Дослов’янські поселення на території України 5 страница

23. універсали та автономія.

ЦР дедалі активніше вимагає визнання і схвалення тимчасовим урядом автономії УК. з цією метою в травні 1917 до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших укр. Партій – В. Винниченко, М.Ковалевкьким та С.Єфремовим.Тимч уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що оскільки ЦР необрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього укр. Народу; проголошення автономії УК могло б спричинити низку территріальних та інших непорозумінь; питання про адміністративний устрій майбутньої рос федерат республіки мають вирішувати тільки з Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року. Таке рішення тимч уряду надзвичайно загострило укр.-рос відносини. Це був час справді час серйозних випробувань для молодої УК демократії, адже на боці тимч уряду біли державна і військова сила, і влада, а на боці ЦР-лише моральний вплив, та підтримка неорганізованих народних мас.Але ЦР знайшла таке рішення: 10 червня 1917р. вона приймає 1 універсал, у якому проголошує автономію УК.Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду-Генерального Секретаріату на чолі з В.Винниченко.Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Саме тому 28 червня 17р. для переговорів до Києва прибуває делегація, маючи на меті втримати ситуацію під контролем. Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Рос. 16 липня 1917р було проголошено 2 Універсал ЦР. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в Ук землях, ЦР перетвориться на єдиний найвищій орган революційної демократії Ук. ЦРвиділить зі свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, який після затвердження тимч урядом стане носієм найвищиї крайової влади цього уряду в Ук. Продовжуючи свою державотворчу лінію, 7 листопада 1917 р., вона ухвалює 3 універсал, у якому проголошувалося утворення УНР у межах 9 українських губерній. Цей документ скасовував поміщенське землеволодіння; запроваджував 8-годинний робочий день; встановлював державний контроль над виробництвом; надавав національним меншинам автономію; забезпечував український народ правами та свободами; скасовував смертну кару, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів.4 унів. Був украдений 11січня 18р..він декларував низку принципово важливих положень: - проголошувалась незалежність, суверенність УНР;- на уряд накладалося завдання довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир(після укладання миру планувалися демобілізація армії, заміни її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання); – гарантувалася передача земля селянам без викупу ще до початку весняних робіт; - констатувалася націоналізація лісів, вод, та підземних багатств краю – було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та ін..товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками; - ставилися завдання найближчим часом скликати Укр Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНр.

24. Українська державність за часів гетьмана Павла Скоропадського.У своїй політиці гетьман П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-австрійські війська.
-Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР перейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося.
-Гетьманська аграрна політика ґрунтувалася на відновленні приватної власності на землю, яку можна було продавати і купувати. Передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно і земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати будь-яку роботу.
-Політика гетьманського уряду щодо робітників також була консервативною. Власники підприємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, знижувати і нерегулярно видавати заробітну плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було заборонено.
-Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і підприємців. Була відновлена робота залізниць.

-Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці розміщення українських капіталів в німецьких банківських установах.

-Метою військової реформи було створення національної армії в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала німецька окупаційна влада.Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на вірність Українській державі.Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов'язана з іменем міністра освіти М. Василенка. Був ухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови, історії і географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл і гімназій, у Києві і Кам'янець-Подільському були відкриті українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей.Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на підтримання дипломатичних стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобританією і Францією.Однак гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу. Її вважали незаконною українські ліві партії, а також селяни і робітники, чиї інтереси відкрито порушувались в Українській державі.

15. Утворення Директорії, її зовнішня і внутрішня політикаВигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чеховським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грушевського, а молоді.26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося те, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як представницький і законодавчий орган держави.Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають надавати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, перейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блискавку». На це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких були симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експериментами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інститутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба повторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах ворожнечу і безладдя.Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю суперечку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Директорією, червоні війська напали на Харків.Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшовицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв насправді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до меншовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.За оцінками істориків, під час погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань громадянської війни на Україні та у Південній Росії, зазначає: «...До приходу Гітлера найбільше в наш час масове винищення євреїв мало місце на Україні під час громадянської війни. Всі учасники конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте найбільше жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики), її погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її супротивники; вони здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою організацією, інакше кажучи, вони були найсучаснішими... Інші погроми були справою рук селян. У погромах Добровольчої армії до того ж брали участь три різні групи: селяни, козаки і російське офіцерство... Особливо кривавий характер цієї різанини пояснювався тим, що цих три типи вбивць підсилювали один одного».

Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також війська Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони являли собою спонтанні спалахи деморалізованих і часто п'яних ополченців, до того ж вони робилися всупереч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від таких білих генералів, як Антон Денікін, українські соціалісти й особливо соціал-демократична партія, до якої належав Петлюра, мали тривалі традиції дружніх стосунків із єврейськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть вела переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботинським про те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями, він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні страхітливі злочини пов'язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з його російськими генералами.

