Феодальна роздрібненість Київської Русі. Внесок Галицько-Волинського князівства у становлення української культури

Високого рівня розвитку в Галицько-Волинському князівстві також досяг живопис. Вітчизняне живописне мистецтво, як доводять вчені, виникло ще до прийняття християнства на Русі. Істотний вплив на його становлення здійснив стиль візантійського живопису, який панував в ті часи по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на ґрунті античного, що у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість реалій життя розпочав настійливо стверджувати аскетизм. Саме в такому варіанті і прийшов християнський живопис з Візантії до Стародавньої Русі, в тому числі на Волинь і в Галичину. Його найбільш характерною рисою стало розміщення окремих постатей на картинах урочисто, в небесній гармонії, величаво, а не буденно і хаотично. Він набув монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, та в оформленні книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Однак саме монументальне мистецтво теж зазнає у цей час певних змін. Так, обличчя святих стали малювалися вже більш м’яко, детально виписувався їх одяг, позбавлялися суворого аскетизму інші деталі зображення. З ХІV ст. у ньому поширюються народні мотиви, у сюжетних композиціях появляються побутові і пейзажні елементи. Вони присутні, наприклад, у розписі стін Кирилівської церкви у Києві, вірменського собору у Львові і т. д.

Славилися галицько-волинські землі і своїми досягненнями у галузі освіти. Її поширення, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Про це свідчать написи на каменях і залишках стін церковних споруд, берестяні грамоти, знайдені у Звенигороді Галицькому і Бересті, стилуси (писала) для письма на воскових табличках, що були виявлені у Перемишлі, Галичі, Львові та інших містах. Історичні дані та артефакти засвідчують, що справами освіти займалися, у першу чергу, князі, бояри, а також купці. Серед місцевих князів багато уваги її розвитку приділяли Володимирко Володаревич та його син Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала у тому, що він «монахов же и их доходы к научению детей определил», тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірську знать посилати своїх дітей до школи. Нерідко діти заможних громадян теж «мобілізовувалися» князями для обов’язкового навчання при церквах і монастирях, де вчителями були священики та ченці. Згодом потяг до освіти зріс настільки, що міська влада стала утискувати учнів. Є свідчення, згідно з якими на вимогу галицьких міщан у 1301р. князь Лев Данилович навіть був змушений підтвердити грамотою надані раніше привілеї дітям стосовно відвідування шкіл.

За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними, а значить затребуваними, стали школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Однак основними були приходські школи, що давали початкову освіту, призначення якої – навчити дітей писати, читати і рахувати.

На українських землях у ХІІІ – ХV століттях знали декілька видів письма. Спочатку виник так званий «устав», тобто дітей вчили писати великими каліграфічними літерами, чітко геометричної форми, без нахилу, які нагадують сучасний друкарський шрифт. У ХІV ст., з поширенням ділового письма, «устав» змінив «напівустав» (літери були менші, з невеликим нахилом). У ХV ст. почали писати «скорописом», тобто плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто ставили над рядком. Крапку використовували довільно. З ХV ст. з’являється кома або крапка з комою замість знака запитання. Значення «скоропису», як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови, яка згодом розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи її випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно або в закордонних університетах. Галицько-Волинське князівство не мало своїх вищих навчальних закладів. Тому діти українських вельмож частіш за все навчалися у Краківському, Празькому, Болонському, Віденському та Паризькому університетах. Цей рівень освіти вимагав крім глибокого оволодіння фаховими знаннями ще й досконалого вивчення грецької мови, тому що торговельні, церковні й дипломатичні зв’язки з Візантією та іншими південними державами не могли здійснюватися без знання грецької мови.

Зростання економічної, політичної і культурної співпраці Галицько-Волинського князівства з країнами Західної Європи втягнуло західноукраїнські землі у сферу інтересів європейських держав, що обумовило потребу у знанні латинської мови. Це підтверджується багатьма офіційними документами, зокрема листуванням князів, бояр та заможних міщан з державними і релігійними діячами та вельможами європейських країн. Тому серед елітних прошарків населення вивчення латини набуло великого поширення, особливо серед осіб, які прагнули обіймати більш-менш помітні громадські або державні посади. Наприклад, за князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5 – 7 мов. Ідеалом же тієї доби була людина «тримовна», тобто особа, яка знала грецьку, латину і ще одну з європейських мов. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мов. Вони обмежувалися знаннями рідної мови, тобто старослов’янської, що була одночасно й церковною мовою. Завдяки їй основна маса населення засвоювала освіту й культуру, причому так, що після закінчення початкової школи випускники могли продовжувати освіту самостійно. Такий підхід до організації освіти потім став традицією в Україні і зберігся аж до революції 1917 року.

