Історія культури Київської Русі 1 страница

 

Вирішальне значення в культурному розвитку Київської держави відіграли далекоглядні реформи Володимира Великого, а саме, запровадження християнства (988 – 989) та проведення адміністративної і військової реформ, які були продовжені і розвинені його сином Ярославом Мудрим.

У результаті цих реформ Київська держава стала єдиною і могутньою, як ніколи. Вона набула великого міжнародного авторитету і широких міждержавних зв’язків. З її можновладцями прагнули ріднитися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси[85]. У часи правління Володимира і Ярослава Русь могла диктувати свої умови навіть Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство. Тому процес запровадження християнства і запозичення у Візантії та інших країн певних елементів культури, досвіду державного будівництва відбувався не механістично, він постійно переосмислювався в контексті реальностей Київської держави, творчо перероблявся, набуваючи нового змісту й забарвлення. Так, суттю військової реформи стала ліквідація племінних збройних формувань і створення загальнодержавної системи оборони. Володимиром Великим на європейський зразок була побудована величезна за розмахом (майже на 1000 км), складна і розгалужена система фортець, укріплених міст, валів і ровів, що мала захищати Русь від печенігів. Позитивні наслідки цього нововведення не заставили довго чекати. Хреститель Русі також створив феодальну організацію війська, особливістю якої стало наділення землею за військову службу. У результаті військо стало опорою великого князя, а племінна і варязька еліти, котрі часто виявляли незадоволення діями центральної влади, прагнули відокремитися від Києва, були потіснені.

Згідно з адміністративною реформою, були ліквідовані племінні князівства і створені землі – уділи, керувати якими призначалися сини великого князя, його довірені особи – посадники або наближені до князя бояри. Нова місцева влада, у свою чергу, створювала свій апарат управління, безпосередньо підпорядкувалася великому князю і виконувала його волю. Як наслідок, родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному. Київська Русь стала централізованою, згуртованою державою, а її дружинна форма правління перетворилася на монархічну.

Всі ці зміни в державі суттєво і безпосередньо вплинули на зростання економічної, політичної, правової і військової культури в суспільстві.

Головними державними функціями великих князів київських у ІХ – ХІІ століттях було продовження будівництва й удосконалення системи оборони Русі та керівництво збройними формуваннями під час бойових дій, встановлення та підтримання дипломатичних відносин з іншими державами, комплектування державного апарату, створення законодавчої та судової системи, реформування соціально-економічних відносин в державі.

Військова діяльність великокняжої влади мала ряд напрямів: по-перше, укріплення міцності збройних формувань; по-друге, захист держави від зовнішніх ворогів, зокрема, від нападів кочовиків, не допущення порушень її кордонів; по-третє, обкладання даниною підкорених племен; по-четверте, спричинення політичного тиску на непокірливих сусідів; по-п’яте; розширення території Русі; по-шосте, охорона внутрішнього порядку в державі, придушення виступів підданих тощо.

Яскравим проявом воєнної культури київських князів є блискучі перемоги, отримані ними в численних конфліктах і битвах. Ці воєнні успіхи значною мірою стали результатом вмілого керівництва військовими формуваннями, аналітичного та інтуїтивного полководчого хисту князів. Особливо вирізнявся у цьому плані князь Святослав (964 – 972), якого М. Грушевський назвав «першим запорожцем на київському престолі». Літописці про нього писали, що він був сміливий і легкий, умів збирати і згуртовувати навколо себе хоробрих воїнів, ходив як леопард і багато воював. Кордони Київської держави за часів його князювання сягали Волги, Каспійського моря, Кавказу та стін Візантійської імперії. Коли князь йшов війною на якусь державу, то сповіщав наперед: «Іду на Ви». Ця крилата фраза стала прикладом коректності державного діяча, високого рівня його духовності навіть при здійсненні такої жорстокої справи, якою є війна. На жаль, історія так і не навчила подібній коректності багатьох правителів.

