Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Деонтологічний аспект правової теорії Г. В. Ф. Гегеля




 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель зробив колосальний внесок у розвиток деонтологічної політичної та правової думки. Його праця «Філософія права» – одна з найвідоміших у всій історії деонтологічної правової, політичної та соціальної думки. Вона виділяється в історичному ряді навіть таких класичних праць з деонтологічної політичної та правової філософії, як «Держава» і «Закони» Платона, «Політика» Арістотеля, «Про державу» і «Про закони» Ціцерона, «Державець» М. Макіавеллі, «Левіафан» Т. Гоббса, «Політичний трактат» Б. Спінози, «Про дух законів» Ш. Л. Монтеск’є, «Про суспільний договір» Ж.-Ж. Руссо.

На всіх етапах творчості Г. В. Ф. Гегеля, починаючи від студентських років і завершуючи останньою працею «Англійський Білл про реформу 1831 р.», у центрі його уваги були проблеми держави і права. «Філософія права» є синтезом філософських і деонтологічних політико-правових досліджень мислителя упродовж десятиліть.

«Філософія права», згідно з гегелівською концепцією, є філософською наукою про право, предметом дослідження якої є ідея права, тобто поняття права і його здійснення. Ідея – це єдність наявного буття і поняття. Вона не тільки їхня гармонія, але й повне їхнє взаємопроникнення. Ідея права – це свобода, й істинне її розуміння досягається тільки тоді, коли вона пізнається у її понятті і в наявному бутті цього поняття.

Наука про право є частиною філософії. Тому її мета – розвинути з поняття ідею. Головне завдання філософії права – наукове пізнання держави та права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути. На відміну від позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони, тобто позитивне право, філософська наука про державу і право має своїм завданням пізнання базових ідей держави і права.

Значення філософії Г. В. Ф. Гегеля у розвитку ідеалу правової держави полягає в тому, що вона доводить цей ідеал до його кульмінаційної точки: правова держава оголошується ним божественною і приводить людський розвиток до його морального завершення. Отже, правова держава – це вершина розвитку людського суспільства.

Розглядаючи філософію права Г. В. Ф. Гегеля, передусім треба з’ясувати її основу. Таким базисом є поняття свободи волі. Покладаючи це поняття в основу своїх філософсько-теоретичних конструкцій, мислитель простежує зародження і розвиток усієї системи суспільних відносин. Для попередників Г. В. Ф. Гегеля чи не найскладнішою проблемою було узгодження принципів свободи і людського спілкування, яке необхідно вимагає обмеження цієї свободи. Вони вважали, що дані поняття обмежують одне одного, і тому кожне з них бралося у всій крайності свого абстрактного виразу. Натомість Г. В. Ф. Гегель прагнув показати, що свобода полягає не тільки у змозі вибору і у відсутності обмеження, але й у вільному виборі якогось певного конкретного рішення. Таке конкретне рішення є разом з тим обмеженням волі, але обмеженням, яке випливає з її вільного вибору. Обираючи для себе певне визначення, воля не перестає бути вільною, оскільки вона сама вибирає це визначення. Отож, самообмеження волі не суперечить її сутності. Навпаки, це – закономірний момент її вільного прояву. Звідси легко вивести необхідний зв’язок свободи із законом та індивіда із суспільством. Простежуючи зародження й розвиток вільної волі, Г. В. Ф. Гегель зазначає, що вона утворюється поступово з природних нахилів і прагнень. На нижчих формах свого прояву вона підпорядкована цим прагненням, які самі по собі суперечливі і перебувають у боротьбі одне з одним. Але воля може досягнути панування над ними, вибираючи ті з них, які відповідають її сутності. Внаслідок цього природні прагнення звільняються від своєї випадковості та суб’єктивності і набувають значення вільної волі. У цьому процесі воля досягає істинного свого розвитку.

