Розділ 5. Фінанси населення 3 страница

Покупцями дорогоцінних металів і коштовного каміння є ті самі суб'єкти, що й продавцями.

На ринку нерухомості основні суб'єкти поділяються на учасників первинного і вторинного ринку нерухомості.

Продавцями на первинному ринку нерухомості є поодинокі буді­вельні фірми і муніципальна влада; на вторинному — ріелтерські фірми, приватні особи, які прагнуть поліпшити стан свого житла або матеріальне становище, особи, які від'їжджають в еміграцію. На вторинному ринку житла виокремлюється орендний сектор. Здаван­ня житла в оренду практикується як приватними власниками, так і муніципальною владою.

Покупцями житла є ріелтерські фірми, юридичні та фізичні осо­би. Окрім продавців і покупців інфраструктуру ринку житла утво­рюють агентства з нерухомості (ріелтерські фірми); оцінники житла; банки, що здійснюють кредитування та фінансування житлового будівництва, кредитування купівлі житла та іпотечні операції; юри­сти, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю; страхові компа­нії; інформаційні (у тому числі рекламні) структури.

6.3. Інструменти фінансового ринку

Загальна характеристика основних інструментів фінансового ринку. Виконуючи операції на фінансовому ринку, його учасники ви­бирають відповідні фінансові інструменти — фінансові документи,

що обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку. Фінансові інстру­менти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, на сучасному етапі дуже різноманітні.

За окремими видами фінансових ринків розрізняють певні інстру­менти, що обслуговують їх. Розглянемо основні з них.

Інструменти ринку позикових капіталів: гроші й розрахункові до­кументи, які обертаються на грошовому ринку.

Інструменти ринку цінних паперів: різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, осо­бливостями емісії та обігу затверджується відповідними норматив­но-правовими актами).

Інструменти валютного ринку: іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслу­говують цей ринок.

Інструменти страхового ринку: страхові послуги, які пропону­ються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові докумен­ти та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Ринок золота (срібла, платини) і коштовного каміння: зазначені цінні метали і коштовне каміння купують з метою формування фі­нансових резервів і тезаврації; це також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок.

Інструменти ринку нерухомості: цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За терміном обігу розрізняють такі фінансові інструменти:

• короткострокові (з періодом обігу до одного року), вони най-численніші й призначені для обслуговування операцій на ринку грошей;

• довгострокові (з періодом обігу понад рік) так звані безстрокові фінансові інструменти, кінцевий термін погашення яких не встанов­люється (наприклад, акції); ці фінансові інструменти обслуговують операції на ринку капіталу.

За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти по­діляються на такі:

• без подальших фінансових зобов 'язанъ, тобто інструменти, за якими
подальші фінансові зобов'язання не виникають; як правило, вони
є предметом безпосередньо фінансової операції і при їх передаванні
покупцеві продавець не несе щодо них додаткових фінансових
зобов'язань (наприклад, валютні цінності, золото);

• боргові, що характеризують кредитні відносини між їх покупцем і

продавцем й зобов'язують боржника погасити в передбачені терміни

їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у вигляді

відсотка (якщо ця винагорода не входить до складу номінальної

вартості боргового фінансового інструменту, який погашається).

Прикладами боргових фінансових інструментів є облігації, векселі,

чеки.

Крім державних (див. підрозд. 6.2) в Україні випускаються облі­гації підприємств.

Облігації можуть випускатися підприємствами всіх передбачених законодавством України форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами. Акціонерні товариства мо­жуть випускати облігації в розмірі, що не перевищує 25 % розміру статутного фонду і лише після оплати всіх випущених акцій.

Емісію облігацій можуть здійснювати практично всі юридичні особи, за винятком інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, яким це заборонено Законом України "Про інститути спільного ін­вестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди".

