Лекции.Орг
 

Категории:


Теория отведений Эйнтховена: Сердце человека – это мощная мышца. При синхронном возбуждении волокон сердечной мышцы...


Деформации и разрушения дорожных одежд и покрытий: Деформации и разрушения могут быть только покрытий и всей до­рожной одежды в целом. К первым относит...


Макетные упражнения: Макет выполняется в масштабе 1:50, 1:100, 1:200 на подрамнике...

Діяльність М.Тетчер. «Тетчеризм», його суть та наслідки для Великої Британії. 1 страница



Причини революції

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами20 століття. Революція 1905—1907 зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке складало 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Растпутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

[ред в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів..]Лютнева революція

Початок революції

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

8. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський. Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між партійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було створено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійській владі — Тимчасову державну раду.

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але наприкінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антантою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потрапив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».

Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.

Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Незалежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могутньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучасні польські керівники.

На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конференції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. У березні 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір, за яким землі Західної України і Західної Білорусії залишились у поляків.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (що означає оздоровлення економіки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економі­ки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізувати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Польщі, і в сучасній є дуже високим.

9.Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі.1 грудня 1918 р. в Белграді в резиденції королевича Александра Карагеоргієвича відбулася офіційна церемонія, під час якої делегація Народного віча оприлюднила заяву про згоду на об'єднання Держави СХС з королівством Сербія. Нова держава дістала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). 20 грудня був сформований уряд з представників 12 політичних партій, головою якого став серб, його заступником - хорват, а словенець очолив міністерство закордонних справ. Вісім членів кабінету представляли Сербію, шість - Хорватію, по два - Словенію та БіГ, один -Чорногорію. 1 3 листопада 1918 р. ХНСП стала називатися Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП). До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія і Герцеговина та Воєводина. Серби становили понад 41 % усього дванадцятимільйонного населення країни, хорвати 23 %, словенці - 8,5 %, македонці - 5 %, «босняки» (мусульмани) - 6 %, чорногорці - 1,6 %, решта - албанці, євреї, цигани, німці, угорці та ін.

Королівство об'єднало землі з неоднаковим рівнем економічного розвитку, різними історичними традиціями та національними культурами. Так, унаслідок багатовікових зв'язків словенці й хорвати як католики орієнтувалися на Ватикан і на Західну Європу, серби, чорногорці й македонці як православні -на Росію, «босняки» як мусульмани - на ісламський Схід.

Серйозні відмінності спостерігалися і в рівні культурного розвитку. Дві третини населення Сербії та понад дві третини мешканців Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини були неписьменними.

Королівство СХС було відсталою країною з слаборозвинутою промисловістю, 86 % його населення працювало в сільському господарстві, де ще зберігались пережитки феодальних відносин. Під час Першої світової війни особливо постраждали Сербія, Чорногорія й Македонія. Людські втрати Сербії сягнули одного мільйона осіб, у ній було зруйновано до ЗО % будівель. Війна та розрив традиційних господарських зв'язків завдали значних збитків економіці Словенії, Хорватії, Далмації, Воєводини. Становище ускладнювалось тим, що правлячі кола Сербії, які фактично стали домінувати в керівництві нової держави, проводили великосербську за своїм змістом політику.

Коаліційний уряд С. Протича (грудень 1918 - серпень 1919) змушений був розв'язувати складні проблеми економічного життя, створення державного апарату та здобуття міжнародного визнання. Уже в січні 1919 р. уряд видав розпорядження про свободу торгівлі між окремими землями держави, розпочав грошову реформу.

Наприкінці лютого 1919 р. було оприлюднено «Попереднє розпорядження про земельну реформу», в якому проголошувалося скасування всіх феодальних пережитків - «кметчини» в БіГ, чифліцьких відносин у Македонії, «колонату» в Далмації. Передбачалося перерозподілити землю шляхом її вилучення у великих землевласників і передачі селянам. Так, маєтки, площа

яких перевищувала 200 га (Словенія, Хорватія), 450 га (Спа-вонія) та 500 га (Воєводина), підлягали відчуженню та передачі до державного фонду. Всього за підсумками реформи близько 200 тис. селян (чверть усіх господарств) одержали з держфонду за невелику платню майже 510 тис. га землі.

