Найтрагічнішій події історії України кінця ХУІІІ ст. передував довготривалий шлях (вже в 60-х рр. ХУІІІ ст.) наступу царизму на автономію гетьманщини, - держави, що склалася в ході народної Визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького і увійшла до складу російської держави на договірних умовах, які визначали її автономне, політичне, правове, фінансове і військове становище.
За часів царювання Катерини ІІ феодально-кріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед це виявилося у дальшому зростанні дворянського землеволодіння, посилення процесу закріпачення селян. Нові, прогресивні для того часу відносини, які розвивалися на Запорізькій Січі, пробивали собі шлях в Російській імперії з величезними труднощами і перешкодами. Їм активно протидіяли соціально-економічні та політичні сили, що виступали на захист феодально-кріпосницької системи. На Лівобережній та слобідський України у другій половині ХУІІІ ст. ці сили репрезентувалися російськими та українськими феодалами, зокрема більшістю козацької старшини, котра вже не виступала, як раніше, за збереження автономії України, а вимагала надання собі прав та привілеїв російського дворянства.
Ось чому в 60-х рр.. ХУІІІ ст. особливо після остаточного скасування царизмом у 1764 р. Гетьманщини, у вищих урядових колах царської Росії утвердилася соціально-політична концепція про те, що Запорожжя стоїть на перешкоді зростанню і зміцненню дворянської імперії. Саме державне буття Січі з її вільностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямкам колоніально-кріпосницької внутрішньої і зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини ІІ політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками - частим проведенням рад (на яких вирішувались найголовніші козацькі справи), виборністю старшин, місцевим самоврядуванням, своїм судом, - усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політику ліквідації автономної України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запорожжя. Йому він також виніс смертельний вирок. Відомий французький і німецький історик Ж.Б.Шерер (1791-1829) у книзі „Аннали Малоросії, або історія запорозький і українських козаків” вважав, що Катерина ІІ передусім вбачала у Запорозькій Січі перешкоду повному ствердженню кріпосницьких порядків на Україні.
Основна маса козаків після ліквідації Січі була позбавлена прав не закріпаченого землероба або ремісника. Чимало запорожців потрапили в лабети кріпосників. Земельні володіння Січі потрапила до рук великих російських і українських феодалів. В запорозьких степах запроваджувалися кріпосницькі поміщицькі господарства, колонії іноземців, яким надавалися всілякі пільги. Так, генерал-прокурор князь О.С. В’Яземський став володарем 200 тис. десятин землі разом з колишньою столицею козацтва - Січчю, яка відтоді мала нову назву – Покровської фортеці.
Всупереч усім зусиллям, царизму не вдалося звести з лиця землі пам’ять про Запорізьку Січь. Народ дуже болісно сприйнявши звістку про знищення останнього бастіону вільності від кріпацтва, у своїй усній творчості зберіг спомини про неї та її загибель. Зруйнування і скасування запорозької Січі знайшло всебічне і цілком вірне висвітлення в циклі історичних пісень. Народ розглядав цей акт як наступ царського уряду на життєві права українського козацтва і селянства, як дальше посилення гноблення. Знищення Січі було трагедією для низів українського населення. Український народ у своїх піснях висловив сподівання, що історія запорозького козацтва ще не закінчена: „Зруйнували Запорожжя, - колись буде треба”.
Література:
Д.Наливайко. Козацько-християнська республіка. К., 1992.;
О.Апанович. Розповіді про запорозьке козацтво, К., 1991;
О.Олійник. „Про ліквідацію запорозьких зимівників. ” – Український історичний журнал. 1992, № 10-11;
О.Олійник. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі // Український історичний журнал, 1992, № 2.