Вексельний обіг є невіддільною складовою ділового життя сус­пільства. Незалежно від того, яку функцію він виконує (засіб плате­жу, інструмент кредиту), взаємовідносини учасників вексельного обігу регулюються особливими нормами вексельного права.

Хоча вексель здавна використовували в міжнародних розрахун­ках, національні законодавства, що регулюють вексельний обіг у різних країнах, суттєво різняться. З огляду на це на Женевській кон­ференції 1930 р. було уніфіковано норми вексельного права і вироб­лено Конвенцію, якою встановлено Єдиний вексельний закон про переказний і простий вексель.

Країни, що підписали Конвенцію або приєднались до неї, взяли на себе зобов'язання ввести в дію на своїх територіях Єдиний век­сельний закон.

Згідно із ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову бір­жу" векселем визнається цінний папір, який засвідчує безумовне гро­шове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку ви­значену суму грошей власникові векселя (векселеутримувачу). Після прийняття цього Закону та постанови Верховної Ради України "Про застосування векселів у господарському обороті України" від 17 че­рвня 1992 р. в Україні було запроваджено вексельний обіг з викори­станням простого і переказного векселів відповідно до Женевської

конвенції 1930 р. У 2001 p. набрав чинності Закон України "Про обіг векселів в Україні". Ним визначено, що видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Отже, вексель — це боргове зобов'язання, що дає її власнику безумовне право вима­гати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцеп­танта переказного векселя сплати визначеної векселем суми. Іншими словами, вексель — це зобов'язання, в основу якого покладено ви­ключно гроші. Предметом векселя не можуть бути інші зобов'я­зання, скажімо, розрахунок електроенергією, тобто "електричними грошима". Розрахунок яким-небудь майном з власником векселя мож­ливий, але це виходить за межі вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами.

Приклад реалізації механізму вексельного обігу наведено на рис. 6.3*.

Гірничо-збагачувальний комбінат

Споживач сталі

Торговельна площадка (банк)

Рис. 6.3. Взаємозв'язок суб'єктів вексельного обігу

Векселі бувають прості (соло-вексель) і переказні (тратта). У пере-казному векселі векселедавець призначає платника за векселем і про­понує йому заплатити визначену суму за вимогою того, на кого він

* Внаслідок фінансової кризи "Запоріжсталь", не маючи можливості розрахуватись готівкою за поставлену руду, виписує вексель гірничо-збагачувальному комбінату. Останній, знаючи, що у "Запоріжсталі" гроші навряд чи з'являться, реалізує із знижкою (дисконтом) ці векселі через торговельну площадку підприємцям — споживачам металу. Цей покупець, у свою чергу, пред'являє вексель до сплати "Запоріжсталі", яка за відсутності коштів розраховується продукцією. Зрештою споживач купує метал дешевше, оскільки вексель він придбав зі знижкою.

виписав вексель. У простому векселі векселедавець призначає плат­ником себе і не пропонує, а зобов'язується заплатити.

Пайовими фінансовими інструментами є акції. Такі фінансові інс­трументи підтверджують право їх власника на частку (пай) у статут­ному фонді їх емітента і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду).

Акція — це цінний папір без встановленого строку обігу, що за­свідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товарис­тва. Власники акції стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками, тому не можуть вимагати від товариства повер­нення вкладених коштів. Проте вони можуть продати акції, але в цьому разі втрачають право співвласника.

Розрізняють такі акціонерні товариства (корпорації): закриті, ак­ції яких розподіляються між акціонерами і не надходять у відкритий продаж, і відкриті (публічні), акції яких вільно продаються і ку­пуються.

Акція має номінальну вартість (ціна, позначена на акції) і ринко­ву (курс) — ціна, за якою реально купується акція.

Прибуток за акціями сплачується у вигляді дивіденду, під яким розуміють частину чистого прибутку акціонерного товариства, що припадає на одну акцію і підлягає розподілу між акціонерами. За­лежно від порядку виплати дивідендів і права участі в управлінні корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості (звичайні).

