Дослов’янські поселення на території України 1 страница

Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самим напрямками, що і в інших регіонах.Заселення сталося близько 1,5 млн. років тому.Вивчивши археологічні пам’ятники, пов’язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам’яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам’яного вміщують перехідний вік – мідно-кам’яний (енеоліт). Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 10 тис. років до н. е.В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила).Основними заняттями людини були збиральництво та полювання.Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо,оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах.Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.За середнього палеоліту (150 тис. – 40–35 тис. років тому) з’явився неандерталець–людина нового фізичного типу,найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи.Пам’ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту прийшов кроманьйонець – „людина розумна”, яка вже є не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці.З’явилися різці, вістря стріл, кістяні гарпуни.Будувалися землянки.Важливі зміни відбулися і в соціальній організації–на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва.Родинні зв’язки визначалися за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.Удосконалення житла і виникнення шитого із шкір одягу значно розширили територію розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України–Мізинська–на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.У період пізнього палеоліту постали релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникла у вигляді чотирьох основних форм: анімізму, тотемізму, магії і фетишизму.Близько 10–11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом. Зникли льодовики, природа Європи набула близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винайшла лук і стріли. Основними різновидами господарювання були полювання, рибальство, почалося приручення тварин – спершу собаки, згодом – свині.З мезолітичних стоянок можна відзначити хоча б Журавську – на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба–у Криму, Гребеники–в Одеській області.В цю епоху, згідно пам’яток матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.Наприкінці мезоліту відбувся поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту ( VII–IV тис. до н. е.).Це був перший суспільний поділ праці. Саме цей період вважають розквітом первісного ладу, тому що вже постало продуктивне господарство.Винайдені шліфування і свердління каменю, з’явилися штучні матеріали (обпалена глина),а потім–тканина.Відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарювання. Цей процес отримав назву „неолітичної революції”.Сусідська община змінила родову організацію людей. Натомість матріархату постав патріархат.Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах річок Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип’яті та інших регіонах України. Енеоліт – перехідна епоха від кам’яного до мідного віку (VI–III тис. до н. е.) – пов’язаний перш за все з корінними змінами в житті людини: опануванням металів.У цей період на території України сформувалися дві основні групи племен: землероби – на Правобережжі і скотарі – на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності та обміну продуктами.Таким чином виділилася родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним. Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська.Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В. Хвойка віднайшов перше таке поселення.До сьогоднішнього дня „відкритими” лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV – кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями, пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря.Стосовно походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури на її ранньому етапі складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі України, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами.Обробляючи землю дерев’яним плугом з ка-м’яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам’яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині).Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно- двоповерхових будинках з кількома кімнатами.На надзвичайно високому рівні у трипільців знаходився розвиток гончарства.Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбами характерними візерунками.Розвивалося ткацтво.Археологічні знахідки свідчать про зв’язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.Розвиток знарядь праці із сплаву міді та олова–бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило зміни суспільних відносин.Застосування більш міцного металу – бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.Подальшого розвитку набули різні ремесла: гончарне, каменярське, бронзоплавильне.aВідбувся другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства (третій пов’язаний із відокремленням торгівлі).Суспільство поступово перейшло від первісного ладу до епохи соціального розшарування.Це не могло не зумовити зіткнення між племенами і всередині племен. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.У І тис. до н.е. на території України з’явилися перші залізні знаряддя праці.До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю.Тут жили, зокрема, пращури слов’ян – місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі прийшли кочівники.Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовної групи населення.Ввони вже опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд.Основна суспільна діяльність кіммерійців була пов’язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель.Вони об’єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.Саме на даному історичному етапі військові кочові племена, які з’явились на території України, на нашу думку, загальмували позитивний процес відокремлення ремесла від землеробства, відкинули поступальний розвиток суспільства дещо назад.Наприкінці VII ст. до н. е. кіммерійців витиснули з території України іраномовні племена скіфи, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені.Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів.Перші жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму, кочовики – у степах Наддніпрянщини, землероби – у лісостеповій зоні, орачі – між Дніпром і Дністром.Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор’ї.В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем.На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.З-поміж військових успіхів скіфів варто особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм.Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н. е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дону.Але на кінець IV – початок III століття до н. е. через деякі об’єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. На думку дослідників, це сталося через глобальну зміну кліматичних умов на території України: висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів, зменшення трав’яного покриття.Окрім цього, у III столітті до н. е. на територію Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витіснили скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу – у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, другу – у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.Після цього до середини ІІІ століття н. е. у Північному Причорномор’ї панували сармати.Це були спілки декількох племен: язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець.Окрім цього, полювали, ремеслували.Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики – племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу – гунів, і пануванню сарматів настав кінець. Ще у VII–VI ст. до н. е. почався процес „великої грецької колонізації” у Північному Причорномор’ї, викликаний передусім їх торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.
Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань – Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI ст. до н. е. на правобережжі Бузького лиману постала Ольвія, на кінець V ст. до н. е. – Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія – у Криму, Пантікапей – на місці теперішньої Керчі. Основою грецького господарства Північного Причорномор’я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло: ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі та ремесел Північного Причорномор’я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.Грецькі міста-держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям. У V ст. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникло Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширив свою владу на багато інших грецьких колоній. У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвиткові освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. Проте на зламі IV–ІІІ ст. до н. е. міста–держави вступили в епоху кризи, причинами якої були як внутрішні суперечності, так і загарбницькі дії скіфів у Криму. Все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес ввійшли до складу римської провінції Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх визнати владу римських легіонів. Протягом ІІІ–IV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римської імперії, античні міста–держави в епоху великого переселення народів фактично припинили своє існування.

2.Київська Русь за князювання Володимира Великого
Володимир (980 -1015) Після смерті Святослава між його синами почалася жорстока боротьба за владу, в якій переміг Володимир Святославич.Одним із головних завдань, що постали перед князем на початку його правління, було утримання понад двох десятків племен під владою Києва. Протягом 981 — 984 рр. Володимир приборкавповстання в'ятичів, радимичів, встановив для них данину, також приєднав землі Червенської Русі — міста Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, що належали полякам, і землі ятвягів між Німаном та Західним Бугом, а потім землі білих хорватів.Володимир непокоївся печенізькою загрозою і постійно намагався її відвернути. Для протидії цьому була потрібна сильна армія. Отож Володимир розпочав військову реформу, замінивши племінну організацію війська на феодальну — службу за право володіти земельною власністю. Це зміцнило і владу князя. Окрім цього, була створена система фортець, валів, опорних пунктів тощо на річках Ступні, Сулі, Трубежі.Адміністративна реформа передбачала ліквідацію племінних княжінь, поділ усієї країни на 8 округів. Округи ділилися на волості, на чолі яких були поставлені довірені особи або князівські сини.Судова реформа запровадила окремий князівський суд, який був світським і відокремлений від єпископського.Була проведена й релігійна реформа, щоб упорядкувати систему язичницьких вірувань в державі і тим самим сприяти згуртуванню слов'янських племен. З цією метою він створив язичницький пантеон із 6 богів і зробив обов'язковим поклоніння їм. Проте, переконавшись в неможливості таким чином об'єднати державу і запровадити єдину релігію, він ознайомився з іншими релігіями і вирішив прийняти християнство за візантійським обрядом.Для піднесення авторитету свого роду та значення своєї держави Володимир забажав одружитися з візантійською принцесою Анною, сестрою візантійського імператора. Після того, як дружина Володимира захопила в Криму Корсунь (Херсонес), імператор погодився на шлюб своєї сестри з Володимиром, але за умови, що той прийме християнство. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією і влітку 988 р. наказав жителям Києва прийняти хрещення. Обряд хрещення було здійснено в усіх містах і селах держави.Після прийняття християнства в Київській Русі розпочалося церковне будівництво: найбільшу церкву було споруджено в Києві на честь Богородиці та названо Десятинною, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину свого майна. Київ став духовним центром поширення християнства та діяльності православної церкви.Там знаходилась резиденція митрополита, якого висвятив константинопольський патріарх — найвища духовна особа православної церкви. Першим митрополитом був грек Феофілакт (988—1018). Духовній владі київського митрополита підлягали єпископи: вони правили єпархіями (церковними округами), куди входили численні парафії (церковні общини на чолі із священиками), що засновувались в містах і селах.Після прийняття християнства в Київській Русі виникли численні монастирі. Першими монастирями стали Межигірський, Печерський, Видубицький та ін.На утримання вищого православного духовенства і монастирів київські князі давали великі грошові пожертвування, а також орні землі, ліси, сіножаті і рибні озера. Селяни і міщани для утримання місцевих церков сплачували десятину.Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави:
• воно зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом;
• сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню у єдину давньоруську народність;
• дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи;
• сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам'яного будівництва, а також культурним зв'язкам з християнським світом.
