Освіта, література і мистецтво в ХІV – на початку ХVІІ ст.

 

В Україні до кінця ХVІ ст. майже не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Тому українська молодь вже з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання у коледжах й університетах Західної Європи. Там вона прилучалася не тільки до передових знань, але й до європейської культури, гуманістичних ідей епохи Відродження. Згодом, повернувшись на Батьківщину, ці знання та ідеї вміло використовувалися нею в процесі розбудови духовного життя України.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич) (бл. 1450 – 1494). Він народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака) і на честь рідного міста взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 р. Ю. Дрогобич отримав у Краківському університеті ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра. Далі він вирушив до Італії, до Болонського університету – одного з найстаріших і найбільш знаменитих в Європі. У ньому він викладав, а потім склав іспит на звання доктора мистецтв і медицини і став ректором університету.

Ю. Дрогобич мав широкий науковий інтерес: від астрономії – до медицини. З його наукової спадщини збереглося, на жаль, лише чотири праці. Всі вони з астрономії – це «Прогностична оцінка поточного 1483 року», «Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня – грудня 1478 року», «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року» і «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490).

Найвідомішою з друкованих праць Ю. Дрогобича є «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету». У цій праці з точністю до години передбачене затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно, зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, і про становище релігійної віри; складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різнобічні знання автора.

Підсумовуючи характеристику ідей, викладених Ю. Дрогобичем у своїх творах, слід зазначити, що це чітко сформульована концепція поглядів її автора на світ, людину, історію, силу знання та людського розуму. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить силам безвідносно до велінь Бога, тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з’ясування суті історії, держави і влади зі світських, а не теологічних позицій.

Ю. Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, а праці й сьогодні зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії й Польщі.

Інший славетний український культурно-освітній діяч, філософ і педагог – Павло Процелер (Русин; бл. 1470 – 1517) походить з міста Кросно (нині територія Польщі). У ті часи там мешкали лемки. Павло Русин вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він читав лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших стародавніх поетів, перекладав їх твори та писав власні вірші.

П. Русин завжди з особливою гордістю підкреслював своє слов’янське походження, любив рідний край і ніколи не поривав з Батьківщиною, навіть взяв собі псевдонім – Русин. Він був першим українським поетом-гуманістом, хоча писав латиною. Під впливом ідей Відродження був написаний і в 1509 р. виданий його кращий твір «Пісні Павла Русина з Кросно», в якому сконцентровано всю поетичну спадщину П. Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні, зокрема, гуманістичні мотиви. На перше місце поет ставив проблеми реального життя, формування особистості, її право на життя, свободу, істину, віру і красу. На його думку, людину слід цінувати за її розум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади.

З особливою повагою П. Русин ставився до знання: людина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблювати світогляд й удосконалювати інтелект. Для нього книжка – це світлий образ правди та істини, вона яскравіша золота і дорожча від усіх коштовностей. Велике значення поет надавав вивченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися. Проблеми права й державності П. Русин також вирішував через призму великої поваги до людини. Як і Ю. Дрогобич, він стверджував, що саме людина є справжнім творцем історії, в якій усі події і процеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський- Роксолан (1513 – 1566) – талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. Це була, мабуть, найвизначніша постать серед вітчизняних гуманістів ХVІ ст. За унікальні здібності його називали у Західній Європі то «Рутенським Демосфеном», то «сучасним Ціцероном». Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався у Краківському, Віденському, Віттенберському, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Його вчителями були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Олександр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Амадей, знаменитий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував дружні стосунки з видатними гуманістами, науковцями та діячами культури Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альберт Дюрер та багато інших.

Найбільш відомими працями С. Оріховського є твори «Про турецьку загрозу слово перше та друге», «Про целібат», «Напучення польському королю Сигізмунду Августу», «Літопи с», «Промова на похоронах Сигізмунда І», «Відступництво Риму», «Про природне право», в яких з позицій ренесансного гуманізму висловлюються думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання, демонструється відверта підтримка та захист православної віри (при цьому робиться все вміло, майстерно, аргументовано, витончено, елегантно). Тому багато вчених вважають саме С. Оріховського засновником вітчизняної полемічної літератури.

На думку С. Оріховського, держава і державна влада виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не повинна втручатися в їх справи; природне право також не залежить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому праву, то вони мають бути скасовані. Вищою доброчинністю він вважав патріотизм, доблесть, мужність, чесність, справедливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методами навчання, виховувати в собі повагу до праці і військової служби. Мудрість, знання й освіченість, стверджував мислитель, – головні рушійні сили історичного розвитку, суспільного прогресу.