Привілейовані акції з фіксованим дивідендом по суті близькі до облігацій. Такі акції надійні, однак практично виключають збіль­шення дивідендів, тобто нагромадження доходів. Різновидом при­вілейованих акцій є акції за участю, за якими передбачається додат­ковий дохід фіксованого дивіденду. Він оплачується за умови, що дивіденд за простою акцією досяг максимального рівня, передбаче­ного статутом корпорації, і в розпорядженні компанії ще залишився нерозподілений прибуток.

Привілейовані акції поділяються на зворотні й незворотні. Якщо корпорація випускає зворотні акції, вона залишає за собою право їх викупу (погашення) на певних умовах. Зворотність вигідна для кор­порації, але не для власників акцій. Ціна, за якою викуповуються ак­ції, не повинна перевищувати їх номінальної вартості та премії, що є своєрідною компенсацією за викуп. Незворотні акції не можуть бути оплачені доти, доки існує корпорація, що випустила їх.

Власники привілейованих акцій мають привілеї при отриманні дивіденду, фіксований розмір якого встановлюється під час випуску таких акцій. Оскільки комерційні інтереси утримувачів привілейова­них акцій захищені фіксованими дивідендами, вони, як правило, не мають права голосу в акціонерному товаристві.

За характером розпорядження розрізняють іменні акції та на пре­д'явника. Іменні акції реєструються в реєстрах власників іменних акцій корпорації. Для передавання їх іншій особі необхідно внести відповідні зміни в реєстр. Акції на пред'явника емітуються без зазна­чення власника. У міру розвитку та поширення акціонерного під­приємництва акції на пред'явника, що стали об'єктом купівлі-прода-жу на ринку цінних паперів, істотно потіснили іменні.

За черговістю розрізняють такі фінансові інструменти:

• первинні (фінансові інструменти першого порядку). Такі фінансові
інструменти (як правило, цінні папери) характеризуються їх випус­
ком в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права
або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселі тощо);

• вторинні, або деривативи (фінансові інструменти другого порядку,
похідні цінні папери), що характеризують виключно цінні папери, які
підтверджують право або зобов'язання їх власника купити або
продати первинні цінні папери, що обертаються, валюту, товари або
нематеріальні активи за наперед визначеними умовами в майбутньо­
му. Такі фінансові інструменти використовуються для здійснення
спекулятивних фінансових операцій і страхування цінового ризику
(хеджування). Залежно від складу первинних фінансових інструментів
(або активів, до яких вони випущені в обіг) деривативи поділяються
на фондові, валютні, страхові та товарні. Основними видами де-
ривативів є опціони, свопи, ф'ючерсні і форвардні контракти.
Опціон — це контракт на право купівлі або продажу певної кілько­
сті цінних паперів у будь-який момент протягом визначеного строку
за фіксованою ціною.

В Україні опційні угоди дістають дедалі більшого поширення. Та­кими угодами торгують як на фондових біржах, так і на позабіржо-вому ринку.

Варант (різновид опціону) — це сертифікат, який дає право його власникові купити певний цінний папір за фіксованою ціною у ви­значений термін. Варанти випускаються в обіг не самостійно, а з ін­шими цінними паперами (наприклад, разом з привілейованими акці­ями або корпоративними облігаціями) для того, щоб зробити їх привабливішими.

Ф'ючерсний контракт (фінансовий ф 'ючерс) — це стандартний до­кумент на купівлю або продаж певної кількості визначених цінних паперів у зазначений час за встановленою ціною. Фінансові ф'ючер-си, що є також контрактом на операцію з цінними паперами у чітко встановлений час у майбутньому, відрізняються від опціонів тим, що передбачають зобов'язання, а не право на здійснення тієї чи іншої операції, яке бере на себе покупець ф'ючерсу. Обіг ф'ючерсів здій­снюється виключно на організованому фінансовому ринку.

