Г. В. Ф. Гегель приділяв велику увагу всесвітній історії, якій присвятив окремий цикл лекцій – «Лекції з філософії історії». Відзначимо, що філософії історії приділялося не так багато уваги в історії філософії. Вперше концепцію філософської історії висунув Августин, у стародавніх греків як така ця концепція була відсутня. З’являється ця ідея тільки із виникненням християнства, із появою ідеї розвитку світу, його виникнення, існування в розвитку і кінця. Для греків існування світу було незалежним від людини, хаотичним, підвладним тільки долі, яку неможливо зрозуміти, тому неможливо і побудувати філософію історії. У християнстві зовсім інша концепція. Августин у «Граді Божому» вперше запропонував розгляд цього історичного процесу з філософської точки зору.
Надалі концепція філософії історії з’являється і у інших філософів; у Новий час найбільш відома концепція філософії історії у Т. Гоббса в «Левіафані». Гегелівська концепція є однією з найбільш серйозних і відомих.
Перш ніж розглянути філософію історії, Г. В. Ф. Гегель розглядає різні форми існування історії як науки взагалі, проводить деяку класифікацію історичних концепцій. На думку Г. В. Ф. Гегеля, існує три види історіографії – це первинна історія, рефлективна історія і філософська історія.
Первинна історія не виходить за межі даного предмету, історія виникає як первинна історія. Приклади її можемо знайти в творіннях Ксенофонта, Цезаря. Ці автори всього лише описують події, свідками яких вони були, або переказують їх за іншими джерелами, не підносячись над ними. В кращому разі вони можуть моралізувати відносно тих або інших подій. У творах цих авторів співвіднесення духу автора та духу часу сягає повної тотожності. Це надзвичайно важливо для дослідника, який через ці твори може краще осягнути дух часу, але сам твір нічого не говорить про самого автора як про історика, він швидше оповідач.
У рефлективній історії виклад підноситься над історією. Історик вже розрізняє себе й оповідання, розрізняється дух часу і дух автора. Першим автором такого типу Г. В. Ф. Гегель вважає Тіта Лівія, у якого вперше виникає питання про сенс історії. Але історик у будь-якому випадку – син свого часу, він може аналізувати події, зіставляти їх, але не може вийти за межі своєї епохи. Якщо рефлективний історик живе, скажімо, в XIX столітті і описує античність, то він модернізує античну епоху; він не підноситься над своєю епохою, в якій живе і переводить події та ідеї чужої для нього епохи в свою епоху. Тому виникає необхідність викладу шляхом абстракції. Часто ця спроба здійснюється в межах найрефлективнішої історії, але найбільш вдала спроба все ж таки здійснюється в межах філософської історії, тобто філософії історії.
Філософія історії розглядає не самі події, а, перш за все, вивчає дух як рушійну силу історичних подій. В цьому і полягає мета історії. Історик зобов’язаний не стільки описувати події, скільки їх аналізувати і показувати рушійну силу цих подій, причинно-наслідкові зв’язки між подіями, показати необхідність подій, тобто їх дійсність. На думку Г. В. Ф. Гегеля, держава розумна, отже й історія також розумна. Історія є історією держав, тому історія діє в розумі. Філософ несе світові думку, що в світі панує розум, немає ніяких випадкових подій, що все в світі відбувається як деякий прояв загального світового розуму, об’єктивного духу. Тому філософія історії вивчає історію як роботу духу, а не як набір випадкових, не зв’язаних між собою подій.