Поряд із С. Оріховським працювала ціла плеяда обдарованих українських гуманістів, серед яких особливо виділялися Іван Туробінський-Рутенець та Григорій Чуй-Русин. І. Туробинський-Рутенець здійснив великий внесок у розвиток правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, він згодом став професором і ректором цього університету. Г. Чуй-Русин здобув освіту також у Краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Клодавській школі, був професором Краківського університету. Вірші Г. Чуй-Русина набули європейської слави.

На межі ХVІ – ХVІІ століть під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися значні зміни. Крім вже існуючих католицьких освітніх шкіл почали створюватися нові, православні навчальні заклади, які базувалися на вітчизняних освітніх традиціях, поєднанні національного і кращого європейського досвіду. До них, у першу чергу, належали Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи та Київська колегія (колегіум). Їх метою було теоретичне осмислення реформаційних і ренесансних гуманістичних процесів, що відбувалися в духовному житті тогочасного українського суспільства, збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти і культури, захист національних і релігійних (православних) інтересів України.

Острозький культурно-освітній та науковий центр був створений у 1576 – 1580 рр. в м. Острозі на кошти волинського магната князя Костянтина Острозького (1528 – 1608). Будучи палким прихильником освіти, він вважав, що саме освіта дасть можливість українському народу успішно вести боротьбу за свої національні інтереси, проти національного гноблення, полонізації, католицизму та уніатства. З цією метою К. Острозький відкривав школи і в інших містах України – Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організовував друкарні, в яких видавались навчальні посібники, перекладна література тощо.

До Острозького центру входили: колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку протягом 1577 – 1582 рр. очолював видатний першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша спроба створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі взагалі. Згодом центр стали називати академією. У ньому викладання поєднувалося з науковою, методичною, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою «Семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика й астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови.

Навколо Острозького центру згуртувалася плеяда талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет (Філарет), Василь Суразький, Іван Вишенський, Дем’ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Гаврило та Данило Дорофієвичі. Із цієї школи вийшов знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). Вихованцем академії був також гетьман П. Сагайдачний.

До викладання мов (а це в академії вважалося одним з головних завдань) та деяких загальнонаукових дисциплін запрошувалися також вчені з інших країн. Тут працювали білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі «Хронологію»; росіянин князь Андрій Курбський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс, який здійснив переклади наукових праць з грецької на слов’янську мови й викладав книжну українську мову. Утвердженню авторитету старослов’янської мови, яка принижувалась католицькими богословами, сприяло перевидання І. Федоровим старослов’янського букваря. Однак найвагомішою культурною пам’яткою Острозької академії було перше видання слов’янською мовою у 1581р. повної художньо ілюстрованої Біблії, текст якої вживався при богослужінні в православних церквах.

Першим ректором Острозької школи був видатний український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький (невід. – 1597). 1576-го року князь К. Острозький запросив його для роботи з видання Біблії. У 1580 р. Г. Смотрицький стає ректором Острозької школи, а згодом очолює і науково-літературний гурток Острозького культурно-освітнього центру.

Г. Смотрицький є автором декількох віршованих і прозових творів. Найбільш відомі його праці: полемічний трактат «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий». 1578 р. ним був підготовлений «Буквар», а через три роки за його редакцією вийшла в світ знаменита Біблія, до якої він написав передмову.

Г. Смотрицький різко виступав проти прагнення Папи Римського та єзуїтів до окатоличення українського народу, засуджував політику колонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українців, у дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки та устрій у ній. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були просякнуті почуттями патріотизму і турботи про розвиток освіти і культури в Україні, думками про необхідність формування у народу таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність. Саме активна життєва позиція, діяльність людини, на його погляд, більш за все сприяють вдосконаленню особистості. Тому людина повинна активно боротися за збереження і розвиток своєї рідної мови й культури.

Одним з найбільш талановитих книжників Острозького культурно-освітнього центру був Христофор Філалет (середина ХVІ – початок ХVІІ ст.). Існує точка зору, що це псевдонім автора «Апокрисису» (від грец. – відповідь) – одного з найяскравіших творів української літератури кінця ХVІ ст. Це полемічний трактат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги (активного натхненника прийняття Берестейської унії) «Брестський собор». У руслі реформаційних ідей Х. Філалет вміло і переконливо здійснює ідеологічне обґрунтування права українського народу на православну віру, викриває антинародну, загарбницьку суть тодішнього католицизму та уніатства, показує земне походження римських пап.

Х. Філалет рішуче виступав за право всіх людей у розв’язанні питань церковно-суспільного життя. Він переконаний, що церква має бути демократичною, а це передбачає участь у церковних соборах як духовенства, так і мирян, вважає, що вище православне духовенство зрадило свій народ, уклавши угоду (унію) з Ватиканом і польськими феодалами заради власного зиску.

Свободу совісті Х. Філалет розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна самостійно розібратися у Святому Письмі і висловлювати з цього приводу власні міркування.

