотиваційної сфери людини Крім мотивів, потреб і цілей, як спонукачі людської поведінки розглядаються також інтереси, завдання, бажання і наміри. Інтересом називають особливий мотиваційний стан пізнавального характеру, що, як правило, прямо не лов'я-яаний з якоюсь однією, актуальною в даний момент часу потребою. Інтерес може викликати будь-яка несподівана подія, що мимоволі привернула увагу, будь-який новий предмет, що з'явився в полі зору, будь-який окремий слу­ховий або інший подразник, що виник випадково.

Інтересу відповідає особливий вид діяльності, яка на­зивається орієнтовно-дослідною. Чим вище на еволюційних сходинах стоїть організм, тим більше часу займає в нього даний вид діяльності і тим досконаліші її методи і засоби. Вищий рівень розвитку такої діяльності наявний тільки в людини, - це наукові і художньо-творчі дослідження.

Завдання як окремий ситуаційно-мотиваційний чин­ник виникає тоді, коли в ході виконання дії, спрямованої на досягнення певної мети, організм наштовхується на пе­решкоду, яку необхідно подолати, щоб рухатися далі. Те ж саме завдання може виникати в процесі виконання найрі­зноманітніших дій, і тому також неспецифічне для потреб, як і інтерес.

Бажання й наміри - це миттєво виникаючі і такі, що досить часто змінюють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, які відповідають змінюваним умовам виконання дії. Інтереси, завдання, бажання та наміри хоча і входять у систему мотиваційних чинників, беруть участь у мотивації поведінки, проте виконують в ній не стільки спонукальну, скільки інструмен­тальну роль.

Вони більше відповідальні за стиль, а не за спря­мованість поведінки. Мотивація пове­дінки людини може бути свідомою і не­свідомою. Це озна­чає, що одні потреби і цілі, що керують поведінкою людини, нею усвідомлюються, інші - ні. Бага­то психологічних проблем одержують своє вирішення, як тільки ми відмовляємося від уявлення про те, що люди завжди усвідомлюють мотиви своїх дій, вчинків, думок і почуттів. Насправді їхні істинні мотиви не обов'язково такі, якими вони здаються.

7.2. Психологічні теорії мотивації

Численні теорії мотивації стали з'являтися ще в робо­тах стародавніх філософів. На даний час таких теорій на­раховується вже не один десяток.

Рис. 15. Історія і спадкоємність у розвитку теорії мотивації

Витоки сучасних теорій мотивації треба шукати там, де ішерше зародилися психологічні знання. У цьому допоможе схема, запропонована відомим американським спеціалістом і; галузі вивчення мотивації Д. Аткінсоном. У цьому варі­анті вона модифікована і доповнена Р. Нємовим (рис. 15).

Погляди на сутність і походження мотивації людини протягом усього часу дослідження цієї проблеми неоднора­зово змінювалися, але незмінно розташовувалися між дво­ма філософськими течіями: раціоналізмом та ірраціоналіз­мом. Відповідно до раціоналістичної позиції, а вона особ­ливо чіткою була в роботах стародавніх філософів і тео­логів аж до середини XIX ст., людина являє собою унікаль­ну істоту особливого роду, яка не має нічого спільного з тваринами. Вважається, що вона і тільки вона наділена розумом, мисленням і свідомістю, має волю і свободу вибо­ру дій. Мотиваційне джерело людської поведінки убачаєть­ся виключно в розумі, свідомості і волі людини.

Ірраціоналізм як вчення поширюється в основному на дослідження тварин. Він підтверджує, що поведінка тва­рини на відміну від людини, невільна, нерозумна, керуєть­ся темними, неусвідомлюваними силами біологічного пла­ну, що мають витоки в органічних потребах.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася рядом видат­них відкриттів у різних науках, у тому числі в біології -появою еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Вона зробила знач­ний вплив не тільки на природознавство, але й на медици­ну, психологію та інші гуманітарні науки. Своїм вченням Ч. Дарвін ніби перекинув місток над прірвою, що багато сторіч розділяв людину і тварин на два несумісних в анато-мо-фізіологічному і психологічному відношеннях табори. Він же зробив перший рішучий крок вперед у поведінково-му мотиваційному зближенні цих живих істот, показавши, що в людини і тварин є чимало спільних форм поведінки, зокрема емоційно-експресивних виражень, потреб та інстинктів.