Уряд С. Протича провів також низку демократичних і соціальних реформ: запровадив восьмигодинний робочий день, законодавство про працю, легалізував профспілки та інші громадські організації. Проте наявність у КСХС десятків тисяч безробітних, розорених селян, учорашніх солдатів створювала ґрунт для діяльності різних екстремістських політичних сил. Значної гостроти набирали міжнаціональні стосунки че­рез запровадження єдиного управління та уніфікацію законів. Обмеження прав самоврядних органів зустрічало опір населення насамперед Словенії, Хорватії та Воєводини.

Створення Королівства СХС привело до певного перегрупування політичних сил у країні. Найвпливовішою залишалася Сербська радикальна партія (СРП), яка стояла на позиціях монархізму, центризму та сербського гегемонізму, який спирався на ідеї «єдиної трийменної нації». У травні 1919 р. була створена Сербська демократична партія (СДП) на чолі з Л. Давидовичем та С. Прибичевичем, яка прагнула відстоювати інтереси сербського населення на теренах КСХС та виступала за централізовану державу при збереженні місцевого самоврядування.

У середині серпня 1919 р. новий коаліційний уряд очолив Л. Давидович, який проголосив продовження демократичних реформ. Проти унітаристських великосербських планів виступили хорватські та словенські політичні партії, обстоюючи ідеї федералізму й розв'язання на цій основі національного питання. Найактивнішою серед них залишалася Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП), яка порушила питання про право хорватів на самовизначення та вимагала проголошення в межах Королівства СХС «миролюбної селянської республіки Хорватія». З вимогами розширення автономії Хорватії та Словенії виступали також Хорватське об'єднання, Словенська народна партія (СНП) та інші угруповання.

У Чорногорії проти сербської великодержавної політики і за відновлення незалежності держави виступали «зеленаші» (тобто «зелені» - від кольору їхніх виборчих бюлетенів). Так, у січні 1919 р. вони вчинили заколот з метою повернення на престол короля Николи І, але зазнали невдачі. їм протистояли прихильники об'єднання із Сербією - «білаші» («білі»). Складним було становище в БіГ, де розмаїття національного та релігійного складу населення породжувало політичні проблеми. Так, «босняки» підтримували створену восени 1918 р. Югославську мусульманську організацію (ЮМО), яка наполягала на розширенні місцевого самоврядування відповідно до традицій. У македонських землях найвпливовішою залишалася Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), яка виступала проти поділу краю та за створення автономної державної структури в межах федерації балканських народів.

На основі об'єднання лівих угруповань із соціал-демокра-тичних партій Сербії, Хорватії, Словенії, БіГ у квітні 1919 р. була створена Соціалістична робітнича партія Югославії (комуністів). На другому з'їзді (червень 1920) у Вуковарі було прийнято ідеологічну платформу, орієнтовану на головні гасла Комінтерну, а партія набула нової назви - Комуністична партія Югославії (КПЮ).

Стабілізації нової держави та зміцненню становища династії Карагеоргієвичів сприяло визнання Королівства СХС спочатку Францією, а потім іншими країнами світу. Згодом були визначені й кордони країни: з Австрією - за Сен-Жер-менським договором (10 вересня 1919), з Болгарією - за Нейїським (27 листопада 1919), з Угорщиною - за Тріанонським (10 вересня 1920). Було розв'язано спірні прикордонні питання з Румунією, Грецією, Італією та Болгарією. Так, у листопаді 1920 р. в Рапалло було підписано договір з Італією, за яким остання відмовлялася від претензій на Далмацію в обмін на збереження під своїм контролем Істрії з Трієстом і Пулою. Рієка з округом була визнана як незалежне державне утво­рення, а Задер оголошено «вільним містом» під італійським патронатом. На основі двосторонніх договорів 1920-1921 pp. між Королівством СХС, Румунією та Чехословаччиною було оформлено орієнтований на Францію військово-політичний блок Мала Антанта.