Більш глибокий аналіз творчості Х. Філалета засвідчує, що в ній на православному ґрунті здійснився (певною мірою) синтез реформаційних ідей самого православ’я зі свідомо переосмисленими, ззовні запозиченими окремими положеннями протестантизму.

До визначних книжників Острозького культурно-освітнього центру належав і полеміст Клірик Острозький, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та їх розповсюдженні в Україні. К. Острозький це псевдонім невідомого ще й досі автора творів «Отпись на листъ отца Ипатія…» та «Исторія о листрикійськомъ, т.е. разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодъ…» Одні вчені припускають, що під цим псевдонімом приховувався острозький протопіп Ігнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий М. Смотрицький, можливо Г. Дорофієвич чи Й. Борецький.

Головним змістом творів К. Острозького була нищівна критика католицизму ХVІ – ХVІІ століть та Берестейської унії. Він рішуче засуджував знущання і насильства, що чинилися польською шляхтою на його Батьківщині. Наруга над вірою і культурою українського народу з боку влади Речі Посполитої, її насильницька політика полонізації, впровадження унії, стверджує К. Острозький, мають конкретну, чітко сплановану і неприховану мету – підкорення православної церкви Папі Римському. Тому К. Острозький відверто і сміливо виступив проти унії, називаючи її отрутою, загрозою незалежному існуванню українського народу, й енергійно закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.

Схожих реформаційних підходів дотримувався і Дем’ян Наливайко (невід. – 1627) – автор збірника моральних сентенцій під назвою «Лекціи словенськіе Златоустого от бесъд евангельскых отъ иерея Наливайко выбраніє», а також твору «Лъкарство на оспалый умыслъ чоловъчій» та деяких віршів. Він ще відомий і як активний учасник козацьких повстань під проводом свого брата Северина.

Необхідно підкреслити, що у представників літературно-наукового гуртка Острозького культурно-освітнього центру існували й інші, крім викладених, погляди на шляхи реформування релігійного світогляду населення України і його православної релігії в цілому. Суть цих поглядів полягала в обстоюванні максимальної замкнутості української культури у візантійсько-давньоруських межах, ігноруванні будь-яких іноземних впливів. Саме таким способом прихильники даного підходу намагалися обґрунтувати право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження своєї релігії і національної культури. До їх числа належали Василь Суразький, професор Острозької школи, автор полемічних творів «Про єдину істинну православну віру» і «Книжиця», Йов Княгиницький, поет Віталій із Дубна, автор поетичного твору «Діоптра». Найбільш яскравим представником таких поглядів був Іван Вишенський (між 1545–1550 – бл. 1620) – найвизначніший український письменник даної епохи.

Народився І. Вишенський у містечку Судова Вишня на Львівщині, потім жив у Луцьку, Острозі, а в 70 -80-х рр. ХVІ ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді головним духовним центром православ’я. 1604-го року він повертається в Україну, але в 1606-му році знову їде до Афону, де прожив безвиїзно до останніх своїх днів. У монастирях Афона І. Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя – аскетом-пустельником.

До нас дійшли 16 творів І. Вишенського, серед них «Книжка», у яку ввійшла частина творів, підготовлених до друку в Острозькому центрі, а також праці: «Обличениє діавола-миродержца», «Посланіє до всіх обще в Лядской земле живущих», «Писание к утекшим от православной віры епископам», «О еретиках», «Краткословный отвіт … Петру Скарге», «Посланіє Домникії», «Зачапка мудрого латинника з глупым русином», «Позорище мысленіе» та ін.

Незважаючи на деякі крайнощі і радикалізм, що допускав І. Вишенський при оцінці різних подій, слід зазначити його рішучість, послідовність й однозначність у боротьбі з католицизмом ХVІ – початку ХVІІ ст. та уніатством, його непохитне прагнення захистити від них вчення православної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу і особистості. Він піддає гострій критиці всіх експлуататорів, незалежно від їх національної приналежності, чи то польських, чи литовських, чи своїх українських. У «Краткословному отвіті…» І. Вишенський змальовує картину гноблення українського і білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. У зв’язку з цим І. Франко підкреслював, що І. Вишенський першим у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.

Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за поважливе ставлення до слов’янської мови. Справа в тому, що верхівка католицької церкви прагнула довести зверхність латинської мови над слов’янською, розглядаючи останню як мову другорядних народів. Наприклад, єзуїт П. Скарга вважав, що існують тільки дві мови – грецька і латина, завдяки яким поширилася віра в усьому світі, слов’янська ж мова непридатна навіть для використання у науковій діяльності. І. Вишенський піддає нищівній критиці таку позицію і вправно показує на її повну необґрунтованість.