Дипломатія давньоруських князів була однією з пріоритетних функцій їхньої діяльності і підпорядковувалася зовнішньополітичним завданням держави, а тому тексти угод з державами зберігалися у княжому архіві в Києві. При цьому київські дипломати використовували, з одного боку, традиції східнослов’янських племен, а з іншого – міжнародний досвід. Особливо розширилися і стали міцними міжнародні зв’язки Київської Русі після її хрещення. У цей час Київ установив дипломатичні контакти з багатьма країнами Південної, Середньої і Північної Європи і як рівний та повноправний член християнської спільноти відстоював свої державні інтереси. Зразком умілої дипломатії була, як відомо, діяльність Ярослава Мудрого. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми й плідними. Тоді ж пожвавилися дипломатичні контакти між Київською Руссю та Германською імперією. Декілька разів з 1030 до 1043 рр. держави обмінювалися посольствами.

Дипломатичні взаємини між Київською державою та європейськими країнами знаходили підкріплення в частих династичних шлюбах великокнязівських родин з представниками панівних династій інших держав. На підставі літописних джерел науковці засвідчують існування 200 шлюбів, що укладалися Рюриковичами впродовж X – XІІІ століть З них 83 було укладено з представниками західноєвропейських родин, 78 – із членами королівських, князівських, герцогських та інших династій. Найбільших успіхів на цьому поприщі досяг Ярослав Мудрий, тому його і називали «тестем Європи». Так, дружиною Ярослава була шведська принцеса, а візантійський імператор і шведський король були одружені на його сестрах. Троє його синів взяли шлюб з європейськими принцесами, а його доньки стали французькою, норвезькою та угорською королевами. Династичні зв’язки, а також участь Київської Русі в європейських коаліціях, підтверджують висновок істориків, що на той час Русь входила в європейську державно-політичну систему, усвідомлювала себе частиною цієї системи і мала високий авторитет в Європі. За цими шлюбними зв’язками приховувалися постійні і глибокі політичні, економічні та культурні інтереси і взаємини між Київською державою та європейським світом.

Династичну дипломатію свого діда продовжив Володимир Мономах. За дванадцять років перебування на престолі у Києві він разом з іншими князями здійснив 83 воєнні походи, переважно проти половців. Це надовго припинило їх агресивні напади на Русь. Проте відносини з половцями були не тільки ворожими, як це стверджувалося у радянській історичній науці. Давньоруські вельможі часто одружувалися з половчанками. Зокрема, у літописах зафіксовано близько 10-ти їхніх шлюбів з доньками кочівницьких ханів. Київські князі також залучали половців до спільних походів, укладали з ними політичні угоди. Така дипломатія приносила позитивні плоди адже впродовж століть половці мешкали на двох третинах життєвого простору русичів і вважати їх тут за чужинців, мабуть, було неправильно. Це не могли не розуміти Володимир Мономах і його син – князь Мстислав (за мужність, героїзм і талант полководця його ще за життя прозвали Великим). Тому, добре знаючи ціну політики сили і меча, вони робили все можливе для примушення половців до мирних відношень, тим самим розглядали мир як вищу цінність в політиці. Той факт, що наприкінці ХІІ ст. Київська Русь не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї значну воєнно-політичну загрозу, свідчить не тільки про її економічну й військову могутність, але й про високий рівень культури київських дипломатів, вихованих на ідеях Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха.

Великий князь київський був також активним будівником державного апарату управління. У його функції входило призначення чиновників: адміністративних, поліцейських, судових і фіскальних. Він сам контролював їх діяльність, а іноді навіть брав на себе виконання їх функцій.