З метою продовження освіти дітей заможні родини часто наймали вчителів для навчання молоді у домашніх умовах. Ця форма навчання давала глибокі та всебічні знання, але вимагала великих коштів від батьків.

Про широке охоплення дітей початковою освітою в Галицько-Волинському князівстві свідчать вітчизняні й іноземні джерела. Так, відомий волинський іконописець Петро, пізніше київський митрополит, засвідчує, що коли він досяг семи років, його «віддали батьки книгам вчитися». Цікавими є свідчення й відомого сирійського мандрівника Павла Алепського, який подорожував по багатьох країнах Європи і Азії, у тому числі і по західних давньоруських землях, а тому мав можливість порівнювати стан справ з освітою в них. У своїх спогадах він відверто дивувався, що більшість людей у Галицько-Волинському князівстві, в тому числі жінки й дівчата, вміють читати, рахувати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей у цих землях, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. «Священики навчають дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях…».[157]

З поширенням освіти в Галичині і на Волині широкого розвитку набуває літературна і книжкова справа. Розповсюджується перекладна релігійна і світська література, складаються місцеві літописи, готуються вітчизняні морально-повчальні твори, розвивається усна народна творчість, основними жанрами якої були казки, новели, легенди, притчі, повсюдно вживалися прислів’я і приказки. Серед населення побутували розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика – героя боротьби проти половців, патріотичні пісні. Тому академік Крип’якевич з цього приводу зазначав, що тогочасна література була «тісно пов’язана з народною творчістю».

Однак найбільш розповсюдженим жанром літератури ХІІ – ХІV століть було літописання. У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, його розбудову та об’єднання земель навколо нього, драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом (це оповідання вважається одним з перших художніх творів, що виник у ХІ ст. на території Галичини, і потім увійшов до змісту літописів), поетичне оповідання про хана Отрока та зілля «євшан», пісня, складена на честь перемоги Данила й Василька, різні перекази і прислів’я.

Головним літописним твором того часу став «Галицько-Волинський літопис», складений у другій половині ХІІІ ст., і який охопив події 1201 – 1291 рр. У ньому поетично й образно розповідається про князювання Романа й Данила, про життя інших князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти польських і угорських загарбників та монголо-татар. Автори літопису звертаються з закликом до єднання руських земель, проводять ідею міцної князівської влади, яка змогла б забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

Перші редакції літопису не мали жодних дат і час тієї чи іншої події визначався фразами «в ті ж роки», «в той же час», «після того» і т. ін. У процесі подальшого редагування, коригування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події.

Стиль викладу «Галицько-Волинського літопису» близький до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Це дало підставу деяким вченим вважати, що при його написанні було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На їх думку, цей збірник включав візантійські хроніки, що стали зразком для літописців, і на які вони посилалися, керувалися ними, реалізуючи свою мету. Дійсно, при князях Данилові, Володимирові, Мстиславі й Левові теж працювали історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів, і, напевно, були обізнані з візантійськими історичними джерелами. Однак це не дає підставу для підозри авторів «Галицько-Волинського літопису» в ототожненні його змісту з візантійськими документами, тому що існували й інші джерела написання літопису. У ньому наводяться документи, окремі літописні записи, які були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, наприклад, розповідь про бій на Калці і т. д. До того ж, літописці користувалися народними переказами, піснями, дружинним епосом, прислів’ями тощо. У літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву і неперервну розповідь з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує світський характер цього твору.

Напевно, літопис складався в княжому дворі. Тому не дивно, що його автори були виразниками панівної верхівки держави. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які підривали авторитет княжої влади та міць держави. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався в різні часи і різними авторами, то цілком зрозуміло, що літописці виражали погляди різних князів. Перший автор присвятив основну увагу всебічному розкриттю діяльності князя Данила Романовича (від змалювання його вмілої дипломатії до показу буденних родинних стосунків), інші літописці робили акцент на обґрунтуванні великої ролі князя Володимира Васильковича та його батька Василька Романовича у вирішенні доленосних проблем існування держави.

Однак існувала й головна, наскрізна ідея літопису, що пронизувала весь його зміст від початку і до кінця – це обґрунтування права галицько-волинського князя володіти Києвом і всією Південною Руссю. Саме цю ідею автори літопису цілеспрямовано і послідовно прагнули реалізувати і їм це вдалося.

У ХІІ – ХІІІ століттях в князівстві виникають літературні твори суто художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. Прикладом може бути повість Тимофія про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник з любов’ю відтворив образ князя як видатного державного, політичного і військового діяча, дипломата, який гідно «наслідував предка свого Мономаха».