У зв’язку з таким розумінням свободи Г. В. Ф. Гегель вбачав у спілкуванні не тільки обмеження, а насамперед повноту особистості. У суспільстві людина знаходить ті обмеження, які випливають з її розумної сутності, з самої основи її свободи. І саме з цих позицій філософ вважав можливою гармонію між індивідом і суспільством. Цей неминучий зв’язок індивіда та суспільства набуває у мислителя характеру вищої моральної правди. Саме суспільство є живим втіленням ідеї добра, яка без нього чи поза ним залишається абстрактною і безсилою. Чиста суб’єктивність позбавляє людину міцних основ, і в неї може виникнути таке жагуче прагнення до об’єктивного порядку, що вона буде ладна, радше, принизитися до повної і рабської залежності, аби уникнути тих мук, які пов’язані з внутрішньою пустотою і беззмістовністю. Проте, підпорядковуючись цьому порядку, індивід знаходить у ньому власну сутність, оскільки об’єктивна мораль не є чимось чужим суб’єктові. Створюючи для нього обов’язки, вона не обмежує, а радше, звільняє його – від підпорядкування безпосереднім прагненням і від гніту суб’єктивної невизначеності. Вона вказує йому шлях до вищої моральної свободи і, формуючи його характер, перетворює схильність до добра у постійну властивість, робить її правом, звичкою, другою природою. Отже, разом з утвердженням і здійсненням об’єктивної моралі дістає міцну основу і суб’єктивна мораль. Свавілля окремого індивіда, який протистояв загальному порядку, зникає.

Суб’єктивність як необхідний ґрунт для буття свободи стає адекватною самому поняттю і сутності свободи. Однак треба зауважити, що філософ мав на увазі не особисті емпіричні явища, а їхню моральну основу. Ідеальною формою примирення він вважав не будь-який прояв державної ідеї, а тільки її вище завершення, вінець історії, останню універсальну форму світового духу. З цього приводу він писав: «Держава в собі і для себе є моральна цілісність, здійснення свободи, і абсолютна мета розуму полягає у тому, щоб свобода дійсно була. Держава є дух, який перебуває в світі і реалізується в ньому свідомо, тоді як у природі він отримує дійсність тільки як іншого себе, як дрімаючого духу. Тільки як наявний у свідомості, знаючий себе як існуючий предмет, він є державою. У свободі треба виходити не з поодинокого і поодинокості свідомості, а тільки з її сутності, бо ця сутність, незалежно від того, чи знає людина про це, чи ні, реалізується як самостійна сила, в якій окремі індивіди не більш ніж моменти: держава – це хода Бога у світі; її основою служить влада розуму, який здійснює себе як волю. Мислячи ідею держави, треба мати на увазі не окремі держави, не окремі інститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога».



Визнаючи правову державу найвищою цінністю, вищим втіленням Бога на землі, Г. В. Ф. Гегель водночас нерозривно пов’язує її з ідеєю свободи. По суті, його метою є узгодження загального і конкретного, свободи та закону, особистості і держави. Згідно з гегелівською діалектичною схемою, суб’єктивність – це необхідний ґрунт для буття свободи і необхідна вимога моральної ідеї. Проте, щоб стати реальністю, вона повинна прийти до тісного зв’язку з об’єктивним порядком.

Дуже важливо підкреслити, що в даному випадку Г. В. Ф. Гегель має на увазі не будь-яку державу і не будь-який її прояв. Власне у праці «Філософія права» він прагне подати ідеальну основу дійсної держави. Ідея мислителя полягає у тому, що в державі слід поважати прояв Божественного духу, подібно до того, як ми поважаємо і бачимо його у фізичній природі. Ця настанова тільки підкреслює вимогу, щоб держава відповідала своїй ідеї, або, іншими словами, «в державі не слід прагнути нічого іншого, крім того, що є втіленням розумності». Саме в цьому розумінні філософ говорить про державу як про реальність моральної ідеї, прояву в державі сили розуму. Тому, власне, говорячи про державу, він постійно підкреслює, що йдеться про «розвинуті держави нашого часу»; ті ж держави, які не відповідають зазначеним вимогам, він вважав незавершеними. За словами Г. В. Ф. Гегеля, такі держави тільки існують, проте не мають дійсності – тієї дійсності, яка визначається розумом і вимагається моральною ідеєю. Саме у цьому контексті слід розуміти твердження Г. В. Ф. Гегеля: «Все дійсне є розумним, усе розумне є дійсним», оскільки мислитель не все існуюче вважав дійсним. Під дійсністю він розумів ту вищу реальність світового й історичного процесу, в якій здійснюється закономірний рух духу.

