Життя та творчість Г. В. Ф. Гегеля

 

Г. В. Ф. Гегель – один з найбільш складних філософів за всю історію світової філософії. Складний він не стільки своїм вченням, своєю системою, скільки мовою викладених положень. Читати філософа дуже складно. Він спробував побудувати систему філософії, яка включала б осмислення світу людини, її духу, суспільства та відносин у ньому, світу природи. Як писав В. С. Соловйов у статті «Гегель», опублікованій в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона, «Гегель може бути названий філософом за перевагою», тобто якщо і називати кого філософом, то в першу чергу Г. В. Ф. Гегеля. Звичайно із поняттям філософа асоціюється в першу чергу ім’я Сократа, у якого філософія і життя були єдиним цілим. Для мислителя ж філософія замінює собою все – і світ духу, і світ природи, і світ творінь людства – мистецтво, науки і навіть релігію, як окремий випадок загальної абсолютної ідеї.

Біографія Г. В. Ф. Гегеля не виділяється якими-небудь подіями. Народився він у 1770 році в Штутгарті, в сім’ї багатого чиновника. Ще за часів навчання в гімназії, захопився античністю, що згодом позначилося на його становленні як філософа. Надалі він вступає до Геттингенського університету, навчаючись на теологічному факультеті, вивчає філософію. Спочатку він хотів бути пастором, але передумав, і інтерес до філософії подавив у ньому решту ваблень. Він вивчає філософію лейбнице-вольфівської школи, закінчує університет зі ступенем магістра філософії і кандидата теології. Надалі Г. В. Ф. Гегель вивчає І. Канта, що дещо змінює його світогляд.

Після закінчення університету наступає пора подорожей і викладання в різних університетах. Якийсь час він був домашнім вчителем в Берні, у Франкфурті-на-Майні, потім за рекомендацією Ф. В. Й. Шеллінга викладає в Йенському університеті. Під час роботи в цьому закладі захищає дві дисертації – одну по філософії, іншу по натурфілософії «Про звернення планет». У цей же час він пише роботу «Відмінність між системами філософії Фіхте і Шеллінга». До цього філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, в основному, відрізнялися інтересом його до раннього християнства і античності. Він мислив у дусі свого друга Ф. В. Й. Шеллінга. У вищеназваній роботі бачимо деякий відхід від ідей цих двох філософів, хоча тут він стоїть дещо ближче до Ф. В. Й. Шеллінга.

Під час викладання в Йенському університеті він пише в 1807 р. свою першу фундаментальну роботу «Феноменологія духу». У цій роботі він виступає як самобутній філософ, що остаточно розійшовся із ідеями Ф. В. Й. Шеллінга. Потім з 1806 по 1816 рік викладає в гімназії в Нюрнберзі. Це його найбільш плідний період. Він пише «Науку логіки», де висловлює свої основні ідеї, які потім розвиватиме в «Енциклопедії філософських наук». Цю роботу він пише в період викладання в Геттінгентському університеті. «Енциклопедія філософських наук» складається з трьох частин: «Наука логіки», «Філософія природи» і «Філософія духу». Потім його запрошують до Берлінського університету, де він працює професором до 1831 року, року його смерті від холери. Працюючи у Берліні він фундаментальних робіт вже не пише, тільки читає різні курси лекцій. Після його смерті учні видають всі курси лекцій, які він встиг начитати; це курси лекцій з філософії релігії, історії естетики, історії філософії та ін.

Г. В. Ф. Гегель – це типовий академічний філософ, який все життя викладав і писав філософські роботи. В молодості він захоплювався античністю і планував присвятити себе богословській діяльності. Ці ідеї молодості позначилися на деяких його ранніх роботах, які були видані набагато пізніше, в 1907 році, в Німеччині (юнацькі рукописи Г. В. Ф. Гегеля). Серед них виділяються: «Життя Ісуса», «Позитивність християнської релігії» та «Народна релігія і християнство». Роботи ці привернули великий інтерес, бо Г. В. Ф. Гегель в них виглядав зовсім не так, яким він був у роботах «Феноменологія духу» й «Енциклопедія філософських наук».

У ранніх роботах мислителя цікавлять проблеми людини, особи, людського духу, життя, які він розглядає на прикладі переломної епохи в історії Європи, а саме у момент переходу від язичництва до християнства. Г. В. Ф. Гегеля цікавить причина того, чому все ж таки Європа виявилася такою, що християнізує, чому язичництво було переможено християнством. У роботах «Позитивність християнської релігії» та «Народна релігія і християнство» він досліджує язичництво, намагається знайти ті його риси, які не змогли утримати цю релігію в Європі. На думку Г. В. Ф. Гегеля, язичництво відповідало духу античної Європи – духу вільнодумства. Це дійсно народна релігія (дослівно язичество – релігія, вигадана народом, язиками). У язичництві інтереси народу були, перш за все, земними. Люди не думали про інший світ, у них не було бажання вічного безсмертя. Християнство ж, яке в цей час виникало на Близькому Сході, було абсолютно іншою релігією. Ця релігія, перш за все, несла індивідуалістичні ідеї, вона примушувала думати людей не про суспільство, а про свою душу, у тому числі і про посмертну долю людини. Тому ідеал і сенс життя людини в християнстві переноситься в світ інший. Людина, на думку Г. В. Ф. Гегеля, в християнстві перетворюється із громадянина в підданого, в раба. Людина втрачає відчуття свободи, тому християнство сприяло загибелі античності, воно виховувало в людях відчуття покірності і відмови від своєї власної свободи.

Ця авторитарна спрямованість християнства існувала багато років, до тих пір, поки не з’явився Мартін Лютер, який воскресив християнство, додавши йому дійсного сенсу, а саме – сенсу вільного людського буття. Завдання будь-якого християнина – підтримати ідеї Лютера, розвинути позитивність християнства, повернутися до античності, до її позитивних ідей, тобто до ідей свободи і цінності земного існування. Г. В. Ф. Гегеля не цікавлять проблеми християнських догматів, його перш за все цікавить особистісний і соціальний аспект християнства.

Але не в юнацьких рукописах Г. В. Ф. Гегеля криється таємниця його популярності, всіх підкорювала фундаментальність і всеосяжність гегелівської філософії. Сам Г. В. Ф. Гегель зазначав, що в його філософії, яка є системою, все взаємозв’язано, тому не можна сказати, що існує якійсь один єдиний початковий пункт філософії. На його думку, якщо філософія є системою, що охоплюює все буття, то це означає, що розвивати цю систему можна з будь-якої точки, з будь-якого поняття. Дві такі спроби він нам і залишив. Одна спроба висловлюється в першій його фундаментальній роботі – «Фенономенологія духу», де система філософії розвивається із самосвідомості людини, тобто із того, що буде назване філософом згодом «суб’єктивною ідеєю». У «Енциклопедії філософських наук» Г. В. Ф. Гегель підходить по-іншому, розвиває систему філософії, виходячи із поняття буття, із поняття чистого мислення, не із суб’єктивного, а об’єктивного мислення, із об’єктивної абсолютної ідеї.

 

 

Основні ідеї філософської спадщини Г. В. Ф. Гегеля, викладені в «Енциклопедії філософських наук»

 

Розглянемо філософію Г. В. Ф. Гегеля так, як він її викладає її в «Енциклопедії філософських наук». Ця робота є однією з небагатьох, яка написана самим Г. В. Ф. Гегелем. Складається вона із трьох частин: перший том має назву «Наука логіки», другий том – «Філософія природи» і третій том – «Філософія духу».

