Як відобразилося формування української національної самосвідомості в ”кобзарі” Т. Г. Шевченка.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ

Випуск 1.

 

 

ПОЛТАВА — 1993

 

 

 

 

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

 

Горбань В. І., завідуючий кафедрою історичних дисциплін і права Полтавського інженерно0бцдівельного інституту, кандидат історичних наук, доцент (кер. авт. кол.; запитання 1,2,13,16);

Поліщук М.М, кандидат історичних наук, доцент (запитання 3,4,5,6,7), Дерев’янко І.І., кандидат історичних наук (запитання 18,19,20,21), Береза В.Я.,, кандидат історичних наук, доцент (запитання 14,15), Аванесян Г.М. (запитання 10,11,12), Козак О.В. (запитання 17), Лома кін С.М. (запитання 8,9), Магдик О.О., методист вищої категорії Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Рецензент и: Кочерга Н.К., - завідуюча кафедрою українознавства Полтавського інженерно0будівельного інституту, кандидат історичних наук, доцент;

Забара А.Д., - завідуюча кафедрою філософії і соціально0 політичних дисциплін, кандидат історичних наук, доцент.

Схвалено радою Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Протокол № 2 від 12 травня 1993 року.

Відповідальний за випуск – Григор Л.І., завідуючий гуманітарним відділом Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

ПЕРЕДМОВА

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складається з певних соціальних груп людей, які дивляться на багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх інтересів і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Разом з тим у взаємних відносинах народи формують свої окремі загальні інтереси, через призму яких сприймають історію один одного.

Попри різні політичні впливи наука займається дослідженням об’єктивної істини в її багатогранності. Тож всі, хто цікавиться науковою історією України, мають її вивчити за різноманітними джерелами на основі їх порівняльного аналізу.

Увазі читачів пропонується робота істориків, які поставили за мету дати відповіді на окремі питання історії України з позиції наукового аналізу історичної літератури різних часів, авторів, народів. Використані, також архівні джерела.

Робота розрахована на вчителів, студентів, старшокласників.

ЯКОЮ Є НАУКОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА ПИТАННЯ ПРО ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, НАЦІЇ?

Поняття "народ", "нація" маютьдавньогрецьк5е (етнос) і латинське (націо) походження. В давнину під ними розумілися такі спільності людей, які самоусвідомлювали свою відмінність від інших за територією проживання і особливостями господарства, самоврядування, культури, мови.

В історичній літературі з питання формування українського народу, націй слід розрізняти декілька основних ідейних підходів.

За одним із них, так званим ірраціональним (позасвідомим), українська нація розглядається з позиції аксіоматичної, бездоказової віри в одвічний (з асів Київської Русі чи, навіть родового устрою) „ український національний дух” уособлений „волею націй”. З такого підходу його видний теоретик Д. Донців вивів принцип: „ кожну правду треба так натягти, як це нам вигідно”.

Звичайно різні представники ірраціонального підходи в минулому і тепер по0різному його сповідували, проте загалом для історичної літератури цього напрямку з української сторони характерне проголошення українськими як Київської Русі з її народом і князями, так і давніших антів, гунів, скіфів і т. п.

В подібній російській літературі, навпаки, говориться про те руське чи російське „отечество” і „государство” як одне й те ж, а Україна розглядається їх складовою „малоросійською” частиною. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література.

Залежно від міри, ірраціональності та політичних впливів, російського, польського великодержавних шовінізмів і українського націоналізму слід розрізняти науковість (більшу чи меншу, чи й відсутність такої) літератури щодо питання про походження українського народу, нації. Адже наука основується не на бездоказовій чи з „натягнутими” доказами віри, а на пізнанні об’єктивної істини в її конкретних проявах.

Інший підхід спостерігається в літературі, яка ґрунтується на історичному матеріалі. Історики цього напряму в Радянській Україні 20-х – 90-х рр.. розглядали походження українського народу, націй як процес (закономірний, послідовний розвиток) обумовлений конкретно-історичними економічними, соціальними, ідейно-політичними і культурними чинниками. На висновках цієї групи авторів відбувся політичний вплив „ класового аналізу”, за яким національне питання підпорядковується головнішим інтересам інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі з експлуататорами будь-якої нації. Проте з поправками на цей вплив висновки радянських істориків в цілому співпадають з результатами світових наукових досліджень історико-матеріалістичного напрямку в його різних школах (теорій „факторів” і „стадій росту”, „Об’єктивістів” та ін..).

