Філософські погляди О. М. Радищева

 

Упродовж усього XIX століття йшов процес звільнення творчості О. М. Радищева від заборон. Воно переосмислювалося як спадщина всієї епохи Просвітництва, як заповіт новим поколінням громадян, носіям традицій російської національної культури.

Предмет філософії, за О. М. Радищевим, – світ загалом (космос, Всесвіт), його «піднебесний вираз» (земна природа – матеріальні й духовні форми, що оточують людину, «середовище»).

Завдання філософських досліджень – виробити уявлення про «матеріальність» світу, «уявність» (усвідомлення) світу, про природу ідеального (психічного), проблему смертності та безсмертя людини, знання людиною зовнішнього світу (про «засоби» і «сили» пізнання).

Тенденція до матеріалістичного (реалістичного) монізму нерідко поєднувалася в міркуваннях О. М. Радищева з вираженими елементами деїзму і дуалізму, з побудовами в пантеїстичному дусі. Згідно з О. М. Радищевим, у глибині віків, у «пучині простору» мало місце «щось недостатньо організоване», «хаос». При цьому «ціле» і в той же час «нескінченне буття» О. М. Радищев розглядав як матеріал для «творчої сили» (Бога). Ця сила повідомила «речовому матеріалу» деякий «перший мах», який привів до «першого зсуву», а потім «постійності коливань і рухів», що заповнили світовий простір, «об’єднали» частки, що стали основою формування земної тверді, її різноманітних форм. Якщо Бог є щось всемогутнє, абсолютне, всесильне, то тоді Бог – це Природа, яка всемогутня, абсолютна, всесильна.

Одним з основних законів природи О. М. Радищев вважав закон вдосконалення і самовдосконалення її форм – від «неживих» до «живих істот» і людини. Він припускав можливість породження живого з неживого в результаті «напруги речової», дії «натуральних стихій», організації найдрібніших підстав буття природи – атомів і корпускул. Ідеї трансформізму розвивалися О М. Радищевим в єдності з еволюційними уявленнями.

Людина, її суть, її місце та роль у світі – центральна проблема філософських шукань О. М. Радищева, основна тема його головного філософського твору «Про людину, її смертність і безсмертя».

У 1-ій книзі цього трактату ставиться комплекс завдань з області антропогенезу. У 2-ій книзі розкриваються можливості порівняльно-історичного методу, виявляється природа живого, пов’язаного з «елаборацією» – законом перетворення «простих», «нескладних» сил у сили складні, «щонайтонші». Тлумаченню характеру «людської уявності», природи психічного, ідеального, духовного і душевного присвячена 4-а книга. У двох останніх книгах автор приділяє увагу питанням гносеології. У своїх дослідженнях О. М. Радищев спирався на дані анатомічно-етнографічної колекції Петербурзької кунсткамери, використав досягнення ембріології, зоології, порівняльної анатомії, фізіології тварин і людини.

Розвиваючи ідею єдності світу, О. М. Радищев вважав, що людина поєднана не лише з усіма людьми, але і з неорганічним і органічним світом, з космосом, із яким вона пов’язана єдністю складу і характером законів, формами існування і навіть «влитого розуму». У той же час він підкреслював особливості людини в порівнянні зі світом живих істот:

1) вертикальний образ ходіння;

2) «істинна відмінність людського мозку», що прославив розум людини;

3) «чудодійна мова»;

4) прагнення до вдосконалення умов і самого себе;

5) здатність до трудової діяльності завдяки розвитку руки.

Антропологічну аргументацію О. М. Радищев базував на працях П. Кампера, І. М. Гердера, І. К. Лафатера – антропологів XVIII століття. Філософ намагався протиставити метафізиці в її механістичному варіанті принципи динамічної антропології, про що свідчить його часте звернення до еволюційної лексики.