Компетенцією княжої влади була й організація та удосконалення законодавчої і судової діяльності в державі. На початку існування Київської Русі все її законодавство представляли окремі акти княжої влади. У ХІ – ХІІ століттях появився перший звід законів, відомий під назвою «Руська правда», який став правовим кодексом держави. У ньому вперше були визначені права людини (вільної), прописаний їх захист, юридично обґрунтована недоторканість общинної та приватної власності. Цим документом було встановлено єдиний порядок судочинства у всій Русі, кровну помсту було обмежено і замінено системою штрафів. Заборонялося застосування тортур для одержання свідчень від обвинувачуваних. Створення цього документа теж пов’язується з іменем Ярослава Мудрого. Початковий варіант тексту «Руської правди» не зберігся. Однак відомо, що після смерті батька (1054), сини Ярослава коригували і доповнювали її текст, створивши так звану «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо 106 списків «Руської правди», складених у різні часи. Вчені поділяють їх на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену. Кожна з редакцій відображає певний етап розвитку суспільних відносин у Київській Русі та рівень правової культури у ній. Найбільш давньою (XІ ст.) вважається Коротка редакція (43 статті). На її основі в часи князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава була створена Розширена редакція (121 стаття). Найбільш пізньою є Скорочена редакція, яка була підготовлена в XV, а, можливо, навіть у XVІІ ст., і увібрала в себе основний зміст Розширеної редакції.

Зміст статей «Руської правди» свідчить про достатньо високий рівень розробки цивільно-правових норм у Київській державі, при цьому спостерігається чітка тенденція їх розвитку. Так, якщо у Короткій редакції майже всі юридичні норми «Руської правди» спрямовані на захист княжого майна, земельної власності великого князя, то у її Розширеній і Скороченій редакціях, крім великокняжих прав, всебічно обґрунтовані і юридично захищені інтереси земельної аристократії, закріплено безправ’я холопів[86] та визначені майнові й особисті права інших категорій залежного населення. Вартим уваги є й той факт, що багато статей містять конкретизацію тлумачення права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя праці, різний інвентар.

Належна увага приділена у «Руській правді» і розробці статей кримінального права. Згідно з їх змістом, поняття «злочин» трактувалося як «образа», незалежно від того, чи це було спричиненням матеріальної шкоди, нанесенням тілесних пошкоджень чи завданням моральних збитків. Припускалося, що суб’єктом злочину могла бути всяка людина, крім холопа. За вчинки останнього ніс відповідальність його господар. Найбільш тяжкими злочинами вважалися пограбування та вбивство. Закон визначав різну відповідальність за будь-який замах на життя осіб, які знаходилися на різних сходинках суспільної ієрархії. Наприклад, за вбивство найбільш знатних людей призначалась подвійна вира[87] (грошовий штраф) – 80 гривен, за основну масу вільних – 40 гривен, за сільського старосту – 12 гривен, а за смерда (селянина – общинника) і холопа – лише 5 гривен. Половина вири (20 гривен) виплачувалася за нанесення тяжких тілесних пошкоджень і вбивство невірної дружини. Що стосується кари за пограбування, то законом передбачалося вигнання злочинця з громади чи перетворення його в холопа, а майно провинника підлягало конфіскації.

У «Руській правді» були регламентовані й інші сфери взаємовідносин громадянина та держави. Такого глибокого і всебічного обґрунтування правових аспектів життя середньовічного суспільства Східна Європа ще не знала. Тому «Руська правда» стала найавторитетнішим юридичним твором європейського рівня, зразком правової культури. Пізніше цей оригінальний правовий документ став основою «Литовського Статуту», широко використовувався при підготовці кодексу законів Московської держави – «Уложения».

У ХІ – ХІІ століттях звичним місцем суду стає князівський двір, де майже щоденно відбувалися судові слухання. Князь чинив суд особисто або через своїх чиновників, яких він сам призначав. Суд відбувався гласно, у присутності представників місцевих общин (громад). Роль судді була пасивною, проте зацікавлені сторони діяли активно. Потерпілий сам вів «звід» судового процесу, процедура якого була детально викладена в «Руській правді». Він же виконував вирок. Справедливе рішення відшукувалось колективно, загальними зусиллями, тому суб’єктивізм судді при винесенні рішення зводився нанівець. Це свідчить про високий рівень судочинства у Київській державі. У країнах Західної Європи подібних аналогів процедури розгляду судових справ майже не існувало.

