Особенности философии О.Новицкого и С.Гогоцкого
Лекции.Орг

Поиск:


Особенности философии О.Новицкого и С.Гогоцкого




Впливи Геґеля, зокрема його історизму, може були вже в декого зі згаданих мисленників, що стояли під впливом шеллінгіянства - у Максимовича, Зеленецького. Але значніші впливи - у декого з вихованців Київської академії, - зокрема у Новіцького, Міхневича, Гогоцького.

В Київській академії на грунті старої філософічної традиції почався розвкіт студій сучасної філософії. До цього розквіту філософічних студій спричинилися найбільше два росіянини - професор філософії в Академії з 1819 до 1849 р. протоієрей І.Скворцов ( 1795-1863), а найбільше учень Академії Інокентій Борисов (1800-1857), професор богословія в Академії в 1830-1840 рр., пізніше архієпископ Херсонський, славетний проповідник. Зокрема, останній з них був добрим знавцем філософії німецького ідеалізму, і з впливом його зустрі- [101] ваємось усюди, де бачимо в ті часи щось філософічно визначного в Академії (цікаво, що, напр., російські геґеліянці тих часів Н. Станкевич та М. Бакунін згадують Інокентія, як великого знавця німецької філософії).

Орест Маркевич Новіцький (1806-1884) з української попівської родини з Київщини, учень Київської академії (1827-1831), вчитель Полтавської семінарії (тоді у Пере­яславі, 1831-4), доцент Київської Духовної академії (1834-7), нарешті професор Київського університету (1837-1850). Успіх його викладів і його популярність були великі (при проїзді через Київ Жуковського Новіцький мусів прочитати для нього спеціяльний філософічний виклад). Головні оригінальні твори Новіцького за цей час - «Объ упрекахъ, дьлаемыхъ философіи въ теоретическомъ) й практическомъ отношеніяхъ, ихъ силь и важности» (Київ, 1838), «О разумь, какъ высшей познавательной способности» («Журналъ Министерства Народнаго Просвьщенія», 1840, VIII). Більш компілятивний характер мають його підручники психоло­гії (1840) і логіки (1841, коротший підручник, 1844, 2 вид. 1846), та стаття про індійську філософію (ЖМНП. 1844-6). Першу із згаданих праць Шпет визнає першим в Росії філософічним твором, що написаний «з дійсним філософічним смаком, чуттям і симпатизуючим розумінням завдань філософії, як в своєму роді одинокої незамінимої форми культурної творчости». Зміст філо­софії, за Новіцьким, заложений в глибинах нашого духа. Пород­жуючись в дусі, філософія освітлює його світлом ясної думки. Виходячи із себе, свідомість обмежується сторонніми для себе предметами пізнання, і, рефлектуючи від них на себе, робить себе центром,- а інші предмети - зокіллям пізнання. І те й інше відбивається в нашій свідомості лише ідеально, а не реально, бо дійсне буття річей не залежить від нашої свідомости і нашого пізнання. Тому, свідомість первісно поставляє щось, що є вище за неї і за світ, в чому немає центру і зокілля, що є єдина безмежність. Філософія є наука наук, має своїм змістом лише загальні форми та закони буття, залишаючи на боці усе часткове. Ці загальні знаття не можуть бути узяті із досвіду, їх джерело розум, який первісно споглядає їх в своїх [102] ідеях. Світ ідей є рідна країна філософії, бо філософія вимагає негинучого, вічного, необмеженого, безграничного, незмінного, сутнього, а все це відбивається лише в ідеях. Досвід та розум діють разом, досвід дає зміст, розум - фор­ми, закони, досвід - дійсність, розум - єдність та необхідність. Те, що заложене як можливість розу­мового пізнання в почутті, розкривається розсудком, як ясне і свідоме знаття. Але розсудок є лише аналітична або, як синтетична, лише формальна здібність. Якщо ми зустріваємо в філософії безліч ріжних пунктів погляду, ріжноманітність гадок, ми не маємо дивуватися цьому, бо протилежність і боротьба є єство самої нашої свідомости. Тільки в цілости її розвитку можемо зрозуміти філософію, як суцільну систему. - Новіцький різко ставить проблему про «корисність філософії». «Виключне стремління до корисности - - є шкідливе та небезпечне для народнього духа». Ідеал корисности є найнижча з ідей. Вище за неї стоїть ідеал правди, ще вище - ідеал прекрасного, ще вище - ідеал святого («природна релігія»). Шукання основ пізнання дає підставу філософії. Філософія - найвищий вияв духа. Немає дива, що з пункту погляду нижчої ідеї корисности філософія здається ані до чого нездібною. Ще вище за філософію стоїть «об'явлена релігія», що є «божественна допомога людському роду». - 1850 року філософія була усунена із плану навчання в російських університетах, бо «к о р и с т ь її н е д о в е д е н а , а шкода від неї дуже м о ж л и в а ». Це була відповідь російської дійсности на оборону філософії Новіцького. - Новіцького було звільнено з університету. На іншій службі він все ж знайшов можливість протягом 10 років виготувати до друку колосальний твір - «Постепенное развитіе Древнихъ философскихъ ученій въ связи съ развитіемъ языческихъ вьрованій» (т. І, Київ, 1860; 2 вид. 1862; II том, 1860; III том, 1861; IV том, 1862). Це була відповідь Новіцького на заборону філософії. Без усякої особистої користи він виконав колосальну дослідчу працю. Книга Новіцького написана самостійно і в певних части­нах не втратила інтересу аж досі, що для праці історичного характеру є надзвичайна рекомендація. - Та тепер вже не уряд, [103] а «ліберальне» і «радикальне» суспільство зустрінуло працю Новіцького суворою неґацією. «Чернишевський та інші письмен­ники» так відгукнулися на вихід книги, що Новіцький визнав дальше видання її «несвоєчасним». Радикальна публіцистика мала один критерій для оцінки наукової праці - «корисність» праці з пункту погляду політичного та соціяльного. І більш визначні і молодші віком, ніж Новіцький, мисленники підлягали в боротьбі з тупою і сліпою злобою російської «просвічености».

