Розділ 5. Фінанси населення 4 страница

Фондові біржі відіграють надзвичайно важливу роль як в еконо­мічній та фінансовій системі окремих країн, так і в міжнародній еко­номіці та міжнародних фінансах. Через них проходять величезні фі­нансові ресурси, доступ до яких складний. їх можуть отримати тільки найбільш потужні, надійні й стабільні емітенти, які мають ви­сокі фінансові результати. Стабільність у світі багато в чому зале­жить від урівноваженості попиту і пропозиції на фондових біржах, що є основою регулювання біржової діяльності. На відміну від бан­ків, які самостійно визначають напрямки вкладення своїх ресурсів, фондова біржа не може адміністративними методами регулювати грошові потоки. Однак хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, вони при цьому керуються насамперед біржовим котируванням цінних паперів.

При продажу і купівлі акцій на фондових біржах основними по­казниками, що визначають активність фондового ринку, є біржові індекси (табл. 6.1)*.

Таблиця 6.1 Порівняльний опис українських фондових індексів

 

 

 

Індекс	Компанія, що розраховує індекси	Галузь, що включається до розрахунку індексу	Кількість емітентів цінних паперів	Методика розрахунку	Котирування	Розрахунок індексу
§ Й с	о н а о С
Business	Business	Загальний	4-8	Зважене	ПФТС	Щотижня	01.08
Partners	Partners	(охоплює різні галузі)
INDEX-	Societe	Те саме	Близь-	Зважене	ПФТС	Те саме	01.08
SGU	Generale Ukraine		ко 15	середнє	і власні угоди
ProU-50	Prospect Investments	««		Те саме	ПФТС, телефон­ний ринок	До серпня щотижня, потім щоденно	01.01
Wood-15	Wood & Co	««		««	ПФТС	Те саме	13.06
Company
KAC-галузеві	Альфа-Капітал	Металур­гійна,	3-Ю	««	Те саме	««	29.08
індекси		хімічна, енергетич­на, нафто­газова, машино­будівна
КАС-20(s)	Те саме	Загальний		Середнє арифме­тичне	««	««	01.01
КАС-	««	Те саме		Те саме	««	««	09.06
20(w) ПФТС-	ПФТС	««	Близь-	««	««	««	01.10
індекс			ко 20

* Інформацію про індекси можна знайти в тижневику "Бизнес", "Українській інвестиційній газеті", інформаційних випусках "Фондовий ринок та інвестиції" (Інтерфакс-Україна).

Однією з функцій біржі є реєстрація курсів цінних паперів і пуб­лікація їх у курсовому бюлетені. Публічність курсів полегшує емітен­там цінних паперів з'ясовувати умови і доцільність нових випусків, дає можливість власникам паперів швидше орієнтуватися у кон'юнк­турі фондового ринку. Крім публікації середніх курсів кожного виду цінних паперів, які перебувають в обігу на біржі, розраховуються і публікуються середні курси акцій певних груп компаній, а також усіх компаній, зареєстрованих на біржі. Серед цих показників найвідомі-ші такі: на біржі в Нью-Йорку — індекс Доу-Джонса, у Токіо — ін­декс Ніккей, у Франкфурті-на-Майні — індекс ФАЦ, у Лондоні — "Файненшнл Тайме" і "Рейтер"*.

Сприяючи раціональному руху, розподілу і перерозподілу фінан­сових ресурсів між окремими емітентами різних галузей, регіонів та країн, фондові біржі, як і комерційні банки, стимулюють економіч­ний розвиток країни. Вони дають змогу вчасно відслідковувати про­цеси, які характеризують стан економіки та фінансової системи і приймати відповідні рішення. Тому провідні фондові біржі (Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж, Франкфурт, Копенгаген) стали світо­вими фінансовими центрами, від ситуації на яких значною мірою за­лежить фінансова політика всіх країн світу.