Політика ДиректоріїПолітика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.
Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до, влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що поширювало анархію в Україні.До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру конфіскувати землі к поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захищали інтереси поміщиків. Директорія проголосила:
• відновлення УНР без влади Центральної Ради
• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю
• держ. контроль над виробництвом і розподілом продукції
• відновлення 8-годинного роб. дня
• право на профспілки і страйки
У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі. Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею ж про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі: по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу; по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.
Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.

??????????????.Історичне значення та основні уроки укр..національної революції.События Украинской революции 1917-1921 гг. имеют исключительное историческое значение в истории Украины ХХ ст. Не только декларирует стремление к восстановлению собственной государственности, а делает решительные шаги к созданию украинского новейшего государства. Олицетворением этого стала деятельность Украинской Центральной Рады (УЦР). Созданная в марте 1917 г., УЦР возглавила украинское национально-освободительное движение, придала украинской революционной стихии организованных форм, объединила под своей крышей ведущие украинские политические партии, заставила считаться и вести диалог с собой общероссийскую революционную демократию. Именно она провозгласила и возглавила Украинскую Народную Республику. Сила Центральной Рады крылась в ее тесной связи с народными массами. 2 (9) января 1918 г. біла задекларирована полная независим.УНР Дальнейший ход Украинской революции был связан с борьбой за отстаивание УНР. За это время украинскому правительству удалось заключить мирное соглашение со странами Четвертного союза (Германия, Австро-Венгрия, Болгария, Турция) - первое мирное соглашение, которое завершало Первую мировую войну 1914-1918 лет. В основу создания Украинской Народной Республики была положена идея созвать Всеукраинское Учредительное собрание, а также была принята Конституция УНР, в которой сувереном государственной власти провозглашался народ. Широкие полномочия получали национальные меньшинства. Власть в УНР делилась на законодательную, исполнительную и судебную. Кроме УНР, в Украине осуществлялись и другие проекты строения государства. Один из них – Украинское Государство под проводом гетьмана П.Скоропадского. Этот проект имел амбиционную задачу подавить революционную разрушительную энергию и при поддержке немецких экспедиционных войск выстроить консервативное государство, которое основанное на защите прав частной собственности. Украинская революция во времени совпала с глобальным мировым конфликтом – Первой мировой войной и послевоенным переустройством Европы. От самого начала своего существования УНР испытала политическое давление со стороны большевистской России, которое с конца 1917 г. превратилось на вооруженный конфликт, Неблагоприятный внешнеполитический фактор стал чуть ли не наибольшей преградой на пути украинского создания государства. После поражения от большевиков украинская государственность сохранилась лишь в форме Украинской социалистической советской республики, природа которой была очень противоречивой.
Украинская революция создала мощный толчок для развития украинской национальной идеи, роста национальной самоидентификации, развития национальной интеллигенции.

16 Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:політична сфера:— встановлення терористичної диктатури;— застосування жорстких репресій проти політичних противників;— обстоювання гасла «единой и неделимой», яке стало основною ідеологічною засадою білого руху;економічна сфера:— відновлення поміщицької влади на землю;— стягнення з селян примусових контрибуцій;— запровадження своєрідної «денікінської продрозкладки» — разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;— відродження свободи торгівлі;— ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;— обіцяння аграрної реформи;

-сфера культури та національних відносин:— обмеження сфери вжитку української мови;— закриття українських газет та журналів;— припинення діяльності Української Академії Наук;— посилення шовінізму, національної ворожнечі.

