Українська культура часів козацько- Гетьманської держави

 

 

Немає рабства більш ганебного, ніж рабство духу.

Сенека

 

Період з 1648 р. і до кінця XVIII ст. був переломним в українській історії і мав значний вплив на країни Східної та Центральної Європи. У цей час відбулася Національно-визвольна війна 1648 – 1654 рр., яка за сучасними визначеннями по праву може називатися Українською революцією XVII ст. Її основним результатом було створення української держави, що проіснувала понад 130 років і вирішальним чином вплинула на формування спрямованості, характеру та інтенсивності культурних процесів в Україні. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, величезна міграція населення – все це сприяло відродженню духовної і матеріальної культури українського народу, культурній інтеграції різних регіонів козацько-гетьманської держави.

Однак цей період у розвитку української культури виявився не менш складним і драматичним за попередній.

По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних козацьких державно - політичних інститутів – полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

По-друге, вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розмежованість українських земель. З 1660 р. (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, яке орієнтувалося на Москву, і правобережне - з орієнтацією на Річ Посполиту – в українській історії цей період отримав назву «Руїна») Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі інших держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія). Ці процеси нівелювали етнічні особливості культури, перешкоджали оформленню її складових, характерних для всього українського етносу.

По-третє, негативно позначилися на розвитку української культури постійні війни, що вели за українські землі інші держави. Продовжувалися систематичні напади татар, які тривали до 1783 р. (у цьому році Крим було приєднано до Росії) і приносили небачене лихо українському народові, масово знищуючи і полонізуючи населення України та вщент руйнуючи матеріальні цінності.

По-четверте, економічна і соціально-політична ситуація, що склалася на той час в Європі, висунула перед українським суспільством надзвичайно складне завдання – подолання економічних та політичних перешкод, замкненості та ізольованості, властивих добі середньовіччя. Процеси, пов’язані з подальшим еволюційним становленням феодалізму та зародженням капіталістичного способу виробництва, розвиток ремесла, промислів і поява мануфактур, освоєння нових земель, формування ринкових відносин – все це разом взяте вимагало підготовки освічених людей, професійних кадрів, посилення зв’язків між окремими регіонами, землями, виробниками. Були необхідні матеріальні засоби, грамотні фахівці і нові ідеї та підходи до вирішення проблем, що постали. Вкрай важливу роль у їх реалізації відіграло козацтво.

Отже, козацько-гетьманська доба – це ще один героїчний, яскравий, суперечливий і складний період в історії культури українського народу.

 

 

5.1. Козацтво, його місце та роль в історії культури українського народу

 

Історія козаччини завжди приваблювала культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, але й своїм героїзмом та демократизмом, любов’ю козацтва до волі і рідної землі, його відданістю вірі, присязі і клятві, готовністю захищати правду і справедливість, жертвувати власним життям заради спасіння простих людей. Недарма знаменитий французький письменник, знавець української історії Проспер Меріме, палко пропагував українське козацтво в Європі і з гордістю писав: «… я – козак!».

Означені риси козацтва стали причиною того, що проблема його зародження і сьогодні привертає увагу багатьох вчених і дослідників. Деякі з них стверджують, що козаки – це волоцюги, ватаги п’яних розбишак, які не хотіли працювати і жили лише за рахунок пограбувань та військових походів. Однак це не так. В офіційних джерелах немає жодних підтверджень подібних звинувачень. Що стосується вбивств, крадіжок, перелюбства, несплати боргів, то вони вважалися на Січі великими злочинами, а тому були неприпустимими. Грабежі іноді мали місце, але їх здійснювали виключно втікачі з куренів, яких запорожці самі виявляли й засуджували до страти, майно ж повертали пограбованим, навіть коли ними були вороги. Вживання алкоголю в походах, під час бойових дій, у процесі всіляких військових справ каралося смертю. Такий порядок визначив ще гетьман П. Сагайдачний і його козаки чітко дотримувалися.

Так хто ж насправді були козаки? Неупереджене вивчення історичних документів засвідчує, що це відважні, хоробрі захисники рідної землі, чудові хлібороби, люди, які добровільно виявили готовність служити високій ідеї, громаді, Батьківщині. У ХV – ХVІ століттях українське козацтво сформувалося в самобутній суспільний стан, а на зламі XVI – XVII століть вже заявило про себе на міжнародній арені, впевнено піднявши свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі. Однак головним було те, що козаччина пробудила в українському народі почуття національної самосвідомості та прагнення до відродження власної держави.