Таким чином, творчість І. Вишенського – талановитого українського полеміста кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. є віддзеркаленням разючих контрастів духовного життя тогочасного українського суспільства. Його праці не втратили актуальності і в наші дні. Їх значимість полягає в постановці і певною мірою розробці автором проблем свободи, рівності, щастя людини, шанобливого ставлення до неї.

Необхідно звернути увагу ще на одну характерну рису творчості книжників Острозького культурно-освітнього центру, притаманну практично всім їм, – їх твори були розраховані на професіоналів, людей теоретично підготовлених. Однак життя вимагало залучення до національно-визвольного і реформаційного рухів більш широкого кола учасників. Для цього була потрібна просвіта населення і обґрунтування гуманістичних та соціально-політичних концепцій, розрахованих на широкі народні маси, доступних і зрозумілих їм. Ці завдання стали реалізовувати братства.

Досягнувши свого найвищого розвитку у 80-х роках ХVІ ст., уже на початку ХVІІ ст. (після смерті свого мецената князя Острозького –1608) знаменита Острозька академія поступово занепадає. Нащадки князя перейшли в католицтво і не були зацікавлені в діяльності академії з антикатолицькою спрямованістю. Згодом в Острозі облаштувалися єзуїти, відкрили (1624) тут свій колегіум, що також стало однією з причин занепаду академії. 1640 р. Острозька академія остаточно припинила своє існування.

Наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. крім Острозького колегіуму існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл (колегіумів) в інших містах України. Суттєвих розбіжностей в їх програмах не було; в школах вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику і математику. Головна увага приділялася освоєнню змісту релігійних вчень. Однак глибинна мета цих шкіл була різною. Так, протестантські освітні заклади перш за все популяризували нову віру. Тому вони створювалися при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Характерною рисою цих шкіл, що якісно відрізняла їх від інших, була обов’язкова присутність в їх програмах світського начала: ці школи створювалися не як вузько богословські заклади, а мали на меті, передусім, виховання всебічно освіченої, ерудованої людини, готової до участі в політичному і культурному житті, і разом з тим, здатної відстоювати принципи протестантського віровчення. Приблизно таким же завданням (хоч і меншою мірою) було підпорядковане навчання і в католицько-єзуїтських школах, де рівень підготовки також був високим. Фахівці, які на професійному рівні займаються вивченням цієї проблеми, констатують, що знання, які давали католицькі школи, були значно глибші ніж ті, що отримувала українська молодь у православних школах, і більш відповідали практичним проблемам Польсько-Литовської держави. Тому молоді люди з українського середовища, особливо з вищих верств населення, охоче йшли до католицьких шкіл, щоб підготуватися для заміщення адміністративних, судових та інших посад. З часом такі ж методологічні принципи побудови освіти взяли на озброєння і прогресивні діячі православної церкви, які теж започаткували реформу шкільної освіти у своїх навчальних закладах.

Отже, освітня справа в Україні ХVІ – ХVІІ ст. розвивалася в контексті релігійної політики, що охопила населення українських земель в ті часи. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів – у контрнаступі проти православ’я і протестантизму, протестантів – у прагненні до утвердження своєї віри на теренах України.

У таких умовах в Україні виникають братства – православні релігійні і культурно-просвітницькі організації міщан. Спочатку братства носили суто релігійно-благодійний характер – їх члени турбувалися про церкву, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні свята, обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, облаштовували лікарні. У ХVІ ст. діяльність братств набула вже суспільно-політичного і національно-культурного значення. Посилення національного гноблення на українських землях примусило братства стати на захист прав українців – звертатися в суди зі скаргами на дії польської адміністрації, відправляти посольства до польського короля і т. ін. З часом братства набули великого впливу серед інших верств українського населення: ремісників, цехових майстрів, купців, православної шляхти. Наприкінці ХVІ ст. вони розгорнули широку культурно-освітню діяльність.

Реагуючи на вимоги громадськості, польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віленським громадянам відкривати й утримувати братські школи. Поступово це право було поширене на всі православні братства Великого Польсько-Литовського князівства й Галичини. Перша братська школа була відкрита в 1586 р. у Львові при Успенському братстві. Її засновниками були члени братства Юрій Рогатинець і Дмитро Красовський та культурно-освітні діячі Стефан і Лаврентій Зизанії. У ній викладалися основи поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики, арифметики і геометрії.

