Основоположення моральної філософії В. С. Соловйова

В. С. Соловйов поклав у фундамент своєї системи моральної філософії три якості або ірраціональні здібності людини – сором, жалість і благоговіння. Кожна з них визначає різні боки морального досвіду людини. У соромі відбивається відношення людини до нижчого, до своїх природних потягів, до матеріальної природи взагалі: людина соромиться її панування і свого підпорядкування їй. У відчутті жалості відбивається відношення людини до інших людей і взагалі до живих істот, їй подібних; жалість полягає в тому, що людина відповідним чином переживає чуже страждання і, хворобливо відгукуючись на нього, співчуваючи, проявляє більшою чи меншою мірою свою солідарність із іншими людьми. У благоговінні відбивається відношення людини до вищого. Вищого людина не може соромитися, йому не може співчувати; проте може величати його, пишатися ним, проявляти своє благочестя.

Три вказані начала можуть бути інтерпретовані: по-перше, як відчуття, здібності; по-друге, як розумні правила дії; по-третє, як умови усвідомлюваного розумом блага. «Усі фактичні прояви нашої моральної природи, як такі, мають лише приватний, випадковий характер. Людина буває більш-менш сором’язлива, жаліслива, релігійна: загальна норма не дана тут як факт, і самий голос совісті, очевидно, може (як факт) зобов’язувати лише тією мірою, в якій він чутний у кожному даному випадку. Між тим, розум людини, так само даний їй від народження, як і моральні відчуття, спочатку ставить і до моральної сфери свої вимоги загальності та необхідності. Розумна свідомість не може задовольнятися випадковим існуванням окремих добрих якостей, з яких не витікає ніякого загального правила: саме первинне розрізнення добра і зла вже містить у собі ідею добра або блага, без всяких обмежень, що містять у собі безумовну норму життя і діяльності. Формально, як постулат, ця ідея добра або блага властива людському розуму, але лише складною роботою думки визначається і розвивається дійсний зміст цієї ідеї. Від первинних даних моральності неминучий перехід до принципів, які виводить з них розум і які поперемінно виступали на передній план в різних етичних вченнях»[248]. З позиції розуму, хтонізму і кордоцентризму В. С. Соловйов розглядає класичні доброчесності – кардинальні (визначувані розумом) і теологічні (що мають началами хтонізм і кордоцентризм). Якщо розуміти мудрість як раціональну здатність якнайкраще досягати поставлених цілей, то значення доброчесність набуває тільки у разі, якщо гідні самі цілі.

Біблейський «змій» був, поза сумнівом, мудрим, але враховуючи, яку мету він переслідував, його мудрість не може бути визнана доброчесністю, відповідно має бути проклята як джерело зла. Тому і розсудлива людина, що добре розуміє людські слабкості і вправно влаштовує свої справи, не може бути названа доброчесною. Здатність досягнення поставлених цілей якнайкраще стає доброчесністю завдяки благоговінню, що спрямовує людину на найбільш гідні цілі.

Мужність є доброчесністю не сама по собі, а залежно від того, на які предмети вона спрямована. Не можна назвати мужністю сміливе виконання безчинств, так само як боягузтвом – боязнь гріха і благочестивий страх. Мужній той, хто здатний зберігати самовладання і підіймати свій дух над інстинктом самозбереження.

Помірність, або стриманість, визнається доброчесністю, коли не відноситься до ганебних станів і дій. Не слід бути помірним у шуканні істини; а стриманість у доброзичливості свідчить про відсутність великодушності.

Справедливість, як би ми її не трактували: як дотримання прав інших людей, утримання від образ або надання допомоги, є доброчесністю лише в тій мірі, в якій вона ґрунтується на відчутті жалості. І якщо розуміти справедливість як дотримання законів, то її можна вважати доброчесністю тільки за умови, що людина свято виконує свої моральні обов’язки.

Як і кардинальні доброчесності, доброчесності богословські, про які В. С. Соловйов говорить: «так звані богословські доброчесності», не є безумовними і набувають свого морального значення залежно від предмета застосування. Віра не може вважатися доброчесністю у разі, якщо обернена на негідне. Не є доброчесністю віра в магію або марновірство. Навіть спрямована на Бога, але проявлена негідно – не через радість, а через трепетний жах – віра не буде ознакою доброчесності. І надія має бути благоговійною: негідно, з точки зору християнської етики, сподіватися тільки на себе або на Бога, та перебувати лише в очікуванні від нього матеріальних благ. І любов доброчесна тільки як милосердя.

За переконанням В. С. Соловйова, жодна з визнаних доброчесностей у виробленій раціонально системі цінностей не є морально гідною сама по собі. Доброчесності набувають свого значення в співвіднесеній з первинними основами моральності. Визнані розумом доброчесності залежать, в першу чергу, від якостей – ірраціональних здібностей людини – сорому, жалості та благоговіння.

Представленому вище виведенню російського мислителя необхідно надати узагальнений статус методологічного принципу. Дійсне моральне значення доброчесностей визначається загальною системою моральних цінностей, в яку вони включаються. Вироблену в суспільстві систему моральних цінностей необхідно вважати лише раціональним моральним еталоном.