Великої популярності серед освічених кіл не лише Галичини і Волині, але й усієї староруської держави тієї доби, набули так звані «духовні повісті» – твори, в яких світоглядні переконання та моральні принципи людини виводилися з її природи і не розглядалися як такі, що наперед визначаються Богом. Це певною мірою зумовлювало переорієнтацію суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя - борця» і спричиняло появу ранніх гуманістичних ідей у вітчизняному суспільстві і давньоруській літературі. До таких творів, у першу чергу, слід віднести повісті «Про трьох королів-волхвів», «Про Таудада - лицаря» та ін. У цей період з’являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Індійське царство»). Особливістю літератури даного періоду була увага не лише до релігійних, але й до естетичних переживань людини. З’являються світські повісті «Троянська історія», «Олександрія» та ін.

Високого рівня в Галицько-Волинських землях досягло ювелірне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів здійснювалася на досить високому рівні. Використовувалися такі технології, як зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація тонке литво тощо. «Галицько-Волинський літопис» містить такий фрагмент про візит князя Данила Романовича до Угорщини: «Його сідло було з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими хитрощами». Цей фрагмент є символічним.

Матеріальна і духовна культура Галицько-Волинського князівства існувала у нерозривному зв’язку з культурними надбаннями інших земель Стародавньої Русі, перш за все з Києвом. Значною мірою цьому сприяло приєднання Волині і Галичини до Києва під час князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого, що заклало підвалини цих зв’язків. Крім того, позитивно впливала на їх відносини єдність економічних і політичних інтересів багатьох княжих династій. Єднанню західних і східних земель Русі сприяло також створення київської метрополії, яка була центром релігійного життя всієї держави.

Близькі стосунки у волинських князів існували з володарями пінських і чернігівських земель. Тому у боротьбі з литовськими загарбниками за свою незалежність пінська земля часто зверталася по допомогу до волинських князів і отримувала її. Чернігівські князі постійно домагались утвердитися на галицькому престолі і в такий спосіб прагнули зміцнити свої позиції в західних землях. Для цього потрібні були союзники, якими теж часто ставали волинські правителі. Пізніше, під час монголо-татарської нашестя чернігівська знать знайшла захист у Галицько-Волинському князівстві. Князі та бояри отримували тут землі, влаштовували династичні зв’язки, розпочинали нове життя. Багато простих чернігівців також знаходили притулок в цих землях.

З Новгородом дружні взаємини почав розвивати ще князь Роман Мстиславович. За часів свого князювання у цьому місті він зробив чимало корисного для захисту новгородських земель. Новгородці відплатили йому своєю прихильністю до Галича, а новгородський князь Мстислав Мстиславич видав за князя Данила Романовича свою доньку і жив у великій дружбі із зятем. Літописці повідомляють, що в той час у галицько-волинських землях оселилося багато новгородців.

Історики і культурологи характеризують як особливо дружні стосунки між галицькими і суздальськими князями. Започаткував їх ще князь Володимирко Галицький. Щоб захистити свій край від зазіхань Польщі та Угорщини він уклав дуже важливий для себе союз з володарем Суздальського князівства – Юрієм Довгоруким. На той час Суздальське князівство було одним з наймогутніших на Русі, тому князь Юрій домагався київського престолу, а Володимирко активно допомагав йому в цьому, розраховуючи на ослаблення своїх ворогів. Союз було закріплено шлюбом Володимиркового сина Ярослава Осмомисла з донькою Юрія – Ольгою. Таку ж політику з Суздалем продовжували й інші князі західних земель. Коли утворилося об’єднане Галицько - Волинське князівство курс на співпрацю посилився. Основну роль у його проведенні відіграли сини князя Романа – Данило й Василько, а ще пізніше – онук Данила Юрій Львович, який одружився з донькою суздальського князя Ярослава Всеволодовича. Зміцнення дружніх стосунків між княжими дворами обумовлювалося не тільки родинними зв’язками, але й державними інтересами. Галицько-волинським князям потрібен був союзник у боротьбі проти німецьких рицарських орденів, суздальські ж правителі розраховували на підтримку західно-волинських правителів у їх домаганнях на інші землі Давньої Русі.

Не залишилися на узбіччі розвитку культури і зв’язки Галицько-Волинського князівства з державами Центральної і Західної Європи, які найвищого рівня досягли за часів князювання Данила Романовича. Це особливо виявилося в активній торгівлі між країнами, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили відображення у хроніках західних держав, тоді як культурні процеси, що мали місце в державах Західної Європи детально віддзеркалювалися в літописах Галицько-Волинської держави. Отже, взаємовпливи культур значною мірою формували атмосферу міжнародної довіри та добросусідських взаємовідносин у ту жорстоку епоху воєн і розбою.