«Енциклопедія філософських наук» побудована Г. В. Ф. Гегелем таким чином, що із структури витікає основна ідея його філософії. Цю роботу Г. В. Ф. Гегель будує за своїм принципом, що став знаменитим, принципом тріади, яка складається з тези, антитези і синтезу. В даному випадку «Наука логіки» представляє собою тезу; «Філософія природи» є заперечення ідеї, тобто антитеза; і синтез цих двох положень міститься в «Філософії духу». Кожна з цих робіт будується за цим же принципом, «Наука логіки» складається з трьох розділів; кожен розділ складається з трьох глав; кожна глава складається з трьох параграфів. Скрізь видно принцип триадичності. Це основний принцип, який пронизує собою всю гегелівську філософію.

Класики марксизму дорікали філософу за те, що він підносить принцип триадичності в систему, що суперечить духу діалектики. Ще одне зауваження стосовно принципу побудови гегелівської філософії полягало в тому, що на найперших сторінках Г. В. Ф. Гегель показує відмінність своєї філософії від попередніх філософських систем, перш за все, філософії І. Канта, І. Г. Фіхте і Ф. В. Й. Шеллінга. Він показує ті ідеї, які запозичує у цих німецьких філософів, і те, в чому він із ними, перш за все, не згоден. Свої незгоди із попередніми філософами Г. В. Ф. Гегель розкриває нам у перших параграфах «Науки логіки», які називаються «Про відношення думки до об’єктивності».

Згідно концепції Г. В. Ф. Гегеля, логіка є наукою про чисту ідею, тобто ідею в абстрактній стихії мислення. Тому мислення – це стихія, в якій живе ідея, в якій ідея виявляється як логічна. Логіка включає в себе все мислення, її предметом є мислення й істина. Оскільки думка є єдиним способом, за допомогою якого можна пізнати вічне і в собі і для себе суще буття, то змістом логіки є надчуттєвий світ. Але не тільки надчуттєвий світ; оскільки предметом логіки є істина, а один з моментів істини ще з часів Арістотеля є збіг суб’єктивного і об’єктивного, буття і мислення, то предметом логіки є все – і мислення, і буття. Тому логіка дійсно вбирає в себе все. Логіка, на думку Г. В. Ф. Гегеля, є не тільки логіка, але і метафізика, гносеологія й онтологія; вона дійсно найбільш загальна з усіх наук. «Наука логіки» – це не підручник по логіці, це основна книга Г. В. Ф. Гегеля, яка включає основні методологічні принципи його філософії, які потім розвиватимуться і розроблятимуться в інших книгах. Ядро всієї філософії міститься саме в «Науці логіки». Зрозуміти філософію Г. В. Ф. Гегеля, не прочитавши «Науку логіки», неможливо. Але зрозуміти «Науку логіки» за короткий строк теж неможливо.

Г. В. Ф. Гегель пише, що існує три сторони логічного: абстрактна тобто розсудлива, логіка, діалектична і спекулятивна.

У абстрактній або розсудливій логіці мислення розум не йде далі нерухомих визначень. Тут Г. В. Ф. Гегель використовує відомий, що йде від Платона і Плотіна, розподіл усіх пізнавальних здібностей людини на розсудок і розум. Розсудок, за Г. В. Ф. Гегелем, також як і за Плотіном, є мислення, що оперує нерухомими визначеностями, що оперує завжди в часі й уникає суперечностей. Ці нерухомі визначеності завжди відособлені одне від одного. Мислення вимушене ці суперечності розглядати як такі, що виключають одне та інше, і вибирати один член суперечності на противагу іншому. На думку Г. В. Ф. Гегеля, абстрактна логіка обмежена, і ця обмеженість була геніально помічена ще І. Кантом у знаменитих антиноміях чистого розуму. Єдиний недолік І. Канта полягав у тому, що він знайшов всього лише чотири антиномії, вважаючи, що до них зводиться вся антиномічність нашого розуму. Насправді, як затверджує Г. В. Ф. Гегель, антиноміями пронизаний весь світ, все наше мислення. Тому антиномії, які взаємно одна одну заперечують, показують специфіку нашого мислення. Мислення наше суперечливе за своєю природою.

Друга, діалектична, сторона логіки, на думку Г. В. Ф. Гегеля, виявляє наявність діалектики, тобто того, що кожна суперечність пов’язана з іншою стороною суперечності і переходить в цю суперечність. Але і це не є остаточна логіка.

Остаточна логіка, прихильником якої вважав себе Г. В. Ф. Гегель, це логіка спекулятивна, яка осягає єдність цих обмежених визначень в їх протилежності. Звичайно через термінологію говоримо про те, що слова «діалектика Г. В. Ф. Гегеля» для нас є деяке стале словосполучення. Хоча сам Г. В. Ф. Гегель називає свою логіку спекулятивною. Але діалектична логіка також використовується ним у позитивному сенсі, хоча вона і не показує ще зняття цих протилежностей. Діалектика виявляє протилежності, виявляє їх з’єднання, взаємний перехід протилежностей одна в одну. Але знімає протилежності лише спекулятивна логіка.

Термін «зняття» – одне з найскладніших понять гегелівської філософії; означає воно в перекладі на звичайну людську мову таку операцію із протилежностями, в якій суперечність у цих протилежностях не зникає, а, переходячи на інший рівень, вирішується. Для цього філософ і використовує термін «зняття». Тобто зняття є розв’язанням суперечності. Г. В. Ф. Гегель помітив очевидну істину, що завжди розвиток людської думки відбувається шляхом вирішення протиріч. Наприклад, виникає деяка думка в думці мудреця; згодом інший мудрець висуває протилежну думку. Виникає, таким чином, суперечність між цими двома думками. Звичайно вважалося, що суперечності розв’язуються на користь одного або іншого члена цієї суперечності. Наприклад, арістотелівська фізика стверджує, що швидкість падіння тіл залежить від їх ваги. Г. Галілей стверджує, що швидкість падіння тіл не обумовлена їх вагою. Виникає суперечність, яка піддається дослідженню. Врешті-решт одна із сторін перемагає – з’ясовується, що дійсно Г. Галілей правий, а Арістотель правий відносно, оскільки він не враховував опір повітря.

Звичайно і вважалося, що суперечності розв’язуються на користь однієї чи іншої сторони. На думку Г. В. Ф. Гегеля, це неправильне рішення, адже суперечність завжди залишається, вона розв’язується шляхом сходження на новий рівень, на якому суперечності знімаються. Тобто суперечність залишається на нижчому рівні, а на вищому – виникає деяка єдність.

Г. В. Ф. Гегель також порівнює логіку спекулятивну із логікою абстрактною, відомішою нам по терміну «формальна логіка». На думку прихильниківю діалектики, формальна логіка є окремим випадком логіки діалектичної. Це дуже принадне порівняння, воно показує, що діалектика Г. В. Ф. Гегеля і марксистсько-ленінська філософія, що успадкувала цей метод, розвивається, не заперечуючи, не відкидаючи всі досягнення людства, а творчо засвоюючи, переробляючи і сходячи на новий рівень. Але це навіть не помилка, а явний обман, тому що між діалектичною логікою і логікою формальною існує саме протилежність, суперечність. Думки людини влаштовані таким чином, що протилежності завжди існують, ми не можемо їх зняти просто так. Завжди протилежності залишаються, і тому діалектика завжди вимушена оперувати принципом, який правильно виразив В. І. Ленін у «Філософських зошитах». Із вражаючою відвертістю він вказав, що суть діалектики є єдність, навіть тотожність протилежностей. Якщо є протилежність «А» є «Не-А»; то діалектика стверджує, що «А» рівне «Не-А». Ні про який перехід на новий рівень у порівнянні з логікою абстрактною, формальною, яка стверджує, що «А» рівне тільки «А» і більше нічому, тут бути не може. Тобто виникає не перехід на новий рівень, а очевидна і проста суперечність між логікою формальною і логікою спекулятивною. Цей метод мислення заснований на абсолютно помилковій системі мислення. Тут не тільки не може бути ніякого наукового розвитку, а взагалі ніякого мислення. Замість того, щоб сперечатися і з’ясовувати істину, ми погоджуємося і говоримо, що обидві сторони мають рацію, тобто існує єдність протилежностей. І як би прихильники діалектики не йшли від такого прямого звинувачення, діалектична робота завжди буде побудована саме так.