З цієї позиції Г. В. Ф. Гегель і підходить до аналізу історичного розвитку людства на землі. Історія розумна так само, як і вся дійсність, як і держава. У філософа є фраза, яку він сказав в «Енциклопедії філософських наук», за яку його часто критикували, тому він присвятив їй декілька сторінок у «Лекціях з філософії історії». Він зазначив: «Все дійсне є розумним, усе розумне є дійсним». Г. В. Ф. Гегеля стали дорікати, що він виправдовує існування всяких неподобств, недосконалості, беззаконня тощо. На це мислитель пояснив, що ця його фраза не виправдовує, а пояснює існування в світі недосконалості. Із Г. В. Ф. Гегелем важко не погодитися в правоті його фрази, пояснити можна тільки те, що розумно; безрозсудне, ірраціональне не піддається поясненню. Якщо ж ми хочемо пояснити існування чого-небудь, то ми припускаємо його розумність, тобто відповідність нашому розуму. Відомий принцип йде від античності: подібне пізнається подібним; на цьому принципі будується практично вся філософія за дуже невеликим виключенням. Тут той же самий принцип показаний у дії – якщо ми хочемо пояснити дію духу в світі, в державі і історії, ми повинні припустити, що ця історія і події розумні, з огляду на що можуть бути пояснені. Відповідно, навпаки, – оскільки ми можемо пояснити ці події, означає, що вони розумні. Тому теза Г. В. Ф. Гегеля «Все дійсне є розумним, а все розумне є дійсним» не означає, що в світі не відбувається ніяких дурниць. Можна сказати, що розумність і дурість є лише деякі сторони одного і того ж світового розуму, які знаходяться у діалектичній взаємодії.
Дух, а точніше розум, є субстанція, є те середовище, в якому здійснюються дії світової історії і держави. Розум є нескінченна потужність, є творчий початок, який забезпечує його дію на землі. Тому діяльним є тільки розум, а події на землі відбуваються, оскільки вони діють у розумі. Останній направлений сам на себе і діє сам у собі; він нескінченний і має мету в самому собі. Тому й історичне дослідження може бути філософським, оскільки дійсне є розумним, а розумне – дійсним, історія здійснюється в розумі, тобто в дусі, тому й історик може використовувати свій розумний метод стосовно подій світової історії. На думку Г. В. Ф. Гегеля, розумності історії, розумності подій і закономірності історії або закономірність подій є взаємнозамінними поняттями, синоніми. Розумність історії є закономірністю історії. Ми повинні протиставляти саме розумність випадковості, незакономірності, а нерозумність – безрозсудності.
Розумність світу означає, що в світі немає випадкових подій, світ управляється провидінням, розумом, духом, Богом. Саме це й мав на увазі Г. В. Ф. Гегель. Можна стверждувати, що автор фаталіст. За його уявленнями, світ розвивається відповідно до закону, який, знає людина або не знає, веде її до відомої мети, тільки розуму. Цей фаталізм повинен бути прийнятий із деяким застереженням, яке буде зрозумілим згодом, тому що розумність духу, тобто його необхідність, не протиставляється свободі.
Г. В. Ф. Гегель дає таке визначення свободи: «Свобода – існуюча в собі необхідність». Вона є внутрішньою необхідністю. З цієї сторони люди, що діють у дусі, в розумі, самі є вільними істотами, і чим більше вони вільні, тим більше вони пізнають цю необхідність.
Історію Г. В. Ф. Гегель перш за все розглядає як теодицію, тобто як пояснення того, яким чином існують у світі недосконалість, зло й інші неподобства, не дивлячись на те, що світом править розум, дух і, врешті-решт, Бог. Філософ показує, що світ гармонійний, і гармонія існує скрізь, у тому числі й в історії. Філософська історія повинна примирити людину зі світом. Це примирення досягається через розуміння історії. Пізнаючи світ, ми пізнаємо і всі його недоліки, пізнаємо негативне, і, таким чином, це негативне перестає бути негативним. Пізнаючи негативне постільки, поскільки воно існує, ми пізнаємо таким чином буття негативного, тобто його позитивний аспект. Тому негативне в цьому явищі набуває залежного характеру і зникає, стаючи підпорядкованим. Збагнення негативного в світі виявляється поясненням і виправданням негативного, тобто якогось зла. Зло в світі існує постільки, поскільки воно є необхідним для розуму. Розум, тобто дух, розвиваючи історію, передбачає необхідність існування на її деяких етапах недосконалостей.