Сам термін «козак» – тюркського походження. У «Таємній історії монголів» (1240) так називається вільна людина, яка не пов’язана родинними обов’язками, є членом самоврядної (чоловічої) військової громади і схильна до завоювань. У словнику половецької мови (1303) козаком іменували воїна – стража, конвоїра. Відомий український історик, археолог, етнограф і письменник Д. Яворницький[165] зазначав, що мовознавці у слові «козак» («кайсак») виокремлюють два слова: «кай» – легко і «сак» – в’юк, тобто легко в’ючити. На землях Русі козаки стали освоювати незаселені українські степи за дніпровськими порогами, в районах, що межували з Московською державою, Великим князівством Литовським і Польщею. У прикордонних умовах, находячись між двома ворогуючими соціокультурними світами – світом християнства і світом ісламу – козаки від самого початку вимушені були об’єднуватися у військові громади і бути готовими в будь-який час дати відсіч тим, хто зазіхав на їх незалежність.

На межі XV –XVI століть перші козацькі поселення – зимівники і слободи – виникли на берегах Південного Бугу, Синюхи, Росі, а також на лівому березі Дніпра – вздовж Трубежу, Сули і Псла. Вони також щільно розташувалися обіч сумно відомого «Чорного шляху» вздовж річок Тясмин, що біля Чигирина, і Ташлик, що біля Сміли, а також Конилки та Гірського Тікича, які неподалік Умані. Отож, колискою козацтва була територія сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей. Оскільки основні поселення козаків розташовувалися поблизу Черкас і за дніпровськими порогами, козаків часто називали черкасами чи запорожцями. За цією великою козацькою територією, її прикордонними землями невдовзі закріпилася нова географічна назва – Україна (існують й інші гіпотези походження цього терміна).

Однак бурхливий розвиток козацтва настав після створення Кримського ханства (1443), яке розпочало систематично знищувати міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перша велика навала на Україну кримських татар відбулася у 1482 р., коли вони захопили і зруйнували Київ. У наступні роки їхні напади перетворилися на постійні нашестя. Захистити українські землі могли тільки власні збройні сили. Ними стали українські степові поселенці, котрі у запеклій боротьбі із завойовниками поступово сформували в собі специфічні риси нового типу воїна – спритного і сміливого, мужнього і справедливого, суворого до ворогів і доброго до обездолених, воїна, який уміло володів різними видами зброї і способами ведення партизанської війни. Усі ці риси обумовили особливе місце українського козацтва у сутичках з ворогами. Першими організаторами боротьби проти кримських нападників були князі Дмитро Вишневецький (Байда), Костянтин Острозький (старший), черкаський староста Остафій Дашкевич та ін.

У радянській історіографічній науці часто стверджувалося, що козацькі лави формувалися лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва, та окремих представників незнатного військового люду України, Литви і Польщі, котрі не отримували статусу шляхтичів і з різних причин були змушені займатися військовим промислом. На жаль, цей класовий підхід до з’ясування джерел формування і поповнення козацьких лав і в наші дні нерідко простежується у наукових працях та популярних публікаціях. Однак багато вітчизняних істориків і культурологів заперечують такі твердження і доводять, що козаки з’явилися на історичній арені задовго до закріпачення селян. Ці вчені констатують існування відомостей про Україну як козацький край ще до кріпацтва, у середньовічній Європі, посилаючись при цьому на буллу[166] Папи Григорія ІХ під 1227 р. та на твір Вольтера «Історія Карла ХІІ», в якому він писав: «Україна – край козаків… Україна завжди прагнула свободи» та захоплено розповідав про їхнє життя.

Козацтво за формою і змістом є різновидом європейського лицарства і своїм корінням сягає княжої доби, тобто є спадкоємцем дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Саме цей чинник, мабуть, став підставою для церковних ієрархів назвати у своєму Маніфесті 1621 р. Запорізьке військо наступником лицарства княжих дружин Давньої Русі, а для сучасних культурологів порівнювати Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Дійсно, присвячення свого життя захисту віри батьків, добровільне позбавлення себе постійного спілкування з близькими людьми, втрата затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї – ставати на захист обездоленого, слабкого і гнаного – це насправді лицарство. Звідси – засвоєння чернечих звичаїв і традицій, утвердження культу побратимства і товаришування у свідомості козака виявляються нерозривно пов'язаними з християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Тому саме в козакові, як пише поет і дослідник історії української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини, подібний європейському лицарю чи джентльмену.