Фондові біржі існують у багатьох країнах світу. Найбільшими з них за розмірами обігу цінних паперів і кількістю членів є Нью-Йоркська і Токійська. Найстаріша фондова біржа, що функціонує в Амстердамі, була заснована в 1608 р. У Росії торгівля цінними паперами здійснювалась на товарних біржах, і тільки на найстарішій (1703 р.) Петербурзькій біржі в 1900 р. було створено спеціальний фондовий відділ для торгівлі цінними паперами, відокремлений юри­дично від товарної торгівлі. Історично російська фондова торгівля була пов'язана передусім з державними цінними паперами. На Петербурзькій біржі торгівля ними розпочалася після випуску пер­ших внутрішніх державних позик 1809 і 1811 p., а торгівля акціями та облігаціями акціонерних товариств — у 30-х роках XIX ст.

* Індекси Доу-Джонса — це середні показники за цінами акцій найбільших компаній, зареєстрованих на Нью-Йоркській фондовій біржі (30 промислових компаній, 20 транспортних фірм, 15 фірм паливно-енергетичної і комунальної інфраструктури), і агрегатний показник усіх 65 компаній. Найважливіший з них — індекс акцій промислових компаній, який надзвичайно популярний серед вкладників і використовується біржами інших країн.

Особливо швидко біржовий фондовий обіг почав збільшуватись у другій половині XIX ст. у зв'язку із значним поширенням держав­ного кредиту і розвитком акціонерного підприємництва. У 1913 р. державні цінні папери разом з акціями російських залізниць* стано­вили 4/5 загального обсягу цінних паперів фондового відділу Петер­бурзької біржі.

Під час Першої світової війни біржі у країні були закриті. Після Лютневої революції 1917 р. Московську біржу було відкрито, але вона працювала лише кілька місяців. У Радянській республіці біржа відкрилась у 1921 р. А через два роки при Московській товарній бір­жі було організовано перший в республіці фондовий відділ.

У наступні роки право на заснування фондових відділів було на­дано ще дев'яти найбільшим товарним біржам. У 1926 р. загальний обіг фондових відділів при товарних біржах за операціями з цінни­ми паперами досяг 200 млн крб. Проіснували радянські біржі недов­го. На початку 30-х років XX ст. в умовах переходу до командно-адміністративної економіки та з ліквідацією фінансового ринку у країні біржову діяльність було припинено.

Вивчення й аналіз світового досвіду функціонування механізмів і складових фондового ринку відіграють важливу роль у становленні та розвитку українського фондового ринку і мають сприяти його пе­ретворенню на джерело фінансування вітчизняної економіки й засіб відображення економічної та політичної ситуації у країні.

У кожній країні існує національна, історично сформована систе­ма бірж, проте вони мають і спільні ознаки. Так, для всіх країн при­таманні: • єдина структура інституційних учасників ринку цінних паперів — комерційні банки, страхові та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства тощо, але з певними відмінностями. Так, в Японії всі банки працюють на ринку цінних паперів і вони є головними інвесторами промисловості, тоді як у США на фондовому ринку працюють тільки інвестиційні банки, а комер­ційним банкам заборонено виконувати операції з цінними паперами;

* Залізничні компанії як формально приватні акціонерні компанії перебували під повним контролем уряду, який, зокрема, гарантував виплату мінімального дивіденду за їх цінними паперами.

• значний розвиток фондових бірж і жорсткі правила лістингу при допуску акцій компаній до котирування на біржовому ринку;

• широке використання похідних цінних паперів — ф'ючерсів, опціо-нів тощо. Панівною формою торгівлі стають ф'ючерсні біржі.

У світі дедалі поширюється комп'ютеризація біржової та поза-біржової діяльності. Відбувається інтеграція фондових ринків у єди­ний електронно-комп'ютерний ринок.