Оскільки історія діє в єдиній субстанціальній основі, тобто в дусі, – історія єдина. Але дійовими особами історії є народи, тому ця єдність здійснюється як єдність народу. Г. В. Ф. Гегель вводить поняття «народний дух» або «дух народу»; це поняття стане надзвичайно популярним у XX столітті, багато в чому завдяки роботам Освальда Шпенглера і деяким соціальним явищам, що відбулися в історії Європи в XX столітті. Але вперше це поняття виникає саме у Г. В. Ф. Гегеля. Народний дух – це народна єдність кожного народу, і виявляється вона в єдності соціальних утворень кожного народу. Світовий дух утілюється саме у дусі народу. Особливість світового духу полягає в тому, що на кожному з етапів розвитку він утілюється в дух якогось одного з народів. Таким народом може бути, скажімо, грецький, римський, а за часів Г. В. Ф. Гегеля таким народом була, за його твердженням, німецька нація. Якщо дух народу і задум світового розуму не співпадають, то народ застигає в своєму розвиткові, якщо співпадають, то саме цей народ є виразником історичного прогресу. Такий народ називається всесвітньо-історичним народом.
Історія здійснюється у сфері духу, тобто пізнаючи історію, людина пізнає об’єктивний дух, пізнає те провидіння, яке здійснюється за допомогою світового духу, тобто за допомогою світового розуму, Бога. Тому, пізнаючи історію, людина пізнає, перш за все, Бога.
Інший аспект цієї проблеми полягає в тому, що сферою дії історії є дух, а субстанцією духу є свобода. Здійснення історії йде завжди шляхом свободи. Дух існує, оскільки він існує; по виразу Г. В. Ф. Гегеля, «дух є із себе буття», тобто дух самодостатній, він усвідомлює тільки сам себе, тому він абсолютно вільний. Матерія ж існує не самостійно, вона існує в дусі, а отже, є обмеженою.
Тому всесвітньо-історичні народи – це вільні народи, бо саме у дусі цих народів здійснюється їх збіг зі світовим духом, а решта народів, в яких немає такого збігу, застигає в рабстві. Тому і розвиток історії, згідно з мислителем, є розвитком і прогресом в усвідомленні і в здійсненні свободи. На думку Г. В. Ф. Гегеля, є чотири основні періоди існування історії – Східний світ, де відсутня свобода; Грецький світ, Римський і сучасний, тобто християнський світ, в якому свобода усвідомлюється повністю. У християнстві будь-яка людина вільна, і тому християнство є метою розвитку об’єктивного духу. Як було сказано, свобода є суттю духу, так само, як суттю матерії є тяжкість, тому свобода є внутрішньою необхідністю духу; дух сам себе визначає. Тому він вільний у визначенні себе до чого-небудь. Необхідність і свобода в дусі співпадають.
Людина як істота, що синтезує розум і природу, складається з абсолютно вільного розуму і матеріального початку, який підкоряється вільному розуму. Людина повинна діяти в двох світах: з одного боку, вона має абсолютно вільний розум, із іншого, – тіло, яке підкоряється йому. Тому людина повинна пізнавати закони розуму, його необхідність. Із принципу «свобода є необхідністю, що властива духу», «свобода є внутрішня необхідність духу» витікає і принцип «свобода є пізнана необхідність». Людина пізнає необхідні закони духу, закони розуму, сама стає вільною, тому що вона з’єднується із задумом розуму і духу і діє так само.