Намагаючись зрозуміти соціальну поведінку людини за аналогією з поведінкою тварин, примирити це розумін­ня з цікавими для багатьох вчених у той час відкриттями в галузі порівняльних досліджень інтелекту людини і люди­ноподібних мавп, 3. Фрейд і У. Макдаузлл зробили спроби зводити усі форми людської поведінки до природжених інстинктів. У теорії 3. Фрейда таких інстинктів було три: інстинкти життя, інстинкт смерті й інстинкт агресивності. У. Макдаузлл запропонував набір з десятьох інстинктів: інстинкт винахідництва, інстинкт будівництва, інстинкт ціка- вості, інстинкт утечі, інстинкт стадності, інстинкт забіякува­тості, репродуктивний (батьківський) інстинкт, інстинкт відра­їш, інстинкт самоприниження, інстинкт самоствердження.

У 20-ті рр. XX ст. на зміну теорії інстинктів прийшла концепція, що спирається в поясненні поведінки людини на біологічні потреби. У цій концепції стверджувалося, що у людини і в тварин є спільні органічні потреби, що роб­лять однакову дію на їхню поведінку. Періодично виника­ючі органічні потреби викликають стан збудження і напру­ження в організмі, а задоволення потреб - зниження (ре­дукції) напруження.

Обидва поняття - «інстинкт» і «потреба» - мали один істотний недолік: їх використання не припускало наявності психологічних когнітивних чинників, пов'язаних із свідо­містю, із суб'єктивними станами організму, що називають­ся психічними. У силу даної обставини ці два поняття були замінені поняттям потягу - драйва. Потяг - прагнення організму до якогось кінцевого результату, суб'єктивно подане у вигляді деякої мети, чекання, наміру, що супро­воджується відповідними емоційними переживаннями.

Крім теорій біологічних потреб людини, інстинктів і потягів, у ці ж роки (початок XX в.) виникли ще два нових напрямки, стимульовані не тільки еволюційним вченням Ч. Дарвіна, але також відкриттями І.П. Павлова. Це пове-дінкова (біхевіористська) теорія мотивації і теорія вищої нервової діяльності. Поведінкова концепція мотивації роз­вивалася як логічне продовження ідей Д. Уотсона в теорії, що пояснює поведінку.

З 30-х рр. XX ст. з'являються і виділяються спеціальні концепції мотивації, що стосуються тільки людини. Однією з перших таких концепцій стала теорія мотивації, запропо­нована К. Левіном. Слідом за нею були опубліковані роботи представників гуманістичної психології, таких як А. Мас-лоу, Г. Оллпорт, К. Роджерс та ін.

Американський дослідник мотивації Г. Маррей разом з переліком органічних, або первинних, потреб, ідентич­них основним інстинктам, виділеним У. Макдаузллом, зап­ропонував список вторинних (психогенних) потреб, що ви­никають на базі інстинктоподібних потягів у результаті виховання і навчання. Це - потреби досягнення успіхів, аффіліація, агресія, потреби незалежності, протидії, пова­ги, приниження, захисту, домінування, привертання ува­ги, уникання шкідливих впливів, уникання невдач, зас­тупництва, порядку, гри, неприйняття, осмислення, сексу­альних стосунків, допомоги, взаєморозуміння. Крім цих двох десятків потреб, автор приписав людині такі шість: придбання, відхилення обвинувачень, пізнання, творення, пояснення, визнання й бережливість.

. Інша класифікація людських потреб за ієрархічно по­будованими групами, послідовність яких вказує на поря­док появи в цілому мотиваційної сфери, була запропонова­на А. Маслоу. Відповідно до його концепції в людини з народження послідовно з'являються і супроводжують особистісне дорослішання такі сім класів потреб (рис. 16):

Рис. 16. Піраміда (ієрархія) людських потреб (за А. Маслоу)

1. Потреби фізіологічні (органічні).

2. Потреби в безпеці.

3. Потреби в приналежності і любові.

4. Потреби поваги (шанування).

5. Пізнавальні потреби.

6. Естетичні потреби.

7. Потреби в самоактуалізації.