Князь також керував фінансами, турбувався про їх надходження в скарбницю та контролював державні витрати. У Київській Русі не існувало розмежування між державними прибутками і приватними надходженнями князя: у скарбницю поступали і державні кошти (воєнна добича, данина, мито), і прибутки від князівського господарства. Таке становище у галузі фінансів на той час розглядалося як цілком закономірне, тому що великий київський князь був господарем і спадкоємцем всієї держави, а вона була його власністю.

Високий рівень політичної, дипломатичної і фінансової культури, запровадження з кінця XІ ст. князівського землеволодіння, а з XІІ ст. і – великого індивідуального земельного володіння бояр, сприятливо вплинули на стан соціально-економічних відносин у державі. Прогрес у сфері економіки виявився перш за все у широкому розповсюдженні залізних знарядь праці; в переході від підсічно-вогневої і перелогової системи землеробства до трипільної сівозміни; у значному розвитку ремесла, торгівлі та в містобудівництві.

У Х ст. в багатьох слов’янських землях Європи селяни продовжували користуватися однозубими і багатозубими дерев’яними ралами із залізними наконечниками. У той же час у Київській Русі розпочинає використовуватися плуг, вперше про це згадується в «Повісті временних літ» від 981 р. Його продуктивність була вдвічі більшою, ніж у рала. Плуг з асиметричним лемешем не тільки «підрізав» шар землі, але й перегортав його, що підвищувало ефективність боротьби з бур’янами та шкідниками сільськогосподарських рослин. Оскільки плуг був дуже важким, орали ним тільки за допомогою двох пар волів або коней. Хліб жали серпами; коса-горбуша була не придатною для збирання врожаю (на відміну від більш пізньої «литовки»), тому що не різала, а підсікала рослини під час удару, що вело до значних втрат врожаю. Однак завдяки вдосконаленню знарядь праці та застосуванню більш прогресивних прийомів обробітку землі врожайність зернових досягала в середньому по Русі до 8 центнерів з гектара. Це було великим досягненням для того часу.

Зміни у сільськогосподарському виробництві позитивно вплинули на побут і стан духовної культури сільського населення Київської держави. У 1992 р. вченими Інституту археології Академії наук України були проведені масштабні розкопки поблизу с. Автуничів, що на Чернігівщині. В результаті досліджень було знайдено артефакти, які перевернули погляди багатьох археологів на життя селян часів Київської Русі. До цього часу в Україні проводилися в основному розкопки городищ і курганів, а висновки про життя сільського населення робилися на підставі фольклору і літописів.

Знахідки, виявлені під час цих розкопок, свідчать, що селяни чернігівської «глибинки» жили заможно, не гірше, ніж городяни, вони мали добротні будівлі, займалися не лише землеробством, скотарством, мисливством і бортництвом, як вважалося досі, але й залізоробним і ковальським ремеслами, гончарством, дігтярним і смолокурним промислами, мали зв’язки з іншими землями Русі. Так, на території поселення, площею понад два гектари, знайдено уламки амфор з Причорномор’я, жорна, зроблені з волинського туфу та овруцького шиферу, близько 150 срібних речей, багато жіночих прикрас, виготовлених із заліза, скла, бурштину та коштовних металів, виявлено горни для випалювання глиняного посуду. Експедиції пощастило знайти декілька писал та скалок горщиків з фрагментами підписів гончарів, що розвіює тезу про культурну обмеженість селян і їх суцільну безграмотність.

Результати розкопок дають відповідь ще на одне важливе питання, що цікавить не тільки вчених, але й кожного громадянина сучасної України: «Завдяки чому Київська Русь так швидко досягла високого рівня розвитку?». Сьогодні стає все більш зрозумілим – це відбулося не без допомоги середньовічного села, його високого матеріального і духовного потенціалу.