Форвардний контракт — це спеціально складений ф'ючерсний контракт, що відповідає потребам конкретного клієнта, не є стандарт­ним, не укладається на організованому фінансовому ринку.

Своп (обмін) — двостороння угода про обмін у майбутньому се­ріями платежів у різних валютах.

За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти поді­ляються на такі:

• з фіксованим доходом. Для них характерний гарантований рівень дохідності при погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалеж­но від кон'юнктурних коливань ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку;

• з невизначеним доходом. їм властивий рівень дохідності, який може змінюватися залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у зв'язку із зміною кон'юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти, з плаваючою відсотковою ставкою, "прив'язаною" до встановленої облікової ставки, курсу певної "твердої" іноземної валюти тощо.

За рівнем ризику розрізняють такі фінансові інструменти:

• безризикові. До них належать державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найнадійніших банків, "тверда" іноземна валюта, золото та інші дорогоцінні метали і коштовне каміння, придбані на короткий період. Термін "без­ризикові" певною мірою умовний, оскільки потенційний фінансовий ризик криє в собі будь-який з перелічених видів фінансових інструментів; вони призначені лише для формування точки відліку визначення рівня ризику для інших фінансових інструментів;

• з низьким рівнем ризику. До них належать, як правило, коротко­строкові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов'язань за якими гарантоване стійким фінансовим становищем і надійною репутацією позичальника (характеризується терміном "першокласний позичальник");

• з помірним рівнем ризику. Вони характеризують фінансові інстру­менти, рівень ризику за якими приблизно дорівнює середньоринко-вому;

• з високим рівнем ризику. Це фінансові інструменти, рівень ризику за якими значно перевищує середньоринковий;

• з дуже високим рівнем ризику (спекулятивні). Такі фінансові інструменти характеризуються найвищим рівнем ризику і вико­ристовуються для здійснення найризикованіших спекулятивних операцій на фінансовому ринку. Прикладом високоризикових фі­нансових інструментів є акції "венчурних" (ризикових) під­приємств, облігації з високим рівнем відсотка, емітовані під­приємством з нестійким фінансовим становищем, опційні та ф'ючерсні контракти.

Наведена класифікація відображає розподіл фінансових інструмен­тів лише за найсуттєвішими загальними ознаками. Кожна з розгляну­тих груп фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення.

6.4. Інфраструктура фінансового ринку

Як свідчить світовий досвід, створення інфраструктури фінансо­вого ринку передує його розвитку*.

Основними елементами ринкової інфраструктури є інституційний, інформаційний, законодавчий та соціальний.

Просування товарно-грошових потоків забезпечують відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Зміст ринкової ін­фраструктури не зводиться до сукупності лише інституційних елемен­тів. У сучасній ринковій інфраструктурі виокремлюють інформаційний елемент. Це інформаційні мережі й потоки, асоціації чи добровільні об'єднання, що обстоюють інтереси інших інститутів "знизу" (напри­клад, Асоціація українських банків), а також інститути, що забезпечу­ють зворотний зв'язок між суб'єктами ринкових відносин (напри-

* Інфраструктура — це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів певної відносно самостійної автономної системи і оптимізують їх взаємодію.

клад, засоби масової інформації). Суб'єктивним є законодавчий еле­мент, під яким розуміють відповідну частину господарського зако­нодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфра­структури, так і поведінку суб'єктів ринкових відносин. По суті, він задає "правила гри" у ринковій економіці. Соціальний елемент відо­бражає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його го­товність дотримуватися правил та закономірностей функціонування ринку, рівень підготовки кадрів, наукове обслуговування; професій­ну етику й мову. Саме ці елементи визначають цілісність і заверше­ність як ринкової інфраструктури загалом, так і окремих її елементів.

В Україні найменш розвиненими кількісно і якісно, відповідно до вимог ринкової економіки є компоненти інфраструктури фінансового ринку. Вітчизняна інфраструктура є перехідною, незрілою, несформова-ною, причому це стосується кожного елемента, який формує її зміст.