Повернемося до гегелівської філософії. Г. В. Ф. Гегель говорить про те, що логіка є наука про чисту ідею, про мислення. Мислення є завжди мисленням про загальне, тому значення суті справи, суті істини, завжди міститься в загальному. Тільки загальне володіє цією істинністю. Але, як стверджує Г. В. Ф. Гегель, не можна протиставляти загальне й одиничне, особливо тому, що загальне містить у собі одиничне, а отже, одиничне протистоїть загальному. Але ця протилежність знімається на вищому рівні. У роздумі про загальне виявляється дійсна природа речей тією мірою, в якій ця природа відповідає мисленню.

Тому філософ повертається знову до знаменитого принципу, від якого намагався відмовитися І. Кант, – принципу елейської школи, тотожності буття і мислення. Для Г. В. Ф. Гегеля мислення – це і є буття; ні про яку тотожність тут мови бути не може, ніякого буття, окрім як мислення, не існує. Бо тільки мислення об’єктивне, мислення і є буття.

Усі питання про пізнання, про буття, про віру, про людину зводяться до простих визначень думки і лише в логіці знаходять свій справжній зміст. Тому філософія може бути побудована як система виходячи з самої себе. Тобто не потрібно вирішувати питань про відношення думок до дійсності, про пізнаваність, що таке річ у собі, що таке явище – проблеми, які хвилювали критичну філософію І. Канта або емпіричну філософію Д. Локка. Усі ці питання виявляються неправильно поставленими, адже думка – це і є буття. Тому питання, чи тотожно мислення буттю, чи ні і як вирішувати їх співвідношення, виявляється питанням неправильно поставленим. Проте це питання існувало, і мислитель міркує про різні шляхи його вирішення.

Всього Г. В. Ф. Гегель налічує три відношення думки до об’єктивності. Перше – це метафізика, яка виходить тільки із стихії самого мислення, але не помічає, що мислення має протилежності в самому собі і не виходить за межі кінцевих визначень мислення. Саме із цього гегелівського визначення йде звичне нам поняття метафізики як протилежності діалектиці. Дотепер термін «метафізика» використовувався (як у Арістотеля), як вчення про умоглядні сутності, як символ власне філософії, вчення про те, що існує самостійно і нерухомо, нематеріально.

Філософ наводить своє розуміння метафізики як протилежності в діалектиці, як вчення, яке обмежується констатацією протилежностей і не помічає існування їх єдності. Метафізика завжди оперує розсудливим, абстрактним мисленням, розсудливою стороною логічного. Але метафізика вища за подальшу критичну філософію в тому, що вона затверджує пізнаваність світу, метафізика завжди виходить з принципу тотожності буття і мислення. Цей світ пізнаваний і пізнаваний у собі, тобто для метафізики не існує ніякої речі в собі. Але пізнавані речі метафізика сприймає як деякі тотальності, дані їй об’єктивно, тобто не як поняття, що витікає із самого мислення, а як поняття, що протистоять цьому мисленню.

Г. В. Ф. Гегель не заперечує І. Канту і погоджується з ним, що таких тотальностей всього три: це душа, світ і Бог, і тому метафізика завжди зводиться до раціональної психології, космології і раціональної теології. Мислитель повторює твердження І. Канта, що, знаходячи антиномічність і протилежність у різних визначеннях, метафізика не може знайти розв’язання цих протилежностей і, таким чином, приречена на поразку. Достоїнством метафізики, на думку Г. В. Ф. Гегеля, є її переконаність у пізнаваності сущого, а недолік полягає в тому, що вона поринала в абстрактне, давала кінцеві визначення нескінченному. Тому метафізика завжди зводилася до суб’єктивізму і до відриву від дійсності. Переконаність метафізики в тотожності буття і мислення зводилася до нерозв’зності цієї тотожності, до відриву мислення від буття і, таким чином, породжувала рішення проблеми тотожності мислення і буття шляхом пошуку іншого відношення думки до дійсності.

Нове відношення думки до дійсності, на думку філософа, є двох видів – це емпіризм і критична філософія. Поєднує їх те, що і емпіризм (локківська філософія), і критична філософія І. Канта виходять із того, що дійсним джерелом знання є досвід. Г. В. Ф. Гегель переконаний, що емпіризм виникає як протилежність метафізиці, її абстрактним теоріям, нездатним поєднати загальне й одиничне. Скажімо, ще в кінічній і мегарскій школах філософи відмітили таку дивну суперечність, що ми завжди свої твердження будуємо за наступним принципом: Петро – людина, Жучка – собака (знаменитий приклад В. І. Леніна із «Філософських зошитів»). Ми ототожнюємо те, що ототожнювати не можна, ототожнюємо одиничне і загальне. Кажучи, що Петро – людина, ми тим самим говоримо, що людина – Петро, а як бути, наприклад, із Миколою або Іваном? Із такого невміння метафізики вирішити проблему переходу від загального до одиничного і виникає емпіризм, який завжди сходить від одиничного і намагається визначити, яким чином виникають загальні ідеї. Ми це бачимо на прикладі філософів Д. Локка і Т. Гоббса. В даному випадку емпіризм виходить із цілком реальної проблеми – потреби людського пізнання в поєднанні буття й мислення, бо буття завжди представляється нам як конкретне, а мислення завжди є мислення про загальне.

Недолік емпіризму полягає в тому, що він також не може вирішити цю проблему, бо для нього мислення завжди є мисленням, що діє за допомогою сприйняття, а сприйняття є лише формою збагнення зовнішнього світу. Тобто знову ж таки мислення і зовнішній світ виявляються розірваними.

Критична філософія так само, як і емпіризм, вважає досвід єдиним ґрунтом для пізнання. Але вірна думка критичної філософії, яка відрізняє її від емпіризму, полягає в тому, що тільки пізнання є предметом нашого мислення. Щоб зрозуміти таємницю нашого пізнання, відкрити таємницю істини, ми повинні зробити предметом нашого мислення самі форми мислення. Цю вірну думку чудово помітив І. Кант, але при цьому він зробив помилку, вказавши, що філософи повинні припинити створювати подальші філософії. Як вказував І. Кант, поки ми не побудуємо критику чистого розуму, не знайдемо в цьому розумі те, що дає йому здатність пізнавати істину, то до цього ми не маємо права будувати ніякої філософії. Давайте знайдемо ці форми – форми мислення, форми чуттєвості, визначимо, чи є метафізика наукою, чи ні, тоді можна вирішити питання про можливість побудови метафізики.

На думку Г. В. Ф. Гегеля, це означає, що людина повинна навчитися мислити перш ніж почати мислити. По його образному виразу, людина повинна навчитися плавати, перш ніж вона увійде до річки. Зрозуміло, що навчитися мислити можна тільки мислячи. Тому досліджувати розум, досліджувати мислення і будувати філософську систему, на думку Г. В. Ф. Гегеля, є одне і те ж. І. Кант же не відмітив цього моменту, цієї очевидної істини про те, що мислення будує філософію із самого себе.