Вирощуванням продуктів харчування займалися не тільки селяни, але й городяни. Багато з них мали городи, тримали птицю й худобу і поряд з цим займалися ремеслом і торгівлею. Під час торгівлі використовувалися як іноземні монети, так і київські. Спробу чеканити власну монету робили Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Їх «злотники» дорівнювали арабському динару і складали 1/96 частину гривни (1 «злотник» важив 4,266 г. срібла). Однак, з причин того, що на Русі не було родовищ золота й срібла, налагодити чеканку своєї монети їм не вдалося. Як правило, під час грошових операцій розраховувалися шкурками куниць. Так виникла назва еквівалента гривни – «гривна-кун». Згодом її стали прирівнювати 48 «злотникам».

З другої половини ХІІІ ст. появився злиток срібла вдвічі менший за грошову гривну – рубль, який у ХV ст. остаточно витіснив гривну. З ХVІ ст. гривна стає грошово-розрахунковою одиницею, що дорівнювала 10 копійкам. Звідси і бере походження назва розмінної монети вартістю 10 копійок – гривеник.

Третьою реформою, яку провів великий князь київський Володимир Святославович, була новація у сфері релігійних вірувань. Її суть полягає, як відомо, у прийнятті Київською Руссю християнства. Це була, мабуть, найбільш складна і болісна реформа. Тому навколо неї і сьогодні продовжують точитися гострі дискусії щодо її доцільності і тих методів, якими вона реалізовувалася. Проте безперечним є одне: запровадження християнства в Київській державі позитивно вплинуло на прилучення її населення до матеріальних і духовних цінностей античності, Римської імперії, Візантії, Західної Європи в цілому.

Слід мати на увазі, що процес християнізації Русі відбувався специфічно, на нього суттєво впливали особливості світогляду її населення і традиції тогочасного суспільства.

По-перше, християнська релігія прийшла до Київської держави уже усталеною, майже з тисячолітнім досвідом впливу на формування світогляду віруючих. Це, з одного боку, сприяло більш швидкому утвердженню нової релігії, однак з іншого – зустрічало тривалий опір широких мас язичників, які дотримувалися віри своїх предків. Тому християнство нерідко насаджувалося верхівкою держави жорсткими методами, що загострювало ситуацію в суспільстві.

По-друге, сама княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто відхилялася від обраного релігійного курсу, підтримувала давні слов’янські традиції. Звідси – взаємодія християнства та язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього періоду її існування. Як наслідок, поступово склався світоглядний синкретизм, певною мірою відбулося злиття язичництва та християнства. Наприклад, Великдень став головним християнським святом наших предків доби Київської Русі (залишається він таким святом для християн і сьогодні). Однак це свято увібрало в себе і дохристиянські обряди, що безпосередньо пов’язувалися з воскресінням природи, хліборобським господарюванням, поминанням померлих, величанням і віншуванням живих. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало кожну родину, весь рід, плем’я спільним торжеством, налаштовувало їх на творення доброго, справедливого та усунення із життя його вад.

Подібна ситуація виникла і з Зеленими святами, або П’ятидесятницею (присвяченою сходженню Святого Духа на апостолів на початку Христової церкви) – Святою Трійцею[88] – восьмою неділею після Пасхи. Ці християнські свята так і зберегли свою язичницьку назву – «Зелені», тому що під час підготовки до них праукраїнці заквітчували свої хати та господарські будівлі.

Продовжувало користуватися широкою популярністю язичницьке свято Купала. За своєю суттю – це хліборобське свято, яке справлялося на початку жнив. Наші предки вважали, що «сонце у цей час у воді купається», отже вода очищається завдяки силам вогневого характеру. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них, щоб самим очиститися.

Невід’ємним від господарської діяльності було і свято Петра та Павла (29 червня за старим календарем). Відомо, що населення Київської Русі розглядало себе ратаями. Згідно з тогочасним світоглядом, головна роль у цій справі належала святому Петру. Він «зажинав» жито, був сторожем поля, сприяв врожаю і медовому збору, а також орав поле на озимину. Тому день святого Петра вважався великим святом: всі хати прикрашалися, мешканці одягалися у святкове, а повернувшись з церкви, розговлялися. У цей день завжди проводилися «ярмарки на дівчат».