Розглянемо особливості інфраструктурного забезпечення окре­мих сегментів фінансового ринку України.

Інфраструктура ринку цінних паперів. Цей ринок потребує склад­ної інфраструктури, оскільки на ньому стикаються інтереси багатьох учасників, кожний з яких має свою інфраструктуру, функціональну особливість, властивості та мету діяльності. Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвестори та фінансові посередники), проте на­лежать до його інфраструктури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком масової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів. Крім активних учасників фондо­вого ринку існують і пасивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не здійснюють емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але вико­нують розрахунки і реєструють рух цінних паперів.

Нині інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів крім банків утворюють Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх обласних центрах; перша фондова торговельна система (ПФТС); Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ); Донецька фондова біржа; фон­дова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри сертифікатних аукціонів; Київська універсальна біржа (КУБ), що проводить торги з окремих видів цін­них паперів; позабіржові торговельно-інформаційні системи (TIC); реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії; депозитарно-клірингові компанії; Професійна асоціація реєстраторів і депозитарі­їв (ПАРД); Асоціація торговців цінними паперами та Українська

асоціація інвестиційного бізнесу. Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитарного обліку в Україні створено Національ­ний депозитарій у формі відкритого акціонерного товариства. Національна депозитарна система складається з двох рівнів:

• нижнього — зберігачів, які здійснюють розрахунки власників цінних паперів, і реєстраторів власників іменних цінних паперів;

• верхнього — Національного депозитарію України* і депозитаріїв, що здійснюють розрахунки для зберігачів, а також кліринг™ і роз­рахунки за угодами щодо цінних паперів.

До учасників Національної депозитарної системи належать:

• прямі — депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

• опосередковані — організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.

Депозитарій цінних паперів — це юридична особа, яка здійснює виключно депозитарну діяльність, може також здійснювати кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Клієнтами депозита­рію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші депозитарії.

Зберігачі цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними па­перами за наявності відповідного дозволу мають право бути зберіга-чами, здійснювати за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами та іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обі­гом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

Реєстратор — це юридична особа — суб'єкт підприємницької ді­яльності, який отримав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

* Законодавство про Національну депозитарну систему охоплює Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інші законодавчі акти України. Перелік цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою, встановлює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, що є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.

** Кліринг — отримання, звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бух­галтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

На реєстраторському сегменті фондового ринку постає проблема так званих кишенькових реєстраторів, заснованих емітентами у зв'яз­ку з намаганням зменшити свої витрати (оскільки реєстратори є "свої­ми" структурами) на потреби менеджменту акціонерних товариств.

В Україні відсутній інститут трансферт-агентів як осіб, уповно­важених реєстратором приймати документи для перереєстрації та видавати документи про її здійснення. Це призводить до необхідно­сті інвесторам безпосередньо спілкуватися з реєстратором, що істот­но збільшує їхні витрати.

На сучасному етапі в Україні переважає первинний ринок цінних паперів. Вторинний ринок цінних паперів ще недостатньо розвинений. За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та по-забіржовий. Біржовий ринок включає угоди, що укладаються на фондо­вій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих ви­падках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватися через фондову біржу. Останніми роками значна частина операцій з цінними паперами, які здійснювалися раніше на біржі, відбувається безпосеред­ньо між банками, між банками і корпораціями, на позабіржовому рин­ку. Позабіржовий ринок відображає угоди, які укладаються і здійсню­ються поза біржею. Він стосується насамперед первинного ринку, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку.

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних папе­рів, центром торгівлі ними. При цьому саме оформлення і переда­вання цінних паперів відбуваються за її межами.

