Як і більшість складових культури русичів, вітчизняна наука в період свого становлення перебувала в значній залежності від Візантії, яка тоді мала беззаперечну славу другого (першим визнавався Рим) світового центру науки і літератури. Наукові пошуки здійснювалися під егідою теології, часто забарвленої філософською проблематикою. Однак їх автори брали до уваги не тільки думки «отців» церкви та корифеїв античної філософії, але й дотримувалися народної мудрості предків та їх оригінального світогляду. Спираючись на теологію, міфологію та народний досвід, вони опрацьовували всі галузі тогочасного знання – історію, право, природознавство, математику, астрономію, висловлювали свої думки про світобудову, розповідали про набуті знання, почерпнуті з Біблії та інших джерел стосовно створення світу і людства, додавали до них власні погляди на походження слов’ян та їх мови, описували міграцію, звичаї, побут і традиції племен, які належали до Київської держави, цікавилися рослинним і тваринним світом, неживою природою. Показовими у цьому плані є найстаріші з тих культурних пам’яток, що дійшли до наших часів, «Велесова книга», «Ізборники» Святослава 1073 і 1076 рр., «Повість временних літ», «Руська правда» та ін.
Широкого розповсюдження на Русі набуло декоративно-ужиткове мистецтво [137]. Оскільки Київська Русь підтримувала плідні зв’язки з багатьма державами, цей вид мистецтва увібрав у себе вікові традиції свого населення і надбання інших народів. Він охоплював усі верстви суспільства русичів, тому що був пов'язаний із забезпеченням повсякденного життя кожної людини, задоволенням її первинних потреб у житлі, їжі, одязі, взутті, засобах праці і т. д, яке значною мірою залежало від комфортності житла, стану начиння, зручності та естетичного оздоблення предметів і речей, що були у їх вжитку. Тому ще з часів дикунства людина, як уміла та могла, вдосконалювала і прикрашала своє начиння і житло. Для цього використовувалися різні сюжети, взяті з міфів і життя, прийоми і засоби їх реалізації.
У наших далеких предків ще з дохристиянських часів була улюбленою язичницька та епічна тематика, яка відображалася в різноманітних орнаментах, зображеннях на предметах побуту, зброї, прикрасах, металевому і керамічному посуді, в різьбі по дереву й кості. Найбільш поширеними фігурами та елементами композицій були: коло, як символ сонця, хвилясті лінії, що характеризували уявлення стародавніх людей про стан води в річках та озерах, «дерево життя», рослинне плетиво, фантастичні птахи і звірі.
З художніх ремесел найбільшого розквіту на Русі досягли литво, ювелірна справа, склоробство, виготовлення майолікової[138] кераміки, різьба по дереву і кості. Давньоруські майстри швидко опанували ливарне мистецтво і стали створювати високохудожні вироби – від ґудзиків до церковних дзвонів; ювеліри навчилися виготовляти оригінальні прикраси, наприклад браслети, із зображенням казкових персонажів, птахів, звірів, музикантів і танцюристів. Вони знали багато технічних прийомів обробки кольорових металів: зернь[139], скань[140], філігрань[141], чернь[142], художнє литво й карбування[143], інкрустація. Використовуючи техніку скані, штампування, тиснення, ювеліри могли на виробах площею в декілька квадратних сантиметрів розташовувати складні орнаментальні композиції із золота й срібла, заповнені коштовними міні - квітами. Однак вершиною їх майстерності стали витвори з перебірчастої емалі, які прикрашали діадеми[144], гривни[145], колти[146], барми[147], рясни[148] та інші коштовності. Прикладом унікального твору цього типу є золота діадема, виготовлена в ХІІ ст. і знайдена у с. Сахнівки Черкаської обл. Вона містить сім кіотців (складових),шість із якихприкрашені рослинним орнаментом, на центральному (сьомому) – зображено сцену «Вознесіння Олександра Македонського», що була популярною в часи середньовіччя й імпонувала державній і церковній еліті Київської держави. Шедеврами давньоруських емальєрів були також срібні окуття рогів тура (Х ст.), знайдені під час розкопок Чорної Могили в Чернігові та хрест Єфросинії Полоцької, виготовлений у 1161 р. київським майстром Лазарем Богшою.
Крім орнаментів, велике значення в давньоруському декоративно-ужитковому мистецтві надавалося поєднанню кольорів. Традиційним було сполучення синьої, жовтої, червоної, білої, зеленої та коричневої барв. Таке поєднання їх утворювало тонку, яскраву, але не контрастну гаму кольорів, що надавало художнім виробам особливої естетичності, привабливості, чарівливості.