Торгівля цінними паперами в Україні, як і в інших країнах світу, здійснюється на біржовому фондовому ринку (Донецька фондова біржа, КМФБ, УМВБ, Кримська фондова біржа, УФБ) і позабіржо-вому (ПФТС, "телефонний ринок", міжбанківські операції з цінними паперами), де відповідно до чинного законодавства обертаються па­йові, боргові та похідні цінні папери.

Перша фондова торговельна система працює через електронну торговельно-інформаційну мережу. Наявність торговельної позабір-жової системи актуальна для ринку цінних паперів України. По-пер­ше, нині вона є альтернативою біржам, що не працюють, концентрує попит-пропозицію на цінні папери, яким мають змогу користувати­ся торговці з 16 міст України. По-друге, асоціація має кодекси (арбі­тражний, дисциплінарний, етичний), дотримання яких є гарантіями (звичайно, умовними) при здійсненні операцій у межах системи. По-третє, асоціація має статус саморегулівної організації, що дає змогу виходити на державні регулюючі органи з ініціативами взаємодії з багатьох питань ринку цінних паперів і захищати права своїх членів.

Інфраструктура валютного ринку. В інфраструктуру сучасного валютного ринку входять валютні біржі, брокерські фірми, дилерсь­кі контори, що поєднують посередницькі послуги з консультаційни­ми, продажем інформації тощо. Система торгівлі валютою наблизи­лась до вимог світового ринку, де багато операцій здійснюються на міжбанківському ринку. Центральним валютним ринком вважаєть­ся Українська міжбанківська валютна біржа та її філії у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі та Львові. Поряд з УМВБ пра­цює також Кримська міжбанківська валютна біржа. Система цифро­вого зв'язку, що об'єднує всі філії біржі, дає змогу в реальному часі здійснювати швидкісний обмін інформацією під час торгів.

Валютний ринок України на всіх своїх сегментах (біржовому, позабіржовому та готівковому) має розвивати інфраструктуру шля­хом "диверсифікованого" проникнення в усі регіони країни і ство­рення регіональних валютних ринків, що функціонують.

Ринок дорогоцінних металів, коштовного каміння та інших об'єктів реального інвестування. З пошуком оптимальної інституціональної структури ринку банківських металів пов'язана необхідність ство­рення в Україні ринку дорогоцінних металів*. Наявність і кількість природних запасів дорогоцінних металів не є обов'язковою переду­мовою розвитку ринку золота. Ні Великобританія, ні Швейцарія, де розміщені центральні ринки світу, не належать до золотодобувних країн. Передумови успішного розвитку в Україні торгівлі дорогоцін­ними металами існують. Виявлено і класифіковано 236 родовищ зо­лота. Серед них найперспективніші Мужиївське (Закарпаття), Трав­неве (Одещина), Нікопольське родовища. Кількість потенційних учасників ринку золота в Україні зменшилась, оскільки промислові підприємства зменшили обсяги випуску продукції, яка містить доро­гоцінні метали. 95 % промислового споживання золота припадає на ювелірну промисловість (8-9 великих підприємств, решта — дрібні майстерні та фізичні особи, які мають дозвіл Міністерства фінансів України на роботу з дорогоцінними металами і використовують здебільшого срібло). Запаси, які вдалося створити в Україні за раху­нок переробки вторинної сировини, можуть цілком задовольнити потреби виробників.

В Україні створені сприятливі умови для ввезення дорогоцінних металів, а географічне розміщення Києва сприяє його становленню як регіонального центру торгівлі золотом. На думку спеціалістів, на пер­шому етапі слід зосередитися на торгівлі дорогоцінними (банківськи­ми) металами тільки на Українській міжбанківській валютній біржі.

Інфраструктура ринку нерухомості. У своєму розвитку україн­ський ринок нерухомості пройшов певні етапи. Серед них основ­ними є формування первинного та вторинного ринку житла, ринку комерційної нерухомості, формування ринку землі, що був започат­кований Указом Президента України "Про продаж земельних діля­нок несільськогосподарського призначення".