Інша особливість кантівської філософії, яка, на думку Г. В. Ф. Гегеля, одночасно і позитивна, і негативна, є відкриття антиномічності розуму. І. Кант правильно відмітив наявність у нашому мисленні суперечностей, але помилково обмежив ці суперечності лише числом чотири. Насправді ці антиномії, ці суперечності містяться у всіх предметах. Це, на переконання Г. В. Ф. Гегеля, є діалектичний момент логічного. Тому і доказ антиномії, який пропонує І. Кант, помилковий, бо І. Кант доводить те, в чому він переконаний. Насправді не можна довести справедливість цих антиномій. Для уважного читача видно, що І. Кант, доводячи справедливість тези і антитези, виходить з того, що для нього із самого початку очевидно, що і теза, і антитеза будуть істинними. Звідси і натяглість цих доказів, як затверджує Г. В. Ф. Гегель. Тому кантівська філософія, на думку Г. В. Ф. Гегеля, виявилася непослідовною, вона не зробила якого-небудь істотного впливу на метод. Тому самі найближчі учні і послідовники І. Канта відразу ж спробували вирішити цей недолік кантівської філософії. І. Г. Фіхте, наприклад, намагався побудувати дедукцію категорій, але він зробив помилку, не пішовши далі того, що пізнаване лише кінцеве, тобто не вийшовши за межі метафізичного способу мислення.

Г. В. Ф. Гегель же стверджує, що мислення є мисленням про все; мислення, як і буття, нескінченне, тому мислення не повинно обмежуватися кінцевим, інакше воно не буде мисленням про все. Мислення нескінченне і тому предмет його – нескінченне. Але ця особливість мислення зовсім не повинна лякати філософа, не повинна примушувати думати філософа, як говорив Ф. В. Й. Шеллінг, що ця нескінченність мислиться тільки в ірраціональному збагненні. Як стверджує Г. В. Ф. Гегель, Ф. В. Й. Шеллінг правильно підкреслив нескінченність мислення, але помилково зазначив, що ця нескінченність незбагненна в поняттях, незбагненна розумом.

Ф. В. Й. Шеллінг помилково протиставив россудок і розум у традиції Плотіна і Миколи Кузанського. Г. В. Ф. Гегель відзначає цю заслугу Ф. В. Й. Шеллінга, проте указує, що нескінченне зрозуміле в поняттях. Тому далі він робить спробу побудови філософської системи, виходячи з цих принципів, виходячи з переконаності в тому, що мислення є буттям, тобто філософія може бути побудована виходячи з чистої стихії мислення, і філософія може бути побудована саме в поняттях. Тут можемо пригадати Сократа, адже саме Сократ першим зазначив, що філософія може бути побудована тільки в поняттях; саме цю заслугу Сократа відзначив Арістотель, вказавши, що звідси веде своє походження і платонівська теорія ідей, і арістотелівська логіка, і арістотелівська метафізика.

Таким чином, Г. В. Ф. Гегель починає з нуля, так само, як і Сократ, хоча сам Г. В. Ф. Гегель так не вважає. Він указує, що його філософія здійснена і є абсолютно істинною, але не протиставляє свою філософію попереднім філософським вченням, показуючи, що всі ці філософські системи і точки зору тією чи іншою мірою сягали істини. Вони відображали ту чи іншу сторону об’єктивності. Заслуга Г. В. Ф. Гегеля, на його думку, в тому, що він побачив цю однобічність попередніх філософій і поєднав у своїй філософії всі ці протилежності, «знявши» їх у своїй системі. Прикладом є підхід мислителя до історії філософії. Часто Г. В. Ф. Гегель ставить проблеми там, де інші філософи їх не бачать. Він викладає не просто історію філософії, а розвиток своєї власної філософської концепції, показує, як філософи, самі того не знаючи, йшли до того, щоб філософія досягла об’єктивної істини в гегелівській філософії.

Власне Г. В. Ф. Гегель тут не одинак. Багато філософів бачили в історії філософії лише підготовку до своєї власної філософської системи. Особливо виразно це показано не тільки у Г. В. Ф. Гегеля, а й у К. Маркса, Ф. Ніцше, які відверто показували підготовчий момент попередньої історії філософії, що вся філософія тільки до того і прагнула, щоб з’явилися Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс або Ф. Ніцше.

Після цих підготовчих моментів Г. В. Ф. Гегель переходить власне до побудови системи своєї філософії. Для нього мислення є буттям. Тут виникає очевидне питання: звідки починати побудову філософської системи?

 

 

Основні ідеї гегелівської «Науки логіки»

 

Гегелівська «Наука логіки» містить три розділи: вчення про буття, вчення про сутність і вчення про поняття. Філософ починає роздумувати про буття, про те, що мислення і є буттям. Що таке мислення само по собі, безвідносно до якого-небудь певного поняття? Ми беремо мислення в чистій стихії мислення, не розчленоване ні на які визначення і тим більше поняття; це чиста стихія мислення, мислення само по собі. Але мислення само по собі не може бути просто мисленням, мислення є завжди мислення про що-небудь. Вперше цю думку чітко висловив Плотін, указуючи, що друга іпостась його буття – Розум, яка є чиста єдина думка. Проте ця єдність завжди роздвоюється, бо Розум, тобто думка, завжди є думкою про що-небудь. Тому Розум, будучи єдиним, роздвоюється в собі на суб’єкт і об’єкт, на думку і буття. Тому розум є і буття, і мислення одночасно.

Той же самий хід пропонує і Г. В. Ф. Гегель, але з однією відмінністю. У Плотіна розсудок і розум виявляються розведеннями по різних іпостасях. Розум існує на рівні вічності, в ньому з’єднуються протилежності, оскільки вони з’єднуються у вічності, а розум наш діє на рівні душі, де діє час, і тому протилежності там відокремлюються, і все це вінчається Єдиним, таким, що перевершує усіляке буття і усіляке розуміння. Г. В. Ф. Гегель стискає цю піраміду буття, показуючи, що розум, мислення і нескінченність є одне і те ж. Тому поняття, що згідно з Плотіном діють на рівні душі, і нескінченності мислення виявляються одним і тим же. Виходячи з чистої стихії мислення, ми можемо вивести всі поняття, що оперують у мисленні. Тому сама собою філософія Г. В. Ф. Гегеля сягає корінням у філософію далекого минулого і вміщує об’єктивні передумови, але через специфіку вона сама сповнена різних суперечностей.

Отже, мислення завжди є мислення про буття. Тому перше уявлення про мислення є буттям. Г. В. Ф. Гегель виходить з цього уявлення про буття. Буття є чистою невизначеністю, чистою стихією мислення, чистою абстракцією, чистою думкою і чистою безпосередністю. Буття не має ніякого визначення, є відсутність визначення до всякої визначеності, приблизно так само, як, скажімо, Плотін описував єдине. Буття неможливо ніяк визначити і ніяк описати, тому буття є ніщо, бо воно несе в собі тільки негативні моменти. Буття є тим, що позбавлене яких-небудь визначень, а це і є ніщо. Тому перша пара тези і антитези, пара протилежностей, що виникає в гегелівській філософії є «буття» і «ніщо». Вони починають взаємодіяти і вступають в єдність, і ця єдність дає «становлення», тобто перехід буття в ніщо і ніщо в буття. Становлення є першою конкретною думкою, першим поняттям. Виникає не просто буття, а наявне буття.

Решта категорій, що будує Г. В. Ф. Гегель у своїй філософії, це такі, як «для себе буття», «кількість», «чиста кількість», «ступінь», «міра», «тотожність», «суть», «відмінність», «підстава» і т.д.

Зазначимо, що в «Науці логіки» виникають усі ті відкриття Г. В. Ф. Гегеля, надалі зведені в ранг законів марксистсько-ленінської філософії, а саме:

· закон єдності і боротьби протилежностей,

· заперечення заперечення,

· переходу кількості в якість.

Дані закони були визнані Ф. Енгельсом як основоположні, при цьому він узяв ще низку шеллінговських прикладів про те, як відбувається заперечення заперечення – плюс заперечує мінус, потім вони вступають у деяку діалектичну тотожність, діалектичну боротьбу і єдність.