Проблему державного устрою мала розв'язати установча скупщина прийняттям конституції. За підсумками виборів у листопаді 1920 р. 419 депутатських мандатів розподілилися наступним чином: СРП - 92, СДП - 91, КПЮ - 58, ХРСП - 50, Спілка хліборобів - 39, СНП - 27, ЮМО - 24. Найвпливовішим у парламенті став блок радикалів і демократів, які обстоювали політичну гегемонію сербів та ідею унітаризму.

Установча скупщина розпочала засідання у складних умовах. Так, ХРСП виступала за утворення незалежної «Хорватської селянської республіки», а КПЮ, у свою чергу, вела підготовку до «європейської пролетарської революції». Наприкінці грудня 1920 р. уряд очолив лідер радикалів Н. Пашич. Він оприлюд­нив «Обзнану» (оголошення), згідно з якою КПЮ ставилася поза законом. її майно підлягало конфіскації. Переслідування комуністів спричинило розкол партії. її помірковані члени створили Соціалістичну партію (СПЮ), яка віддавала перевагу легальним формам діяльності.

28 червня 1921 р. (у день Св. Віда) установча скупщина ухвалила конституцію (Відовданську) Королівства СХС, яка проголошувала новостворену державу монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів. Королю надавалися широкі права: обіймати посаду головнокомандувача збройних сил, призначати прем'єр-міністра, скріплювати підписом міжнародні договори, запроваджувати надзвичайний стан, зупиняти дію конституції. Законодавча влада належала однопалатній Народній скупщині, яка обиралася на чотири роки шляхом загального, таємного, прямого голосування чоловіків. Жінки та військовослужбовці виборчих прав не мали. Закони, схвалені парламентом, підлягали затвердженню королем, а скупщина скликалася та розпускалася лише за указом короля.

Відовданська конституція закріпила унітарний устрій Королівства СХС та панівне становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала й гарантувала права та політичні свободи всіх громадян, однак права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися. Основний закон містив положен­ня про новий адміністративний поділ (33 жупанії), критерієм якого був не національний склад населення, а інші фактори. До того ж у кожну область король призначав не тільки «великого жупана» (губернатора), а й керівний склад його апарату.

Прийняттям скупщиною закону «Про захист громадської безпеки і порядку в державі» (серпень 1921) було запроваджено суворе покарання за намагання повалити існуючий лад. Саме на підставі цього закону всі депутати від КПЮ були позбавлені недоторканності та віддані під суд. Приводом для цього став невдалий замах, організований КПЮ, на короля Александра та вбивство міністра внутрішніх справ М. Драш-ковича. Усього тоді було заарештовано понад двісті комуністів. У відповідь компартія у жовтні 1921 р. підняла повстання в Чорногорії, але його швидко було придушено силою. Подібні невдалі спроби мали місце також у Македонії та БіГ.

Економічний розвиток країни в 20-ті роки характеризувався зростанням виробництва в легкій та переробній промисловості. Близько половини інвестицій у гірничорудну та обробну промисловість припадало на французький та англійський капітал. Проте країна залишалася переважно аграрною. Зберігалися значні регіональні відмінності в рівнях розвитку сільського господарства. У північних та західних регіонах королівства до 70 % угідь перебувало в руках великих землевласників, які застосо­вували найману працю та передові технології, вивозили продукцію до західних ринків. У інших регіонах переважали дрібні та середні селянські господарства. Через стару агротехніку yрожайність у цих господарствах була найнижчою в Європі (окрім СРСР). У 1927 р. розпочалась криза сільського госпо­дарства, викликана падінням цін на продукцію. Чимало селян розорилося і виїхало з королівства в пошуках кращої долі. Усього з країни за десять років емігрувало близько 250 тис. осіб.

Однак певні ознаки економічного поступу не спричинили стабілізації суспільно-політичного життя в КСХС. Після прийняття конституції політичне протистояння далі загострювалося. Перегрупування політичних сил призвело до утворення двох таборів: прихильників дальшої централізації та прибічників федерального устрою. Саме боротьба між ними становила основний зміст політичного буття КСХС. У парламентських виборах (кожні два роки) брали участь кілька десятків партій, відмінних за соціальним, фаховим та національним складом. Найвпливовіші позиції зберігали СРП та СДП, представники яких найчастіше перебували при владі. Спроби деяких із них перетворитися на загальноюгослов'янські успіху не мали. Усього за десять років у Королівстві СХС змінилося 24 уряди.