Львівська успенська братська школа користувалася високим авторитетом. При ній існувала власна фундаментальна бібліотека, в якій зберігалися грецькі і латинські видання Арістотеля, Платона, інші філософські, історичні та релігійні трактати. Крім того, бібліотека мала твори давніх поетів, риторів, драматургів Тита Лукреція, Вергілія, Овідія, Ціцерона, Лукіана та багато інших раритетних видань. Значна увага приділялася вивченню музики. Вважається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Прославилася Львівська братська школа й тим, що її перший ректор, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський у 1586 – 1588 роках уклав «Порядок шкільний», що став одним з найстаріших та найбільш досконалих шкільних статутів Європи. Згодом його ідеї було покладено в основу підготовки статутів іншими братськими школами. Головним у цьому документі був принцип станової рівності в школі. У ньому наголошувалося, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою». Навчання в цій школі мало творчий, демократичний характер. У 1591 р. під керівництвом А. Еласонського було також видано «Адельфотес» – перший підручник грецької мови. Викладачі школи багато і плідно працювали над підготовкою навчально-методичної літератури. Написані ними підручники широко використовувалися в Україні, Росії, Білорусі, Молдові. Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький та ін.

Пізніше братські школи стали створюватися в Острозі, Галичі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Києві, Немирові, Вінниці та в інших українських містах. Однак особливе місце серед них належало Київській братській школі (1615), яка була організована при Богоявленському монастирі і започаткувала новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні.

Зростанню авторитету братського руху сприяв вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного зі значною частиною свого війська. При цьому прославлений гетьман непросто вступив до братства, а взяв під захист його братську школу. Кожен козак, який приєднувався до братства, вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно. Не залишився осторонь і П. Сагайдачний. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам. Це був приклад наслідування для побратимів. До речі, саме добровільні пожертвування стали матеріальною основою існування братств та розвитку їхніх шкіл. Цей чинник визначив також становий характер братських шкіл, в яких більшість учнів складали сироти і діти з бідних родин. Всі вони навчалися безкоштовно, а до викладання залучалися відомі діячі української культури. Так, у Київській братській школі в цей час працювали Йов Борецький (перший ректор школи), Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарій Копистенський, Єлисей Плетенецький, Памва Беринда та ін.

Прихід нових освічених сил і авторитетних лідерів до Київського братства позначився і на самій православній церкві, її впливі на віруючих.

Братські школи підтримували між собою тісні зв’язки, обмінювалися виданими у своїх друкарнях творами, підручниками. Багато вчених, відомих педагогів протягом свого життя працювали в різних братських школах, що сприяло розповсюдженню нових знань і прогресивних методик навчання. Незважаючи на жорстокий тиск з боку католиків та уніатів, братчики крок за кроком почали відвойовувати у єзуїтів українську молодь. Специфічним для діяльності братств було й те, що вони внесли певні елементи світського характеру в культуру українського суспільства тих часів, поступово вивільняючи справи школи й освіти від опіки церкви та її ієрархів.

Значною віхою у розвитку культури українського народу та важливим чинником утвердження його політичної, правової, етичної, естетичної та інших форм суспільної свідомості стало книгодрукування. Друкована книга, крім свого основного функціонального призначення, започаткувала новий етап в історії культури – мистецтво книгодрукування. Книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та духовною зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

В Україні до зародження першодруків, як відомо, панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Серед творів українських малярів ХІV ст., які працювали в жанрі мініатюри рукописних книг, найвідомішою пам’яткою є Київський псалтир 1397р., сторінки якого прикрашають сотні пов’язаних з текстом мініатюр. Визначною пам’яткою є також «Пересопницьке Євангеліє», складене в 1556 – 1561 рр. у Заславі при монастирі святої Трійці, що тривалий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. Головний зміст орнаментики[161] «Пересопницького Євангелія» – українська флора. Воно містить мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія і Марка, в декорі[162] використовуються ренесансні композиції. В «Євангелії» широко представлена тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Цей витвір здобув славу не тільки взірця тогочасної української мови, але й пам’ятки українського мистецтва. За багатством графічного оздоблення «Євангеліє» не мало собі рівних серед пам’яток східнослов’янського рукопису.

З появою друкованої книги виникає проблема синтезу графічного мистецтва і можливостей поліграфічної техніки. Перші книги, надруковані кирилицею, з’явилися в Україні у 1491 р. Вони були видані у краківській друкарні Швайпольта Фіоля і були оздоблені досить скромно. Це були «Осьмигласник», «Тріодь цвітна», «Часословець». Українським першодруком вважається «Апостол», надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. «Апостол» історично започаткував розвиток друкарства в Україні і разом з «Острозькою Біблією» став визначною пам’яткою мистецького оформлення друкованої книги.

Одночасно з «Апостолом» І. Федоров видає навчальні книги – граматики. Зразком таких книг є «Буквар», надрукований у 1574 р., який складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна як пам’ятка шкільної освіти. Це був перший етап у розвитку вітчизняного книгодрукування.

З переїздом І. Федорова до Острогу розпочинається другий етап у книгодрукуванні в Україні. Він був плідним. В Острозі було видано не тільки Біблію, «Буквар» і «Хронологію», але й «Новий Заповіт з Псалтирем», «Читанку» тощо. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій в оформленні книг з напрацюваннями східнослов’янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси. Справедливість вимагає віддати належне І. Федорову: він був не лише талановитим новатором у галузі поліграфічної техніки, але й умілим редактором і письменником. Ці останні риси його творчості чомусь випадають під час характеристики діяльності цієї неординарної людини.

