Н. Костомаров

-модель украинского национального характера:украинец выше ценит отдельного человека,нежели общее

-терпимость к иностранцам

-украинцы стремятся одухотворить весь мир

-любовь к природу

-духовная любовь к женщине

-внутренняя религиозность украинцев

-идея мессианства украинского народа

На формирование мировоззрения П. Кулиша заметно повлиял Григорий Сковорода. Это заметно по таким его взглядам: – в человеке происходит борьба двух начал (духовного и телесного); – основа познания – сердце; – украиноцентричность. Однако философская концепция П. Кулиша намного шире, чем у Г. Сковороды. Кулиш пытается осмыслить культуру и историю Украины в контексте взаимодействия прошлого и будущего, исконноукраинского и привнесенного и делает выбор в пользу Украины, защищая ее национальные ценности (культуру, язык, менталитет), что имеет оттенок националистического консерватизма и культурного изоляционизма.

В світогляді раніших років Костомарова зустрічаємо сполучення тих самих двох елементів, що і в світогляді усіх кирило-методієвців: християнства і романтизму. Якщо припустити (що є найбільш ймовірно), що «Книги» писані Костомаровим, то ця характеристика знайде повне підтвердження. Але і поза межами «Книг» маємо досить матеріялу, що підпирає таку характерис­тику. Читання молодого Костомарова - романтичне (улюблений письменник: - Е. Т. А. Гофман), зацікавлення його концентрується на містиках (Сведенборґ), він захоплюється проблемою таємни­чого в душі людській - подвоєнням «я» («Принцеса Брамбіла» Гофмана), «тваринним магнетизмом»; мабуть, і інтерес його до астрономії випливає із тієї ж цікавости до «ночної сторони» світу; він майже візіонер, галюцинатор, привиди підступають до межі його свідомости. Костомаров належить до слов'янських «шіллеріянців» - і, мабуть, як усі вони, вичитує із Шіллера думку про сполучення правди, добра і святости у вищій красі. Захоплює його і Ґете. - 3 другого боку - він глибоко релігійна людина, що шукає зустрічі в Харкові зі славетним проповідником Інокентієм (Борисовим), в Києві - з Авсеневим - представниками православної теології; він захоплюється «Наслідуванням Христу» Томи Кемпійського і навіть дарує цю книжку своїй нареченій з надзвичайно цікавим написом, в якому дає філософію любови, як почуття, що має бути лише відблиском релігійного піднесення; він захоплюється містично-теософічною літературою (читання Сведенборґа). Йому, щоправда, чужий вузький конфесіоналізм - [151] знайдемо в його і вислови симпатії протестантизму, а пізніше католицтву. Але це теж глибоко романтична риса - вияв устремління до примирення і зілляння релігій. -

Не тільки в поезії Костомарова - із цих молодих років життя і з пізніших - зустрінемо відгуки цих інтересів і ідей. Цікавим пам'ятником його романтичного світогляду є його погляди на українську пісню. Його інтерпретація народньої пісенної творчости є типова романтична символіка. Поезія є для нього вияв глибокого сенсу душі людської і світу, що людину оточує. Основа душевного життя є почуття - «Почуття є основа усякого проявлення духа, що викликає думки і вчинки, є корінь морального буття. Пізнати почуття людини - значить пізнати її заховане єство» («Сочиненія», т. XXI, 434). Тому пісні народні, що є виявом почуття, вважає Костомаров «одним із найважливіших джерел» для історика, джерелом, «без якого він ледве чи зрозуміє той людський світ, що він його хоче зображати» (там саме). З другого боку, народня поезія символізує зовнішній світ, - «об'єкти природи, що часто зустрічаються, цікавлять уяву народу не тому лише, що око їх бачить раз у раз. Треба, щоб вони існували в повному розумінні цього слова: народ шукає в них життя, а не примар, хоче з ними зв'язатися не лише фізично, але й духовно. Фізична природа просякнена творчою ідеєю, підогріта божествен­ною любов'ю, втілена в щонаймайстерніші форми. Кожне з'явише в ній не випадкове, а має свій закон, що його відкриває дух. У природі для людини заховане значіння, пристосоване до її власної істоти; у предметах, що її оточують, людина бачить не саму сирову бездушну матерію; навпаки, хоч як далеко від її істоти який-будь твір рідної планети, - в людині є таємне око, яке бачить, що і сирова матерія має зв'язок з її духовною істотою; є таємний голос, що вказує, в чому полягає цей зв'язок Таке усвідомлення духовного у фізичному і є основа усього найкращого в мистецтві. Воно є ознакою гармонії і любови, що існує між Творцем і його створінням. Людина здібна любити лише дух; фізичне саме по собі неприступне для її серця». Це зрозуміння природи, яко духа, є її символічне зрозуміння - «символіка природи» є продовження природної релігії: «Творець об'яв [152] люється у створінні, серце людини любить у з'явищах фізичного світу усюди-присутній дух». «Символ є образовий вияв моральних ідей за допомогою деяких предметів фізичної природи, при чому цим предметам надаються більш-менш означені духовні власти­вості». Єство символіки - «одуховлювання природи». Символічне зрозуміння народньої поезії - цілком в дусі романтики (від Кройцера до Бахофена) і є змістом праці Костомарова,