Отже, козак – це тип воїна, що поєднує у собі і риси героя, завжди готового до самопожертви, до подвигу і якості лицаря, над усе відданого ідеї свободи, козацькому братству, призначення якого для нього вище, важливіше за кохання і навіть – життя. Не випадково, що згодом в українській ментальності поняття «козак» стало мірилом вартості людини, адже той, кого українці називають козаком, – не обов’язково суто військова людина. Козак – це передусім «справжній чоловік» – мужній, сміливий, доброзичливий, кмітливий і розумний – як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!», тобто людина з високим почуттям власної гідності та щирих патріотичних переконань. Мабуть, саме ці риси козацтва в єдності з республіканським устроєм та демократичними засадами їхнього співжиття дали підстави історикам називати Запорізьку Січ українською Спартою, що започаткувала демократичний тип державності в Україні та випестувала національне військо. Авторитетні свідки тих славетних подій писали про неї як про «державу в державі», яка сама призначала собі правителів, не підкорялася їм, якщо були на те об’єктивні причини, сама свої суди і кари встановлювала, чинила дивні присяги. Звідси стає зрозуміло, чому саме козацтву було під силу взяти на себе місію оборони віри і прав українського народу та організувати подальший розвиток його культури.

Отже, виникнення козацтва стало наслідком існування не тільки кріпосного права, але не меншою мірою й результатом палкого бажання українців відродити свою державу на колишніх просторах Київської Русі. Саме на цьому прагненні формувалася ідеологія збройного опору завойовникам і гнобителям, відбувалось єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження і достатку. Тому в козацьких лавах поруч боролися і вільні селяни, і кріпаки, і ремісники, і шляхтичі, і священики. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і представниками з інших держав. Кожен, хто вливався в козацькі загони, вносив у культурне середовище щось своє: певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок поєднання цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава і різнобарвна самобутня козацька культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Осередком козаччини було Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист козакам і надавали їм змогу споруджувати свої непереборні укріплення. Першу велику фортецю – Запорізьку Січ (городище) – побудував у 1553 – 1556 рр. на острові Мала Хортиця князь Д. Вишневецький (невід. – 1563), якого козаки визнавали своїм першим гетьманом[167] (головнокомандувачем). З тих часів Запорізька Січ з її постійним гарнізоном, що проживав в окремих куренях[168], розглядалася козаками як їхнє головне укріплення і притулок; себе ж козаки стали офіційно називати Військом Запорізьким Низовим. Дружини і діти сюди не допускались.

На Січі склався оригінальний суспільно-політичний та адміністративний лад, його основою стали засади військової демократії. Найвищим органом козацького самоврядування були загальні або, як їх часто називали, військові ради (коло), де вирішувалися такі актуальні проблеми: оголошувалися війна і військові походи, укладався мир, визначалася доля найбільш небезпечних злочинців, щорічно перерозподілялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, обиралася і зміщалася козацька старшина тощо. Збиралися вони регулярно – в перший день січня та на Покрову. Козацька рада могла збиратися і в інші строки, якщо на те була воля товариства.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків існували ще й курінні ради, які частіше звалися «сходками». Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення конкретних питань і термінових справ.

Були також сходки і в межах паланок[169], на яких розглядалися переважно дрібні господарські спори, оскільки їх населення складалося з неодружених козаків, котрі, окрім військової справи, займалися ще й господарством.

На Запоріжжі склалася також і своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. були військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники – охоронець булави, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою щорічно першого січня. До складу військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Першою особою на Січі був кошовий отаман, котрий очолював кіш (центральний орган управління Запорізької Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами). У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Його обов’язки зводилися до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель і військової здобичі, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома чинниками: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.

Другим за рангом був військовий суддя. Його основний обов’язок – здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар керував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази до куренів і паланок, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім’я.

Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, організовував осавул. Обозний відповідав за своєчасне забезпечення Січі боєприпасами і провіантом. Військовий довбиш відав полковими литаврами, за допомогою яких скликали козаків на раду. Всією артилерією керував пушкар, тлумач виконував обов’язки перекладача, інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки, кантаржій був охоронцем мір та ваг (єдиних для Запоріжжя), військові шафарі збирали мито («перевізне») на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару та ін. Військовий охоронець булави, бунчужний і хорунжий відповідали за збереження, відповідно, булави, бунчуків як символу влади кошового отамана, а також військового прапору – хоругви.

Кожен курінь обирав свого курінного отамана. На військовій раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом за свої дії і, в разі провини, рада могла їх позбавити посади і навіть винести смертний вирок.

Отже, демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише у 1789 р., а підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке розглядало волю і рівність священним правом кожного. Ця традиція сягала коріннями ще часів Київської Русі. Демократична система обрання органів влади і багато в чому схожий на чернечий спосіб життя дали підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.

Вже на початок другої половини XVI ст. запорізьке козацтво мало численне військо зі стрункою організацією, яке очолював гетьман. Основною військовою одиницею був полк[170] (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а останні – на десятки. Згодом його чисельність змінювалася і в 30-х роках ХVІІ ст. вона вже складала 1000 козаків. Назва полків походила від назви міст, у котрих знаходилася козацька старшина. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, лука і стріли були й гармати. Січ мала і морський флот, до складу якого входили великі човни – чайки або байдаки. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана і старшини під час бойових дій була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла школа лицарського та військового мистецтва, де постійно навчалися юнаки з усієї України і навіть з інших держав. Літописці і посли держав, з якими Січ підтримувала дипломатичні стосунки, визнавали Військо Запорізьке за краще в Європі.

Крім Запоріжжя, величезна кількість козаків мешкала у порубіжних містах і слободах. Як і січовики, вони ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Чисельність цієї складової козацтва швидко зростала, наприклад, у 30-х роках ХVII ст. половина населення Білої Церкви покозачилася. У Каневі, Корсуні, Чигирині, Переяславі козаків нараховувалося майже дев’яносто відсотків. Така ж ситуація мала місце в інших прикордонних містах. Зрозумівши наростаюче значення козацтва у житті суспільства, польська влада стала виношувати плани підпорядкування його вирішенню своїх завдань. Першим це зробив у 1572 р. король Сигізмунд Август, за вказівкою якого було створено козацький загін з 300 осіб для охорони королівських міст у прикордонній смузі України. Їх прізвища вносилися в спеціальні списки – реєстри, звідси й пішла назва – реєстрове козацтво. Згодом їх чисельність значно збільшилась. Як правило, це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися у дусі козацтва й отримували значну власність та інші привілеї за службу королівській владі. Так почало складатися відносно заможне реєстрове козацтво, яке у матеріальному плані істотно відрізнялося від нереєстрових козаків. З цього часу стосунки між ними складалися по-різному, досягаючи іноді високої напруженості.

Проте слід зазначити, що реєстрові козаки, ставши на службу польському королю, не ополячувалися, не цуралися віри і мови батьків, а, навпаки, свято дотримувалися січових традицій, навіть синів своїх посилали на Запорізьку Січ для військового гарту. Вони не раз, об’єднавшись з селянами та нереєстровими козаками, спільно виступали проти польської шляхти. Завдяки цьому великого розмаху набули козацько-селянські повстання 1591 – 1593рр. під керівництвом Кшиштофа Косинського [171] та в 1594-1596 рр. на чолі з Северином Наливайком [172]. Ці масові заворушення селян і козаків проти соціального і національно-релігійного гніту з боку польської шляхти хоч і зазнали поразки, однак мали велике значення. У них українці набирались досвіду боротьби, гартували свою волю і національну свідомість, готуючись до більш рішучих битв зі своїми ворогами.

Отже, на початку XVII ст. в Україні існувало три гілки козацтва: заможні реєстрові козаки, які були на службі у польського уряду, запорожці, котрі жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козаків, які мешкали у прикордонних містах і слободах, вели козацький спосіб життя, але не мали офіційно визнаного козацького статусу.

