Отже, «Ізборник Святослава» 1073 р. – шедевр світового мистецтва. Пам’ятка постійно перебуває в полі зору дослідників різних галузей знання. Її вивчають і вітчизняні й іноземні вчені, особливо болгарські, які прагнуть хоча б якоюсь мірою реконструювати втрачений внаслідок багатовікового колоніального ярма один із шедеврів своєї духовної спадщини.
Наступний рукопис Київського скрипторію[118] – «Ізборник» 1076 р., який тривалий час безпідставно також називали Святославовим. Це скромно оздоблена, невеликого формату книга, написана красивим почерком двома переписувачами; один із них – «грішний Іоанн» – вказує своє ім’я у вихідній приписці. Під час реставрації рукопису та підготовки його до видання з’ясувалося, що переписувача Іоанна не слід ототожнювати з дяком Іоанном – переписувачем «Ізборника Святослава» 1073 р., бо почерки обох майстрів нетотожні. Цей документ важливий передусім як цінна пам’ятка давньоруської мови і літератури. Елементи південно-руської говірки, що згодом лягли в основу формування мови української народності, простежуються в ній досить виразно. За змістом – це збірка статей, значною мірою оригінального характеру, яка присвячена релігійно-моральним настановам про те, як варто жити.
Цілком слушною є думка фахівців, що в окремих статтях «Ізборника» знайшли відображення події, пов’язані з київським повстанням 1068 р. та іншими народними виступами проти гноблення.
Оздоблення рукопису скромне. Кілька простих кіноварних заставок, кінцівок, нескладні за малюнком ініціальні літери, значно відрізняють цю добірку напутніх статей від «Ізборника Святослава» 1073 р.
Відомою пам’яткою мистецтва ХІІ ст. є «Юрієве Євангеліє», яке було написане у 1120 – 1128 рр. для Новгородського Юрієвого монастиря Федором «Угринцем». Хоча воно оформлене скромніше і стриманіше, ніж «Остромирове Євангеліє» та «Ізборник Святослава» 1073 р., його 65 заголовних букв та заставок витворені з неабиякою фантазією і майстерністю, причому всі заголовні літери виконані контуром, однією лише фарбою – кіновар’ю, ініціали намальовані у формі кумедних постатей людей, фантастичних звірів, птахів, а плетиво рослинного орнаменту повторює сюжети на тогочасних київських браслетах, чернігівських кам’яних рельєфах тощо.
Неабияку мистецьку цінність має «Добрилове Євангеліє», написане в 1164 р., очевидно на Волині, дяком Костянтином (в миру Добрилом). Характерним для малюнків цього рукопису є однакова схема композиції: всі постаті євангелістів уміщені в квадрати з орнаментованих рам у вигляді колон, завершених великими банями.
Видатною пам’яткою книжної мініатюри є «Трирський псалтир», який ще називається «Кодексом [119] Гертруди» або «Молитовником Гертруди». Рукопис був написаний на замовлення трирського архієпископа Егберга. Пізніше власницею книги стала дружина київського князя Ізяслава – Гертруда. Нині рукопис зберігається у кафедральній скарбниці в Чвіделья (Північна Італія). Книга складається з декількох частин. Найстаріша з них, тобто сам псалтир, була написана і розмальована (для Егберга) німецькими ченцями з Райхенау у 984 – 990 рр. Згодом, по її написанні, до псалтиря було долучено аркуші з різними молитвами і, нарешті, в ХV ст. спочатку кодексу було пришито шість аркушів з латинськими молитвами і п’ятьма мініатюрами східного, візантійського типу. Власницею молитовника, вшитого до Егбергового псалтиря, була Гертруда, мати князя Ярополка, котрий княжив у Володимирі-Волинському і загинув у боротьбі з Ростиславичами (1085) від рук насланого душогубця.