Ярослав Мудрий (1019 - 1054).
Наприкінці правління Володимира Святославича виникла серйозна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив син Святополк, адругий син — Ярослав відмовився, сидячи у Новгороді, сплачувати Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але 1015 р. помер.Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком почалася кривава боротьба за одноосібну владу в державі. В ній вийшли переможцями Ярослав і Мстислав.За угодою 1026 р. брати поділили Русь на окремі володіння вздовж Дніпра: Ярослав став княжити в Києві, а Мстислав — на Лівобережжі з центром у Чернігові. Брати спільними зусиллями вигнали поляків з Червенської Русі, знову приєднавши її до Київської держави. Цей похід відбувся 1031 р. А 1036 р., після смерті Мстислава, Ярослав став правити одноосібно. Ярослав докладав багато зусиль для зміцнення єдності та централізації держави. Він продовжував будівництво захисних споруд проти кочовиків, фортець навколо Києва. 1036 р. печенігам було завдано остаточної поразки, після чого вони припинили свої набіги на Русь.При Ярославі, якого прозвали Мудрим, Русь досягла зеніту свого розвитку. З'явилися нові міста, що стали центрами торгівлі і ремесла, збільшилась земельна власність бояр і дружинників. Зростав і міжнародний авторитет Київської держави, свідченням чого були династичні шлюби дочок Ярослава з найвпливовішими володарями Європи: вони стали угорською, норвезькою та французькою королевами. Сам Ярослав одружився із шведською принцесою, а його сестра стала дружиною польського короля.Найважливішим актом державотворення часів Ярослава було складання у єдиний збірник законів держави — «Руську Правду», яку потім доповнили статтями та положеннями сини Ярослава. «Руська Правда» закріпила ті суспільні відносини, що склалися в Київській державі на той час: її статті закріплювали нерівноправність осіб різних верств населення. Найбільшими правами, зрозуміло, користувався князь. Частина штрафів, які накладались на злочинців, йшли на його користь. Грошові покарання були різними залежно від соціального стану потерпілих. «Руська Правда» охороняла приватну власність та її власника.При Ярославі багато уваги приділялось культурному розвиткові держави: було відкрито школи, бібліотеки, розпочалося літописання та переписування книг ченцями. При монастирях засновано перші лікарні.Саме тоді посилилось і значення Київської митрополії: найвищу церковну посаду — митрополита — почав обіймати вже не грек, як раніше, а русич. Ним став Іларіон.Соціально-економічний і політичний устрій Русі за княжих часів (880 р.)Основою господарства в давній Русі залишалося землеробство. Воно було орне, або вогнево-вирубне, або перелогове. Через це в цілому забезпечувалися сталі врожаї. Русичі займались також тваринництвом, городництвом, садівництвом, бортництвом, мисливством тощо. В містах та селах розвивалися ремесла, яких у Київській Русі налічувалось понад 60: залізоробне, ювелірне, гончарне, деревообробне, ткацтво тощо. Розвивалась торгівля, особливо зовнішня, в чому особливо були зацікавлені власники землі. Вивозили шкіри, хутра, мед, віск, зерно, сіль, а привозили різні предмети розкоші: тканини, металеві та скляні вироби, зброю, прикраси, рідкісні фрукти та овочі, вино та ін. Верхній щабель давньоруського суспільства становили князі, бояри, ліпші люди — дружинники, священики, далі йшли купці і ремісники, а за ними — селяни. Між ними існували певні системи відносин (залежності).