Хліборобські звичаї та обряди християн групувалися також навколо трьох свят: Іллі, Маковея та Спаса. В уявленнях віруючих ці покровителі жнив після запровадження християнства на Русі перебрали на себе ролі Велеса, Перуна та Дажбога і мали значний вплив на достигання врожаю, що теж є свідченням синтезу народної традиції та елементів християнства у світогляді населення Київської Русі.

По-третє, київська влада розуміла, що для підтримання єдності величезної централізованої держави була потрібна розвинена суспільна мораль, в основі якої б знаходились почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість. Формування такої моралі київські князі теж пов’язували з новою релігію та належним рівнем розвитку словесності – жанрів, які б оспівували любов до рідної землі. Але всього цього не могла дати моралі русичів перекладна візантійська і болгарська література, що виникла за інших політичних обставин і на іншому етнічному та історичному ґрунті. Була необхідна своя, вітчизняна література. Актуальність і своєчасність розв’язання цього завдання добре розуміли і київські книжники[89]. Саме їм довелося вирішувати цю проблему, створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, що був і залишався переважно язичницьким, і мав лише деякі вкраплення християнських мотивів. Усе це суттєво вплинуло на формування такої риси давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення практичних питань повсякденного життя, осягнення ролі у ньому релігії і мистецтва, творчої праці, усвідомлення основних постулатів земного призначення людини.

Нашим предкам були глибоко байдужі і чужі пристрасно містичні поривання візантійських мислителів. Тому в староруській церковній літературі став переважати конкретний, практичний інтерес до релігійної філософської проблематики, до питань історії русичів та їх житейської моралі, до апокрифів[90], які містили відображення елементів народної мудрості, мужності і майже казковості. Цей нерозривний зв'язок з рідною землею, життям народу, його мораллю та релігією і надалі буде залишатися характерною рисою вітчизняної філософії і культури. Мабуть, саме цими обставинами і пояснюється той факт, що після запровадження християнства державні і релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії введення у релігійне життя своєї держави окремих елементів самостійності: незалежного від Константинополя обрання митрополитів, встановлення і відзначення своїх релігійних свят, проведення церковних богослужінь старослов’янською мовою. Певною мірою їм це вдалося зробити. Так, вперше, за підтримки Ярослава Мудрого, було обрано київським митрополитом, без погодження з Константинополем, русича Іларіона; проголошено першими національними святими князів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам'ять їх щорічно вшановувалася 24 липня. Цей день вважався на Русі великим святом.

У ХІ ст. у Київській державі з’явилося нове християнське свято на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав Мудрий при хрещенні отримав ім’я Георгія. Сприймаючи це ім’я як покровителя сільськогосподарських робіт, князь наказав «по всей Руси творить праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день». Такого осіннього свята в календарі грецької церкви не існувало, на Русі воно отримало популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів.

Отже, християнство, зустрівшись у Київській державі з новими історичними умовами, істотно змінювалося порівняно з візантійським варіантом. Спочатку воно сприймалося у мирському середовищі крізь призму зовнішньої обрядовості, яка була характерна і для традиційного світогляду язичницького населення Київської Русі, більше того, християнство постійно коригувалося відповідно до принципів цього світогляду. Пізніше, з утвердженням християнства, становленням церковно-монастирської організації та оформленням Київської митрополії, у Київську державу приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінювалися під впливом княжого права.