Німецький дослідник цієї пам’ятки Газельоф висловив переконання, що мініатюри рукопису були виготовлені в Києві у 1078 – 1087 рр., коли там уже існували мистецькі майстерні при Печерській лаврі. На думку цього дослідника, в мініатюрах збереглися – з незначними відхиленнями – художні традиції візантійської композиційної схеми та іконографії, вони мають велику цінність для вивчення давньоруського мистецтва і побуту і стоять близько до мініатюр «Остромирового Євангелія» та «Ізборника Святослава» 1073 р. Існують й інші точки зору, а саме, що текст і мініатюри «Молитовника Гертруди» були виконані не в Києві, а в Західній Україні – у Володимирі, Луцьку, а, можливо, в Галичі. Виконавцем їх був не грек, а німець або слов'янин, який користувався напіввізантійськими і напівзахідними зразками.
На мініатюрах латинської книги «Трирський псалтир» привертають увагу портрети князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, «Розп’яття», і «Різдво Христове». Мініатюри виконані між 1078 і 1087 рр., очевидно кількома майстрами і мають візантійські й романські риси. Загалом мініатюри виконувалися у плоскій, графічній манері, характерній для мистецтва ХІІ ст.
Окремої уваги заслуговують мініатюри Радзивіллівсього літопису (його ще називають Кенігсберзьким літописом), який дійшов до нас у вигляді копії ХV ст., що була зроблена з оригінала лицевого, тобто ілюстрованого зводу 1205 року. Назва цього кодексу походить від імені віленського воєводи Януша Радзивілла, якому належав цей список у ХVІІ ст. Під час Семирічної війни список потрапив із Кенігсберга до Росії (1758) як трофей і став власністю Петербурзької академії наук. За змістом Радзивіллівський літопис є бесідою київського князя Володимира Святославовича з грецьким філософом про сутність та зміст християнства. Найбільшу естетичну цінність у літопису мають розцвічені мініатюри (всього їх 618), виготовлені у ХV ст. з давньоруських оригіналів кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі, вони доносять безцінні відомості про її архітектурні споруди, одяг та зброю, речі домашнього вжитку, тому є для нас «вікнами» у світ, що давно зник. Разом з тим світом було втрачено велику кількість літературних пам’яток.
Всю літературну спадщину Київської держави, що збереглася, поділяють на перекладну та оригінальну, а кожен з цих видів літератури – на біблійну та світську.
Перекладна література – це твори, оригінали яких надходили до Києва та інших великих давньоруських міст з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу чи Сходу.
Оригінальна література представлена книгами, що писалися вітчизняними авторами на різні сюжети життя свого народу, своєї держави.
Якщо проаналізувати співвідношення перекладної й оригінальної літератури, яка готувалася протягом усього існування Київської Русі, то, безумовно, виявиться очевидною перевага перекладної літератури, що цілком зрозуміло. Особливо широко серед неї був представлений переклад грецької церковної класики. Це піснеспіви – канони[120], кондаки[121], ікоси [122] Іоанна Дамаскіна, Григорія Назіанзина (Богослова), твори Афанасія Олександрійського, Василя Кесарійського (Великого), Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Їх змістом були похвальні пісні, що призначалися Богові, Богородиці, святим, прославляння християнських свят, тобто всі вони носили гімнографічний характер.
Широкого розповсюдження на Русі набув Псалтир [123]. Ця старозавітна книга приваблювала читачів простотою свого змісту, дохідливістю, ліризмом, поетичністю та яскравою образністю. Тому Псалтир став книгою – підручником, яку ретельно вивчали. Він використовувався і як книга богослужбова, і як повчальна, і як така, що призначена для домашнього читання, з метою умиротворення душі. Популярними були переклади Нового Завіту, найдавніші з яких датуються ХІ – ХІІ століттями.
Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою. Частина апокрифів (так називаються твори, що не визнавалися канонічними) була заборонена церквою, окремі дозволялися до читання, але не для богослужіння. За своїм змістом – це так звані позабіблійні твори (література, що цілком або частково не відповідала постулатам Біблії) про походження світу, про життя перших людей на Землі, про випробування, які довелося пройти за час свого існування стародавнім народам, про життєвий шлях Ісуса Христа – від народження і до загибелі, про внесок у розвиток вчення Христа його учнів, про «кінець світу» і «страшний суд» над грішниками.