Традиції Острозької книгодрукарні продовжили друкарі Львівського братства. Однак їх діяльність не є формальним наслідуванням практики, що склалася в Острозькій друкарні. У своїх початкових виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені скромно («Граматика», 1591). Однак вже в наступних виданнях («Часослов», 1609; «Бесіди Іоанна Златоустского о воспитании чад», 1609) з’являється новий елемент оздоблення – сюжетно-фігурна гравюра. Розпочала вдосконалюватися організація друкарської справи. Духовні особи стали обіймати лише посади керівника друкарні та загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошувалися світські особи – професіонали. Такими посадами були: «типограф», «наборщик», «столпоправитель» (головний коректор), «батирщик» (накатник фарби на складальну форму), «ізобразителі» (фахівці, які готували малюнки для гравюр). У друкарнях також працювали допоміжні робітники та учні, які виконували другорядні роботи. Всі ці заходи позитивно вплинули на якість літератури, що видавалася у друкарні.

Проте мистецтво книгодрукування цілком залежало від рівня досконалості словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окремі структурні підрозділи виникли значно пізніше. У ХVІ ст. в Україні їх ще не було.

На відміну від європейських та південнослов’янських першодрукарів, українські майстри видавничої справи ще не використовували пергамент, книги друкувалися на папері, який в основному виготовлявся на вітчизняних фабриках (папірнях). Він був особливим, з філігранями – водяними знаками. Для цього використовувалися зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст і засновників папірень тощо.

Отже, друкарська справа, започаткована в Україні Іваном Федоровим жила і розвивалася. Разом із засвоєнням його традицій, наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і форм як в удосконаленні організації друку, так і в оздобленні книг. Їх здобутки стосовно реформування церковнослов’янського кириличного шрифту, збагачення книг новими високохудожніми прикрасами, в яких би поєднувалися досягнення українських народних майстрів з елементами мистецтва Відродження, переконливо свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період. Вершиною цього процесу стала діяльність друкарні Києво-Печерської лаври, створеної в 1616 р., тобто через рік після заснування Київського братства.

Новацією в роботі друкарні було започаткування при ній наукового гуртка на чолі з Єлисеєм Плетенецьким (бл. 1554 – 1624), до складу якого ввійшли відомі діячі української культури З. Копистенський, Л. Зизаній, П. Беринда, Т. Земка, Г. Дорофієвич, О. Митура, Й. Борецький, П. Могила та ін. Вони розумілися не лише на друкарській справі, але й мали великий досвід полемічної боротьби, були знаними письменниками. Це, звичайно, позитивно вплинуло на якість літератури, що видавалася друкарнею, позначилося на її оформленні, а головне – на змісті творів. Першими працями, що вийшли з Лаврської друкарні, були «Часослов» (1616) Захарія Копистенського, книга, яка призначалась для шкільного навчання, «Възерунок цнот» (1618) Олександра Митури, «Анфологіон» (1619) – збірник святкових служб на весь рік.

Діяльність вченого гуртка сприяла також перетворенню Києва на центр ідейної боротьби проти польсько-шляхетської експансії. По суті, в цей час було започатковано новий концептуальний підхід до розвитку культури, особливо філософського мислення, пов'язаний з відмовою від патристики і схоластики та запровадженням гуманістичної моделі світорозуміння і виховання особистості. Для цього члени гуртка змушені були розбудовувати своє гуманістичне вчення на основі теоретичного мислення, спиратися на теорію, щоб не відставати від розвитку західноєвропейської гуманістичної думки, ідеї якої широко використовував католицизм для раціоналістичного обґрунтування своїх положень. Тому діяльність Лаврської друкарні, її вченого гуртка, по праву можна розглядати третім етапом розвитку вітчизняного книгодрукування.

Основним завданням, що об’єднувало мислителів Лаврської друкарні, було обґрунтування шляхів досягнення свободи особистістю та всім українським народом, їх права на боротьбу за релігійну й державну незалежність. У друкарні була видана значна кількість релігійних, історичних, художніх творів, шкільних підручників і навіть книг з природознавства. Найбільш яскраво гуманістичні і реформаційні ідеї були розроблені у творах Лаврентія Зизанія (невід. – бл. 1634), молодшого брата Стефана Зизанія. Відомим його твором є «Великий катехізис», спрямований проти католицизму і протестантизму. Він одночасно був і посібником для братських шкіл при вивченні основ православного віровчення. Але під час обговорення цього твору православними і світськими діячами Л. Зизанію було винесене звинувачення в єресі – неортодоксальному розумінні Трійці, намаганні олюднити Бога, неправильному розумінні душі і свободи волі, занадто великій увазі до явищ земної природи. Після цього Л. Зизаній відмовився від авторства, а сам «Великий катехізис» вийшов у світ лише 1783 р.