Філософські переконання А. Н. Радищева несуть на собі відбитки різних напрямів європейської філософської думки. Він керувався принципом реальності і матеріальності (тілесності) світу, стверджуючи, що «буття речей незалежно від сили пізнання про них і існує само по собі». Згідно з його гносеологічними переконаннями, «основою усього природного пізнання є досвід». При цьому чуттєвий досвід, будучи головним джерелом пізнання, знаходиться в єдності з «досвідом розумним». У світі, в якому немає нічого «окрім тілесності», своє місце займає і людина, істота така ж тілесна, як і уся природа. У людини особлива роль, вона, по О. М. Радищеву, є вищий прояв тілесності, але в той же час людина нерозривно пов’язана з тваринним і рослинним світом. «Ми не принижуємо людину, – стверджував О. М. Радищев, – знаходячи подібності в її будові з іншими істотами, показуючи, що вона наслідує однакові з ними закони. І як інакше-то можливо? Чи не тілесна вона?»[78].

Принциповою відмінністю людини від інших живих істот є наявність у неї розуму, завдяки якому вона «має свідому силу про речі». Але ще важливіша відмінність полягає в здатності людини до моральних дій і оцінок. «Людина – єдина істота на землі, що «відає худе, зло», «особлива властивість людини, що відає, – безмежна можливість як удосконалюватися, так і розбещуватися». Як мораліст О. М. Радищев не приймав моральну концепцію «розумного егоїзму», вважаючи, що зовсім не «себелюбство» є джерелом морального почуття: «людина є істота співчуваюча».

Будучи прибічником ідеї «природного права» і завжди відстоюючи власне уявлення про природу людини («у людині ніколи не вичерпуються права природи»), О. М. Радищев у той же час не розділяв намічене Ж.-Ж. Руссо протиставлення суспільства та природи, культурного і природного основоположень у людині. Для нього суспільне буття людини таке ж природнє, як і буття природи. По суті, між ними немає ніякої принципової різниці: «Природа, люди і речі – вихователі людини; клімат, місцеве положення, правління, обставини – вихователі народів»[79]. Критикуючи соціальні вади російської дійсності, О. М. Радищев захищав ідеал нормального «природного»устрою життя, бачачи в несправедливості, що панує в суспільстві, соціальне захворювання. Такого роду «хвороби» він знаходив не лише в Росії. Так, оцінюючи стан справ у рабовласницьких США, він писав, що «сто гордих громадян утопають в розкоші, а тисячі не мають надійного харчування, ні власного від спеки і мороку укриття»[80].

У своєму основному філософському трактаті «Про людину, її смертність і безсмертя» О. М. Радищев, розглядаючи метафізичні проблеми, залишився вірний своєму натуралістичному гуманізму, визнаючи нерозривність зв’язку природного і духовного основоположень у людині, єдність тіла і душі: чи «Не з тілом росте душа, чи не з ним мужніє і кріпиться, чи не з ним в’яне і тупіє?»[81]. Одночасно він не без співчуття цитував мислителів, що визнавали безсмертя душі (І. Гердера, М. Мендельсона та ін.). Позиція О. М. Радищева – це позиція не атеїста, а агностика, що цілком відповідало загальним принципам його світогляду, вже досить секуляризованого, орієнтованого на «природність» світового порядку, але чужого атеїзму і нігілізму.

Трактат побудований на принципі свідомого протиставлення двох «протилежностей» – аргументів матеріалізму й ідеалізму за смертність або безсмертя душі (відповідно перші чотири книги трактату).

Перша книга формулює матеріалістичне вирішення основного питання: «... буття речей незалежно від сили пізнання про них і існує само по собі»[82]. Рух – основна властивість «речей», час і простір – об’єктивні форми буття речей. Навпаки, «метафізичні» аргументи третьої книги виходять з первинності духу: «без мислячої істоти не було б ні того, що вона пройшла, ні сьогодення, ні майбутнього; не було б ні поступовості, ні продовження; зник би час, зник би рух»[83].

У першій і другій книгах психіка людини розглядається як дія тілесних органів, «складання» людини. Зворотне стверджує третя книга: організація речей не може створювати нових якостей в силу «простоти» і «неподільності людської думки», вона є властивістю особливої нетлінної «духовної» субстанції. Приклади «творчої діяльності душі» під час сну, у лунатиків, божевільних, факти існування довільних рухів говорять про «повну владу» душі над тілом.

У першій книзі розгляд місця людини на «сходах творінь» природи показував, що вона підпорядкована, як і все на землі, що живе, за тими самими «законам», що і всі речі, людина схожа з тваринами не лише будовою її тіла, але і самою «здатністю роздумувати».