 

Не лише окремі елементи геґеліянства - його «історизм» - зустрічаємо у третього вихованця Київської акаде­мії - Сильвестра Сильвестровича Гогоцького (або Гоготського, 1813-1889). Гогоцький - під дійсно значним впливом Геґеля. Але він не ставиться до Геґеля некри­тично і нападає на самі центральні ідеї його філософії. Те, що він безумовно перейняв від Геґеля, - історичний інтерес і історизм в розумінні єства і завдань філософії. - Гогоцький народився 1813 року в Кам'янці-Подільському, скінчив Подільську семінарію та Київську академію (1833-37) і викладав філософію в Академії з 1841 р, а з 1843 року - в університеті. Коли виклади філософії в університеті було заборонено, Гогоцький викладав педагогіку та, як можемо судити з виданих ним пізніше курсів, в лекціях педагогіки давав дуже широкий нарис цілої історії філософії. В університеті Гогоцький викладав аж до 1886 року, але в останні роки викладав, здається, досить вже зле - сухо і нецікаво, відштовхуючи від себе слухачів ріжними чудернацтва­ми. Головні праці Гогоцького: «Критическій взглядъ на философію Канта» (Київ, 1847); «О характерь философіи среднихъ вьков», («Современникъ», 1849,15); «Обозрьніе системи философіи Геґеля» (Київ, 1860); статті - «Два слова о прогресь» и «Современность» («Труды Кіевской Духовной академій», 1860, І, II); «Введеніе въ исторію философіи», (Київ, 1871) і колосальний «Философскій лсксиконъ» (IV томи у 5-ти частинах, Київ, 1857-1873, біля 2800 стор). Крім того, Гогоцькому належить чимало праць психоло­гічних та історично-педагогічних; в останніх він дає багато і історично-філософічного матеріялу, та, власне, трохи не нарис цілої історії філософії. Праці Гогоцького і досі варті уваги. Можна (в російській літературі іншої подібної праці немає) і досі користуватися його «Лексиконом», його виклад філософії Геґеля можна читати і зараз. Тут ми зупинимось лише на трьох найважливіших історичних працях Гогоцького, що дають зрозу­міти і його власний філософічний ухил. [105]

Кожну філософічну епоху характеризує те відношення, в якім у ній дух стоїть до буття. В античності панувала віра, що між мисленням та його предметом є гармонія. Християнство знищило цю віру, знищивши повагу до природи та ствердивши силу релігійного авторитету. Нова філософія усвідомлює собі цю протилежність (віри і знаття), та ставить своїм завданням їх примирення. Середньовічна філософія є вступний період до нової. Але маючи свідомість цієї протилежности, середньовічна філо­софія неґує самостійне відношення філософії до її предмету, і тому вносить в людську істоту розбрат і ворожнечу. Філософії середньовіччя бракувало свідомости того, що мислення базується на вищому духовному бутті, в якому - та гармонія, що її античність шукала у відношенні між духом та природою. Тому філософія, що залежала від релігійного авторитету, була б е з -предметова, не маючи власного предмету дослід­ження, неметодична, не маючи власної методи, була позбавлена ясного уявлення важливости питань, якими вона займається, і їх розпорядку. Тому в ній не було розвитку, не було руху. Ця характеристика середньовічної філософії де в чому несправедлива, але її «тема» нам ясна, ця тема - та ж, що і у Новіцького - оборона автономности, самостійности філософічного пізнання.