Розглядаючи деонтологічну політико-правову концепцію Г. В. Ф. Гегеля, важливо відзначити й те, що він був перший, і не тільки в німецькій філософії права, хто між індивідом і державою вказав на суспільне середовище, тобто на громадянське суспільство, як на особливий елемент, який має значення і для особистості, і для держави. Суспільне середовище є виразом приватних інтересів індивідів, і саме це середовище – громадянське суспільство – є однією з тих принципових відмінностей, що відрізняють давній і новий світ. Розвиваючи свої погляди на державу, мислитель підкреслював необхідність єдності державного життя, як основи нормального політичного буття, і саме з нею він пов’язував сферу особистої свободи. Отже, ідея держави осмислюється Г. В. Ф. Гегелем з двох боків: з одного боку, встановлюється принцип єдності влади як необхідної основи юридичного порядку, а з іншого, – розвивається ідея про гарантії особистості проти всеохоплюючої могутності держави. Ці два моменти постійно вступають між собою у протиріччя. У державно-правовому житті це і є втіленням діалектичного принципу єдності і боротьби протилежностей. У цьому аспекті важливо підкреслити, що Г. В. Ф. Гегель ставить державу на рівні з суспільством, яке він вважав організацією практичних інтересів і особистої свободи, незалежною від об’єднуючих функцій держави.

Основний принцип єдності стосується устрою влади. Організація влади потребує її структуралізації. Різноманітні функції і пов’язані з ними повноваження доручаються окремим органам. Але цей розподіл влади не слід розуміти як абсолютну їхню самостійність. Усі державні органи – це тільки моменти єдиного цілого. На думку Г. В. Ф. Гегеля, ця єдність повинна мати своє втілення в одній конкретній особі – монархові, який є своєрідним живим втіленням державного об’єднання. Проте йдеться про такий устрій, при якому монарх обмежений законом, і якщо конституційний устрій міцний, то часто монархові не залишається нічого більше, як просто поставити своє ім’я, що й означає завершене вирішення даної проблеми. У такому аспекті всі окремі влади і справи в державі не можуть мати ні самостійного значення, ні залежати від індивідуальних інтересів.

У цьому контексті Г. В. Ф. Гегель розглядає і суверенітет держави. Для нього суверенітет – це втілення органічної єдності держави. Тому справжнє втілення суверенітету він вважав можливим тільки за умов існування конституційної монархії, яка одна тільки і може бути належно структурована й організована. Отож об’єднуючий вплив суверенітету є тільки продовженням тієї внутрішньої субстанційної єдності, яка притаманна державному організму і виявляється у свідомості громадян у вигляді почуття патріотизму.

З уваги до цих міркувань Г. В. Ф. Гегель надавав важливого значення органічній будові суспільства, яка виявляється у розвитку громадського та корпоративного життя. Тільки органічний розвиток та єдність приватних сфер дають змогу говорити про правомірність влади в державі; тільки за цієї умови ціле, тобто держава, є дійсною силою і владою. В іншому випадку, за Г. В. Ф. Гегелем, це ціле перетворюється в масу окремих атомів, тому державна влада повинна залишати недоторканою органічну будову суспільства і законодавство повинно враховувати цю органічну будову народу. А в законодавчій владі повинні бути представлені не окремі особи як такі, а народ як ціле, зі своїм органічним поділом на стани і корпорації. Загалом у концепції Г. В. Ф. Гегеля ідея органічного поділу суспільства має дуже велике значення. У цьому мислитель вбачав втілення моральної життєвості держави. У розвитку духу громадськості, суспільної єдності, на думку філософа, полягає глибина і сила держави. Це внутрішнє, самобутнє життя суспільства забезпечує державі її моральний і правомірний характер, створює для влади нормальне та правомірне становище. Саме тому мислитель надає перевагу сильній, але децентралізованій державі, в якій центральна державна влада наділяє своїх підданих свободою у всьому, що не належить до прямого призначення державної влади, тобто її організації та збереження, внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Священним обов’язком центральної влади (уряду) є, згідно з Г. В. Ф. Гегелем, як надання громадянам такої свободи і самостійності, так і її захист від різних посягань. Державна організація централізованого типу має суттєвий недолік порівняно з децентралізованою, оскільки не може розраховувати на вільну підтримку своїх підданих, на їхні почуття власної гідності і бажання служити опорою державі – той могутній дух, який виявляється тільки у такій державі, де все, що можливо, верховна влада передає на вирішення самим громадянам. Г. В. Ф. Гегель підкреслював, що в державі слід розрізняти, з одного боку, те, що потрібно державній владі, а отже, повинно перебувати в її компетенції; з іншого, – те, що необхідно організованому в суспільство народові, але є випадковим чи необов’язковим для державної влади. Щасливим філософ вважав той народ, якому держава надає значну свободу діяльності в питаннях загального характеру, які не мають першочергового значення для держави загалом. У такому випадку і сама держава, спираючись на вільний дух свого народу, стає безмежно сильною і могутньою. Зважаючи на це, Г. В. Ф. Гегель велику увагу приділяв механізмам, які покликані забезпечувати розвиток суспільства та його взаємодію з державою. В організації представницьких зібрань з публічними дебатами, у свободі думки і розвитку преси він убачав гарантію того, що загальний інтерес проникає в маси народу і проходить через свідомість громадян.