Основною власністю була земля. Поступово в руках бояр та князів зосередились великі земельні володіння, які успадковувались від батька до сина. Таке володіння називалось вотчиною. У вотчині, вироблялося все необхідне для життя так само, як і в селянському господарстві. Тому таке господарство називалось натуральним.Селяни перебували в залежності від князя чи боярина, але разом із тим, за окремим винятком, мали і свої земельні наділи і вели своє господарство. Селяни відбували панщину (працювали на полі господаря землі) та платили оброк — натуральний чи грошовий.За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою, де пережитки первісного ладу співіснували з елементами феодальної організації. За формою правління це була монархія, бо на чолі держави стояв великий князь, що видавав закони, управляв державою, очолював військо й чинив суд. Але влада князя не була абсолютною, вона обмежувалась боярською владою та вічем (народними зборами).Поступово на Русі склалися васальні відносини між великим князем та удільними князями та боярами, у свою чергу, залежними від них були дрібніші власники землі. Таку систему відносин називають «феодальною драбиною».Після політичного розпаду Київської Русі на удільні князівства склався новий тип управління: спільне правління князів-родичів з роду Володимира Великого, з одного боку, та їхніх суверенів з іншого, що зумовило утворення конфедерації руських князівств, що дістало назву «колективного сюзеренітету».Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Володимир Мономах (1113-1125)

Володимир Мономах — онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й походить його прізвище. Народився 1053 року. Одержав від батька уділ у Смоленську та Чернігові. За дорученням князя Всеволода брав участь у походах проти половців, допомагав полякам у війні з чехами, виконував дипломатичні доручення. У 1093 році помер його батько, великий князь Всеволод Ярославич, який активно боровся за єдність Київської держави. З 1093 по 1113 рік відбувалися часті напади половців на Русь, водночас почалися князівські міжусобиці. Володимир, прагнучи припинити їх і об’єднати князів на спільну боротьбу, був одним з ініціаторів Любецького(1097),Витичівського (1100) та Долобського (1103) з’їздів князів.1094 року Володимир став Переяславським князем.У 1103—1111 роках разом з київським князем Святополком Ізяславичем здійснив ряд походів проти половців.1113 року, після смерті Святополка Ізяславича, у Київській землі спалахує повстання міщан та селян, незадоволених свавіллям бояр та лихварів. Київська верхівка запрошує Володимира стати князем у Києві і придушити повстання. Володимир, проголошений великим князем київським, розправляється з повсталими, але змушений був піти на ряд поступок, зокрема прийняти закон, згідно з яким зменшувалися рези (відсотки) за позички на 25%, скасовувалося холопство за борги. Ці нововведення увійшли до складу розширеної
редакції прийнятої раніше Ярославом Мудрим «Руської правди» й відомі як Статут Володимира Мономаха. За час свого владарювання на київському великокнязівському
престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі й на деяний час зупинив процес роздроблення Київської держави, що почала занепадати після смерті Ярослава Мудрого. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Час князювання Володимира Мономаха на великому київському престолі характеризується розквітом світського та церковного будівництва, літератури, малярства. Під впливом князя було написано славнозвісну пам’ятку давньоруської літератури «Повість минулих літ». Видатний державець і полководець, що брав участь у 83 походах, був ще й талановитим письменником, написав близько 1117 року «Повчання» своїм дітям, яке, подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі й звитяги життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави. Помер Володимир Мономах 25 травня 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя. Поховано його у Києві, в соборі святої Софії. Того ж року кияни обрали князем старшого сина Володимирового — Мстислава. Зі смертю Мономаха закінчився період стабільної єдності Київської держави й почався період поступового її занепаду.