У новітніх психологічних концепціях мотивації, що претендують на пояснення поведінки людини, переважним є когнітивний підхід до мотивації, у руслі якого особливе.чначення надається феноменам, пов'язаним із свідомістю і знаннями людини. Найбільш часто вживаними у відповід­них теоріях є поняття когнітивного дисонансу, очікування успіху, цінності (привабливості) успіху, побоювання мож­ливої невдачі, рівня претензій.

Спонукання до дії може виникати в людини не тільки під впливом емоцій, але також під впливом знань (когніцій), зокрема їх узгодженості або суперечливості. Л. Фестингер одним з перших звернув увагу на даний чинник і дослід­жував його, розробивши відповідну теорію. Основним по­стулатом його теорії когнітивного дисонансу є твердження про те, що система знань людини про світ і про себе прагне до узгодження. При виникненні розлагодженості, або дис­балансу, індивід намагається зняти або зменшити його, і таке прагнення саме по собі може стати сильним мотивом його поведінки. Разом із спробами редукувати уже виник­лий дисонанс суб'єкт активно уникає ситуацій, спромож­них його породити. Зменшити виниклий дисонанс можна одним з трьох способів:

1. Змінити один з елементів системи знань таким чи­ном, щоб він не суперечив іншому.

2. Додати нові елементи в суперечливу структуру знань, зробивши її менш суперечливою і більш узгодженою.

3. Зменшити значущість для людини знань, що не уз­
годжуються між собою.

Найбільш виражений мотиваційний вплив на люди­ну когнітивний дисонанс справляє у таких життєвих си­туаціях: при прийнятті життєво важливих рішень, подо­ланні конфліктів, що їх супроводжують; при вимушено-

 

 

 

 

 

 

 

 

людини: причинне пояснення її вчинків. Таке пояснення в психології називається каузальною атрибуцією.

Каузальна атрибуція являє собою мотивований про­цес когнітивного плану, спрямований на осмислення от­риманої інформації про поведінку людини, з'ясовування причин тих або інших її вчинків, а головне - на розвиток у людини здатності передбачати їх. Якщо одна людина знає причину вчинку іншої людини, то вона не просто може його пояснити, але й передбачити, і це важливо в спілкуванні і взаємодії людей.

Каузальна атрибуція одночасно є потребою людини в розумінні причин явищ, що нею спостерігаються, та здат­ністю до такого розуміння. Каузальна атрибуція безпосе­редньо пов'язана з регуляцією людських відносин і вклю­чає пояснення, виправдання або осуд вчинків людей.

Початок вивченню каузальної атрибуції було покладе­но роботою Ф. Хайдера «Психологія міжособистісних відно­син», опублікованою у 1958 р. Одночасно в пресі з'явилися важливі дослідження зі сприйняття людини людиною, де було встановлено ефекти впливу послідовності подання інформації про людину на її сприйняття як особистості. Істотний внесок у розвиток цієї галузі знань внесли роботи Г. Келлі з теорії особистісних конструктів - стійких когні-тивно-оцшних утворень, що являють собою систему понять, крізь призму ЯКй с людина сприймає світ. Особистісним конструктом називається пара протилежних оцінних понять (наприклад, добрий - злий, гарний - поганий, чесний - не­чесний), що часто зустрічаються в характеристиках, які людина дає іншим людям і подіям, що відбувається навко­ло нього. Хтось віддає перевагу одним визначенням (конст-руктам), інший - іншими; хтось схильний частіше зверта­тися до позитивних характеристик (позитивних полюсів кон­структів), інший - до негативних. Крізь призму особистіс­них конструктів, характерних для даної людини, може бути описаний її особливий погляд на світ. Вони ж можуть слу­жити для передбачення поведінки людини, її мотиваційно-когнітивного пояснення (каузальна атрибуція).

Виявилося, що люди з більшою готовністю припису­ють причини вчинків, що спостерігаються, особистості тієї людини, яка їх чинить, ніж зовнішнім обставинам, які не залежить від людини. Ця закономірність одержала назву «фундаментальної помилки атрибуції» (І. Джоунс, 1979).