Особливістю ужиткового мистецтва цієї доби було й те, що елементи язичницької та християнської символіки часто в ньому поєднувалися, навіть в одних і тих же предметах, немов би підкреслюючи цим плідність неперервності процесу поступального розвитку вітчизняної культури.
Про високий рівень розвитку культури в Київській державі свідчить також розповсюдження в ній ткацького промислу, передусім виробництва тканин з льону та конопель. Незважаючи на те, що багато тканин стародавні купці привозили з-поза кордону, в основному з Візантії, чимало продукції текстильного виробництва виготовлялося самими русичами. Перші ткацькі верстати і навіть цехи з’явилися на Русі ще з домонгольських часів, де ткалися килими, сукна, рушники, здійснювалося гаптування (шиття, вишивання золотом або сріблом) та відбивання (вибійки), а точніше, відтискування на білому полотні певних орнаментів за допомогою набору спеціальних кліше. У народному побуті праукраїнців вибійки частіш за все використовувалися для оздоблення хат: наносилися на перини і наволоки подушок, прикрашали накривки, фартухи, фіранки (штори, завіски) тощо. Вони мали форму рослинного (сполучення дрібних квіточок і листків) та геометризованого поєднання (кіл, крапок, трикутників, ромбів і зірочок) орнаментів або створювалися у вигляді їхньої комбінації.
З давніх-давен Русь славилася своїми вишивками. Їх зображення можна побачити на рукавах і наплічниках одягу чоловіків і жінок, які увічнені на фресках Софії Київської, а також на одній з мініатюр в «Ізборнику Святослава» 1073 р., де жіноча постать має вишивку на рукаві сорочки. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: корогви, ризи, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Для цього використовувалися шовк, золото, срібло та складні технології вишивання. Визнаними центрами виготовлення церковного одягу і начиння були монастирі Києва, Чернігова, Галича, Володимира та інших міст. Широкого розповсюдження серед праукраїнців Русі набули вишиванки, які і сьогодні залишаються визначним атрибутом національного вбрання українців.
Походження вітчизняного килимарства, як і деяких інших галузей матеріального і духовного виробництва, більш складне. У літературі його зародження іноді пов’язується з тривалим перебуванням на землях Русі кочових племен. Звичайно, впливи племен, тим більш сусідніх, завжди мали місце, однак дослідження свідчать, що корінне населення, особливо південних і південно-західних земель, і само вівчарювало та виробляло з вовни тканини, у тому числі й добротні килими.
Високою якістю вирізнялися й інші вироби Київської Русі, у першу чергу, витвори художнього ремесла і хутро, що широко поставлялися за кордон. Речі, виготовлені з золота й срібла, прикрашеного черню: персні, браслети, хрести, сережки - колти, а також предмети з перебірчастими емалями: діадеми, рясни, барми, образки, медальйони і сьогодні зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.
Отже, розглянувши процеси становлення та розвитку основних складових матеріального і духовного виробництва Київської Русі, слід зазначити, що її культура була надзвичайно високою, сягала європейського рівня. Утвердження культури Київської держави відбувалося цілком закономірно, під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Повз Києва Дніпром проходив стародавній торговельний шлях «з варяг у греки», що давало русичам можливість підтримувати плідні стосунки з країнами Півдня і Півночі. Економічна міць та вміла дипломатія великокнязівської влади також сприяли налагодженню контактів з державами Сходу і Заходу. Особливо плідними були взаємозв’язки з Візантією, однак і їх значення не слід перебільшувати. Основою формування і розвитку давньоруської культури стали працьовитість народу, кмітливість, майстерність та багатий духовний спадок наших далеких предків. Уже в V – VІІ століттях вони накопичили практичні знання про природу, у них склалася цікава, багата й унікальна язичницька релігія. З нею була пов’язана розмаїта усна народна поезія, яка справила величезний вплив на процеси творення оригінальної вітчизняної літератури. Тому фахівці вважають, що києво- руська культура стала першим по-справжньому історичним етапом формування власне української культури, яка вирізнялась високою духовністю, релігійно-практичною спрямованістю, моральною досконалістю, відкритістю, готовністю сприймати культурні досягнення інших народів. Взаємодія культури широких народних мас та культури князівських салонів відкривала реальну можливість для об’єднання суспільства, формування в його свідомості розуміння необхідності консолідації всіх сил заради збереження Батьківщини перед страшною загрозою, що насувалася зі Сходу. Однак егоїстичні інтереси багатьох правителів феодально-роздрібненої держави не дозволили відбутися цьому об’єднанню, стали на перешкоді захисту рідної землі.