Однак зовсім іншими, навіть протилежними за характером були відносини Галицько-Волинського князівства, як й інших земель Русі, з Золотою Ордою – агресивною монголо-татарською державою, що існувала в ХІІІ – ХV століттях на території Середньої Азії і Східної Європи та постійно здійснювала спустошувальні навали на землі Стародавньої Русі. Тому головною метою свого життя князь Данило вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253р. королівську корону від Папи Інокентія ІV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Однак ці сподівання не збулися, що прикро вразило князя, але не відвернуло від реалізації мети його життя.

У 1254 р., розраховуючи лише на власні сили, князь Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар. Проте похід виявився невдалим. Як і раніше, роз’єднана Русь не змогла піднятися над амбіціями окремих князів, згуртуватися для відсічі ворогові. У 1259 р. величезне монголо-татарське військо несподівано появилося поблизу кордонів Галицько-Волинського князівства і ринулось на його міста і села. Хан Бурундай примусив Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплення Києва та інших міст. Тільки після цього монголо-татарська орда залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров’я Данила Романовича. Він не зміг її перенести і в 1264 р. помер. Поховали князя у місті Холмі (за іншими даними у Галичі).

Наступники Данила та Василька все зробили для збереження цілісності князівства, укріплення його міцності та розвитку культури. Майже сто років вони жили в мирі та злагоді. Син Данила – Лев Данилович (на його честь батько назвав сучасне місто Львів, засноване в 1256 р.) князював у Галичині з 1264 по 1301 роки. Він розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював з сусідами, частіш за все з Польщею. Князь Лев дуже любив своє стольне місто і багато зробив для його розбудови. Значну частину Волині зі стольним містом Володимиром отримав у спадок син Василька Володимир, який на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами – облаштовував свою столицю, зводив укріплення навколо неї, був великим книжником і майже весь час, вільний від державних турбот, проводив за читанням і переписуванням книг та рукописів. У 1289 р. князь Володимир помер, з його смертю закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії культури західних князівств періоду 1289 – 1349 рр.

На початку ХІV ст. відбулася знаменна подія в житті князівства – під владою сина Лева Даниловича князя Юрія І об’єдналися всі галицько-волинські землі. Скориставшись розбратом, чварами й заколотами всередині панівної верхівки Золотої Орди, князь знову відсунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма Юрій І, як і його дід Данило, отримав королівський титул і йменувався королем Русі і князем Волині.

Після смерті Юрія І Галицько-Волинським князівством правили його сини – Лев ІІ у Галичині, а Андрій – на Волині. Обидва проводили незалежну міжнародну політику, турбувалися про могутність держави, розширення культурних зв’язків з сусідніми країнами, що стосується внутрішнього життя, були прихильниками традиційного курсу Романовичів на зміцнення матеріальної і духовної культури суспільства. Вони обидва загинули у боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.

Загострилася внутрішньо-політична ситуація в князівстві, посилилися напади на його землі з боку сусідніх держав. У 1349 р. Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедеміновича, родича Романовичів. З 1349 р. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як самостійна держава. Проте його роль і значення збереглися надовго.

Протягом ста років (з 1240 по 1349 рр.) після занепаду Київської держави Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. Фактично це була друга велика держава на українській землі, яка, втілюючи старокиївську ідею єдності давньоруських земель, зуміла об’єднати навколо себе більшу частину територій, де проживало українське населення, і розвинути вітчизняну культуру. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні духовних досягнень середньовічної Європи, а в окремих видах і жанрах перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножила багату скарбницю духовної культури наших предків. Ці традиції оберігали український народ від асиміляції з боку Польщі, Литви, Угорщини, Австрії та інших загарбників, штучного насаджування чужої для нього культури.

Галицько-Волинське князівство виконало свою високу місію і передало естафету подальшого культурного творення новій українській державі – Гетьманщині. Але до цього українському народові довелося прожити цілу добу литовсько-польського періоду своєї історії.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте зміст основних реформ, проведених Володимиром Великим.

2. Дайте характеристику політичній системі та державницькій ідеології Київської Русі.

3. Проаналізуйте вплив християнства на процеси розвитку культури в Київській Русі.

4. Розкрийте основні соціально-економічні досягнення Київської держави.

5. Розкрийте основний зміст «Руської правди».

6. Яких досягнень здобула освіта за часів князювання Ярослава Мудрого?

7. Назвіть основні архітектурні пам’ятки Київської Русі та проаналізуйте їх особливості.

8.Розкрийте тенденції розвитку книжної справи на Русі, покажіть здобутки у створенні літописної, перекладної та оригінальної літератури.

9. Дайте характеристику провідним жанрам мистецтва часів Київської Русі.

10. Покажіть актуальність для сьогодення основного змісту твору Володимира Мономаха «Повчання дітям…».

11. Які архітектурні пам’ятки Київської Русі є об’єктами, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО?

12. Дайте загальну характеристику соціально-політичному і економічному становищу Галицько-Волинського князівства у ХІІІ – ХІV століттях.