Онтологія філософського осмислення О. М. Радищевим проблеми державно-правових побудов

У роботах А. Н. Радищева присутнє загальноприйняте в просвітницькій літературі пояснення переходу від первісної вільності до політичного деспотизму.

Засновуючи суспільство, вільні люди кладуть «межу» своїм бажанням, утворюючи «загальну владу» і «закон». Проте правитель забуває «клятву», дану народу, зневажає «статути» суспільства, союз «забобону політичного і священного» – царської влади і віри, зміцнює несправедливий лад.

О. М. Радищев усвідомлює: вікову тяжбу народів з государями вирішує не формальне право, а сила: «Але навіщо право, коли діє сила? Чи може воно існувати, коли кожне рішення відобразиться кров’ю народів?»[92]. Реальні засоби відновлення знищеного монархом народного суверенітету він шукає в 80-і рр. в історії звитяжних народних революцій. Закономірність революцій зв’язується з нездатністю абсолютизму пом’якшити гніт: монарх, «простягаючи повсюдну тяготу», неминуче доводить народ до «крайності»[93]. Величезне значення у боротьбі з узурпаторською владою О. М. Радищев надає «вільному слову», покликаному зруйнувати згубний обман, зірвати «личину» з «істукана влади», повернути «джерелу» (тобто народу) силу для скидання «істукана».

У онтологічному контексті, в трактуванні явищ громадського життя О. М. Радищев залишається на позиціях ідеалізму: «зміна Царств» відбувається тоді, коли «...в судженнях про речі моральні та духовні починається ферментація»[94].

У той же час у творчості О. М. Радищева помітне і прагнення до виявлення глибинних рушійних сил історичного процесу. Так, спираючись на Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радищев пов’язує виникнення поневолення з розвитком виробництва і появою приватної власності: «Як би то не було, землеробство зробило розділ землі на області та держави, побудувало села й міста, винайшло ремесла рукоділля, торгівлю, устрій, закони, правління. Як скоро сказала людина: ця частка землі моя! Вона прикувала себе до землі та знищила шляях звіроподібного самовладдя, коли людина керує людиною. Людина стала кланятися спорудженим нею самою богам, і, вдягнувшись Божою багряницею, поставила на вівтарі вище всіх, запалила Богу фіміам; але надокучивши своєю мрією і струсивши окови свої і полон, зневажила того, хто боготворить Боже дихання. Ось хід розуму людського»[95].

Зближують О. М. Радищева з Ж.-Ж. Руссо уявлення про антагоністичний характер громадського прогресу: «Якщо хто хоча б трохи вникав у діяння людські, якщо хто уважно читав історію царств, той відає переконливо, що де більше була просвіта, де вона була суспільною, там більше було і негараздів. Так добро і зло на землі не можна відокремити»[96]. Ряд думок О. М. Радищева свідчить про те, що він схилявся до теорії «кругообігу» явищ природи і суспільства, повернення всього «на колишній ступінь». Ці уявлення накладали печать і на оптимістичну віру А. Н. Радищева в прийдешнє царство «вільності». Уже у 80-і рр. досвід минулого вселяв О. М. Радищеву побоювання, чи зуміє народ після перемоги утримати її плоди у своїх руках. На чолі повстання можуть бути «мужі тверді і заповзятливі» не лише «на істину», але і на «спокушання», не лише «любителі людства», але і «підлесники», що знову узурпують владу. Так, Кромвель, «владу в руці своїй маючи», скрушив знову «твердь свободи». Спираючись на цей приклад, а також на приклад падіння Римської республіки, О. М. Радищев в оді «Вільність» сформулював «закон природи»: «З мук народжується вільність, з вільності рабство». Головною причиною такого кругообігу громадських явищ О. М. Радищев, повністю розділяючи «Гельвецієві про це думки», вважав рокову роль людських пристрастей: нестримного користолюбства і ненаситної «потреби влади»[97].

Проте в 80-і рр. трактування цього «закону природи» в його застосуванні до суспільства не носило у О. М. Радищева надмірного відтінку: пильність «щасливих народів» могла зберегти «дар благої природи». Твори О. М. Радищева останніх років позбавлені цього оптимізму. Повертаючись у «Пісні історичній» до сюжетів «Роздумів про грецьку історію» Маблі і «Міркування про причини величі і падіння римлян» Ш. Монтеск’є, О. М. Радищев підкреслює фатальний результат боротьби народів з деспотичною владою.

Вільність, що сяяла в Древній Греції, «потухла безповоротно» разом із загибеллю спартанських доброчесностей – простоти, безкорисливості, патріотизму. «Будівля римської свободи», ґрунтована на народному суверенітеті, рухнула в результаті завойовної політики Риму. Спонукуваний ненаситним жаданням «владолюбства», поставивши метою «привласнення всесвіту», Рим закінчив тим, що сам став здобиччю кривавих диктаторів владолюбців.

У онтологічному контексті державно-правова схема О. М. Радищева, що охоплювала зовнішню повторюваність політичних подій, не розкривала причин класової боротьби, яка розгорталася на його очах. Вона змусила його представити не лише військову диктатуру Кромвеля, але і диктатуру якобінців як приклад виродження свободи у «самовладдя», «нахабство». Порівнюючи криваве правління римського тирана Сули з терором Робесп’єра, О. М. Радищев приходить до думки про перевагу «світу неволі» лихам громадянської війни.

До середини 90-х рр. мислитель відмовляється від революційних шляхів боротьби за «вільність» і виходить з позиції негативного ставлення до монархічної влади. Зображені в «Пісні історичній» образи римських тиранів покликані, по О. М. Радищеву, спеціально відтіняти заслуги добрих, мудрих, «правдивих» самодержців на зразок Веспасиана, Тита, Траяна і Марка Аврелія. Про монархічні ілюзії говорить і останній твір А. Н. Радищева – ода «Вісімнадцяте століття». Якщо О. М. Радищев раніше закликав народи до озброєного повстання і погрожував плахою, то з середини 90-х рр. в російському престолі він бачить єдину тверду опору людства серед тих, що загрожують захлеснути його «кривавим струменем». У протилежність творам 80-х рр. в оді високо оцінюється просвітницька діяльність Петра I, Катерини II; Олександр I оголошується хранителем нездійснених заповітів ХVІІІ століття («мир, суд правди, істина, вільність йдуть від трону»).

«Пісня історична» свідчить про крайню хиткість монархічних ілюзій О. М. Радищева. Той же «премудрий» Марк Аврелій «...смертним був. Блаженство Риму в’яне з Марком Аврелієм». О. М. Радищев висловлює побоювання, чи не властиве виродження всякої самодержавної влади взагалі: «Або це доля загальна. Щоб піднесена була сила влади, її могутність, блиск, слава, повинні упасти мерзотники».

Завершилися провалом і практичні спроби О. М. Радищева вселити ідеали «століття розуму» новому російському самодержцеві: ідеї пізніх законодавчих проектів О. М. Радищева («Про законоположення» та інші) залишилися нереалізованими, ода «Вісімнадцяте століття» – неопублікованою.

У творах О. М. Радищева останніх років все чіткіше відчутні песимістичні, трагічні ноти, у тому числі думка про тлінність усіх людських творінь.

На початку XIX ст. коло пошуків О. М. Радищева зімкнулося. Дійсність наполеонівської Франції підірвала віру в «розумність» революцій. Дійсність царювання Олександра I покінчила з останніми надіями на «розум» монархів.