Однією з плідних концепцій, з успіхом застосовуваних для пояснення досягнень у діяльності, є теорія В. Вайнера. Згідно з нею всілякі причини успіхів і невдач можна оці­нювати за двома параметрами: локалізації та стабільності. Перший з названих параметрів характеризує те, у чому лю­дина вбачає причини своїх успіхів і невдач: у самому собі або в незалежно від неї сформованих обставинах. Стабільність розглядається як сталість або усталеність дії відповідної причини.

Різноманітні сполучення цих двох параметрів визнача­ють таку класифікацію можливих причин успіхів і невдач:

1. Складність виконуваного завдання (зовнішній,стійкий чинник успіху).

2. Старання (внутрішній, мінливий чинник успіху).

3. Випадковий збіг обставин (зовнішній, нестійкий чин­ник успіху).

4. Здібності (внутрішній,
стійкий чинник успіху).

Люди схильні пояснювати свої успіхи і невдачі у вигідно­му світлі для збереження і підтримки високої самооцінки. Р. Дечармс зробив два цікавих висновки щодо впливу винаго­роди за успіхи на мотивацію діяльності. Перший виглядає таким чином: якщо людина на­городжується за щось таке, що вона робить або вже зробила за власним бажанням, то така ви­нагорода призводить до змен­шення внутрішніх стимулів до

відповідної діяльності. Якщо людина не одержує винаго­роди за нецікаву, виконану тільки заради винагороди ро­боту, то, навпаки, внутрішня мотивація може посилитися.

Індивіди, орієнтовані на успіх, чітко виявляють праг­нення будь-що добитися тільки успіхів у своїй діяльності, шукають таку діяльність, активно в неї включаються, виби­рають засоби і віддають перевагу діям, спрямованим на до­сягнення поставленої мети. У когнітивній сфері таких лю­дей звичайно є очікування успіху, тобто, беручись за будь-яку роботу, вони обов'язково розраховують на те, що доб'­ються успіху, впевнені в цьому. Вони розраховують одержа­ти схвалення за дії, спрямовані на досягнення поставленої мети, а пов'язана з цим робота викликає в них позитивні емоції. Для них, крім того, характерна повна мобілізація усіх своїх ресурсів і зосередженість уваги на досягненні мети.

Цілком інакше поводяться індивіди, мотивовані на уникнення невдачі. Явно виражена мета їхньої діяльності полягає не в тому, щоб добитися успіху, а в тому, щоб уник­нути невдачі, всі їхні думки і дії в першу чергу підпоряд­ковані саме цій меті. Людина, спочатку мотивована на не­вдачу, виявляє непевність у собі, не вірить у можливість добитися успіху, боїться критики. З роботою, особливо та­кою, що чревата на можливість невдачі, у неї зазвичай пов'я­зані негативні емоційні переживання, вона не відчуває за­доволення від діяльності, обтяжена нею. У результаті вона часто виявляється не переможцем, а переможеним, у ціло­му - життєвим невдахою.

Індивіди, орієнтовані на досягнення успіху, спроможні вірніше оцінювати свої можливості, успіхи і невдачі, заз­вичай вибирають для себе професії, що відповідають наяв­ним у них знанням, умінням і навичкам. Люди, орієнто­вані на невдачі, навпаки, нерідко характеризуються неадек­ватністю професійного самовизначення, віддаючи перевагу або занадто легким, або занадто складним видам професій. При цьому вони нерідко ігнорують об'єктивну інформацію про свої здібності, мають завищену або занижену самооц­інку, нереалістичний рівень домагань.

Люди, вмотивовані до успіху, виявляють велику на­полегливість у досягненні поставлених цілей. При занад­то легких і дуже важких завданнях вони поводяться інак­ше, ніж вмотивовані до невдачі. При домінуванні моти­вації досягнення успіху людина віддає перевагу завданню середнього або трохи підвищеного ступеня складності, а при переважанні мотивації уникнення невдачі - завдан­ням, найбільш легким і найбільш важким.

