В.К. Винниченко (Франция) создает «философию счастья», или «конкордизм», которая понимает под счастьем состояние внутренней гармонии, следующее за достижением равновесия между жизненными ценностями, предполагающем согласованность между разными сферами бытия, между индивидуальным и коллективным. В философии Винниченко аккумулируется проблематика всей украинской философии, в ней находят отголоски идеи Г Сковороды и П. Юркевича, Н.В. Гоголя и И. Франко, М Драгоманова и Т. Шевченко. «Философия счастья» размышляет о счастье человека и человечества, о том самом главном, ради чего человечество и существует.
Проблема щастя у філософсько-етичній системі “Конкордизм” В.Винниченка” піддається аналізу власне етична спадщина письменника і аналізується творче надбання останнього періоду життя.
Здійснити давній задум підштовхнуло Винниченка, з одного боку, глибоке особисте переконання, що щастя – цілком можлива річ і що тільки в уяві “обиватель-ських мас” воно несе печать стихійності і фаталістичності, а з іншого – обурення тим, що соціалістичні теорії, де кінцевою метою є людське щастя, не трактували аде-кватно питання щодо його природи.
Позаяк головною підвалиною особистого щастя, за Винниченком, має бути внутрішня рівновага, гармонія, його система набула назви “Конкордизм” – з латин-ської “погодження”. Саме поняття гармонії стало началом відліку в етичній концеп-ції письменника. Питання про ґенезу Винниченкового сприйняття і художнього вті-лення буття розглянуто у першому підрозділі.
Стан щастя інтерпретується ним як відчуття гармонійної співвіднесеності з усім оточуючим світом. Вже ранні твори письменника дають підстави говорити про певне співвідношення понять “щастя”, “гармонія”, “рівновага”, що, власне, розумі-ється як внутрішня цілісність людини. У цьому відбивається характер культури, яка виникла на зламі епох внаслідок моральної перипетії і прямувала у кращих своїх ви-явленнях до усвідомлення гармонії усіх чинників єдиної панорами буття. Через це його позиція щодо проблеми щастя звучить у “Конкордизмі” впевнено і переконли-во: прагнення щастя є споконвічною внутрішньою потребою людини і народжується зсередини, з закладеної у світі необхідності гармонії, вдосконалення.
Вищезгадане, однак, не вичерпує питання про еволюцію поняття гармонії у Винниченка. Відстоюючи у своїх творах ідею самоцінності особистого людського щастя, він, одночасно, наповнює її новим змістом. Категорій, якими можна виразити щастя окремої людини, виявляється недостатньо, коли йдеться про модель соціаль-ної особистості. З допомогою своєї системи Винниченко мріє привернути людину до власної особистості таким чином, щоб вона прагнула поєднати свої власні бажання, викликані її індивідуальними особливостями, з творчою дією у межах певної спіль-ноти людей. Прагнення досягти такої внутрішньої рівноваги повинно бути певною формою трансцендентності без участі бога.
Художнє дослідження ним теми дитинства (збірка “Намисто”) цілком впев-нено можна вважати етапом на шляху пошуку гармонії. Як письменник, Винниченко відчуває і вдало передає глибинну діалектику процесу дитячого світосприймання і світобачення як цілісного і гармонійного, тому дитинство підсвідомо пов’язується у нього з періодом щастя. Водночас, письменник розглядає світ дитинства як продукт соціальних відношень і подає його як процес становлення особистості, розвиток її моральної свідомості та рефлексії.
Завершеного концептуального значення “гармонія” набула у так званий Пари-зький період, коли Винниченко прийшов до нової світоглядної парадигми, навіяною східною філософією, яка утворила нове підгрунтя для його “чесності з собою” і ряту-вала від туги, обурення і ностальгії. Хоча так звані “вищі миті” єдності з Космосом ніколи не були для Винниченка самоцінними, все ж його складна світоглядна ево-люція була позначена їх впливами. Письменник дійшов висновку, що тільки велика сила духовності, всеохоплююча гармонія і закон абсолютної рівноваги, які демон-струвала східна філософія, може скоригувати людину на її шляху до щастя: вплинути на емоції, фізичний стан, психіку, врівноважуючи та гармонізуючи їх.
Щасливе життя є гармонійне життя, а гармонійність є моральність – ось єди-ний критерій, яким, на думку Винниченка, перевіряються усі моральні доктрини. З цих позицій він і намагався побудувати власну теорію моралі – “Конкордизм”.
У другому підрозділі “Конкордизм” розглядається як синтетична система бу-дування щастя.
Усвідомлюючи необхідність творення нової теорії щастя, Винниченко, вод-ночас, розуміє, що така система повинна асоціюватися у свідомості з чимось дуже відомим і вже засвоєним (як показав історичний досвід, в етиці неможливі ніякі ра-дикальні перевороти). Отже, автор концепції намагається, врешті-решт, врятувати те, що вважав цінним в обох системах. І у цьому відношенні Винниченка важко назвати оригінальним мислителем, творцем нової етики. Він кодифікує усталені цінності, найважливіше з набутого дотепер людством, підводячи під них нові принципи.
