Перші кроки Центральної Ради в галузі зовнішньої політики пов’язані з літом 1917 року, коли її відвідав аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. Тоді ж у серпні, приїхав до Києва французький журналіст Жан Полісіе з напівофіційною місією для встановлення зв’язків у колах Центральної Ради. У жовтні 1917 року до Києва прибули французькі представники – генерал Табуї та полковник пер льє, котрих цікавив стан справ у галузі військового будівництва.
Проте інтенсивна дипломатична діяльність Центральної Ради почалася після поновлення Всеукраїнського Тимчасового уряду і проголошення УНР. В листопаді 1917 року різко зріс інтерес Антанти до України. до Києва прибули військові місії Англії, Франції, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Київ ставав центром дипломатичної діяльності Антанти., яка була зацікавлена в збереженні східного фронту війни проти Німеччини. На початок січні 1918 року у Києві вже були офіційні представництва Франції і Англії. Франція пропонувала Україні позику грішми, технічним приладдям тощо, пропонувала допомогу й Румунія. Встановилися відносини з Чехословаччиною в особі голови Чехословацької Національної Ради Т. Макарика.
Дипломатичні відносини Центральної Ради з державами Антанти обірвалися коли Україна почала мирні переговори з Австрією та Німеччиною.
З боку УНР ці переговори були вимушеними обставинами громадської війни і війни з РСФСР, які розпочалися в грудні 1917 року. Нечисленні об’єднані сили РСФСР і УРСР тіснили переважаючі петлюрівські війська, які стрімко танули внаслідок успішної більшовицької агітації. Центральна Рада, допустивши ряд серйозних політичних помилок протягом 1917 р. позбавилася широкої опори серед власного народу і тому змушена була звернутися за допомогою до Німеччини.
Але Німеччина вже вела переговори з РСФСР у Бресті і 15 грудня 1917 р. між ними було підписано перемир’я. 22 грудня до Бреста прибула делегація РСФСР на чолі з Л. Троїцьким для переговорів про заключення сепаратного миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. За цих умов німецькою передумовою дополи Центральної Ради проти РСФСР стало оголошення незалежності УНР (адже за ІІІ Універсалом УНР проголошується складовою частиною федеративної Росії). Ця передумова й була висунута перед Центральною Радою в Бресті, куди прибула її делегація 1 січня 1918 р.
До складу делегації, очолюваної В.Голубовичем, входили також М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, М.Левитський та С. Остапенко. Делегація отримала інструкцію: відстояти українські землі в складі Австро-Угорщини; Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину і Підляшшя – для їх включення до складу УНР. У разі відмови Австро-Угорщини поступитися землями треба було домагатися створення з ним окремого коронного краю з широкою автономією.
Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало б відносини Австро0Угорщини з Польщею, і вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації. Разом з тим Австро-Угорщина як і Німеччина, сподівалася дістати хліб з України і теж вимагала офіційного проголошення Української Незалежної республіки.
20 січня 1918 р. було оголошено перерву в переговорах Німеччини і Австро-Угорщини з Центральною Радою. З 22 до 25 січня 1918 р. тривали засідання Малої Ради в Києві, на яких обговорювалося питання незалежності, і в ніч на 25 січня було проголошено 4 Універсал Центральної Ради про державну незалежність УНР.
9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала з представниками країн Четвертого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) мирний договір. Але миру на Україну він не приніс. У республіці лютувала війна між прихильниками радянської влади та Центральної Ради. Останніх було значно менше: на момент підписання договору Центральна Рада вже втікала з Києва на Волинь. Її представники у Бресті просили в німців військової допомоги.
Брестський мир встановив кордони між Україною і Австро-Угорщиною на основі довоєнних кордонів Росії з Австро-Угорщиною. У тому також була таємна стаття про поділ Галичини на польську і українську і об’єднання української Галичини з Буковиною у єдиний край.
Додатковими умовами брестського договору були – збройна допомога союзників України для боротьби з більшовиками та позика їй в сумі мільярд карбованців.
Радимо прочитати:
Винниченко В. Відродження нації, т. 1 К., 1990;
Історія України. Курс лекцій – К., 1992;
Полянська-Василенко Н., Історія України. т. 2. К., 1992;
Субтельний О. Україна. Історія К., 1991;