У третій книзі розгляд тих же «сходів» вів до протилежного висновку: людина принципово відмінна від усіх земних творінь своєю «подвійною суттю», тільки вона має специфічну «духовну силу». Та ж виразна висхідна «поступовість» усіх відомих нам істот примушує припускати подальшу еволюцію людини у загробному світі «духів»[84]. Якщо в першій книзі затверджувався принцип пізнаваності світу, до людини був звернений заклик «бути сміливими у пізнанні світу» в пізнанні самих «сокровенних надр природи», то у ряді місць четвертої книги О. М. Радищев, навпаки, радив людині «заспокоїтися» в своїх надіях пізнати світ: «людський розум речей не пізнає», «внутрішня істота речей нам невідома».

Відмежовуючись від аргументів щодо смертності душі, О. М. Радищев супроводжував їх тезами проти «тигрів», «тих, що ненавидять людей», тих, що позбавляють людей надії на «майбутнє життя». Проте автор попереджає читача, що його тягне до ідеалізму не розум, а потреба утіхи самого себе, серце знемогло від розлуки з друзями; читачеві надається змога самому обирати ті аргументи, «які є найбільш правдоподібними», керуючись тільки «світлом досвіду» і нехтуючи всіма забобонами та упередженнями. Це ключове положення підкреслює об’єктивну нерівноцінність наведених О. М. Радищевим матеріалістичних аргументів, побудованих на експериментальних фактах науки, а також ідеалістичних міркувань, ґрунтованих на «внутрішньому зорові», відірваному від навколишнього світу, «ворожіннях» і «мрії».

Заперечуючи наявність непрохідної грані між духом і тілом, О. М. Радищев доводить, що і «розумна річ» може мати всі властивості «речей». Хоча незавершеність концепції і нечіткість термінології часто примушують мислителя переносити на «уявність» механічні властивості матерії (дискретність, протяжність тощо), проте сам він постійно усвідомлює небезпеку вульгарно-механістичного трактування: «...не бійся, я уявності твоєї на безмін не покладу», життя, відчуття, думка «...є чимось більшим, ніж просто рух, тяжіння і відображення, хоча ці сили (відчуття, думка), вірогідно, багато беруть участі в творінні цих властивостей»[85].

О. М. Радищев підкреслює різнорідність і множинність матеріальних «стихій», що лежать в основі всього сущого. Одним з головних засобів природи є «організація», завдяки якій і виникають «майже нові речі», «зовсім нові явища», у тому числі життя, властиве «...не лише тваринам, але й рослинам, а, ймовірно, і копалинам»; остаточно таємниця життя буде розкрита, «...коли мистецтвом можна буде робити органічні тіла»[86].

Розкриття фізичних теорій А. Н. Радищев завершує розглядом понять про Бога. Якщо до цього в трактаті зустрічаються звернення до «всесильного», то тепер, спираючись на висновок про нерозривний зв’язок матерії і руху, О. М. Радищев відкидає саме поняття про «всесильного»[87]. У низці інших творів філософа спостерігаються деїстичні висловлювання.

У перших двох книгах О. М. Радищев виявляє гносеологічні корені ідеалістичних уявлень про безсмертя душі та божественну першопричину. І на ступені досвіду, і на ступені міркування всі помилки виходять не від речі, а від самої людини. На першій нам можуть завадити оманливі «розташування нашої чуттєвості», що створюють неправдиві уявлення про речі, і помилки розуму, що неправдиво сприймає «відношення речей між собою»[88].

На другій, де ми пізнаємо «...союз речей із законами сили пізнання і законами речей», –. пізнаємо буття речей «...не розкриваючи їх зміни в силі поняття нашого», помилки стають особливо численними[89]. Як наші силогізми, так і метод порівняння і «подібності» (аналогії) можуть вести і до «світлих і передвічних істин, і до незліченних помилок». Прикладами подібних помилок виступають або аргументи «особистого зору» ідеалістів, що не бажали бачити «навколо нас загальне руйнування», або умоглядні аналогії Г. В. Лейбниця і інших ідеалістів, що поширювали на загробний світ закон постійного «вдосконалення» і спостережувані в природі метаморфози живих істот.

