Основоположення морального вчення про державу і право в системі цілісного знання В. С. Соловйова

Володимир Сергійович Соловйов – один із найбільш значних представників морального вчення про державу і право. Його філософсько-правові переконання викладені в таких творах, як «Значення держави» (1895 р.), «Право і моральність» (1897 р.), «Виправдання добра» (1895 р.) та ін. Держава та право як форми громадського життя людей, що історично складаються і розвиваються, одночасно вміщують у собі також і моральні властивості та функції, виконують завдання, необхідні для моральної організації людства. Держава і право як морально необхідні форми співжиття трактуються В. С. Соловйовим як необхідна сполучна ланка між ідеєю моральності та громадською практикою (вищими, ідеальнішими вимогами моральної свідомості). У загальнометодологічному плані філософ у дусі гегелівської діалектики досліджує співвідношення історичного та логічного у сфері права і держави, відзначає аспекти їх взаємозв’язку і в той же час виступає проти їх змішування та підміни теорії права і держави їх історією. Які б історичні форми не приймали правові стосунки, підкреслює він, цим аніскільки не вирішується питання про сутність самого права, про його власне визначення. При цьому досить звичним видається прагнення замінити теорію права його історією. Таку заміну він розцінює як окремий випадок тієї дуже поширеної помилки мислення, в силу якої походження або генезис відомого предмета в емпіричній дійсності береться за саму сутність цього предмета, історичний лад змішується з ладом логічним, і зміст предмета втрачається в процесі явища. З цих позицій В. С. Соловйов критикує погляди представників як історичної школи права, так і договірної теорії за однобічний характер їх підходів, абсолютизацію в них того чи іншого аспекту і моменту історії походження та розвитку держави й права. Якщо представники договірної теорії виходять з одного «абстрактного положення» (право – результат свідомого договору між окремими особами), то представники історичної школи права виходять з іншого «абстрактного положення» (всяке право – продукт природного, органічного розвитку народного духу). Відкидаючи ці односторонні крайнощі, В. С. Соловйов підкреслює, що історія людства тільки в зародку своєму може бути визнана як чисто органічний – рядовий, безособовий процес, подальший же напрям історичного розвитку знаменується все більшим і більшим виділенням особистого начала. В утворенні права і держави, як відмічає він, спільно беруть участь обидва начала (начало органічного розвитку, начало механічної угоди), причому перше начало переважає в первісному стані людства, на самому початку історії, а друге начало переважно набуває значення в подальшому розвитку суспільства, в умовах більшого відособлення і виділення особистого елементу. Таким чином, письменник робить висновок про те, що право (правова держава) у своїй історичній дійсності не має одного емпіричного джерела, а є мінливим результатом складного взаємовідношення двох протилежних і протидіючих начал – общинного й індивідуального, які лежать в основі всього людського життя.

При цьому, як пояснює В. С. Соловйов, історичний принцип права (право як породження органічного духу народу в його нероздільній єдності) прямо відповідає началу общинному, а протилежний механічний принцип (право як результат зовнішньої угоди між усіма окремими членами суспільства – автономними індивідами) є прямий вираз індивідуалістичного начала. Людське суспільство як поєднання моральних істот – це не лише природний, але неодмінно також і духовний організм. Відповідно і розвиток суспільства – історія, є не просто органічний процес, але також процес психологічний і морально вільний, – низка особистих свідомих і відповідальних дій. У процесі свого історичного розвитку суспільство послідовно прагне стати «вільним союзом осіб». Відповідно і «право як необхідна форма людського співжиття», будучи спочатку породженням загального родового духу, в ході історичного розвитку все більшою мірою відчуває вплив особистості стає вираженням особистої волі та думки.

«Два основні джерела права – стихійна творчість народного духу і вільна воля окремих осіб, – писав В. С. Соловйов, – по-різному видозмінюють одне одного, і тому взаємне відношення їх в історичній дійсності є мінливим, невизначеним, таким, що трансформується залежно від різних умов місця та часу». Трактуючи співвідношення історичного (історії права) і логічного (теорії права) аспектів права, В. С. Соловйов відмічає, що при розгляді історичного питання «звідки відбувається або з чого складається право?» йдеться про «матеріальну причину» права, про два його емпіричні начала – стихійну творчість народного духу й усвідомлену вільну волю індивідів. При розгляді ж теоретичного питання про те, що є правом, йдеться про «власну суть» права, «про його формальну причину», що утворює його.

У цій логічній (теоретичній) площині індивідуальне начало права трактується як свобода осіб (суб’єктів права), громадське начало права – як їх рівність, а поняття права – як синтез цих двох начал. Звідси, як зазначає В. С. Соловйов, ми отримуємо основне визначення права: це – свобода, обумовлена рівністю. У цьому основному визначенні права індивідуалістичне начало свободи нерозривно пов’язане з громадським началом рівності, так що можна сказати, що право є не що інше, як синтез свободи та рівності. У цьому загальному визначенні права йдеться, згідно з підходом В. С. Соловйова, про сенс всякого права – про природне право, основні вимоги якого – свобода і рівність. У співвідношенні з позитивним правом природне право – це загальна ідея права, його розумне начало. Мислитель помічає, що про природне право йдеться «кожного разу, коли взагалі говориться про які б то не було правові стосунки».