Великою популярністю на Русі користувалася житійна література. Як правило, вона була агіографічною, тобто представляла опис життя видатних християнських діячів – святих і продовжувала традиції Біблії. У ній йшлося про подвиги святих, які вони начебто творили за свого життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Значний внесок у її становлення здійснили ранні апологети християнства Климент (Тит Флавій Олександрійський) та Афанасій Олександрійський, знаменитий твір якого «Життєпис Великого Антонія» став прикладом для наслідування наступним поколінням агіографів і відіграв помітну роль у розповсюдженні ідей і форм чернецтва у Київській Русі. Відомими для праукраїнців були також переклади про життя Георгія Побєдоносця, Іоанна Златоуста, Миколая Мирликійського (Угодника, Чудотворця), Олексія, чоловіка Божого та ін.
Серед різних перекладів агіографічних оповідань тієї доби чільне місце посідали патерики (від лат. pater – отець) – збірки життєписів «отців» церкви, ченців якогось одного монастиря, частіш за все, визнаних святими. На Русі особливо популярними у ХІ ст. були Єгипетські та Синайські патерики.
У цей же час з поширенням писемності, підвищенням загального рівня грамотності населення міст та розвитком книжної справи у державі, започатковується переклад літератури світського характеру, яка на перших порах була представлена повістями, історичними та природничо-науковим творами. Повісті[124] у наших предків користувалися чи не найбільшою популярністю порівняно з іншими жанрами світської літератури і не дивно, що перевищували їх кількісно. Серед них особливо улюбленою була «Олександрія», у якій ідеться про коротке, але яскраве життя геніального полководця і державного діяча – македонського царя Олександра, його подвиги. Отримавши освіту під керівництвом Арістотеля, набувши професійних військових знань та навичок під орудою свого батька царя Філіпа ІІ, володіючи рішучим, твердим характером і особистою хоробрістю та провівши все свідоме життя у переможних війнах, Олександр Македонський став зразком для кожного воїна – від рядового ратника – до великого князя київського. На Русі його поважали, а тому й зачитувалися цією повістю.
Русичі були також добре обізнані з повістями «Іудейська війна» (або «О полонении» чи «О разорении Иерусалима»), «Іудейські старожитності» і «Життя» Йосифа Флавія, з творами, в яких описувалися події Троянської війни, з «Повістю про акира Премудрого» (однією з найдавніших пам’яток Сирії) та ін. Все це були переклади з грецької, латини і сирійської на давньоруську мову, що підтверджує факти плідних зв’язків Київської держави не тільки з Римом і Візантією, але й з країнами Сходу, зокрема, з Сирією.
Неабиякий інтерес наших предків до історичних подій задовольнявся в основному за допомогою перекладів візантійських хронік [125]. Серед книг цього жанру найбільш популярними на Русі були хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартоли та Георгія Синкела. Ці твори являли собою не стільки наукові трактати, скільки були читанками та компілятивними збірками повчальних оповідань на історичні теми. Проста і дохідлива форма викладення подій робила їх привабливими і ефективними з точки зору збагачення світогляду читачів.