Але розум діє все-ж крім людської свідомості і розуміння, розум діє часто так, що людина навіть не помічає його задуму і ходу світової історії. Г. В. Ф. Гегель вводить концепцію «хитрості розуму», бо мета, яку ставить перед собою розум, і засоби, за допомогою яких він здійснює цю мету, часто настільки відрізняються один від одного, що людина може цього не помічати. Одним із засобів розуму, що діє в історії, є людські пристрасті. Людина, здійснюючи свої пристрасні ваблення, досягає, як їй здається, якихось своїх цілей, дрібних або глобальних, а насправді, виявляється, що це була деяка хитрість розуму. Розум, об’єктивний дух, поводиться так, як ніби він дозволяє людям вчиняти відповідно до своїх власних задумів і цілей. А виявляється, що ці випадкові людські задуми призводять саме до тієї мети, яка і була задумана Богом. Тобто Бог, як пише Г. В. Ф. Гегель, подібний розумному педагогу, який не насилує волю дітей, а дозволяє їм у процесі гри робити те, що задумав педагог на початку уроку, а дітям здавалося, що вони надані самі собі й займаються своєю грою.
Дія Бога в світі несумісна із людським розумінням щастя, бо виявляється, що людина, діючи відповідно до власних пристрастей, досягає своєї мети, і таким чином здійснюється задум Божий. Після досягнення мети виявляється, що ця людина стає непотрібною, вона викреслюється із божественного задуму, і людина виявляється нещасною. Такі особи, яких Г. В. Ф. Гегель називає всесвітньо-історичними особами, як правило, нещасливі. Ця іронія історії, ця хитрість розуму виявляється скрізь і завжди.
Чому дух, точніше Бог чинить саме так? Чому Він не може пояснити цій історичній особистості свій задум, щоб людина, виконуючи задум Бога, була щаслива, могла заслужити деяку нагороду? Г. В. Ф. Гегель доводить, що цього не може бути, тому що людина повинна сама піднестися до розуміння Бога, до його пізнання. Людина тільки тоді стає вільною, коли вона осягає діяльність розуму, а не тоді, коли їй дається щось зверху як подарунок. Бог не може йти на такі поступки, він не може дати людям свободу, свобода досягається людьми. Тому Бог вимушений «хитрити», реалізовуючи свій «задум» у світі. Звідси і зло в світі, оскільки люди не можуть зрозуміти Божественний задум і роблять не те, що хоче Бог. Люди могли б побудувати ідеальну державу, якби знали, що хоче об’єктивний дух, що хоче розум, і діяли б відповідно до цього. Але вони діють відповідно до своїх пристрастей, і Бог вимушений їх вчинки приєднувати до ходу історії і досягати власної мети. Тому люди самі винні в тому, що в світі безліч недосконалості та лиходійств. Бог дав розум людям, щоб вони осягали його задум, божественне провидіння в світі. Люди цим розумом не скористалися, тому Бог і не дав людям рай, бо це було б поразкою людини, відмовою її від володіння цим раєм, таким чином це було б і поразкою Бога, Бог не створив би свою власну подібність.
Історія розвивається перш за все в Європі. Аргументи, які висуває Г. В. Ф. Гегель, в деяких місцях співпадають із аргументами Ш. Монтеск’є. Зокрема, філософ повторює, що Європа має найбільш відповідний клімат, якого немає ні в Африці, ні в Північній Європі. Але він вимушений пояснити, чому саме Європа. Америка або Східна Азія, які мають той же клімат, проте не породжують історичні народи. Г. В. Ф. Гегель знов вдається до поняття духу народів, яке в даному випадку є описом психології народів. Він пише, що індійці Америки дуже покірні та раболіпні; вони дуже наближені до природи і тому не здатні до розвитку в суспільстві. Африканці не здатні споглядати суть людини, не здібні до пізнання розуму, вони не можуть існувати в самостійній державі, ними потрібно управляти, тому колонізація африканських народів цілком виправдана. Рельєф також грає велику роль. Скажімо, рельєф Америки, на думку Г. В. Ф. Гегеля, є нединамічною формою взаємодії протилежностей. У іншому місці цієї ж книги автор зазначає, що майбутнє належатиме американській нації, не індійцям, а вихідцям із Європи, які привнесуть туди дух свободи і дух розуму, і тому Америка є країною майбутнього, а країна сьогодення – це Німеччина..