Розглядаючи деонтологічну політико-правову концепцію Г. В. Ф. Гегеля, важливо зазначити, що велику увагу він приділяв національним особливостям того чи іншого народу, як визначальному факторові його державно-правового розвитку. Мислитель підкреслював, що модернізація державно-правового життя є результатом самобутнього розвитку кожної окремої нації і не може бути вирішена шляхом простого запозичення досягнень інших народів.

Ідея держави, за Г. В. Ф. Гегелем, виявляється трояко:

1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, тобто в даному аспекті йдеться про державний устрій та внутрішнє державне право;

2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право;

3) у всесвітній історії.

Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальною державою. У своєму розвинутому і розумному вигляді така держава являє собою основану на розподілі влад конституційну монархію. Трьома різними владами, на які поділяється політична держава, є законодавча, представницька та влада монарха. Філософ не погоджується з поглядами Д. Локка і Ш. Л. Монтеск’є про самостійність влад з їхнім взаємним стримуванням, оскільки в даному випадку прогнозується їхня взаємна ворожість і протистояння. За Г. В. Ф. Гегелем же, всі ці влади виходять з інтересів могутності цілого і всі вони підпорядковуються інтересам держави. Представницька влада, до якої мислитель відносить і судову, визначається ним як влада, яка підводить особливі сфери і окремі випадки під загальне. Завдання представницької влади – виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів і установ. Законодавча влада – це влада, функцією якої є визначати та встановлювати засади законодавства та устрою держави. У другому аспекті держави ставляться одна до одної як самостійні, вільні та незалежні індивідуальності. В цьому контексті він розглядає і проблеми війни і миру, аналізує взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики держави, подає характеристику війни як фактору та форми політики. При цьому слід відзначити реалізм, з яким він підходить до розгляду цієї проблеми.

Взаємовідносини різних держав Г. В. Ф. Гегель трактує як колізійні, конфліктні зіткнення протилежних інтересів, прав і сил. Справою комбінації сил і політичного рішення є відповідь на питання про захист інтересів і прав, яким загрожує небезпека. І в умовах конфлікту війна вирішує питання не про те, яке з двох прав, що зіткнулися, є справжнє, оскільки, по суті, обидва ці права є справжніми, а питання про те, яке право повинно поступитися іншому. Саме тому Г. В. Ф. Гегель підкреслював, що гарантією незалежності держави є її збройні сили, розвинутим станом яких є постійна армія.

Всесвітня історія як прогрес в усвідомленні свободи є, по суті, історією суверенних держав (моральних субстанцій), історією прогресу в державних формуваннях. Що ж до поняття права, то в гегелівській концепції воно має кілька значень:

1) право як свобода (ідея права);

2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);

3) право як закон (позитивне право).

На ступені об’єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, «свобода» і «право» виражають один зміст. У цьому аспекті філософію права можна було б назвати філософією свободи.