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М. Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським.Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма даної партії містила як політичні парламентський ЛПД, автономія), Так і економічні ВИМОГИ (8-годинний робочий День, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б. Грінченко.Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об'єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М. Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад ЗО політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності.На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії – Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення.Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції – перша спрямована на захист національних інтересів, друга – соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга – в Наддніпрянській Україні.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1920 pp. зумовила значні зміни в партійному житті, в першу чергу, на східноукраїнських землях, окупованих більшовиками. На західноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуація була дещо іншою, але теж загалом несприятливою для діяльності українських політичних партій.У 1920 р. для боротьби з окупаційним режимом виникає Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції, котра пізніше об'єдналася з Українським національно-демократичним об'єднанням.28 січня – 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників всіх націоналістичних організацій. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН. ОУН виходила з того, що лише суверенна Держава може забезпечити всебічні інтереси нації. її основними засадами були «всеукраїнство, наДПартІЙНІСТЬ І монократизм».У 1926 р. після об'єднання галицьких радикалів із волинськими соціал-революціонерами утворилася Українська соціалістична радикальна партія (усрп), яка ставила собі за мету боротися за самостійну Трудову Республіку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатів, що дало їй можливість сформувати партійну фракцію.У 1925 р. було створене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке відстоювало соборність та державність України. Перехідним етапом на шляху до досягнення кінцевої мети визнавалася Радянська Україна. Однак колективізація, голодомор і репресії у східній Україні змусили її відмовитися від радянофільства і перейти на про-, польські позиції. В 1938 р. УНДО виступило за автономію Західної України в складі Польської держави.Українська соціал-демократична партія не мала помітного впливу. Після переходу керівництва партії на комуністичні позиції її діяльність була заборонена польським урядом. Частина її симпатиків перейшла до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), а інша частина відновилися як соціал-демократична партія, увійшовши до складу Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1938 р. КПЗУ була розпущена рішенням III Інтернаціоналу.Після окупації Західної України більшовиками діяльність українських політичних партій фактично припиняється і відроджується, лише на початку 90-х pp. у період так званої «перебудови».Головними гаслами «перебудови» стали гласність і плюралізм, що в трактуванні Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) означало дозвіл на певну свободу інакомислення в рамках соціалістичного ідейного вибору. Незважаючи на їх обмеженість, навіть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнічену суспільну активність громадян. Політична енергія мас, досі не задіяна в системі політичних інституцій СРСР, почала оформлятись організаційно. Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, потім створення політичних клубів і неформальних об'єднань, згодом – народних фронтів, а далі партій. Таким був шлях становлення багатопартійності в Україні.Показово, що в період з 1987 р. до 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об'єднань.

Шукаючи відповіді на питання, чому в цей період активність громадян не вписалася в традиційні для радянської системи форми Громадської діяльності, можемо виділити наступну систему детермінант:

– неможливість представництва групових специфічних інтересів у тодішній системі суспільних об'єднань, у якій інтереси розглядались на рівні великих соціальних груп, а їх природна різноманітність ігнорувалася;

– загальна криза політичної системи, яка знаходила свій прояв у кризі легітимності її політичних та державних інститутів, традиційної системи вартостей і особливо у кризі участі, оскільки зростаюча активність населення, його прагнення впливати на суспільно-політичне життя, на процеси прийняття політичних рішень не могли бути реалізовані в рамках традиційних громадських організацій. Нетрадиційні суспільні організації стали формою прояву зростаючої політичної та громадянської активності населення;

– зростаюча незадоволеність людей власним становищем у суспільстві, можливостями самореалізації та впливу на суспільні процеси сприяли привабливості нових суспільних утворень, які були закладені в механізмі їх функціонування – вільний вхід та вихід, вільне обговорення будь-яких проблем, самостійність первинних організацій;

– можливість реалізації в нових суспільних утвореннях потреби у спілкуванні на основі спільних інтересів.

Не в останню чергу ріст числа політичних об'єднань був зумовлений надмірною бюрократизацією держави, розчаруванням широких верств населення в офіційних владних структурах, які виявилися нездатними до ефективної управлінської діяльності. Багато з тих, що розчарувалися, шукали нових форм захисту своїх прав та інтересів, а це зумовлювало процес утворення нових секторів політичного життя.Суттєвим фактором розвитку політичної самодіяльності мас були суперечності перебудовних процесів, які вели до поглиблення кризи влади та економіки, росту злочинності, загострення міжнаціональних, релігійних, мовних та інших стосунків. Все це викликало політизацію мас, збурювало опозиційну активність, яка зростає особливо стрімко в кризові періоди.

17. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Лютнева демократична революція і Україна

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла демократична революція, наслідком якої стало знищення самодержавства. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Цей уряд очолив князь Львов і його майже негайно визнала місцева влада в Україні. Тимчасовий уряд проголосив всі демократичні права і свободи та ліквідував обмеження на діяльність політичних партій, дозволив видання газет різних напрямів, проголосив свободу мітингів і демонстрацій.
Бажаючи зберегти свій контроль над Україною, Тимчасовий уряд спирався тут на політично близькі йому елементи — промисловців, землевласників, чиновників.
Крім Тимчасового уряду і його місцевих органів, в умовах Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, в тому числі й в українських містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Олександрівську. Абсолютну більшість тут отримали представники загальноросійських партій меншовиків і есерів. Більшовиків, особливо спочатку, було мало. Самі ж Ради підтримували головним чином представники національних меншин в Україні. Ради підтримували політику Тимчасового уряду. На практиці склався режим двовладдя, оскільки Ради часто втручалися в дії органів Тимчасового уряду і дезорганізовували громадське життя.
Утворення Центральної Ради