У народній пам’яті збереглося багато яскравих постатей козацьких ватажків. Найвидатнішою серед них до Б. Хмельницького, мабуть, була постать гетьмана Петра Конашевича – Сагайдачного (бл. 1570 – 1622), історія життя, політичної і культурної діяльності якого все ще недостатньо вивчена. Однак дослідники української культури єдині в тому, що він був одним з найталановитіших українських полководців, дипломатів, державних діячів та благодійником у розвитку освіти, науки і мистецтва.

Під керівництвом П. Сагайдачного були взяті міста Варна, Очаків, Перекоп, Кафа (Феодосія), Трапезунд та ін. Він здійснив військову реформу, результатом якої стало перетворення ватаг козаків на регулярне військо, і запровадив у ньому сувору дисципліну. Саме за його гетьманства було заборонено пити горілку під час морських походів і баталій на суші. Своєю твердою рукою гетьман навів порядок у війську і підтримував його жорсткими засобами, «щедро проливаючи кров непокірних йому», якщо вони цього «заслужили». П. Сагайдачний виявив себе не лише здібним організатором і вольовим командиром, але й творчим воєначальником. Він приділяв належну увагу вдосконаленню козацького флоту і морських навичок козаків, розробив і постійно вдосконалював тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток військового мистецтва. Тому турки не мали жодного місця на Чорному морі, яким козаки не могли б заволодіти. Все це – заслуга П. Сагайдачного.

Гетьман П. Сагайдачний мав високий авторитет у Європі, з його думкою рахувалися керівники сусідніх держав. Свідомо спрямовуючи енергію козацтва, у першу чергу, на боротьбу з Туреччиною і Кримським ханством, він зарекомендував себе далекоглядним політиком у переговорах з Польщею. Будучи впевненим у тому, що козацьке військо на той час поступалося силою Речі Посполитій і воювати на два фронти ще не могло, П. Сагайдачний не йшов на відкриту політичну конфронтацію з нею. Гетьман використовував свій дипломатичний хист для проведення гнучкої політики відстоювання інтересів українського народу, збираючи козацькі сили для майбутніх баталій. Так, після початку Хотинської війни 1620- 1621 рр. та прохань короля Сигізмунда ІІІ і уряду Речі Посполитої про допомогу у війні з турками, П. Сагайдачний поїхав до Варшави, де передав королю петицію про надання прав і привілеїв православному населенню України та козацькому війську. І певною мірою добився свого. З 1620 р. в Україні відновилася діяльність православної церкви. Завдяки активній підтримці П. Сагайдачного у цьому ж році єрусалимський патріарх Феофан висвятив Й. Борецького на митрополита Київського (згодом єпископом став і М. Смотрицький). Крім того, за сприяння гетьмана у Києві було створено культурно-освітній осередок, до складу якого ввійшли Й. Борецький, М. Смотрицький, Є. Плетенецький, К. Сакович та ін. Цей осередок згодом перетворився на центр розробки ідей національно-культурного відродження в Україні.

У 1621 р. П. Сагайдачний очолив 40-тисячну армію, яка приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків біля Хотину.

Отже, проводячи гнучку політику у відносинах з Польщею, П. Сагайдачний як міг обороняв самостійність Запорізького війська. І лише трагічна смерть не дозволила збутися гетьманським планам – досягти автономії України.

Запорізьке військо допомагало Польщі здобувати перемоги у війнах з татарами і турками, доки польська влада рахувалася з козацькими вольностями. Однак після втрати свого визнаного лідера (П. Сагайдачного) для козаків знову настали складні часи відстоювання своїх свобод (що в основному спирались на норми звичаєвого[173] права). І не лише своїх, бо утисків зазнавало майже все населення України. Ситуація настільки загострилася, що достатньо було іскри, аби відразу спалахнуло повстання. І це відбулося. Повстання очолив чигиринський сотник Зиновій - Богдан Хмельницький (1595 -1657), під керівництвом якого проходила Велика Визвольна війна (1648 – 1654) українського народу проти Польщі. У результаті війни виникла українська держава, що отримала в історичній літературі назву «Гетьманщина», і яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Офіційно держава називалася Військом Запорізьким. Царський уряд уникав вживання терміну «Гетьманщина» і в документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини у різні часи були міста Чигирин, Гадяч, Батурин і Глухів.