Незамінне значення для формування суспільної свідомості населення Київської держави, його духовності і культури в цілому, мала поява на Русі перекладної природознавчої літератури. Космологічні уявлення праукраїнців черпалися в основному з християнської та іншої богословської літератури, де питання світобудови трактувалися вельми суперечливо. Це були, в основному, книги – фоліанти, в яких подавалися тогочасні відомості про природу з релігійних позицій. Серед книг цього жанру помітне місце посідав дохристиянський компілятивний твір «Книга Єноха [126]», праця «Шестодне в[127]» болгарського екзарха[128] Іоанна та «Християнська топографія» Козьми (Косьми) Індикоплова[129]. У першій книзі світ подавався як Земля і сім небес над нею, у кожному з яких живуть духи, ангели і різні світила; у другій – викладено тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу Богом, а в третій – Земля описується з принизливо-примітивних позицій у вигляді стола (прямокутної дошки, а не кулі), яка омивається з усіх боків океаном, а в середині має два моря – Середземне і Каспійське та дві затоки – Перську й Аравійську. Козьма Індикоплов доводив, що за океаном теж знаходиться земля, оточена стіною, яка переходить у небосхил. Звичайно, це було помилкове уявлення про будову Землі і Космосу, яке не відповідає істині, навіть рівню тогочасних астрономічних знань, викладених у птолемеївській [130] концепції. Однак це уявлення поділяло багато людей, оскільки воно було спрощеним і привабливим. Тому погляди Козьми Індикоплова перетворилися на гальмо в процесі становлення наукового світогляду русичів.
Позитивним явищем у духовному житті Київської Русі став перекладний твір Іоанна Дамаскіна «Діалектика», у якому він ознайомив праукраїнців з логікою Арістотеля і його поглядами на будову світу. Цінною спадщиною для нас є й географічний опис Землі, здійснений літописцем Нестором у «Повісті временних літ», де він проявив всебічну обізнаність та ерудицію, що стали кроком вперед порівняно з поглядами Козьми Індикоплова. Розповідаючи про спадщину трьох синів Ноя, Нестор називає майже всі країни Європи, Азії та Північної Африки, моря, якими вони омиваються, річки, острови. У скрупульозному описі шляху «з варяг у греки» він констатує, що із Варязького (Балтійського) моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає ріка Дніпро, що системою приток та озер сполучається з Варязьким морем.
Крім науково – просвітницького, пізнавального та виховного значення, перекладна природничо-наукова література на Русі містила в собі також великий естетичний потенціал впливу на читачів, який реалізовувався через формування у них естетичних смаків і почуття прекрасного завдяки багатим фантастико-поетичним ілюстраціям і словесним додаткам перекладачів, котрі не скупилися на щедрі характеристики життя міфічних і реальних героїв та яскраві описи країн, їх рослинного і тваринного світу, пейзажу тощо. Переклади цієї літератури з’явилися на Русі наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст.
Разом з багатою за змістом і привабливою за формою перекладною літературою, писемність Київської держави характеризувалася наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалась на місцевому, етнічному ґрунті. Цей вид літератури також був представлений релігійними і світськими творами. У кількісному плані переважними були релігійні твори. В оригінальній літературі яскраво відображено традиції, звичаї й думи народу, прагнення володарів Київської Русі перетворити її на могутню державу в економічному і духовному плані.
Серед перших творців релігійної оригінальної літератури цієї доби виділявся Лука Жидята (невід. – 1059). У його праці «Повчання до братії» головне місце посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ній міститься палкий заклик до віруючих бути правдивими, піклуватися про злиденних, хворих і слуг, уникати сварок і лихослів’я, розпутства й жадібності. Характерною рисою цього твору є також орієнтація на стародавні традиції і регламенти. І це не випадково, тому що русичі на перших порах впровадження християнства засвоювали його не в євангельському, а в біблійному варіанті, принципи якого для них були більш зрозумілими. Дійсно, біблійні тексти не містять обґрунтувань про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Така світоглядна орієнтація старозавітних текстів у своїй основі збігалася з тим, чим жив і в що вірив давньоруський язичник. Тому богословський напрям в оригінальній літературі, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток проповідництва в Київській Русі. Однак йому не вистачало глибини і широти розуміння тих завдань, які ставила перед собою великокняжа влада. Ця вада проповідницької діяльності була скоро усунена.
Чільне місце у формуванні нових поглядів на проблеми укріплення державного централізму і становлення самобутності Київської Русі належить Іларіону, видатному мислителю, релігійному діячу і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові «Слова про закон і благодать». Відомості про його походження досить обмежені. Як уже констатувалося, Іларіон був першим митрополитом Київської Русі (1051 – 1053), введеним в сан без згоди візантійського патріарха. Його обрання було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало важливий крок до проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. Після позбавлення митрополичої кафедри, він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона і пізніше став його ігуменом. Відомо, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об’єднання Русі, був поборником освіти, виступав за незалежність Київської держави.