Проводячи дедукцію категорій, Г. В. Ф. Гегель паралельно вказує, що не існує речі в собі, що сутність завжди, за його словами, світиться у собі і тому завжди виявляється як явище. Кантівська протилежність між річчю в собі і явищем насправді не існує, бо через явище пізнається сутнісь. Не існує протилежності між необхідністю і випадковістю, між необхідністю і свободою, бо вони також є сторонами діалектичної суперечності, і вони так само знімаються в поняттях закону, так само, як поняття сутності знімається в понятті міри.

Структура гегелівської філософії чудова в тому плані, що досить мати перед собою зміст, і відразу багато що виникає в пам’яті. Виявляється, що чисте буття заперечує само себе і виникає поняття сутності, тобто буття визначеного, буття того, що існує в справжньому світі. Це пара «буття – сутність», а синтез буття і суті є поняттям. Поняття в «Науці логіки» є завершальним розділом роботи. Поняття також розгортається із самого себе, і суб’єктивне поняття, тобто поняття як таке, що використовується в логіці, яким оперують у думці, вимушено заперечує себе, переходить у свою протилежність, тобто поняття, пов’язане з природою, із об’єктивністю. Виникає друга протилежність.

Вчення про поняття включає таку тріаду – суб’єктивне поняття, об’єкт, або об’єктивне поняття, і ідея. Ідея є поняття, яким оперують в думці, в чистій думці, воно заперечує себе і переходить в об’єктивне поняття, відповідне природі, виникає ідея, об’єднуюча в собі суб’єктивність, тобто мислення, і об’єктивність, тобто природу.

Ідея, розвиваючись, через життя і пізнання сходить до абсолютної ідеї, до вершини гегелівської системи. Що таке абсолютна ідея? Ідея, як єдність об’єктивної і суб’єктивної ідеї, є поняття ідеї, для якої ідея як така є предметом, що охоплює всі визначення. Єдність є абсолютною та повною істиною, яка мислить сама себе. Абсолютна ідея – істина як тотожність буття й мислення, тотожність об’єктивного і суб’єктивного. Це істина, що існує сама по собі.

Наступний розвиток абсолютної ідеї: ідея заперечує саме себе, переходить в інобуття ідеї, у філософію природи. Потім виникає синтез ідеї та природи у вигляді об’єктивного духу.

«Наука логіки» закінчується тим, що розвиток поняття із самого себе приводить до ідеї. Ідея є, на думку філософа, відповідністю поняття об’єкту, їх тотожністю. Тому ідея і є істина в тому плані, в якому ми її зазвичай розуміємо, як відповідність думок людини об’єктивному світові. Але Г. В. Ф. Гегель тут робить уточнення, що істина є не відповідністю суб’єктивних уявлень певної людини, а відповідністю поняття, яке існує об’єктивно, не за примхою окремого індивіда.

Г. В. Ф. Гегель не випадково використовує платонівські терміни, показуючи, що ідея є формою висновку. Ідея також розвивається, і перша форма ідеї є життя, тобто висновок, який виявляється в якомусь конкретному акті пізнання живою істотою. Жива істота не просто живе, а пізнає, тому антитезою життя є пізнання. Пізнання у мислителя має дві форми: пізнання як власне пізнання і пізнання як воля. Синтезуються пізнання та життя в абсолютній ідеї. Абсолютна ідея є вже не просто ідея, а, кажучи платонівською мовою, світ ідей, тобто сукупність усіх ідей, форма форм (за Арістотелем), арістотелівський Бог як мислячий сам себе розуміє, це є абсолютна ідея, тобто Істина з великої літери, не конкретна істина, а Істина взагалі.

Але істина, як абсолютна ідея, є духовна просвіта, вона вимагає для себе якоїсь також вільної діяльності, тому абсолютна ідея випробовує потребу в деякому акті дії. Дія ж ідеї передбачає творіння чогось, того, що не було б ідеєю. Тому ідея передбачає перехід у своє інобуття.

Інобуттям ідеї як царства духу, царства нематеріального, є природа, матерія або речовина. Тому другою частиною гегелівської загальної тріади є «Філософія природи», яка займає другий том «Енциклопедії філософських наук». Абсолютна ідея, будучи квінтесенцією свободи, вимагає для себе переходу в своє інобуття. Це інобуття ідеї і є природа.

 

 

Гегелівська «Філософія природи»

 

«Філософія природи» – найменш цікава за загальним визнанням частина філософії Г. В. Ф. Гегеля. Але цьому є цілком об’єктивне пояснення. Структура «Філософії природи» також триадична, і складається з трьох частин – механіка, фізика й органіка. Принцип класифікації по тезі, антитезі і синтезу є принцип руху, принцип форми руху і матерії. У механіці розглядається рух мас, рух тіл, які спостерігаємо в мегасвіті. Фізичний світ, куди входить і хімія, передбачає рух корпускул. Органіка є рух мас і корпускул в їх єдності.

Розглядаючи механіку, Г. В. Ф. Гегель помічає, що рух мас передбачає рівнозначність цих мас, маси відрізняються одна від одної лише кількістю. Рівнозначність рухомих мас передбачає кількісне їх поєднання – об’єднуються ці маси у просторі та часі, а простір і час, як відомо із очевидних рівнянь механіки, є те, в чому здійснюється рух. Тобто простір і час у своїй єдності дають матерію. Рух, розвиваючись, призводить до того, що з’являються тіла, які мають не тільки кількісний, але і якісний розвиток. Такими тілами є планети і світила. Фізика, на думку Г. В. Ф. Гегеля, є, перш за все, вченням про небесні тіла. Надалі від вивчення небесних тіл, ділячи їх на чотири види – Сонце, Місяць, комети і Землю, які відповідають повітрю, вогню, воді, і землі, він переходить до чотирьох фігур силогізму.

Таким чином, Г. В. Ф. Гегель приходить до структури речовини, що дозволяє йому перейти до руху корпускул; а об’єднання руху корпускул і мас дозволяє йому перейти до органічного руху. Організм є не просто рухомою твариною, а й твариною, якій притаманний обмін речовин, а отже такою, що передбачає рух корпускул всередині себе. Органіка, згідно з вченням філософа, є синтезом перших двох положень – механіки, як тези, і фізики, як антитези.

Органіка починається з геологічної природи, другий момент – це рослинний організм і, як їх синтез, тваринний організм. У тваринному організмі відбувається самозростання матерії до рівня її самозаперечення. У тваринному організмі відбувається таке зростання матерії, яке знову вимагає для себе переходу вже в своє інобуття, в область духу.

Такою є коротка структура «Філософії природи». Зазначимо, що мислитель і його послідовники розрізняли формальну, діалектичну та спекулятивну логіку. Спекулятивна логіка, в нашій термінології – діалектична, є вищий ступінь логіки, яка включає логіку формальну. Перш ніж перейти до наступної частини «Енциклопедії філософських наук» розглянемо на прикладі двох філософів, Г. В. Ф. Гегеля й І. Канта, відмінність двох способів мислення.

І. Канта цікавив механізм наукового пізнання; те, що наукове пізнання існує, для І. Канта немає ніяких сумнівів. Тому він досліджує той метод пізнання, який існує в науці, тобто такий метод пізнання, який дає приріст нового знання. Будь-який учений – фізик, математик, хімік тощо, завжди працює із «чистим аркушем», він відкриває знання. Це знання проходить перевірку різними методами, теоретичними, практичними, колективними і т.д., і зрештою приймається як істина.

Г. В. Ф. Гегель у своїй філософії підходить з іншого боку. Візьмемо будь-яку тріаду:

· механіка, фізика, органіка;

· явище, зміст, відношення (із першої частини його діалектики);

· субстанція, причина, взаємодія;

· якість, кількість, поняття;

· поняття, думка, висновок.

Г. В. Ф. Гегель, виводячи із тези антитезу і потім об’єднуючи їх в синтез, робить деяку видимість логічності. Філософ жодного разу не зробив ніякого відкриття, він весь час має справу тільки із відомими йому категоріями, із відомими йому даними. Якщо йдеться про поняття, то це деяка гра, розкладання певних понять різними поличками. Він сортує поняття.