Відкидаючи аргументи ідеалізму, О. М. Радищев постійно прагне переосмислити в матеріалістичних частинах трактату низку діалектичних ідей і природничо-наукових даних школи Г. В. Лейбниця. Розуміючи, що «помилка стоїть біля істини», він дає в 1-ій книзі матеріалістичне тлумачення гердеровської ідеї висхідної складності форм природи. Російський мислитель приймає його характеристику людини. Якщо в ідеалістів діалектичне положення Г. В. Лейбниця – «сьогодення відгукнеться майбутнім» – носило містичний відтінок (вдосконалення – мета людини і на землі, і за труною), то до діаметрально протилежного висновку приходить А. Н. Радищев: «Відай, що всякий стан речі, як би то не було, природно, зумовлюється її попереднім станом... До зачаття свого людина була насінням… Стан життя приготовляв розташування і руйнування. Але ж життя перейде, в те про що мріємо, що воно може продовжитися після смерті?»[90]. Діалектичний характер носить і загальний задум трактату – зіткнення двох «протилежностей» з питання безсмертя душі.

Характерне зосередження уваги О. М. Радищева на проблемах людини, моральності, суспільного устрою. Антропологія О. М. Радищева передбачає не лише інтеграційний характер людської діяльності (її матеріальних і інтелектуальних аспектів), але і спільність матерії і духу, фізичного і психічного. З православно-російською традицією пов’язано і безумовне визнання О. М. Радищевим реальності матеріальності світу. Бог в його розумінні – духовний абсолют, всемогутній і всевишній улаштовувач світу.

А. Н. Радищев близький до ідей «природної релігії». Матерія мислиться живою, організми утворюють безперервні сходи істот, розташованих по мірі досконалості. Люди – схожі на все природне. Головні особливості людини – розумність, розрізнення добра і зла, безмежні можливості свого підвищення (як і розбещення), мова і товариськість. У пізнанні чуттєве і раціональне злиті воєдино. Мета життя – прагнення до досконалості і блаженства. Бог не може допустити хибності цієї мети. Значить, душа має бути безсмертною, постійно удосконалюватися, отримуючи все нові втілення. Окрема людина формується в суспільстві під дією не лише виховання, але і природи, речей. «Вихователі народів» – географічні умови, «життєві потреби», способи правління і обставини. Досягнення громадського блага зв’язувалося О. М. Радищевим з реалізацією природних прав, в яких висловлені природні спрямування людини. Суспільство необхідно радикально перетворити для того, щоб запанував природний лад. Це – шлях прогресу. У пошуках способу такого перетворення Росії О. М. Радищев покладав надії і на освічених правителів, і на народ, коли він, втомившись від пригнічення своєї природи, повстане і завоює свободу як своє природне право. Утопізм очікувань зумовив драму життя та ідей філософа.

В унісон «віку Просвіти» О. М. Радищев обґрунтовував принципи народовладдя (демократії), республіканізму (антимонархізму), свободи слова і віросповідання. Він був одним із родоначальників російської визвольної традиції – її ідейним засновником і гуманістичним тлумачем.

Ідеї західноєвропейської Просвіти органічно поєднувалися у О. М. Радищева з вітчизняною духовною традицією. Автор сміливо стверджував нову світську ідеологію, гуманізм, вільнодумство, цінності Розуму, Свободи особистості, Прогресу, Народного блага. Служіння правді, в якій істина і справедливість єдині, О. М. Радищев приймав як своє життєве покликання.

У творах «Подорож з Петербурга в Москву», «Про людину» О. М. Радищев висловив низку цікавих думок по естетиці. Здатність естетичного сприйняття він зв’язував із розвитком органів чуття, вважаючи «співчуття» найважливішою особливістю людини. У створенні поетичних і інших творів мистецтва величезну роль, по О. М. Радищеву, грає сила уяви, що нерідко відриває людей від ґрунту реального світу. Особливо цінні висловлювання О. М. Радищева про соціальну обумовленість естетичного смаку, відмінність народних понять про красу від смаків «знатних дам Московських і Петербурзьких», думки про безглузду помпезність єгипетських пірамід та ін.[91]

Ідейна спадщина А. Н. Радищева відігравала важливу роль у духовному житті Росії. Його демократичним, революційним і гуманістичним ідеям віддавали належне декабристи, петрашевці, революційні демократи 60-х рр. XIX ст., діячі «Народної волі», соціал-демократи. М. О. Бердяєв називав О. М. Радищева родоначальником російської інтелігенції.