За допомогою чіткої логіки суджень і неабиякого красномовства митрополит обстоював рівність усіх народів, рівноправність русичів з візантійцями та римлянами, вбачав у язичництві не лише «ідольський морок», але й прояв благородства свого народу. Автор «Слова про закон і благодать» намагався довести перевагу Нового Завіту («благодаті та істини») над Старим («законом»). Саме ця тема стала лейтмотивом його твору, набула цілеспрямованого культурницького та філософського звучання у ньому. «Закон», на його думку, роз’єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, консервує темряву і рабський стан людства. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна світлу і «благодаті».
Провідною ідеєю «Слова…» є також утвердження патріотизму, любові до Вітчизни, рідного краю. Саме цей твір є першим в історії української культури, в якому ставиться питання не стільки про необхідність консолідації суспільства, скільки змальовується велич і єдність землі Руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, перш за все Володимира і Ярослава: «…не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!».
Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, викладені у «Слові про закон і благодать», відіграли важливу роль у подальшому становленні духовної культури Київської Русі і суттєво вплинули на розвиток ідейного процесу в наступні періоди розгортання історії культури українського народу. Вони мають всезагальну наукову і повчальну спрямованість і пронизують не лише релігійну тематику, але й проблеми морального, політичного і правового звучання. Фактично з Іларіона бере початок українська історіософська [131] думка в цілому. Своє «Слово…» Іларіон закінчив молитвою за нашу землю, висловивши впевненість, що русичі ніколи не будуть поневолені чужоземцями.
Одним з перших книжників-полемістів, авторів оригінальної літератури морально-релігійної спрямованості, був Феодосій Печерський (бл. 1008 – 1074). Він народився в заможній родині, яка вела своє походження від бояр, у Василеві (тепер м. Васильків Київської обл.). Відзначався смиренністю, замкнутістю, відчуженістю, що й зумовило його життєвий вибір та спрямованість духовних цінностей. Поселившись поруч з печерою Антонія (засновника Києво-Печерського монастиря), Феодосій ще більше укріпився у правильності свого вибору і тридцять років проводить затворником у «трудах» і молитвах, стійко переносить труднощі і митарства печерського подвижника. У 1062 р. братія Києво-Печерського монастиря обрала його своїм ігуменом. На цій посаді всебічно розкривається організаторський талант Феодосія, завдяки чому інтенсивно ведеться розбудова монастиря, скоро він стає центром християнства Київської Русі, згодом удостоюється звання лаври, а в невдовзі перетворюється на відомий культурний центр.
Феодосій був автором одинадцяти творів. Серед них основними є «Слово про терпіння і любов», «Повчання про терпіння і смирення» та «Поучення про кари Божі». У цих творах він виявив себе справжнім ідеологом православ’я, проповідував основи християнської моралі боровся за її чистоту, гнівно критикував залишки язичництва. У «Поученні про кари Божі» Феодосій стверджував: «Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається а чи не по-поганському є се? Се ж по-диявольському наущенню (одні) сеї приміти держаться, а другі – в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами приваблюючи нас од Бога: трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, – (це) бісом задумане діло, а церкви стоять, і коли буває час молитви, (то) мало їх знаходиться в церкві». З цього висловлювання Феодосія Печерського стає цілком зрозуміло, що культура поведінки людини (на його погляд) – це система морально-релігійних цінностей, котрі переважають над цінностями інших сфер духовного життя, і якій повинна підпорядковуватися решта цінностей людини. Подібною була думка Феодосія Печерського про співвідношення релігійних і світських цінностей у сфері соціального життя.