Крім продавців і покупців інфраструктуру ринку житла утво­рюють агентства нерухомості (ріелтерські фірми); оцінники житла: банки, що кредитують та фінансують житлове будівництво, креди-

* Банківські метали — це дорогоцінні метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи) у зливках і порошках, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів і атестовані сертифікатом якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

тують купівлю житла і здійснюють іпотечні операції; юристи, які спеціалізуються на операціях з нерухомістю; страхові компанії; інформаційні (у тому числі рекламні) структури. Нині єдиним джере­лом інформації про ринкові ціни житла є масові дані про пропозицію житла для продажу. Саме ними користуються державні структури, що діють на ринку житла; будівельні підприємства, які працюють на пе­рвинному ринку житла; ріелтори. Ріелтерські структури або біржі систематизують інформацію і створюють електронні банки даних про первинний і вторинний ринки житла. Найбільшим банком да­них пропозиції житла для продажу в Україні є банк Комп'ютерної мережі нерухомості Києва, що була створена агентством нерухомо­го майна "Янус" у 1996 р. Зведена інформація про ситуацію у сфері житла забезпечує прозорість ринку житла, що сприяє його станов­ленню і функціонуванню.

Український ринок нерухомості не має таких обсягів і не розви­нений такою мірою, як, наприклад, ринок нерухомості США. Крім того, відсутність офіційних достовірних даних про обсяг здійснених на ринку операцій з нерухомістю суб'єктами цього ринку не дає змо­ги оцінити реальний оборот за операціями з нерухомим майном і відповідно ринкову вартість комерційної нерухомості.

Податок на нерухомість у вигляді податку з володіння нерухо­мим майном був одним з найстаріших відомих фінансовій науці ви­дів податків. Насамперед це пояснюється тим, що володіння нерухо­містю здавна вважалось ознакою багатства, яке належало певним особам, і відповідно ставало об'єктом уваги фіскальних органів дер­жави. Крім того, справляння такого податку було простим. Завжди можна було чітко визначити об'єкт оподаткування, оскільки він іс­нував у фізичній формі, мав певні розміри, фізичні характеристики. Легко було встановити й платника податку, яким міг бути як влас­ник нерухомості, так і орендар. До того ж приховати його від опо­даткування було неможливо.

Перспективи розвитку оподаткування нерухомого майна в Укра­їні безпосередньо пов'язані з розвитком системи місцевих податків і зборів. Економічні реформи в Україні, розвиток інститутів само­врядування, розширення їх функцій та обов'язків призвели до необхідності визначення реальних джерел доходів місцевих бюдже­тів. Існуюча практика використання в міжбюджетних відносинах ре­гульованих та закріплених доходів не дає змоги створити реальну

фінансову базу для органів місцевого самоврядування і відповідно наповнити реальним змістом задекларовану самостійність місцевих органів влади та управління.

Місцеві органи влади мають реальні важелі впливу на платників податку завдяки тому, що до доходів від нерухомості застосовуєть­ся юрисдикція регіону, на території якого вона розміщена і яку не­можливо застосувати до інших видів доходів фізичних і юридичних осіб. Розмір податку на нерухоме майно і порядок його стягнення суттєво впливають на цінову політику суб'єктів ринку нерухомості через збільшення витрат власників чи орендарів на утримання неру­хомості. Крім того, ураховуючи, що останнім часом ціни на нерухо­мість, особливо на земельні ділянки, постійно підвищуються (через природне обмеження земельних ресурсів), вкладення вільних фінан­сових ресурсів у нерухомість мають на меті отримання суто спекуля­тивних доходів, що, у свою чергу, не дає змоги ефективно викорис­товувати наявні земельні ділянки. Встановлюючи відповідні ставки оподаткування, органи влади впливають на інші сфери діяльності, пов'язані з використанням та будівництвом нерухомості, стимулюю­чи розвиток того чи іншого сектора ринку нерухомості.