У процесі обдумування своєї теорії щастя особливу увагу письменник приді-ляє спогадам – “елементам щастя”. Як “відтворювані” миті щастя, вони свідчать про існуючий так званий “досвід щастя”: якщо діяти певним чином, знову можна досягти такого стану. Для цього необхідно працювати над собою. Це обумовило необхідність створення саме системи поведінки. Засобів досягнення щастя багато, вважав Винни-ченко, головне, щоб вони коригувалися законами рівноваги.
Концепція “рівноваги”, яку запропонував Винниченко, є, значною мірою, тлумаченням балансу у медико-біологічному розумінні, однак і на духовному рівні вона виключає домінування якоїсь однієї сили (інтересу, бажання).
Відсутністю рівноваги – дисбалансом – автор цієї теорії пояснює нещастя та хвороби, які є тотожними у розумінні Винниченка. Духовний дисбаланс він називає дискордизмом і вважає, що ця хвороба стала нормою в сучасному суспільстві. З’ясовуючи причини такої ситуації, він реконструює логіку руйнування здорового і щасливого існування людства та аналізує шляхи, які призвели його до нещастя, пере-гукуючись у своїх роздумах з соціальними теоріями Руссо та Маркса.
Уявлення про щастя співвідносяться у теорії Винниченка з усією повнотою сутнісного виміру людського буття, тому і правила поведінки його системи самовдо-сконалення стосуються різних сфер життя – родинної, інтимної, суспільної.
У межах визначеної концепції простежуються роздуми Винниченка, який на-магається пов’язати систему харчування з проблемою щастя. Приєднавшись до при-хильників “безубійної” їжі, він прагнув покращити існуючі у суспільстві звичаї. Джерело його позиції можна тлумачити як щабель не тільки встановлення моральної гармонії у стосунках між людиною і навколишнім світом, а й досягнення рівноваги в духовному світі кожної людини.
Очевидним є те, що у вирішенні Винниченком проблеми щастя виявляють себе і дохристиянські етичні уявлення про світ і людину – йдеться про гармонію, яку висвітлюють ведійське вчення, буддизм, індуїзм. Відчувати себе частиною природи, сприймати життя з його біологічними програмами та інстинктами – все це протиста-вляється догматичним релігійним заповідям у “Конкордизмі”. Основою єднання лю-дей для Винниченка виступає природне начало в людині, яке асоціюється ним з мо-ральністю. Вищі закони природи є для нього тим, що гармонізує світ людини і керує життям. Тут знайшло місце і утворило тривке підгрунтя психоаналітичне вчення. Природа не терпить ніяких компромісів і мстить за найменші знехтування її закона-ми. Найбільш детально Винниченко конкретизував ці проблеми на “питанні про ді-тей”, хворобливої для нього самого темі.
Однак, метою його “експериментів” було не лише прагнення довести, що природні начала в людині сприяють щастю – треба їх тільки згармонізувати, а й по-казати, що раціонального розрахунку замало, потрібні ще так звані “порухи душі”, що їх Винниченко мотивує тими ж законами природи. До них він відносить і любов.
Любов як моральна цінність прямо пов’язана у Винниченка з відчуттям щас-тя. З одного боку, йому близька концепція любові, що визначається раптовістю і тра-гедійністю (“Момент” демонструє найбільш трагічний варіант опору нормативній системі суспільства), з іншого, через таке особистісне відношення як кохання відтво-рюється у нього найбільш загальне відношення людини і світу. Любов для Винниче-нка є проривом людини до людини у всій дійсності і конкретності, подоланням від-чуження, що змінюють ціннісну свідомість і виводять її – любов – за межі пануючої моралі. У своєму розвінчанні “любові” як християнського ідеалу, Винниченко пере-ймається утилітарними поглядами: любов може існувати тільки на засадах свободи, а значить не можна силувати себе любити того, хто тобі не цікавий і неприємний, по-ширюючи, таким чином, “принцип корисності” на сферу здоров’я та психіки.
Дослідження характеру інших складових етичної системи письменника дає підстави говорити, що всі вони тісно пов’язані з щастям як ключовою етичною цін-ністю в теорії Винниченка.
Праця як моральна цінність стає для нього тим “визволенням”, через яке лю-дина повертається до першооснов буття, пізнає “світову душу” в її гармонії. І цінніс-на вартість праці визначається, врешті-решт, тим, чи знаходить людина щастя як відчуття гармонії з навколишнім світом.
Отже, “Конкордизм”, на думку його автора, мав стати першою програмою га-рмонійного суспільства, однак, ця теорія не є догмою, на чому і наголошує Винниче-нко, вона лише уособлює вказівки на кшталт шляху до оновлення, до розвитку узго-дженого людського співжиття – шляху до щастя. Закроєна на свободі індивіда, ця система моралі передбачає його незалежність і право вибору. Система пропонує лю-дині дотримуватися певних правил-порад щодо власної поведінки, яка сприятиме стати сильним, здоровим і щасливим. Щодо необхідності власного самовдоскона-лення, людина сама, на рівні моральної самосвідомості, повинна прийти до цього.