3.Політична роздробленість Київської Русі
Незважаючи на зусилля київських правителів, Київська держава не стала єдиною.Це була клаптикова країна без точного визначення кордонів, утворена з численних слов'янських і неслов'янських племен, складена з кількох територій і політичних центрів, що суперничали між собою (Київ, Галич, Чернігів, Новгород та ін.).Про неміцність цієї держави свідчать і прагнення різних
племен вийти з-під влади Києва і та міжусобна боротьба, яка велася між княжичами після смерті Святослава, а потім Володимира та в пізніші часи.Спробу запобігти міжусобній боротьбі між князями зробив Ярослав Мудрий, який ввів новий порядок престолонаслідування. Започатковане ним старшинство в межах родини — влада найстаршого з синів — запроваджувалося натомість старого спадкоємства «від батька до сина».Згідно із заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава.Решта земель розподілялась за старшинством між іншими синами і племінниками: Чернігівщина відійшла до Святослава Ярославича. Переяславщину отримав Всеволод. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі обіймав київський престол; щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як відбувалося пересування братів на щабель вище і ближче до Києва. Таким чином, надаючи кожному з синів можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклої боротьби за одноосібну владу. Але насправді заповіт Ярослава поклав початок роздробленості руських земель.
Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер 1054 р., тривали недовго. Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі вторглось нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці Альта і поставили Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, які, піднявши повстання з вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, проголосивши київським князем полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні за спробу відділитися від Києва.
Ізяслав утік до Польщі і за підтримкою польського короля посів київський престол удруге. Але незабаром спалахнула боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським, до якої залучились вже й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися відстоювати свої права.Стосунки між князями ставали дедалі заплутанішими, а розбрат гострішим, оскільки кожен за Ярославовим законом мав право на декілька столів, у тому числі й на київський. Зрозуміло, князівськими чварами користувалися половці, які посилили свій тиск на кордони Русі.Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки між князями, організувати їх спільну боротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що відбувся 1097 р. в Любечі. Князі, що прибули в Любеч, ухвалили припинити усобиці та скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь мав володіти тими землями, які успадкував від батька. Проте Любецький з'їзд не зміг припинити ворожнечу між князями, і незабаром вона спалахнула знову, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших міст. Так, 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109, 1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі.Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників.Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля.По смерті Володимира Мономаха 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою.Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в інших державах середньовічної Європи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи.
Київ тривалий час вважався державним і духовним центром: там знаходився великокнязівський стіл і кафедра митрополита. Але київські князі, вже не мали влади над усією Руссю. Центри реальної державної влади перемістилися в князівства, які не визнавали над собою зверхність Києва.Київська земля була на Русі найбагатшою. Тут налічувалося 45 міст і з них найбільше — Київ. Це було найбільш заселене князівство, досить економічно розвинуте та найбільш укріплене.За володіння Києвом між князями точилася постійна боротьба, оскільки він залишився символом великокнязівської влади і політичної першості. 1155 р. Києвом заволодів син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. Але через два роки він раптово помер, не встигши зміцнити великокнязівську владу. У подальшій боротьбі за Київ Київщина зазнала багато лиха. 1169 р. справжній погром у Києві вчинив володимиро-суздальський князь Андрей Боголюбський. Такі дії сприяли занепаду Київської землі.У політичній залежності від Києва перебувало Переяславське князівство. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Укріплення, збудовані переяславцями, були захистом не лише для прикордонного міста, а й усієї Русі. У складних умовах, коли послаблювалось Київське князівство, переяславські князі підтримували політичні зв'язки з Володмиро-Суздальським князівством.Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське, де правила династія князів Ольговичів. У середині XII ст. від Чернігова відокремилось Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші, дрібніші. Ольговичі постійно претендували на київський стіл. Беручи участь у міжусобній боротьбі, часто залучали до неї половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.Однією з відомих подій другої половини XII ст. був похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., який закінчився поразкою. Він став сюжетом для давньоруського поетичного твору «Слово о полку Ігоревім».Роздроблення держави Київської Русі підривало міць Русі перед зовнішньою загрозою. Разом із тим прикметами того часу були процвітання ремесел і торгівлі, розквіт міст, піднесення матеріальної і духовної культури в окремих князівствах.