Філософ зазначає, що історія пройшла чотири етапи: дитинство (етап деспотії, що існувала в східному світі – Китаї, Індії, Персії); юність, демократія (грецький світ); змужнілість, аристократія (Стародавній Рим) і зрілість (Німецька монархія). Старість тут розуміється не в буденному розумінні, як неміч, а старість як зрілість, як досконалість. Рушійною силою прогресу історії є свобода, ступінь усвідомлення й освоєння свободи. Ця думка достатньо здорова; приблизно такий же критерій прогресу висуне на початку XX ст. Микола Бердяєв, який із Г. В. Ф. Гегелем багато в чому був незгодний. Але такий критерій історії, як міра свободи, він також беззастережно приймав.
У Східному світі, в світі деспотії, вільним був один деспот, всі інші були поневолені й усвідомлювали це. Не те, що вони знаходяться в рабстві і незадоволені цим; ні, вони розуміють, що поневолені за своїм визначенням, за своєю природою. Саме тому цей світ є дитинством, і такі країни, які не в змозі усвідомити цієї свободи, такі, як Китай і Індія, взагалі викреслені Г. В. Ф. Гегелем з історичного процесу, вони знаходяться до історії. У них немає уявлення про виникнення, розвиток і знищення держави. Такого роду міфи вперше з’являються тільки в Персії, саме там з’являється усвідомлення людьми свободи. Персидська релігія, релігія дуалізму, боротьби добра і зла показує, що свобода існує для того, щоб боротися зі злом так, як це робить добрий Бог.
У Стародавній Греції, а потім і в Стародавньому Римі вільні лише деякі. У демократичній і аристократичній державах наступає усвідомлення того, що деякі люди вільні. І лише з приходом на землю Ісуса Христа і встановленням християнства виникає ідея свободи кожної людини. У християнстві вільні всі люди.
Таким чином, здійснюється розвиток світової історії. Так, Г. В. Ф. Гегель розуміє філософію історії – як хід духу, хід Бога по землі, як прогрес в розумінні свободи. Розуміючи себе все більш вільним, осягаючи завдання і задуми Бога, людина пізнає Бога і сприяє своєму власному порятунку. Тому, згідно з Г. В. Ф. Гегелем, це аніскільки не суперечить ідеям християнства. Таким розумним філософським шляхом і пізнається ним шлях християнського спасіння.
На цьому філософ закінчує розгляд об’єктивного духу і переходить до абсолютного духу. Тріада філософії духу – це суб’єктивний дух, об’єктивний дух і абсолютний дух. Абсолютний дух є синтезом перших двох положень, й існує у вигляді тріади – мистецтво, релігія одкровення та філософія. Саме в цих трьох формах здійснюється суспільне самопізнання розуму. Весь розвиток ідеї направлений на самопізнання абсолютної ідеї. Вона, вимагаючи інобуття себе, переходить у природу, а потім з’єднується з нею, продовжує самопізнання, і вище її досягнення, самопізнання розуму, відбувається в абсолютному дусі.
Спочатку це самопізнання здійснюється як мистецтво, в якому, з одного боку, відбувається розділення на суб’єкт творіння і об’єкт, тобто творець-художник і його твір розуміються як такі, що протистоять одне одному, а з іншого боку, творіння завжди відбувається як індивідуальне творіння. Витвір мистецтва – це завжди твір індивіда, якогось генія, який часто сам не відає, що творить. Через генія працює світовий розум, а геній є деяким передавачем задуму світового розуму. Тому ця одиничність мистецтва повинна мати своєю антитезою, своєю протилежністю загальність релігії, не просто релігії, а справжньої релігії одкровення – християнства.