Існують певні відмінності в поясненнях своїх успіхів і не­вдач у людей з вираженими мотивами досягнення успіху і у людей з уникненням невдач. У той час як, ті, хто прагнуть успіху, приписують свій успіх наявним у них здібностям, ті, хто уникають невдач, звертаються до аналізу здібностей саме в протилежному випадку - у випадку невдачі. Навпаки, ті, хто побоюються невдачі, свій успіх скоріше схильні пояснювати випадковим збігом обставин, а ті, хто прагне успіху, подібним чином пояснюють невдачу. Отже залежно від домінуючого мотиву, пов'язаного з діяльністю, спрямованою на досягнення успіхів, результати цієї діяльності люди з мотивами досягнен­ня успіхів і уникання невдачі схильні пояснювати по-різному. Ті, хто прагнуть успіху, досягнення приписують внутрішньо-особистісним чинникам, (здібностями, старанню тощо), а ті, хто скерований на невдачу - зовнішнім чинникам (легкості або складності виконуваного завдання, везінню тощо).

Крім мотиву досягнення, на вибір завдання і результати діяльності впливає уявлення людини про саму себе, що у пси­хології іменують по-різному: «Я», «образЯ», «самосвідомість», «самооцінка» і т. д. Люди, які приписують собі такі якості особистості, як відповідальність, частіше віддають перевагу мати справу з розв'язанням завдань середнього, а не низького або високого ступеня складності. Вони ж, як правило, мають і більш відповідний дійсним успіхам рівень домагань.

Іншою важливою психологічною особливістю, що впливає на досягнення успіхів і самооцінку людини, є вимоги, які вона виставляє сама до себе. Той, хто вистав­ляє до себе підвищені вимоги, більшою мірою намагаєть­ся добитися успіху, ніж той, чиї вимоги до себе невисокі.

1 Іеабияке значення для досягнення успіху й оцінки ре­зультатів діяльності має уявлення людини про властиві їй здібності, необхідні для вирішення завдання. Встанов­лено, наприклад, що ті індивіди, які мають високу само­оцінку щодо наявності у них таких здібностей, у випадку невдачі в діяльності менше переживають, ніж ті, хто вва­жають, що відповідні здібності в них розвинуті слабко.

Важливу роль у розумінні того, як людина буде вико­нувати ту або іншу роботу, особливо в тому випадку, коли поруч з нею хтось робить ту ж справу, крім мотиву досяг­нення, відіграє тривожність. Прояви тривожності в різних ситуаціях не однакові. В одних випадках люди схильні по­водитися тривожно завжди і скрізь, в інших - вони виявля­ють свою тривожність лише час від часу, залежно від обста­вин, що складаються. Ситуативно стійкі прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов'язувати з наявністю в людини відповідної особистісної риси (так звана «особис­тіша тривожність»). Ситуативно мінливі прояви тривожності іменують ситуативними, а особливість особистості, яка ви­являє такого роду тривожність, позначають як «ситуаційна тривожність». Далі для скорочення особистісну тривожність будемо позначати буквосполученням ОТ, а ситуаційну - СТ.

Поведінка підвищено тривожних людей у діяльності, спрямованій на досягнення успіхів, має такі особливості:

1. Високотривожні індивіди емоційно гостріше, ніж низькотривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

2. Високотривожні люди гірше, ніж низькотривожні, працюють у стресових ситуаціях або в умовах дефіциту часу, відведеного на вирішення завдання.

З Боязнь невдачі - характерна риса високотривожних людей. Ця боязнь у них домінує над прагненням до досяг­нення успіху.

4. Мотивація досягнення успіхів переважає в низько-тривожних людей. Зазвичай вона переважає побоювання можливої невдачі.

5. Для високотривожних людей більшу стимулюючу силу має повідомлення про успіх, ніж про невдачу.

6. Низькотривожних людей більше стимулює повідом­лення про невдачу.

7. ОТ настроює індивіда на сприйняття й оцінку бага­тьох об'єктивно безпечних ситуацій як таких, що несуть у собі загрозу.

Один з найбільш відомих дослідників явища тривож­ності К. Спілбергер разом з Г. О'Нейлом, Д. Хансеном за­пропонував таку модель (рис. 17), що показує основні соціа­льно-психологічні чинники, які впливають на стан тривож­ності в людини і результати її діяльності. У цій моделі вра­ховано наведені вище особливості поведінки високотривож-них і низькотривожних людей.

Сенсорний і когнітивний зворотний зв'язок

 

Рис. 17. Схематична модель впливу тривожності на