Серед книжників другої половини ХІ – поч. ХІІ ст. чільне місце посідав скромний чернець Києво-Печерського монастиря, ерудит, невтомний трудівник, літописець Нестор (бл.1056 – після 1113). Він автор багатьох праць, серед яких особливо виділяється знаменита редакція «Повісті временних літ». За формою – це об’єднання (звід) роздрібненого хронікального матеріалу літописань, а за змістом – цілісне його осмислення.
Нестор був першим давньоруським історіографом, який пов’язав історію Русі зі слов’янською та світовою історією, як вона розумілася на той час. Тому Нестора часто називають першим руським літописцем, «батьком руської історії».
Як окрема самостійна пам’ятка духовної культури «Повість временних літ» не збереглась. Її старшими і основними списками є Лаврентіївський[132] літопис, де відображена друга редакція «Повісті…», й Іпатіївський[133] літопис, де міститься її третя редакція. Дослідники ХVІІІ – ХІХ століть вважали «Повість…» першим давньоруським літописом. Однак праці відомих вчених О. Шахматова, Д. Лихачова, М. Тихомирова, Б. Рибакова та інших знавців давньоруської мови і літератури підтвердили допущення про існування літописів, що передували «Повісті…» і довели, що сам цей документ не є єдиним твором. Так, після незакінченої статті 1110 р., в «Повісті…» виявлено запис про написання цього літопису в 1116 р. ігуменом Сильвестром, який створив нову, другу редакцію «Повісті…». Дійсно, така людина як Сильвестр існувала. Він був ігуменом Михайлівського Видубицького монастиря, родинного монастиря Володимира Мономаха і частково вилучив, а частково змінив останні статті першої редакції «Повісті…». У процесі її переробки Сильвестр більше уваги приділив Володимиру Мономаху, перебільшуючи і прикрашаючи його роль у подіях кінця ХІ – поч. ХІІ ст., і зробив низку доповнень до цієї редакції. У 1118 р. літопис знову був перероблений. У центрі уваги третьої редакції «Повісті…» залишаються події, пов’язані з життєдіяльністю родини Мономаха, головним чином з князюванням сина Володимира Мстислава. Останній редактор «Повісті…» доповнив її даними про родинні стосунки Володимира Мономаха і його батька Всеволода, уточнив інформацію про візантійських імператорів – родичів Мономахів. У цілому ж «Повість временних літ» зберегла те значення, яке надав їй Нестор, а саме, – першого на Русі історіографічного твору, що увібрав в себе родинні перекази, повісті, розповіді, легенди історичного і казково-фольклорного характеру про життя перших давньоруських святих, факти з літературних творів сучасників Нестора.
Отже, «Повість временних літ» була, є і залишається важливим джерелом для вивчення історіософських поглядів давньоруської суспільної думки, стану розвитку матеріальної і духовної культури тієї далекої від сьогодення доби. Важливим є те, що Нестор прагнув не лише точно відобразити історичні події, але й зіставити їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки, отримати відповідь на таке сакраментальне[134] питання: «Откуда есть пошла Русская земля» і яке її місце та роль у світових процесах.
Характерною рисою «Повісті временних літ» було й те, що викладений в ній погляд на історію людства отримав певну конкретизацію в тогочасних політичних ідеях, концепціях, політичній культурі в цілому. Це відповідало потребам становлення суспільно-політичного життя в країні, сприяло обґрунтуванню державної політики Київської держави. Даний факт свідчить не лише про велике наукове, але й неабияке практичне значення ідей, викладених у «Повісті временних літ».
На кінець ХІ – поч. ХІІ ст. припадає життя і творчість відомого книжника, політичного і церковного діяча Никифора (невід. – 1121). Тривалий час (з 1104 по 1120) він очолював київську митрополію. Йому належать п’ять творів, серед яких найбільш відомим є «Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху». У цьому творі Никифор виявив себе справжнім мислителем, який підійшов до вивчення пізнавальних процесів людини з системних позицій. Саме в ньому він першим у Київській Русі поставив питання про культуру пізнавальної діяльності особистості і не тільки поставив, але й певною мірою спробував вирішити його, спираючись при цьому на її психологічні можливості.