Візьмемо будь-яку тріаду і замість тріади явище-зміст-співвідношення поставимо будь-які три положення, скажімо, субстанція-причина-взаємодія. Субстанція є теза, причина – антитеза і взаємодія – синтез. Якщо в «Науці логіки» і в «Філософії духу» це непомітно, то в «Філософії природи» це стає очевидним, тому що тут Г. В. Ф. Гегель долучається до галузі науки. Його філософія порівнюється із наукою, яка ще з часів Р. Декарта, з початку XVII століття – Г. В. Лейбніца, Б. Спінози, І. Канта, завжди вважалася еталоном дійсного знання, і філософія рівнялася на нову науку, щоб і самій дійти такого ж дійсного пізнання. Г. В. Ф. Гегель вважає навпаки, що філософія є еталоном дійсного знання, і наука повинна підкорятися йому.

У «Філософії природи» мислитель воскресив античні уявлення про чотири стихії, відповідні чотирьом фігурам силогізму; філософія природи Г. В. Ф. Гегеля схожа на натурфілософські побудови Емпедокла і Анаксагора.

 

 

Основні ідеї гегелевської «Філософії духу»

 

«Філософія духу» поміщена в третьому томі гегелівської «Енциклопедії філософських наук». Так само, як і інші роботи, вона складається з трьох великих частин: «суб’єктивний дух», «об’єктивний дух» і «абсолютний дух». Що таке дух? «Для нас дух має своєю передумовою природу; він є її істиною і тим самим першим відносно неї. У цій істині природа зникла, і дух виявився в ній як ідея, що досягла свого для себе буття, як ідея, об’єкт в якій, також як і її суб’єкт, є поняття». Інакше кажучи, дух є єдністю, синтезом ідеї та природи. Тому дух існує там, де є одушевлене життя. Сфера дії духу – це сфера дії людини. Людина є єдина істота, в якій природа й ідея поєднуються. Причому вони не просто з’єднуються, а зливаються. Звідси йде розгортання філософії духу як суб’єктивного духу, об’єктивного духу і абсолютного духу.

Суб’єктивний дух – це індивідуальний суб’єкт, конкретна людина. Об’єктивний дух – це дія духу в суспільстві, починаючи від мінімального об’єднання, від сім’ї. Абсолютний дух – це синтез індивіда і суспільства. Звідси ділення кожного з цих положень на свої власні тріади. Суб’єктивний дух складається з антропології, феноменології і психології. Об’єктивний дух – із права, моралі і моральності. Абсолютний дух – це мистецтво, релігія одкровення і філософія. Вінчає все філософія, яка є синтез мистецтва і релігії одкровення.

Г. В. Ф. Гегель приділяє об’єктивному духу найбільшу увагу в своїй філософії, чому є низка причин. Багато з глав цієї книги він розробляє настільки детально, що присвячує їм окремі курси лекцій. Про суб’єктивний дух є робота «Феноменологія духу». Про об’єктивний дух – «Філософія права» (курс лекцій), «Філософія історії» (курс лекцій). Про абсолютний дух – лекції з естетики; по релігії одкровення (двотомник по філософії релігії); по філософії видані в декількох томах лекції з історії філософії. Розгляд вчення про об’єктивний дух займає у Г. В. Ф. Гегеля, хоча б за об’ємом написаних книг і прочитаних ним лекцій, стільки, що пригнічує іншу частину всієї його творчості. Саме в цій частині філософ зробив дуже великий вплив на наступну філософію.

Перший етап розвитку духу – суб’єктивний дух. Розвиток духу починається в суб’єкті, в конкретному індивіді. Суб’єктивний дух є тим моментом розвитку духу, за якого він існує в окремій людині. Перший етап розвитку суб’єктивного духу є антропологією. Остання розглядає душу так, як вона існує сама в собі. Тому Г. В. Ф. Гегель, перш за все, розглядає душу, яка існує незалежно від інших.

Відоме вчення філософа про збіг історичного і логічного: історичний розвиток певної речі і явища співпадає із логічним її розгортанням. Тому щоб логічно пояснити душу, можна і потрібно прослідкувати її історичний розвиток. Г. В. Ф. Гегель зупиняється на розвитку душі, починаючи із дитячого, навіть з внутрішньоутробного віку людини. Мислитель розглядає різні стани душі – у немовляти, стани недоумства, сновидіння, неуважності, ідіотизм. Усі ці явища вченого надзвичайно цікавлять, щоб показати, де знаходиться межа душі, де ми можемо побачити докорінну відмінність душі від решти, світу Г. В. Ф. Гегель досліджує в першу чергу початкові форми розвитку душі.

Суб’єктивний дух продовжує свій розвиток і зростає до того моменту, коли усвідомлює себе, починає усвідомлювати себе як дійсна душа. Філософ розглядає всі форми природної або такої, що відчуває, душі, до якої можна віднести сновидіння або утробний стан, недоумство, нетямущість, неуважність, тупоумство, безумство, божевілля. А дійсна душа – це душа нормальної людини, душа, що досягає рівня самосвідомості. Людина, що поєднує в собі всі явища душі і що усвідомлює себе як суб’єктивний дух, переходить на рівень феноменології.

Феноменологія – це антитеза суб’єктивного духу. Гегелівська система розвивається завдяки циклічному методу. І сам Г. В. Ф. Гегель говорив, що неважливо, з якого місця її починати. Її можна починати з будь-якого місця; на те вона і має характер замкнутої системи, що з будь-якого місця можна розвинути всю решту елементів. Сам Г. В. Ф. Гегель зробив дві такі спроби. Перша робота називалася «Феноменологія духу», а друга – «Енциклопедія філософських наук». У «Феноменології духу» філософ починав з факту самосвідомості. Феноменологія духу є факт самосвідомості духу, те, з чого починали багато філософів до Г. В. Ф. Гегеля. Пригадаємо хоч би Р. Декарта і Й. Г. Фіхте. Г. В. Ф. Гегель в «Енциклопедії» пішов іншим шляхом, схожим із шляхом Парменіда і Платона. Суб’єктивний дух починає себе усвідомлювати, тобто відчувати себе із сторони. Пригадаємо, що душа споглядає себе з боку, вона заперечує себе; душа дивиться на себе з боку і пізнає себе як деяке самостійне єствоче.

Синтезом є психологія, наука, що сприймає душу в її сукупності – і як душу, що відчуває, як таку, що має різні відхилення, і як душу свідому. Тобто психологія є синтезом і вищою формою розвитку суб’єктивного духу.

Основний момент у розвитку духу є виникнення розуму та свободи. Саме поява свободи є вищим моментом розвитку суб’єктивного духу. Свобода нерозривним чином пов’язана з розумом, тому людина, тобто дух, сприймає багато своїх станів як деяких практичних якостей – стан щастя або нещастя, стан ваблення, свавілля, волі, насильства і т.д. Тому виникає відчуття незалежності духу від навколишнього природного світу. Виникає відчуття і стан свободи, виникає воля. Воля, згідно Г. В. Ф. Гегеля, є вищим моментом розвитку суб’єктивного духу. «Вільний дух» є той останній параграф, який розглядає Г. В. Ф. Гегель у тезі «суб’єктивний дух». Воля сприймається завжди, по-перше, суб’єктивно, але вона завжди прагне заперечувати себе. Воля завжди прагне діяти, проявити себе в якомусь об’єкті, тобто прагне до заперечення самої себе.

Вільна воля прагне проявити себе в світі, об’єктивувати себе, тому виникає заперечення суб’єктивного духу, виникає об’єктивний дух, який існує не просто в людині, а в суспільстві, в якому люди діють як вільні і розумні істоти. Об’єктивний дух – сфера дії вільних людей, переплетіння та зіткнення їх різних прагнень, бажань і дій. Об’єктивний дух також ділиться на тезу, антитезу та синтез.