У податковій системі України податку на землю вже належить певне місце, що забезпечує надійні надходження до державного бюд­жету. Тому подальший розвиток податкових відносин має відбува­тися шляхом введення спеціального податку на інші частини нерухо­мості (те, що називається капітальним поліпшенням на землі). У цьому зв'язку необхідно з'ясувати, що має бути джерелом сплати податку з цих видів нерухомості. Законодавчо не вирішено, що ви­пливає з розуміння нерухомості як єдності землі й усього, що на ній розміщено, — це визначення земельної ділянки фінансовим активом і відображення її у балансі суб'єктів підприємницької діяльності. По­даток на нерухомість як капітальне благо має кореспондуватися з податком на прибуток. Підприємство зобов'язане сплачувати біль­ший податок.

Щодо фізичних осіб Кабінет Міністрів і Податкова адміністрація України не розробили ще скоригованих методик розрахунку варто­сті квартир, будівель тощо. Нерухомість, що використовується як споживче благо, стає, з одного боку, результатом нагромадженого доходу (що оподатковується на етапі його формування), а з іншо­го — це багатство, яке відтворюється і забезпечує певний рівень спо­живання.

Застосування таких фінансових інструментів, як закладні, іпотеч­ні сертифікати і облігації, сприятиме розвитку фінансового ринку України загалом, а також його складової — ринку нерухомості. За­конодавча невизначеність інституту приватної власності на землю обмежує її включення до обігу на фінансовому ринку України, що стримує його розвиток. Подальший розвиток ринку нерухомості в Україні потребує законодавчого закріплення приватної власності на землю, здійснення ліберальної податкової політики при будівництві об'єктів нерухомості та їх реалізації на вторинному ринку, створен­ня нових фінансових інструментів, які б дали змогу використати особливості нерухомості як фінансового активу.

До основних чинників, що впливають на формування інфра­структури фінансового ринку, належать загальноекономічна ситуа­ція у країні та за її межами; рівень життя та заощаджень населення; кон'юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Дія цих чинників визначає поведінку фінансових інститутів у ринковому середовищі, формує їх стратегію і тактику, окреслює можливості просування на ринку фінансових послуг у межах певної території. Розвиток інфраструктури фінансового ринку України має відбувати­ся за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки на­шої країни.

6.5. Фінансові посередники і їх функції

Існують три різні способи переміщення капіталу від тих, хто має заощадження, до тих, хто їх потребує: пряме (безпосереднє); непряме через інвестиційні банки (компанія продає свої акції та облігації інве­стиційному банку, який, у свою чергу, продає ці самі цінні папери компаніям і особам, що мають заощадження) і непряме з використан­ням фінансового посередника (спочатку посередник купує кошти у тих, хто має заощадження, в обмін на власні цінні папери, а потім використовує ці кошти для придбання і збереження цінних паперів компанії). Наприклад, той, хто має заощадження, може покласти в банк певну суму у гривнях, одержуючи замість цього від нього ощадний сертифікат, а потім банк може позичити гроші якомусь під­приємству у вигляді іпотечного кредиту (під заставу нерухомості). Отже, фінансові посередники в буквальному розумінні утворюють нові форми капіталу — у розглядуваному випадку ощадні сертифі-

кати, які є якісними цінними паперами, що зберігаються багатьма особами із заощадженнями. Наявність фінансових посередників зна­чно підвищує ефективність ринків коротко- і довгострокового пози­кового капіталу.

Фінансовий ринок пов'язаний з кваліфікованим посередництвом між продавцем і покупцем фінансових активів. Такі фінансові посе­редники добре обізнані з поточною фінансовою кон'юнктурою, умо­вами укладення угод, різними фінансовими інструментами і в най-коротші терміни можуть встановити зв'язок між продавцями і покупцями. Фінансове посередництво сприяє прискоренню не тільки фінансових, а й товарних потоків, забезпечує мінімізацію пов'язаних із цим суспільних витрат.