І в пізніший період життя Костомарова ми могли б відшукати в його світогляді багато провідних ідей його ранніх років. - Та до цих пізніших років (1861) належить і суто-філософічний твір Костомарова «Двь русскія народности» - спроба характерології українського та великоруського племен. Розход­ження психологічне між обома східньо-слов'янськими («руськими») племенами датується, на думку Костомарова, XII віком («Твори», 438). Великоруська психологія здається Костомарову «ухилом», відходом від старої психології старо-української (див. 451). Ця великоруська психологія є послідовний практицизм, який, щоправда, іноді на зовнішність перекидається в містицизм (451). Є кілька основних рис, що розріжняють українців та великоросів: 1) «повне панування загальности (Бог і цар) над особистістю» у великоросів (463); 2) із панування загального над частинами виводить Костомаров і великоруську "нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорду думку про себе" (466), - на Україні «звикли з незапам'ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратись людей з іншим обличчям і з іншими звичаями» (467), на Україні панував «дух терпимости», неприязнь до інших народів («ще сильніша, ніж у великороса») вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі» (468); 3) великороси «нарід матеріялістичний», тому він здібний до дійсного духовного підйому, лише цілком відірвавшись від звичайного (472), тому і народня поезія великороса або забавка, або «порив до необ'ятного» (472), - в українців основна риса фантазія, що одухотворяє весь світ, українська народня поезія «уносить душу в світ фантазії і огріває серце неземним, нетутешнім вогнем» (473); 4) з цим зв'язане і те, що «великорос мало любить природу», селяни [153] не плекають квітів, «великорос має якусь ненависть до рослин», має «холодність до краси природи» (474-5), - українець любить природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радости і горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг - усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду» (473); 5) так само матеріяльна і духовна і любов до жінки у велиісоросів і українців (473); 6) в релігії увагу і інтерес велико­роса звертає зовнішність, форма, «буква» (463, 478), - у українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви» (465), у них «міцне почуття всеприсутности Божої, душевна побожність, внутрішня розмова з Богом, таємне розумування про Божий промисел, сердечний порив до духовного, незнаного таємничого і радісного світу» (479), обряди, формули не цікавлять українця так, як зміст, обряди виконуються за приписами церкви та традицією, а спекуляції над ними немає (479); 7) в суспільнім життю у великоросів «стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих побудів під владою загальних, нерушима законність загальної волі, - - єдність родинного життя і придавлення особистої волі ідеєю "міра"» (480), і слов'янофільство і соціялізм великоросів пересякнені тим самим духом (481), - «для українця немає нічого тяжчого та неприємнішого, ніж такий порядок» (481), у великоросів панує загальність, у українців - «особиста свобода», у великоросів силоміцні політичні єднання (монархія), у українців - добровільні союзи (федерація) (410-1). - І ще кілька рис аналізує Костомаров, протиставляючи україн­ців не тільки великоросам, а і полякам, та наближуючи їх в деяких пунктах до Новгородців. - Цікава - без огляду на неясність деяких пунктів і несправедливість до великоросів в деяких питаннях (фантазія, релігійність) - сама спроба такої широкої і детальної характерології. Вона базується на уявлінні, що життя народу виникає із внутрішньої глибини його духа, що повстала вже в найдавнішій минувшині, з утворенням самого плем'я. Костомаров одного разу символізує цю глибину духа, як ніби заховану у «великій народній могилі» (273). Цей образ вічно [154] актуального, хоч би і поснулого духа народнього - теж типово романтичний і повертає нас до джерел світогляду молодих років Костомарова.