У Г. В. Ф. Гегеля історичне і логічне існує в нерозривній єдності. Але у Г. В. Ф. Гегеля часто логічне замінює собою історичне. Те, що Г. В. Ф. Гегель показує розвиток деякої ідеї, явища ще не означає, що цей розвиток був саме таким в історії, проходив усі ці історичні етапи. Г. В. Ф. Гегель часто показує логічне розгортання цього поняття. Якщо ми говоримо «спочатку» або «потім», то це не завжди означає, що в якомусь столітті був такий стан, а через декілька років з’явився інший стан. Іноді у Г. В. Ф. Гегеля це співпадає, іноді буває й інший розвиток. Зокрема, відносно об’єктивного духу; тут найчастіше йдеться саме про логічне розгортання ідеї, про об’єктивне розгортання.

Вільна воля людини прагне реалізувати себе в якомусь об’єкті, намагається здійснити свою свободу, тобто намагається чим-небудь заволодіти, що існує поза цією вільною волею. Тому виникає поняття власності та поняття володіння цією власністю. Перше здійснення об’єктивного духу є право на володіння якоюсь власністю. Право є перша дія об’єктивного духу, або перша дія суб’єктивного духу, що відчуває себе вільним, тобто право придбання собі чого-небудь, що знаходиться зовні.

Стан права виникає спочатку як стан неусвідомлений, як деякий стан того, що вільний дух винен чимось володіти. Але це право однієї вільної людини врешті-решт стикається із правом іншої вільної людини і виникає зіткнення інтересів. З філософії Т. Гоббса та Ж.-Ж. Руссо ми пам’ятаємо, що перший стан людини є стан абсолютної свободи. Потім, коли абсолютна свобода починає сама собі суперечити, бо вона передбачає свободу володіти всім, вбивати, красти і т.д., тоді людина сама виявляється не тільки суб’єктом цієї суспільної свободи, але й об’єктом абсолютної свободи іншої людини. Тому і Т. Гоббс, і Ж.-Ж. Руссо, а услід за ними і Г. В. Ф. Гегель указують, що зіткнення цих інтересів вимагає суспільного договору. Тільки із однією відмінністю; якщо у Т. Гоббса і Ж.-Ж. Руссо це був чистий історичний розвиток, то Г. В. Ф. Гегель наполягає на логічному розгортанні ідеї. Суб’єктивна ідея як вільний дух вимагає для себе якоїсь власності, вступає в суперечність із іншими суб’єктивними духами і виникає поняття договору.

Знов виникає суперечність між моєю суб’єктивною вільною волею, моїм бажанням володіти чимось, і договором як деякою об’єктивною силою, що порушує моє бажання цим володіти. Синтезом, що знімає цю суперечність, по Г. В. Ф. Гегелю, є право проти порушеного права. Суперечність у житті здійснюється як прагнення якоїсь вільної істоти порушити цей договір, тобто скоїти злочин. Виникає бажання порушити право, тому синтезом є право проти порушення права. З’являється усвідомлення допустимості вчинку або неприпустимості його. Поки що це усвідомлення існує лише на особовому рівні. Наприклад, я хочу собі що-небудь придбати. Я розумію, що ця річ знаходиться в чиїй-небудь власності. Але мені дуже сильно хочеться цю річ придбати, тому я хочу цю річ вкрасти. Але я знаю, що існує Кримінальний кодекс, який передбачає покарання за цей злочин. Я, проте, розумію, що я прав, тому що ця річ належить тій людині не по праву. Людина, скажімо, вкрала цю машину (як міркував Дєточкін у відомому фільмі). Тому я вважаю, що я правий, мій вчинок по крадіжці машини не є аморальним. Відбувається перехід на деякий новий рівень відносин – виникає моральність, не просто відношення, регулююче взаємодію різних вільних людей по володінню деякою власністю, а стан моральності. Або, якщо хто-небудь хоче у мене вкрасти яку-небудь річ, я розумію, що я прав, якщо захищатиму мою власність, або своє життя, або відстоювати правду; будь-яке діяння завжди супроводжуватиметься моєю власною оцінкою справедливості або її відсутності. Виникає стан моральності.

У моральності також є три ступені розвитку: теза – намір; антитеза – намір і благо; синтез – добро і зло.

Намір розглядає стан моральності як приватний вчинок. Я хочу вкрасти певну річ, але розумію, що це недобре, а тому що красти взагалі недобре. Виникає взаємодія приватного і загального. Намір як намір зробити деякий приватний вчинок виявляється наміром зробити вчинок нехороший взагалі.

Тому антитезою наміру є намір і благо, тобто намір вкрасти взагалі, чому може відповідати усвідомлення добрості і, навпаки, недобрості даного вчинку.

Синтезом є добро і зло, тобто те розуміння добра і зла, яке поєднує в собі окремий і загальний випадок, усвідомлення загального уявлення про благо і конкретної дії. Я розумію, що красти певний предмет недобре саме тому, що взагалі поняття добра забороняє крадіжку. Звідси витікає і цей окремий випадок.

Г. В. Ф. Гегель показує діалектику взаємодії одиничного, особливого і загального. Тому виникає не просто моральність, а діалектика розвитку об’єктивного духу приводить до наступного моменту – право і моральність.

Право має свої три складові: власність, договір і право порушення права. Моральність має, відповідно: намір, намір і благо, добро і зло.

Виникає моральність як стан об’єктивного стану речей. Виявляється, що моя упевненість, що красти недобре, не просто моя особиста переконаність, а це об’єктивний закон, що існує в об’єктивному дусі, навіть в абсолютній ідеї; це є істина. Г. В. Ф. Гегель тут вперше розділив два поняття, які завжди вважалися і дотепер вважаються тотожними, синонімічними. Моральність, або мораль, є суб’єктивна переконаність в правоті або неправоті певної дії, моя переконаність як конкретної людину, що здійснює конкретний вчинок або ведучого певний спосіб життя, тобто як стан окремого суб’єкта, окремого духу. Моральність є об’єктивне існування деяких етичних норм, є затвердження існування об’єктивних етичних положень – добра і зла. Моральність є синтез права і моралі.

Право є прагнення вільного духу здійснити себе в якомусь вчинку. Потім виявляється, що цей вчинок може бути оцінений як добрий або поганий. Виявляється, що в моральності знімається суперечність між свободою і бажанням робити все, що завгодно, і суб’єктивним усвідомленням того, що це робити недобре. Ця суперечність знімається тим, що виявляється, – свобода не обмежується моїми власними внутрішніми переконаннями, а є сфера дії духу.

У духу свої власні закони. Ці закони передбачають дію в добрі і злі. Тому свобода, на думку Г. В. Ф. Гегеля, не суперечить необхідності, закономірності. Свобода, як дія духу, є дія в певній області духу, а дух також має певну структурованість і діє в своєму власному духовному світі. Тому ніякої суперечності між свободою і необхідністю не існує. Це тільки видимість суперечності, що існує між тезою і антитезою. У синтезі, тобто в моральності, суперечність між свободою і необхідністю знімається.

Моральність також розгортається Г. В. Ф. Гегелем по певному механізму. Люди, розуміючи себе як вільні істоти, розуміючи те, що вони в своїй свободі обмежені наявністю етичних законів, вступають у спілкування одне із одним і вступають у різні організації, союзи, різні громадські утворення.