Фінансові посередники практично створюють нові фінансові ак­тиви. Вони допомагають приватним особам, що мають заощаджен­ня, диверсифікувати їх (вкладати капітал у різні підприємства). Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.

Як правило, фінансові посередники — це великі структури. До них належать банківська система, небанківські кредитні інститути, контрактні фінансові інститути.

Винятково важливу роль у господарській структурі країни з роз­виненими ринковими відносинами відіграє банківська система. Остання організовує й обслуговує рух основного атрибуту ринку — капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перелив у сфери суспільного виробництва, де виникає дефіцит капіталу. У конкурен­тоспроможному світі банки є звичайними посередниками, які врахо­вують потреби і можливості позичальників та кредиторів. Конку­рентоспроможна банківська система в загальній структурі рівноваги відіграє пасивну роль.

У західних країнах комерційні банки — це одна з найстаріших та найпоширеніших груп фінансово-кредитних установ*, які виконують більшість фінансових операцій і надають послуги, відомі у підприєм­ницькій практиці. Основними функціями, які виконують комерційні банки, є зберігання коштів і укладення угод з управління коштами та цінними паперами.

* Фінансово-кредитна установа — це юридична особа, що здійснює одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від населення.

Банки як інформаційні процесори. У процесі забезпечення зберіган­ня коштів і функцій укладення угод комерційні банки збирають, об­робляють, модернізують і контролюють інформацію про своїх клієн­тів, особливо про позичальників. Комерційні банки мають високу репутацію як інформаційні процесори. Існування комерційних бан­ків фактично можна пояснити їх здатністю ефективно здобувати інформацію, що становить інтерес для позичальника. Якість цих інформаційних потоків є критичним чинником, що визначає ефек­тивність і якість діяльності банку. Обробка інформації звичайно є важливою складовою банківської діяльності.

Банки як фірми, що надають фінансові послуги. Комерційні банки надають такі основні види послуг: надання коштів у позику, продаж і обслуговування платіжних карток і дорожніх чеків, обмін валюти, довірче управління фінансовими активами, переказ грошей, торгів­ля цінними паперами, фінансовий лізинг, надання гарантій та пору­чительства.

Банки одночасно відіграють роль покупця і продавця наявних у суспільстві тимчасово вільних коштів. Оскільки в ринковій економі­ці існує кілька джерел позикових коштів — комерційний кредит, по­зики на основі емісії облігацій та інших цінних паперів, банки крім прямого кредитування здійснюють і опосередковане. Вони не тільки кредитують позичальників, а й надають посередницькі послуги для одержання позик у третіх осіб. До таких послуг належать, зокрема, надання гарантій і консорціальні операції (кредитні операції, що здійснюються для одного клієнта двома або кількома банками). До­даткові послуги мають на меті максимально задовольнити індивіду­альні потреби клієнтів і в такий спосіб стимулювати вкладення в ко­мерційний банк. Зазначеними послугами є консультування в галузі бухгалтерського обліку і фінансового контролю; аналіз кредито­спроможності; посередництво в операціях з цінними паперами; тра­стові операції (управління майном за дорученням клієнта). Серед но­вих у сфері традиційних банківських послуг є факторинг; чековий споживчий кредит; кредитні картки; лізинг.

У широкому розумінні комерційним вважається будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке тракту­вання комерційного банку характерне для української практики, де всі банки, крім національного, по суті, комерційні. У вузькому розу­мінні комерційним є банк, який виконує повний набір базових бан­ківських операцій і єдина мета якого — одержання максимального

прибутку. Так комерційний банк характеризується у банківській сфері Німеччини, США та інших країн, де поряд з комерційними банками діє багато інших банків другого рівня, які не називаються комерційними.