На початковому етапі свого існування Гетьманщина номінально була автономією Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Однак фактично козацька держава стала незалежною, а влада її глави – гетьмана розповсюджувалася на значно більшу територію (частину Волині і білоруських земель). Державний устрій Гетьманщини характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, обранням гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою і військовою системами, підтриманням дипломатичних стосунків з іншими державами.

Після Переяславської ради і підписання Березневих статей 1654 р. між Україною і Росією, московський уряд розпочав системне обмеження прав і привілеїв Гетьманщини, звівши їх до стану автономії, повноваження якої постійно звужувались (заборона у 1669 р. відносин з іншими державами, збирання податків у 1666 -1668 рр. здійснювалося лише російськими чиновниками, всі гроші відправлялися тільки в Москву, з кінця XVII ст. призначення гетьмана відбувалося фактично царем і т. ін.).

У 1663 р. козацька держава розділилася на Лівобережну (під контролем Росії) і Правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ було закріплено умовами Андрусівського перемир’я 1667р. В адміністративно – територіальному відношенні Гетьманщина ділилася на полки і сотні. На Правобережжі козацький полково-сотенний уклад проіснував до 1714 р. (з перервами). На Лівобережжі він зберігся до 1782 р. Кількість полків і сотень часто змінювалася – створювалися одні полки, ліквідовувалися інші. Найбільш тривалим виявився поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Кожен з них складався з 7 – 20 сотень.

Міста Гетьманщини користувалися правом самоуправління. Ними керували магістрати і ратуші. Соціальна структура держави включала козацтво, шляхту, духовенство, городян і селян. Провідну роль у державному житті відігравали козацька старшина й українська шляхта, з яких формувалась старшинська рада, котра була дорадчим органом при гетьмані. Їм же належала вирішальна роль і під час проведення генеральних військових рад.

Продовжуючи політику, спрямовану на ліквідацію Гетьманщини, царський уряд створив першу Малоросійську колегію, яка у 1722-1727 рр. контролювала дії гетьмана та уряду Гетьманщини. У 1734 р. посада гетьмана була скасована, в 1750 – відновлена, потім указом Катерини ІІ від 10 (21) листопада 1764 р. була остаточно ліквідована. Гетьманщиною стала керувати друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Румянцев. У 1775 р. була зруйнована Запорізька Січ. З утворенням у 1782 р. Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій України було скасовано, а разом з ним перестала існувати і Гетьманщина.

Однак історію не зміниш, її наказом не скасуєш. Це стосується і здобутків козацтва, які жодним чином не приховаєш. Впродовж півтора століття воно відігравало роль і захисника українського народу, і рушія розбудови своєї держави. Саме з козацьких лав вийшла нова провідна верства українського суспільства – національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе не тільки тягар творення власної державності, але й комплекс проблем розвитку духовності свого народу: реформування освіти, організацію наукових пошуків, у тому числі в галузі природознавства, зведення та реконструкцію храмів і світських споруд, опікування літературою і мистецтвом тощо.

За таких умов поступово мужнів інтелект нації, з’явилася когорта видатних діячів ренесансного масштабу, хоча належали вони вже іншій, новій культурній добі. Проте час вносив свої корективи в оцінку історичних подій. З 20-х рр. XVIIІ ст. у суспільній думці царської Росії розпочинає набирати сили «процес забування» воєнних часів і ролі козацтва в ту героїчну добу, поступово укорінюється думка про війну як справу нехристиянську, згубну. Певною мірою ці процеси були обумовлені відходом із життя учасників і свідків тих подій, величезними матеріальними і людськими втратами, пов’язаними з імперськими війнами, але ще більшою – з політичним курсом царського уряду, спрямованим на знищення (як соціального стану) свого недавнього союзника – козацтва – перед закріпаченням українських селян. Влада не могла забути і підтримки запоріжцями повстання Омеляна Пугачова (1773 – 1775). Попри все негативно вплинула на долю українських козаків зміна пріоритетів у зовнішній політиці Російської імперії.