Першим, самим елементарним утворенням, є сім’я. Сім’я – це не просто єдність, підкреслює Г. В. Ф. Гегель, за статевою ознакою, як це існує в тваринному світі. Сім’я – це етична єдність. Перш за все, об’єднуючою складовою є любов, тобто етичне відчуття, яке відсутнє в тваринному світі. Дві істоти об’єднуються в невелике співтовариство, обмежуючи свою власну свободу, заради того, щоб жити в любові і згоді, тобто по деякому етичному закону. Тому сім’я – це не просто договір, а одиниця суспільства, що організовується на деяких романтичних початках. Сім’ї існують добровільно, тому кожна з них, будучи єдиним цілим, відчуває, що існує серед інших сімей.

Якщо теза – сім’я, то антитеза цьому є громадське суспільство як сукупність сімей, суспільство, в якому ці сім’ї і їх члени вступають у певні економічні, юридичні, громадські та інші відносини. Виникають різні потреби, з’являється потреба задоволення цих потреб, виникає розподіл праці, створюється поліція як інститут по стеженню за порядком, виникає нерівність і т.д. Тому постає необхідність врегулювання стосунків між людьми і між сім’ями в громадському суспільстві.

Якщо теза – сім’я, антитеза – громадське суспільство, то синтезом цих двох явищ, що суперечать одне одному, є держава; суперечність між сім’єю і громадським суспільством знімається в державі. Держава існує, тому що вона існує. Тут характерний момент гегелівської філософії. Завжди є деяка спокуса пояснити подальший ступінь попереднім.

В «Науці логіки» все дослідження починається з буття, яке потім розгортається в наявне буття, становлення, кількість, якість, міру тощо. І зрештою з’являється абсолютна ідея як істина. Невже можна сказати, що абсолютна ідея існує для того, щоб регулювати відносини між кількістю і якістю, переводячи їх в міру. Ні, навпаки, відносини між кількістю і якістю обумовлені мірою, оскільки існує абсолютна ідея, в якій наявне все. А абсолютна ідея існує, тому що вона існує.

Розвиток понять йде до мети, а мета існує сама в собі, сама для себе. У суспільстві держава є метою. Все інше – громадянське суспільство, сім’я, суб’єктивний дух, індивід, його душа – існує для держави. Г. В. Ф. Гегель в даному випадку є найбільш радикальним прихильником держави як самодостатньої організації. Тут найлегше пригадати Платона із його утопічною спробою побудувати ідеальну державу. Він говорив, якщо держава буде щасливою, то члени її будуть щасливі. Така ж проста формула могла б бути повторена і Г. В. Ф. Гегелем. Але, філософ такої фрази говорити не буде, він скаже ще жорстокішу фразу: щаслива, держава є «хід Бога по землі»; і навіть якщо в цій державі одні люди щасливі, а інші ні, то такий задум Бога; держава без цього існувати не може. Мислитель пише, що його вчення про державу є одночасно і теодицією, тобто поясненням того, чому в цій державі існує зло. Переходячи на рівень держави, ми необхідним чином переходимо до розгляду гегелівського вчення про релігію.

Вчення Г. В. Ф. Гегеля про державу – це продовження його вчення про об’єктивний і абсолютний дух. Держава ним також розглядається в різні моменти свого розвитку. По-перше, вона може існувати як держава для себе, тобто внутрішнє державне право. По-друге, вона розглядається у взаємовідношенні із іншими державами, тобто зовнішнє державне право. Нарешті, синтез цих двох взаємовиключних положень – це всесвітня історія, тобто виникнення держави, розвиток держави від однієї форми до іншої і становлення системи держав, тобто різних держав.

Держава невипадково виникає саме у області об’єктивного духу, там, де діяла і виникала мораль і моральність. Держава, згідно слів Г. В. Ф. Гегеля, є «дійсність етичної ідеї, етичний дух, як явна, самій собі зрозуміла субстанціальна воля». Тобто моральність, яка існує як сукупність деяких об’єктивних етичних законів, об’єктивність, що існує в дусі, об’єктивувалася на землі в матеріальному світі як держава. Тому держава існує в собі і для себе. Держава є торжество моральності, «хід Бога по землі». Тому держава існує постільки, поскільки вона існує. Завдяки тому, що існує держава, існує і нормальне людське життя, а саме моральність і право. Держава є самоціль, яка володіє найвищою правотою відносно одиничної людини. А найвищим обов’язком людини є обов’язок бути членом держави, бути громадянином.

Держава є, перш за все, розумним устроєм, об’єктивуванням духу, а отже, упредметненим розумом, тобто вона є здійсненням свободи. Держава не пригнічує свободу індивіда. Можна подумати, що в даному випадку Г. В. Ф. Гегель вступає в суперечність із собою; ні, він вірний своєму діалектичному методу і знаходить єдність свободи і необхідності в моменті співіснування громадянина і держави. Держава є здійсненням свободи, а здійснення свободи є вищою метою розуму.

Держава, що розглядається як та, що існує в собі й для себе, є внутрішнім державним правом. Тому держава існує як деяка цілісність, як іманентна, тобто властива самій собі мета, в якій існує і сім’я, і громадянин суспільства. Держава забезпечує єдність одиничного, особливого і загального, тобто людини-індивіда, сім’ї і держави як цілісного утворення. Держава існує дійсно, оскільки, за Г. В. Ф. Гегелем, дійсність обумовлюється дійсністю поняття. Поняття держави виникає діалектично, у момент саморозвитку ідеї, об’єктивного духу, тому держава існує дійсно, маючи буття у області об’єктивного духу. Ця дійсність держави і забезпечує їй розвиток і єднання в собі всіх його складових.

У єдиній державі здійснюються різні, існуючі самостійно, утворення, як, наприклад, власті. Власті є моментами єдиного поняття, тому вони, розділяючись, не розчленовують це єдине поняття. Законодавчій владі, по Г. В. Ф. Гегелю, відповідає загальність, виконавчій – особливість, а судової владі – одиничність. По діалектиці одиничного, загального і особливого ці три власті існують в єдності. Г. В. Ф. Гегель, виступаючи апологетом держави, яка є вищою цінністю, а людина підкоряється їй, дивно продовжує цю ідею – він виправдовує війну. Мислитель указує, що війна із її станом, в якому розуміється суєтність тимчасових благ і речей, є той момент, в якому ідеальність особливого добивається свого права і стає дійсністю. Високе значення війни полягає в тому, що дякуючи їй зберігається етичне здоров’я народу, його байдужість до застигання кінцевих визначеностей. Тобто війна сприяє життєвості народу, бо без війни народ застигає в своєму розвитку, а війна сприяє історичному розвитку народу і держави. Тому війна, на думку Г. В. Ф. Гегеля, оберігає народи від гниття. Як приклад філософ наводить факти, що вдалі завойовні війни не давали розвиватися смуті усередині держави, вони сприяли більшому світу, ніж би ця війна не відбулася. Унаслідок воєн з’являється окремий стан воїнів або лицарів, як це було в стародавніші часи. Цей стан обов’язково повинен існувати як гарант розвитку держави.

Але держава, будучи цілісним і самостійним утворенням, існує не тільки в собі і для себе, але й для інших – держави вступають у деякі відносини одна із одною. Однією з форм цих взаємин є війна.

У зовнішньому державному праві держава, перш за все, є суверенним утворенням, тому першим абсолютним правом держави є її суверенітет. Якщо виникає суперечка між державами, то вона може бути вирішена лише війною. Хоча навіть у війні ще залишається об’єднуючий зв’язок між державами, в якій вони визнають одна одну. Отже, війна є лише деякий діалектичний момент взаємодії між державами, вона не заперечує існування держав, а передбачає їх існування і тому є моментом правового міжнародного визначення.

У відносинах між державами не може існувати і не існує якого-небудь судді, оскільки всі держави є рівноправними відносно свого суверенітету. Єдиним суддею для держав є лише загальний і існуючий тільки в собі і для себе світовий дух. Світовий дух судить держави по своєму праву, а його право є найвищим правом. Ця думка духу про державу і про держави проведена Г. В. Ф. Гегелем у його роздумах про всесвітню історію.