У світовій практиці вироблено два принципи побудови комерцій­них банків: спеціалізації, коли банківська діяльність обмежена пев­ним видом операцій або сектором грошового ринку, і універсальнос­ті, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку усуваються.

З огляду на досвід західних країн усі універсальні банки можна об'єднати у три групи: комерційні (у вузькому розумінні), ощадні та кооперативні. Ці групи банків різняться за правовою формою, набо­ром клієнтури і цілями діяльності. Першу групу універсальних банків утворюють вже розглянуті комерційні, другу — ощадні інститути. У різних країнах вони по-різному називаються і класифікуються*. Тре­тю групу універсальних банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки), подібні за характером діяльності до ощадних банків. Відмітна ознака кредитних товариств як окремого виду уні­версальних банків полягає в тому, що їх діяльність базується на па­йових внесках і депозитних вкладах своїх членів, яким надаються ці кошти в позики — коротко-, середньо- та довгострокові. Проте останнім часом ці банки не обмежуються обслуговуванням тільки своїх членів, а істотно наблизилися за характером діяльності до зви­чайних комерційних банків.

Спеціалізовані банки на відміну від універсальних функціонують у вузьких секторах грошового ринку або виконують обмежену кіль­кість банківських операцій, де вимагаються особливі технічні прийо­ми та спеціальні знання. Найчастіше спеціалізовані банки працюють у таких секторах ринку: споживчого кредиту; іпотечного кредиту; сільськогосподарського кредиту; залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу; у зовнішньоекономічній діяльності; у сфері інвестування капіталу; у житловому будівництві.

Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах істотно різняться за назвою, структурою, характером діяльності. Найпоширеніші спе­ціалізовані банки: іпотечні; будівельні ощадні (каси); інвестиційні компанії; підтримки; гарантійні; розрахункові (клірингові) палати.

* В Україні мережа ощадних інститутів подана одним банком — Ощадним, який за кількістю філій і працівників є найбільшим банком і займає домінуючі позиції на ринку заощаджень.

Небанківські кредитні інститути. На сучасному етапі в Україні склалася дворівнева структура кредитної системи. Поступово фор­мується позабанківська сфера грошового обігу: дозволено комерцій­ний кредит і використання векселя, формуються фондові біржі з мережею брокерських контор, розгалужена система торговельних посередників (торговців цінними паперами) тощо. У країнах з розви­неними ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути подані лізинговими, факторинговими компаніями, кредит­ними спілками, касами взаємодопомоги. Підвищенню ролі спеціалізо­ваних небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три фактори: збільшення доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціаль­них послуг, які не можуть надавати банки.

Основні види діяльності цих установ на ринку фінансових послуг зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів че­рез облігаційні позики корпораціям і державі, іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги, мобілізації капіталу через усі види акцій.

Контрактні фінансові інститути. До них, як правило, належать інвестиційні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, позиково-ощадні асоціації та благодійні фонди.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії — різновид фінансо­во-кредитних інститутів, поширених у західних країнах. їх капітал утворюється на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов'язань). Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні і за кордоном. Таким чином, ін­вестиційні компанії є посередником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають і продають цінні папери з метою одержан­ня прибутку на вкладений капітал.

За типами вирізняють відкриті, інтервальні та закриті інвестицій­ні фонди, або інститути спільного інвестування (ІСІ). Відкриті ІСІ безперервно купують і продають власні цінні папери (акції чи інвес­тиційні сертифікати) за ринковою ціною, яка визначається щодня ді­ленням вартості чистих активів ІСІ на кількість цінних паперів в обі­гу. Отже, в такий спосіб досягається високий рівень ліквідності цінних паперів, емітованих відкритим ІСІ, але вони не можуть віль­но обертатися на ринку цінних паперів. Інтервальні ІСІ викупову­ють власні цінні папери час від часу, але не рідше одного разу на рік.