Після підписання Кючук - Кайнарджийської угоди (1774) Росія отримала вихід у Чорне море, можливість проходу через чорноморські проливи, а також протекторат над Молдовою і Валахією. Це суттєво відсунуло небезпеку від її південних кордонів. Саме в цей час (1775) і з’являється «славнозвісний» указ Катерини ІІ, в якому вимагалося роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель, а саму Запорізьку Січ ліквідувати. Після зруйнування Січі близько п’яти тисяч непокірних козаків переселилися в гирло Дунаю, створивши Задунайську Січ[174] під протекторатом турецького султана. Це була перша хвиля козацької еміграції. Тисячі козаків розселилися потім на берегах Тилігульського і Хаджибейського лиманів (сучасна Одещина), поблизу Очакова, на великих просторах від Бугу до Дунаю, намагаючись у такий спосіб уникнути закріпачення. Цією грізною силою могла в будь-який час скористатись Туреччина. Так виникла ідея про відродження козацького війська, але вже під короною Російської імперії, з числа козаків, котрі залишилися на українських землях. Таке військове формування було офіційно створено у 1788 р. і отримало назву «Військо вірних козаків». У 1791р. воно було перейменоване в Чорноморське [175] козацьке військо.

Суттєві політичні зміни відбулися і на західноукраїнських землях. Тут, унаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), польське панування в Україні завершилося, але значна частина українських земель опинилася у складі Австрійської імперії, що зумовило нові особливості культурного розвитку Галичини й Закарпаття. Ще більше зміцнила свої позиції Росія за результатами війни з Туреччиною (1787 – 1791). Внесок козаків у перемогу Росії в цій війні був вагомим. Ясський мир (1792), підписанням якого завершилась російсько-турецька війна, підтвердив приєднання до Росії Криму й Кубані та розмежував території держав по р. Дністер. Кордони Російської імперії відсунулися на південь ще далі.

Таким чином, актуальність присутності українського козацтва на його історичній батьківщині, згідно з офіційними поглядами царського уряду, відпала. Проте, як стверджувала влада, з’явилася необхідність переселення козаків на Кавказ (у зв’язку з розширенням інтересів Росії в цьому регіоні). Тому у 1792 р. Катерина ІІ наказала отаманові Чорноморського війська перебазувати козаків на нові південні кордони Росії. Вже у 1793 р. чорноморці у складі 40-ка куренів (близько 25 тис. чоловік) переселилися на Кубань. Це поклало початок існуванню Кубанського козачого війська. Головним завданням нового війська стало створення оборонної лінії вздовж усього кавказького кордону Російської імперії та освоєння нових земель. Незважаючи на складні умови життя, різного роду реорганізації, кубанські козаки зберегли запорізькі традиції (обрання козацької старшини, носіння уніформи, специфіка домашнього побуту і т. д.). Переселенці з України складали велику частину козацтва в Єйському, Катеринодарському і Темрюкському полках Кубанської області. До 20-х рр. ХХ ст. (доки навчання в козацьких школах проводилося українською мовою), козаки розмовляли мовою своїх предків (українською, на східному діалекті). Досі на Кубані, особливо в станицях і на хуторах, зберігається інтерес до духовного спадку своїх українських предків, а в усній мові їх мешканців утримується багато українізмів, що підтверджує нерозривний зв’язок епох і людей.

Так, в умовах глибоких соціально-політичних та економічних змін і в стані розчарування українське козацтво сходило з вітчизняної історичної арени, що віддзеркалилося на змісті поезії, прози та живопису України кінця XVIII ст.

Отже, аналізуючи історію Гетьманщини, є всі підстави стверджувати, що період з середини ХVІІ і майже до кінця ХVІІІ ст. – це справжня епоха в розвитку української культури. Проте шлях до цих здобутків виявився довгим і занадто складним. Продовжуючи традиції давньоруської культури, в ХV – першій половині ХVІІ ст. українська культура опинилася в умовах, що, здавалося, повинні були б спричинити її зникнення, асиміляцію з культурами інших народів. Але в українців знайшлися сили, які забезпечили не тільки її виживання, але й подальше піднесення як самобутньої культури, з властивими лише їй рисами. Розвиток української культури відбувався під вирішальним впливом і в безпосередньому взаємозв’язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, апогеєм якого стала війна 1648 – 1654 рр. Саме з козацькою ідеологією свободи, розкутості сил, волі, суто козацьким викликом різним ворожим силам, був пов'язаний весь процес перегляду, зміни духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав під час цієї героїчної й водночас трагічної доби. Цей процес торкнувся всіх складових духовного життя, особливо реформування церкви, освіти і науки.