Никифор виходив з того, що людина – це складна система, створена з двох субстанцій – тілесної і духовної, які перебувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини, на його думку, складається з трьох начал: словесного, лютого, і бажаного. Перше (вище) начало – це розум, логос; друге (стихійна, неприборкана сила) начало – почуття, пристрасті, емоції; третє (бажане) начало – це воля, прагнення, цілеспрямована дія. Саме третє начало, стверджував Никифор, повинно превалювати в душі людини, тому що воно пов’язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), підпорядковує емоції розуму і в такий спосіб додає процесу мислення сталого і глибокого характеру, переводить його на більш високий, культурний рівень.
Аналізуючи боротьбу розумного і пристрасного начал у душі людини, митрополит Никифор вийшов на розгляд питань моральної культури, а саме боротьби добра і зла, які також перебувають у діалектичній єдності. На його думку, щоб бути моральною, людина повинна розрізняти добро і зло, у цій справі їй теж не обійтись без достовірних знань. Оскільки первинним джерелом знань є органи чуття людини, а їх інформація часто буває поверховою, неглибокою і навіть помилковою, то її необхідно постійно перевіряти, уточнювати, коригувати і підкріплювати розумом. Отже, без діяльності розуму митрополит Никифор не уявляв собі інших можливостей осмислення суті моральних істин і побудови на їх основі структури виховного процесу. Звичайно, йшлося про релігійне виховання новонавернених християн, однак методологічні засади цього процесу, позначені Никифором, виявилися життєздатними і знайшли застосування у світських пізнавальних та виховних процесах, у тому числі в формуванні мудрості, доброчесності та порядності людини.
Так, в одному з перших оригінальних вітчизняних творів була започаткована спроба розкрити «механізм» людського пізнання і його діалектику, позначити підходи до морального виховання людини. Цим кроком митрополит Никифор здійснив свій посильний внесок у побудову фундаменту величезної інтелектуальної «споруди», назва якої «духовна культура».
Як свідчить історія Київської Русі, практично всі роздуми з проблем розвитку духовної культури у київському суспільстві були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком у цьому відношенні став Володимир Мономах (1053 – 1125) – син князя Всеволода і дочки візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха – Марії, онук Ярослава Мудрого. Він був видатним державним, політичним і військовим діячем і водночас талановитим письменником і мислителем. У 1078 р. його батько став великим князем київським, а Володимир отримав у володіння Чернігів. З 1093 р. Мономах вів активну боротьбу проти половців та їх союзника князя Олега Святославича, виступав за припинення князівських усобиць і об’єднання зусиль для відсічі зовнішнім ворогам. У 1113 р. він став київським князем, відновивши великокнязівську владу на значній території Київської держави часів свого діда. Мономах видав цілу низку правових актів, що дістали назву «Статут Володимира Всеволодовича», в яких скасовувалось холопство за борги та обмежувались позичкові відсотки. Це позитивно вплинуло на соціально-економічну і духовну ситуацію у суспільстві.
Мономах – автор декількох літературних творів: автобіографічного «Літопису», «Листа» до князя Олега Святославича та ін. Найбільш відомим і фундаментальним його твором є «Повчання Володимира Мономаха дітям» – оригінальна пам’ятка літератури Київської Русі. Цей твір зберігся (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті временних літ» від 1096 р. у декількох незавершених частинах. Точна дата його написання не установлена, можливо, 1117 р. З літературної точки зору, це зразок популярного в античній і середньовічній літературі жанру напучення. У цьому творі Володимир Мономах виклав ідеї загальнодержавного, політичного, правового і морального характеру, застерігав своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з княжими міжусобицями, самим навчатися і розповсюджувати світло знань, бути взірцем для інших. Свої установки він супроводжував прикладами з власного життя, розповідав про численні походи, викликані необхідністю збереження єдності Русі і захисту її від зовнішніх ворогів.