Такий стан справ у духовно - релігійному житті Київської Русі визначальною мірою відобразився й на інших складових її культури: вона інтернаціоналізувалася на ґрунті і в межах власної традиції та під суттєвим впливом християнства, яке поступово проникало в усі сфери суспільного життя, наповнювало його. Церкви, собори і монастирі перетворювалися на головні осередки громадського й освітнього життя. При них засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Вище духівництво було безпосереднім творцем політики держави: єпископи брали участь у радах князів (князі залучали їх до обговорення важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики), митрополити часто керували київським віче[91] і мали більший вплив на його рішення, ніж деякі слабосильні князі другої половини ХІІ ст. Відповідно до зростання ролі духівництва, зростала і кількість єпархій в державі. На 1240 рік їх було вже 16. Бурхливо розвивалося будівництво церковних споруд, особливо уславився в цій справі Ярослав Мудрий. За часів його князювання Київ ряснів більш як 400 церквами. А всього з Х ст. до 40-х років ХІІІ ст. на Русі було зведено майже 10 тис. великих і малих церков.

Перші церкви на Русі будували з дерева[92]. Кам’яні собори були рідкістю, їх зводили відповідно до візантійського канону [93].

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері (кінець X ст.). На його будівництво Володимир Великий віддавав десяту частину своїх коштів. Приклад великого князя наслідували і городяни, звідси й назва храму – Десятинний. Храм увінчували двадцять п’ять бань[94]. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати величезні хороми церкви. Згодом багатокупольність церков, якої не знала візантійська архітектура, стане характерною рисою давньоруської архітектури. Церква належала до хрещатокупольних храмів. Цей архітектурний принцип зведення культових споруд був запозичений у Візантії і означав перекриття внутрішнього простору церкви зводами у формі хреста, над яким підносився величезний небозвід, що підтримувався арками, опертими на чотири масивні центральні стовпи. Зі сходу храм мав напівкруглі виступи-вівтарі[95], із західної сторони підносилися дві башти, які в єдності з багатокупольним завершенням надавали Десятинній церкві особливої краси, привабливості, урочистості. Сприяв цьому і рельєф місцевості, на якій була споруджена церква, – Старокиївська гора. Храм височів над дерев’яними кварталами міста, а його бані добре проглядалися не тільки з Подолу, але й із Задніпров’я. Усі ці чинники мали значний психологічний вплив на формування релігійної свідомості новонавернених християн, підкреслювали значущість і державний характер нової релігії.

Десятинна церква стала останнім оплотом героїчних захисників Києва та його мешканців від монголо-татарської навали в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомляє, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах церкви, обвалилося її склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від загарбників. Після цієї трагедії вояки Батия ущент зруйнували храм за допомогою стінобитних машин.

У ХІ ст. були побудовані Софійські собори у Києві, Новгороді й Полоцьку, Спасо-Преображенський собор у Чернігові (за своїм стилем цей храм вважається найбільш «візантійським» собором Київської Русі) та Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Композиція цих культових споруд відзначається грандіозним масштабом, яскраво вираженою пірамідальністю, видовищністю та прагненням до витонченої декоративності, що були своєрідними ознаками зодчества епохи Ярослава Мудрого. Сформовані під час зведення цих споруд, принципи архітектури вдосконалювалися в процесі будівництва інших храмів Русі. Перлиною архітектури давньоруських часів безперечно став Софійський собор у Києві, закладений Ярославом Мудрим у 1037 р. і споруджений у 1054 р., в рік смерті свого засновника. Оригінальність його архітектури полягає не тільки у застосуванні нових мистецьких прийомів і форм, але і в не традиційному використанні вже існуючих рішень.

Собор замислювався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Його спорудження також мало на меті реалізацію культурної паралелі найбільшому храму східного християнства – Софії Константинопольській, що повинно було утвердити у суспільній свідомості віруючих ідею наступності Києва (після Візантії) як центра християнської віри. Поняття «Софія» на той час сприймалося як символ християнського вчення і як шлях прилучення до мудрості цього вчення. Тому для новонавернених християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом, а для їх правителів ставали художнім втіленням значно ширших ідей – не лише релігійних, але й політичних, державних. Глибоко зацікавленим у побудові саме таких храмів було і візантійське духовенство, яке розглядало впровадження християнської релігії серед язичників справою своїх рук, а тому Софійські собори ним трактувалися як головні вогнища пропаганди нової релігії.