Класична біржа (у тому числі фондова) — це аукціон, де торгівля відбувається в операційному залі "з голосу", тобто через усні інструк­ції. Прикладом є Нью-Йоркська фондова біржа. Завдяки розвитку обчислювальної техніки на деяких біржах операції в операційному залі замінили електронні системи купівлі-продажу цінних паперів з використанням терміналів, встановлених у фірмах — членах біржі й пов'язаних з центральною комп'ютерною системою біржі (наприк­лад, система CATS на Торонтській фондовій біржі, САС на біржах Франції). Проте і на автоматизованих біржах частина операцій, як і раніше, здійснюється в операційному залі "з голосу". Так, на Паризь­кій біржі торгівля облігаціями і опціонами відбувається "з голосу".

Фондова біржа виконує чотири основні функції:

• посередницьку;

• індикативну;

• регулятивну;

• контрольну.

Суть посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі укладають брокери, діючи від імені своїх клієнтів-інвесто-рів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи та продаючи цінні папери. При цьому права власності на придбані цінні папери чи отримані від реалізації гроші належать клієнтам. Дохід брокера формується за рахунок комісійних від укладених угод. Крім того, у торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх подальшого перепродажу. їх дохід форму­ється за рахунок різниці в цінах купівлі й продажу цінних паперів.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінюванні вар­тості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі здійснюється котирування цінних паперів, завдяки якому інвестори отримують інформацію про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляцій цінними паперами і водночас є важли­вим чинником стимулювання ефективної діяльності емітентів. Будь-які помилки одразу призводять до зниження вартості емітованих ними цінних паперів, а отже, і попиту на них, що викликає зменшен­ня припливу фінансових ресурсів. Тому для емітента дуже важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан і високі фінансові резуль­тати.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укла­дення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб'єктів біржової торгівлі. Біржі контролюють фінансовий стан емітентів, мають право отримувати і перевіряти інформацію про діяльність емітентів. Відповідно біржі можуть знімати з котирування окремих емітентів, які або не виконують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фінансові показники.

Контрольна функція біржі полягає у забезпеченні достовірності котирування цінних паперів і надійності біржової торгівлі.

Завдяки біржі інвестори мають можливість відносно легко пере­творювати цінні папери на гроші, оскільки цінні папери, що обер­таються на біржі, можна у будь-який час продати або віддати в банк як заставу для одержання позики. Це дає змогу вкладати в цінні папе­ри не тільки довгострокові заощадження, а й тимчасово вільні кошти.

Ліквідність цінних паперів, які обертаються на біржі, створює умо­ви для їх широкого використання з метою забезпечення банківських позик, дає можливість інвесторам купувати цінні папери нових ви­пусків, продавши наявні папери на біржі.

Отже, біржа сприяє прискоренню централізації капіталу і розши­ренню меж використання тимчасово вільних коштів для фінансу­вання господарства. Також біржа підвищує мобільність акціонер­ного капіталу, створює умови для прискорення його кругообігу. У результаті постійного обігу капіталів і змін інвесторів біржа забез­печує перерозподіл капіталу між галузями і сферами економіки.

За правовим статусом розрізняють біржі, організовані як акціо­нерні товариства, і біржі, засновані державою як публічно-правові інститути. У сучасних умовах діяльність бірж незалежно від право­вого статусу спрямовується і контролюється державою відповідно до прийнятих законів. У США, де біржі є акціонерними товариства­ми, створено орган державного нагляду за біржами у вигляді Комісії з цінних паперів і бірж. Аналогічна державна установа функціонує у Франції — Комісія з біржових операцій, де біржа є публічно-право­вим інститутом.

Доступ до операцій з цінними паперами на фондовій біржі мають тільки її члени (біржові фірми). Біржа висуває жорсткі вимоги до бажаючих торгувати на ній. Складна процедура прийняття у члени біржі має на меті визначити професійну, фінансову і моральну при­датність претендента до біржової роботи за дорученням клієнтів і самостійно. Кількість членів біржі обмежена і може змінюватися за рішенням біржового комітету (на акціонерних біржах) або урядово­го органу, якщо біржа є публічно-правовою.