За узагальненими результатами історико-матеріалістичних досліджень український народ безпосередньо походить із руського народу, який формувався із власною територією, державністю, господарством, мовою і культурою в ІХ-ХІІ ст.ст., Руський народ, походження яких є окремою науковою проблемою.

Український народ як і світі інші в світі (за рідкими виключеннями) не є антропологічно однорідним, оскільки формувався із різних етнічних компонентів. Свого часу руський народ увібрав у себе слов’янські, тюркські, фінські та інші елементи і мав внутрішні антропологічні, психологічні, мовноідеалектні й культурні особливості. Пізніше український народ формувався не тільки на руській основі, але включав до себе татарські, польські, литовські, турецькі, єврейські та ін.. етнічні елементи. Тож пошук „чистого” українця є марним.

Внаслідок феодальної роздробленості давньої Русі і татаро-монгольської навали руський народ протягом ХІІІ-ХУІ ст.. ст.. розділився між Литовською, Польською і московською державами.

Це спричинило нові народотворчі процеси, оскільки характерні й раніше для руських психофізичні, мовні і культурні особливості отримали різнонаправлений розвиток.

У ХУІ- ХУІІ ст.. ст.. частина руських земель в складі Речі Посполитої називаються Україною як прикордонні з Московським царством і татарськими степами.

Для авторів цієї історичної шкоди, як і для всякої іншої, характерні внутрішні розбіжності з окремих питань.

В топомічному значенні окраїна якоїсь більшої території (наприклад, того чи ін.. князівства) назва „Україна” відома з часів Київської Русі і зустрічалася в Московському царстві (україна курська, тульська та ін..)

До України Речі Посполитої відносилися Київське, Брацлавське та Новгород-Сіверське воєводство, в той час як Волинь, Поділля, Галичина до України не належали. Саме ж населення України і Волині, Поділля, Галичини продовжувало усвідомлювати себе руським.

Активізація польської колоніальної політики щодо підвладних їй руських земель на рубежі ХУІ-ХУІІ ст.ст. спричинила до всенародної визвольної війни, вході якої в межах України створилася власна козацько-гетьманська державність. Але й тоді народ вважав себе руським: і коли об’єднувався з Московським царством і, навіть, коли пробував роз’єднатися „ за Гадяцьким договором 1658 р. до Речі Посполитої поверталася не Україна”, а „Велике князівство Руське”.

Тільки подальша політика московських царів, наслідок якої визволені з-під речі Посполитої руські землі стали розмінною монетою у дипломатії с польськими королями і австро-угорськими цісарями; політики кріпосницького, монархічного й духовного закабалення уже розвинутих за декілька століть відособленого розвитку особливостей в усіх сферах життя тільки під впливом такої політики у ХУІІІ ст. остаточно формується український народ як окрема спільність людей.

Проте народ в історико-матеріалістичній літературі розглядається як така суспільна спільність, яка формується в умовах переважаючого натурального господарства із порівняно слабкими внутрішніми зв’язками. Вищою спільністю людей є нація, яка формується на основі інтегруючих ринкових буржуазних відносин і прагне до національного самовизначення у економічному, державному і культурному розвитку. В такому контексті українська нація формується в ХІХ ст., коли виникає власне український національно-визвольний рух. Але остаточне формування української нації відбувається тоді, коли проходить її повне самовизначення.

Сучасній українській історичній науці з питань формування народу та націй характерне як повторення описаних традиційних підходів, так і спроби вийти за їх рамки в так званих „історичних розвідках”. Тобто наукова розробка питання продовжується.

В питання про походження українського народу та націй рекомендується ознайомитися із слідкуючою літературою:

Донців Д. Націоналізм, - Львів, 1926; Дух нашої давнини. - Львів, 1991. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К. – 1991. Історія Русів. – К., 1991.

Гійом Лева сер де Боплан. Опис України. – Львів, 1990.

Субтельний Орест. Україна. Історія. – К., 1991.

Соловйов С.М. История России с древнейших времен. Кн..І – УІІ – М., 1988 – 1991.

История Отечества: люди, идеи, решения. Почерки истории России ІХ – начала ХХ вв. – М., 1991.

Історія України в запитаннях та відповідях. Випуск 1-ІІ – К., 1989-1990.

Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії, К., 1990.

 

ЯК ВІДОБРАЗИЛОСЯ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ В ”КОБЗАРІ” Т.Г. ШЕВЧЕНКА?

Проблема формування української національної самосвідомості як важливої ознаки нації є одною з найбільш складних і суперечливих у гуманітарних науках. Особливо неоднозначно різні автори відносяться щодо історичного часу, місця й творців самосвідомості української нації. Попри всі невигоди загальне визначення завжди отримувала одна історична фігура – Т.Г. Шевченко, що визначає його виняткову роль для українців і вказує на час формування національної самосвідомості українців.

Провідне місце Т.Г.Шевченка в національному житті України тому й полягає, що він перший найглибше й найточніше виразив самосвідомість своєї нації. Тому головний життєвий доробок Т.Г.Шевченка – його поезія, що за традицією об’єднується назвою „КОБЗАР”, історично відображує всі складові частини процесу формування української національної самосвідомості.

Від початку й до кінця шевченкової поезій головне місце в ній посідають козацтво, запорожці з їх Січчю, гетьмани козацькі і Гетьманщина, як формована козаками перша українська державність, а також боротьба козаків та їх послідовників гайдамаків за охорону чи повернення своєї самобутності й прав. Найважливіше, що за Т.Г.Шевченком виділило українців з поміж інших народів, були вільності козацькі. „Тут пана немає, усі ми однаково на волі жити” - так романтизовано зафіксували в національній пам’яті українців їх історичні корені.

*„КОБЗАРЕМ” поет називав лише невелику ранню збірку своїх поезій.

В ранній творчості Т.Г.Шевченка поневолювачами і ворогами українців називаються ляхи (поляки), орда (татари), москалі (росіяни) і жиди (євреї), з якими й боролися козаки й гайдамаки. Причому під москалями розумілися не тільки солдати (як де хто тлумачить) чи царі та пани російські, а весь народ. Про це однозначно свідчать такі рядки: „А до того Московщина, кругом чужі люди”, і ділі: „ тяжко, батьку, жити з ворогами”.

З часом у творчості Т.Г.Шевченка конкретизуються уявлення про власну націю і її ворогів, зникають описи українців та інших народів „взагалі”. „Болить серце, - пише поет. – як згадаєш: старих слов’ян діти впилися кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти ”.

Він вшановує „чеха-слов’янина” П. Шафарика за те, що той відкрив очі на єдність слов’янську. Описуючи криваву міжусобну боротьбу слов’янських народів Т.Г.Шевченко висловлює сподівання, щоб сини і онуки українські, російські, польські бачили помилки своїх батьків і браталися з своїми ворогами: „Нехай житом пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов’янська земля”.

Зрештою Т.Г.Шевченко критично оцінює власну націю і вбачає умови її визволення вже не стільки в боротьбі проти інших націй, скільки в тому „ якби не осталось сліду панського в Україні”. В поезіях від 1845р. й до кінця життя Т.Г.Шевченко критикує українофільські мрії про досягнення „раю” в побутово-культурницькій, просвітній діяльності, бо „...У хатині у раю, я бачив пекло”. Славних прадідів великих правнуків поганими називає поет українців за те, що „... Гірше ляха свої діти її розпинають”. І.Шафарика читають, і волю та братерство в Європі принесли великих слову велику силу та й більш нічого... І знову шкуру дерти з братів незрячих гречкосіїв...” кайданами міняються, правдою торгують, господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма – такі гіркі характеристики давав поет своїм співвітчизникам-панам.

І мертвим, і живим, і ненародженим землякам Т.Г. Шевченко заповідав схаменутися інакше передрікав революцію і лихо громадянської війни. Розкуються незабаром заковані люди. Настане суд... І потече сторінками крав у сине море дітей ваших... І не буде кому помагати. Одцурається брат брата і дитини мати...

Часто звертаючись до бога, Т.Г.Шевченко сумнівається й у ньому із-за непохитності панського зла на землі, де крав та сльози, та хула і нічого святого. Повставати, порвати кайдани, знищити ворогів українського народу власних і чужоземних заповідав Т.Г.Шевченко. Своє ж місце разом із українцями він бачив у сім’ї великій, вільній, новій.

Рекомендується прочитати якомога більш повні видання шевченківського Кобзаря. Зокрема: Шевченко Тарас. Кобзар. К., 1958.