В другому аспекті система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав від абстрактних форм до конкретних. На вершині ієрархії «особливих прав» стоїть право держави, над яким є тільки право світового духу. Оскільки в реальній дійсності «особливі права» всіх ступенів (особистості, її совісті, злочинця, сім’ї, суспільства, держави) дані одночасно, то остаточно істинним є право наступного ступеня.

Право як закон, або позитивне право, є одним з «особливих прав». Перетворення права у собі в закон шляхом законодавства надає праву форми загальності та справжньої визначеності. Предметом законодавства можуть бути тільки зовнішні сторони людських стосунків, а не їхня внутрішня сфера. Розрізняючи право і закон, Г. В. Ф. Гегель водночас прагнув уникнути їхнього протиставлення. Він вважав неправильним перетворювати відмінність між природним, або філософським, правом та позитивним правом у їхнє протиставлення. Разом з тим мислитель визнає, що зміст права може бути спотворений в законодавчому процесі, тому він припускає, що не все дане у формі закону є правом. Проте у «Філософії права» Г. В. Ф. Гегель пише: «... та обставина, що насильство і тиранія можуть бути елементом позитивного права, є для останнього чимсь випадковим і не торкається його природи». За своїм визначенням, позитивне право як ступінь самого поняття права розумне.

Закон – це конкретна форма виразу права. В законах знаходить своє втілення національний характер народу, рівень його історичного розвитку, природні умови його життя. Але ці фактори не впливають на сутність права. В гегелівському вченні трьома головними формами вільної волі і відповідно трьома головними рівнями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність. Учення про абстрактне право вміщує в собі проблематику власності, договору і неправди; вчення про мораль – умисел і вину, намір і благо, добро і совість; учення про моральність – сім’ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право є першим рівнем у розвитку поняття права від абстрактного до конкретного. Це право абстрактно вільної особи. Абстрактне право має той сенс, що, взагалі, в основі права міститься свобода окремої людини (особи, особистості). Особистість, за Г. В. Ф. Гегелем, передбачає взагалі правоздатність. Абстрактне право – це спроможність усіх наступних більш конкретних визначень свободи і права. На цій стадії позитивний закон виражається єдиною формулою – «будь особою і поважай інших як осіб».

Свою реалізацію свобода особистості знаходить, згідно з Г. В. Ф. Гегелем насамперед у праві приватної власності. Отже, філософ обґрунтовує формальну, правову рівність людей: люди рівні саме як вільні особистості, рівні в їхньому однаковому праві на приватну власність, проте не в розмірі володіння власністю. Базуючись на такому твердженні, Г. В. Ф. Гегель відкидає рабство, кріпацтво, спільність майна. Відчуження правоздатності, особистої свободи, моральності, релігійності є несправедливим і підлягає подоланню. «Природною річчю є абсолютне право раба звільнитися», – підкреслював філософ. Важливе місце у цьому аспекті Г. В. Ф. Гегель відводить договору, в якому один одному протистоять самостійні особи, – ті, що володіють приватною власністю. Він підкреслював, що предметом договору можна вважати лише поодиноку річ, яка тільки і може бути відчужена. Загальне ж міститься в моральності і державі. Тобто ні сім’я, ні держава не є і не може бути предметом договору. Договірні відносини – це відносини приватної власності.

Іншим важливим напрямом учення про абстрактне право є поняття неправди (проста неправда, обман, примус і злочин). Злочин – це свідоме порушення права як права, і покарання є не тільки засобом відновлення порушеного права, але й правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні – вчинку вільної особистості. Покарання злочину, за Г. В. Ф. Гегелем, є, по суті, конкретизацією абстрактного права до моралі. На цьому рівні, коли особистість абстрактного права стає суб’єктом вільної волі, вперше набувають значення мотиви і цілі вчинків суб’єктів. Вимоги суб’єктивної свободи полягають у тому, щоб про людину судили з її самовизначення. Тільки через вчинок суб’єктивна воля досягає об’єктивності і відповідно сфери дії закону, оскільки моральна воля не може бути карною.

Абстрактне право і мораль є двома односторонніми моментами, які набувають своєї дійсності і конкретності в моральності, коли поняття свободи об’єктивується в наявному світі у вигляді сім’ї, громадянського суспільства та держави.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 577 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.006 с.