Кант є зачинатель нового періоду філософічного розвитку. Він, визнаючи, що філософія є зрозуміння буття через мислення, напрямував філософічне дослідження на саме мислення. Кант, на думку Гогоцького, визнає виключну активність мислення і повну пасивність річей. Відціля скептицизм Канта - ми знаємо речі лише через мислення, і тому не знаємо внутрішніх законів буття. - Позитивне діло Канта Гогоцький вбачає у тих моментах філософії його, які ведуть до дальшого розвитку філософічної проблематики. Апріорність форм змислової наглядности, розріжнення розсудку і розуму, що мають справу перший - зі з'явищами, другий - з безумовним (абсолютним), це є те, що визнає Гогоцький за заслуги Канта. Його вчення про «антиномії», в яких, мовляв, заплутується розум, приводить в дальшому розвитку до визнання в «протиріччях розсудку іманентного [106] закону самого мислення». Відціля «розвинулася потім блискуча система Геґеля та її діялектична метода». В практичній філософії Канта проголошено першенство духа над природою і його свобідна і розумна самостійність (ця лінія веде до Фіхте). В «Критиці сили суду» Кант встановлює «доцільний розвиток духа за свобідними цілями, а не за механічною причиновістю». В цій думці вбачає Гогоцький «майже пророчу думку», намічення майбутнього шляху філософії. Поняття цілі веде до єдности усіх частин цілого і ввесь шерег з'явищ розвертається в гармонійну, органічну, в собі замкнену цілість, в якій розум виявляється в з'явищах, а з'явища пересякнуті розумом (Шеллінґ і Геґель). Таким чином, філософія Канта намічає основні думки дальшого розвитку філософії.

В філософії Геґеля Гогоцький вбачає з одного боку - найвищу філософічну систему, яку висунув розвиток філософічної думки, але з другого боку - помічає в ній і декілька дуже основних і глибоких хиб. Основні позитивні думки Геґеля - визнання, що весь світ є повний одним розумом і виявляє в усіх частинах один верховний план, ніби маючи одну мету, одну ціль; визнання усіх окремих предметів зв'язаними між собою, як ступені одного розвитку; ці твердження про гармонійність та внутрішній порядок річей у світі зв'язані з визнанням у світі Божественної сили, що творить і впорядковує світ. Ці три думки є, гадає Гогоцький, єдиним предметом філософічного думання від самих початків філософії. До цього додаються окремі і дуже важливі думки Геґеля: 1) основою світу він вважає дух, себто не щось абстрактне, а живе, живий тому є цілий світ; 2) діялектична метода дозволяє упорядкувати усе в світі в гармонійну систему, - весь світ є ніби живим організмом, що складений із безлічі організмів, які піднімаються в своїй доско­налості один над одним аж до людини; 3) та ж діялектична метода дозволяє зрозуміти історичний розвиток людського духа, не як історію помилок, а як розвертання поняття, усі окремі думки в історії філософії є лише момент абсолютного поняття, - тому філософічна критика Геґеля не руйнує, а творить, визнаючи правду власністю не окремої людини або народу, а [107] цілого людства; 4) так само, завдання, які ставить собі Геґель в «Феноменології» (довести органічність і історичність життя ок­ремої свідомости) і «Логіці» (взаємовідношення мислення і буття, взаємовідношення форм мислення між собою) є вже значним кроком філософії наперед; 5) нарешті, треба надзвичайно високо оцінювати естетику Геґеля і в її історичній, і в її нормативній частині. - Здавалося б, що визнання діялектичної методи, яким є в суті вищенаведена оцінка Геґеля, не залишає місця сумнівам та критичним зауваженням. Але Гогоцький звертається проти тих двох пунктів, які дійсно викликають найбільше запитань в системі Геґеля. Перше зауваження направлене проти визнання, що абсолютне мислення реалізується в нашому мисленні, - проти визнання іманентности Божественного на­шому мисленню. Друге зауваження направлене проти спроб вивести індивідуального суб'єкта із «абстрактних катеґорій», - які можуть означати собою єство суб'єкта, але ніколи не утворять суб'єкта самого, його живої індивідуальної енергії. Тому, що визнає погляди Геґеля в цих обох пунктах неперекон­ливими, він хоче провести певні межі вжитку діялектичної методи, поставивши за ці м е ж і, з одної сторони Бога, а з другої - суб'єкта, його «живу індивідуальну енергію». Це є спроба сполучення геґеліянства з теїзмом, які робилися і на Заході (X. Вайсе, Г. Ульріці). Лише в поглядах на розвиток людського духа Гогоцький залишився правовірним геґеліянцем.





Дата добавления: 2015-02-12; просмотров: 461 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.002 с.