1627 р. у Лаврській друкарні видається «Лексікон славеноросскій и имен тлькованіє» Памви Беринди (невід. – 1632). У ньому з гуманістичних позицій осмислюються й узагальнюються дані тогочасної науки, світські знання, вводиться багато філософських понять, категорій, різних імен біблійних персонажів, грецьких і римських богів, яким дається авторське тлумачення. У гуманістичному ключі написані і його поетичні твори, зокрема «На рожество Христове вършъ».

Також у гуманістичному напряму розвивалася творчість Петра Могили (1596 – 1647) – видатного культурного діяча, митрополита, який теж деякий час очолював Лаврську друкарню, та багатьох інших членів цього гуртка. Їх діяльність торувала більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і свідомості, народної культури. Однак життя ускладнювалося, виникла необхідність оперативно й на професійному рівні давати відповідь на його актуальні запити, а звідси постала потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала вітчизняні надбання духовної культури з досягненнями західноєвропейської науки і філософії, і розпочала розробку філософських, соціально-політичних, правових, етичних та естетичних проблем розвитку українського суспільства. Саме такою школою і стала Києво-Могилянська академія. Її активна і плідна діяльність припадає на інший період розвитку української культури – козацько-гетьманську добу.

Значний внесок у загальну скарбницю вітчизняної культури литовсько-польського періоду української історії здійснило мистецтво, яке з другої половини ХІV ст. розвивалося на основі синтезу надбань попередньої києво - руської доби і досягнень західноєвропейської культури. Цей розвиток відбувався під впливом історичних та суспільно-політичних подій, серед яких особливе значення мало падіння в середині ХV ст. Візантійської імперії, утворення Кримського ханства і початок регулярних набігів кримських татар на українські землі.

З ХVІ ст. в українському мистецтві, як і в літературі, поширюються ідеї гуманізму та Реформації, посилюється увага до людини, з’являються світські елементи, нові мистецькі стилі та жанри.

Розвиток архітектури литовсько-польського періоду визначався потребами суспільного життя, запровадженням магдебурзького права, процесом урбанізації. Відбудовуються старі міста на основі магнатських фортець і закладаються нові, такі як Бережани, Броди, Жовква, Тернопіль та ін. З ХV – ХVІ століть в архітектурі склався український стиль, який поєднував європейські ренесансні впливи з вітчизняною традицією. Утверджується регулярне планування міст. Воно стало характерним для Львова і Кам’янця-Подільського. Розвивалася система міських укріплень. Для будівництва використовувались цегла, вапняк, пісковик, дерево. Були зведені муровані й укріплені замки-фортеці на Волині, Поділлі, в Галичині. Зразками оборонного будівництва є фортеця у Кам’янці-Подільському (XIV – XVI століть), розташована на утвореному каньйоном острові (вона посідала центральне місце серед оборонних комплексів Поділля), та замок у Хмільнику (1534). У другій половині ХVІ ст. був оновлений замок у м. Острозі, який називали «Волинськими Афінами». До найкращих його споруд, що зведені на засадах ренесансного мистецтва, відносяться Кругла Башта і Луцька Брама. Зачаровували своєю красою та величчю дерев’яні замки у Києві (1542), Житомирі (1544) та Черкасах (1549).

Друга половина ХV – ХVІ століть позначилися також розквітом церковного будівництва. Це було пов’язано з розвитком монастирів, які виступали охоронцями православної культури. Характерним для церковного будівництва було зведення дерев’яних храмів, разом з тим будувалися й муровані споруди. У Києві був відновлений Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1470) та Успенська церква Зимненського монастиря (1495) поблизу Володимира-Волинського. У 1476 р. побудовано унікальну оборонну церкву Покрови Богородиці у с. Сутківці на Поділлі. На початку ХVІ ст. у Львові перебудовано церкву Онуфріївського монастиря, в Галичі з матеріалів зруйнованого Успенського собору споруджено Успенську церкву.

Образотворче мистецтво ХV – ХVІ століть представлено іконописом, монументальним малярством, книжковою мініатюрою, скульптурою та різьбленням. Фрескові ансамблі монументального живопису в храмах Луцька, Хотина, Холма та інших міст свідчать про високий рівень українського малярства.

Українські художники в цей час працювали на основі візантійської церковної традиції. Їх твори були в основному присвячені релігійній тематиці, індивідуальний внесок маляра у створення конкретного зображення вважався малозначущим, тому авторські підписи під живописними творами даного періоду є винятковим явищем. Дослідники вважають, що перші підписи малярів під власними творами відносяться до середини ХVІ ст. (ікони «Богородиця Одігітрія з пророками» та «Успіння» – маляр Олексій).

З часом українські художники відходять від канонів візантійської школи, в їх витворах все більше проявляються реалістичні тенденції. В іконописі постаті святих набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху, використовуються елементи народного мистецтва. Прикладом цих змін була ікона «Благовіщення» (1579) майстра Федуська із Самбора, а також іконостас церкви с. Раделичі Львівської обл. (1620), прізвище художника невідоме.

З другої половини ХVІ ст. в образотворчому мистецтві більш помітним стає портретний жанр, на його формування значний вплив мала ренесансна культура, що поєднувалася з традиціями українського іконопису. Портретні зображення поділялися на надтрунні, що виконувалися в іконописному стилі, та донаторські [163]. Відомим світським портретом є зображення Стефана Баторія (1576) – автор Стефанович.

У мистецтві ХV – ХVІ століть набула певного поширення і скульптура, але її розвиток поступався малярству. Скульптура розвивалася як елемент оздоблення архітектурних споруд, декорації мурованих храмів та використовувалася для надгробків знаті. До кращих зразків надгробних скульптурних пам’ятників відносяться надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70 – 80-ті рр. ХVІ ст.) – скульптори Й. Пфістер і Г. Горст та князя К. Острозького (1579). Одночасно із скульптурою набуло розвитку декоративне орнаментальне дерев’яне і кам’яне різьблення.

Значне піднесення музичного мистецтва ХV – ХVІ століть було пов'язане з розвитком місцевого самоврядування та магдебурзьким правом. Міські музики відігравали велику роль в організації повсякденного життя міста, були учасниками міського розпорядку та міських церемоній. З часом мандрівні музиканти-скоморохи перейшли до осілого способу життя, утворили поселення, назви яких збереглись до сьогодення (села Скоморохи, Скоморошки, Танцюристи, Співаки тощо). Разом з тим збереглися окремі форми мандрівних музик, наприклад кобзарі, бандуристи, учні братських шкіл і колегій та ін. До 1573 р. відносяться перші згадки про ляльковий театр, що з часом визначив традицію українського вертепу[164].

Історичні думи та пісні, як окремий жанр, сформувались в українській культурі у ХІV – ХV століть. Вони безпосередньо пов’язані з билинним епосом княжої доби, давніми плачем і голосінням, народними традиціями і піснями. Стильовими ознаками цього жанру були багата поетична образність і патріотичні мотиви. У цьому жанрі розвивався народний багатоголосий спів, посилювався світський елемент культури, що зумовило формування світських пісень.

Таким чином, визначальними рисами розвитку української культури литовсько-польського періоду стало утвердження реформаційних ідей суспільного й індивідуального гуманізму, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Особливо яскраво ці риси виявилися в освіті, літературі, видавничій справі, релігійній боротьбі. І хоча розповсюдження латинської освіченості в тогочасній Україні сприяло інтеграції (полонізації) духовного життя українського суспільства, підвищення його загального культурного рівня створювало передумови для успішного змагання оновленої української культури з культурою, що насаджувалася у Польській державі. Як засвідчили подальші події, загальний баланс цих змін був позитивним. Україна зуміла не тільки зберегти, але й модернізувати свою культурну спадщину. Активізація освітньої і культурної діяльності просвітниками-гуманістами, Острозьким культурно-освітнім центром, братствами, школами, видавництвами і щойно створеною Києво-Могилянською академією заклали підвалини для формування ідеології визвольного руху, який досяг найбільшого розмаху в роки війни з Польщею, очоленого Богданом Хмельницьким.

Контрольні запитання і завдання

 

1. Яким, на вашу думку, було становище населення українських земель у складі Великого князівства Литовського?

2. Яка причина підписання Люблінської унії керівництвом Польщі та Литви?

3. Які наслідки для духовного життя українського народу мала Берестейська унія?

4. Розкрийте стан освіти на українських землях в польсько-литовську добу.

5. Як вплинула Реформація на стан духовного розвитку українського населення?

6. Назвіть прізвища перших українських гуманістів та проаналізуйте їх внесок у розвиток вітчизняної культури.

7. Кого з українських гуманістів називали «Рутенським Ціцероном»?

8. Хто з українських гуманістів був автором першої вітчизняної друкованої книги?

9. Хто з українських гуманістів був ректором Болонського університету?

10. Розкрийте роль Острозького культурно-освітнього центру в поширенні освіти і книгодрукування на українських землях.

11. У чому полягав внесок українських полемістів у розвиток духовної культури ХVІ – ХVІІ століть?

12. Розкрийте вплив книгодрукування на стан духовного життя в Україні литовсько-польської доби.

13. Проаналізуйте внесок братств у розвиток духовного життя українського населення.

 

РОЗДІЛ 5