Централізм та унітаризм, який запроваджувався в життя КСХС його правлячою елітою у вигляді доктрини «інтегрального югослов'янства», проголошував сербів, хорватів і словенців єдиним «трийменним народом». Проте антидемократична уніта-ристська доктрина, яка не тільки правила за ідеологічну базу для проведення великосербської політики, а й принижувала почуття всіх несербів, різко негативно сприймалась несерб-ським населенням країни.

Політиці правлячих кіл Королівства СХС протистояли різні політичні сили - від прибічників «пролетарської соціалістичної революції» до прихильників федералізму. Так, КПЮ, опинившись у підпіллі та намагаючись зберегти свою присутність на політичній арені країни, створила в 1923 р. легальну Незалежну робітничу партію. Провідною опозиційною політичною силою, яка послідовно виступала проти централізму, унітаризму та сербського гегемонізму, залишалася ХРСП. Наприкінці 1921 р. під її егідою був створений «Хорватський блок», до якого увійшли політичні сили, що вимагали федерального устрою Королівства. За підсумками парламентських виборів 1923 р. ХРСП вийшла на друге місце за кількістю депутатів, але утворити єдине опозиційне об'єднання їй не вдалося. Це змусило лідера ХРСП С. Радича піти на компроміс із лідером СРП, Н. Пашичем, завдяки чому представники опозиції хорвати увійшли до коаліційного уряду, а ХРСП визнала Відовданську конституцію. Усе це призвело навіть до зміни назви ХРСП на Хорватську селянську партію (ХСП), а С. Радич із в'язня одразу перетворився на міністра.

Проте досягнутий з СРП компроміс не витримав випробування часом, і С Радич у 1927 р. вийшов з уряду Н. Пашича, а ХСП знову перейшла в опозицію. У цьому ж році ХСП уклала угоду з Незалежною демократичною партією (на чолі з С. Прибичевичем), у результаті цього була створена опозиційна «Селянсько-демократична коаліція» (СДК). Між депутатами урядової більшості та прихильниками федералізму у скупщині розгорнулося жорстке протиборство, яке посилювало в країні хронічну політичну кризу. Так, під час парламентських дебатів 20 червня 1928 р. сербський терорист застрелив у залі засідань двох хорватських депутатів і смертельно поранив лідера ХСП С. Радича. В цих умовах керівництво СДК на знак протесту відкликало своїх депутатів із скупщини та зажадало здійснити децентралізацію країни, поклавши край сербському гегемонізму. Терористичний акт сколихнув усю країну й викликав масові стихійні акції протесту. Політична криза в Королівстві СХС досягла свого апогею.

10.Утворення Чехо-Словаччини. Т.Масарик.Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехословацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення.

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республіки. 14 листопада 1918 р. Національні збори обрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.

Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В. Клофаг оголосив створення регулярної армії, основу якої склали чехо-словацькі легіонери. Серед інших першочергових реформ уряд у 1918 р. скасував дворянські привілеї й титули, узаконив свободу слова і друку, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального страхування. Однією з основних була аграрна реформа — держава отримала право відчуження в громадське користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що переви­щували 150 га орної землі.

Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Лідери нової держави за активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скористалися наслідками Першої світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та Моравії, ще й приєднати Словаччину та Закарпаття, а також значну частину власне угорських земель і домогтися в цілому сприятливого для неї вирішення питання Тушинської Сілезії на північних кордонах.

Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис км2, де проживало 13,6 млн чол. (чехи — 6,8 млн, словаки — 2 млн, німці — 3,1 млн, угорці — 0,7 млн, українці — 0,5 млн, інші національності — 0,5 млн). Понад третину населення республіки становили національні меншини. До складу Чехо-словаччини увійшли четверта частина населення, близько 1/5 частини території Австро-Угорщини і майже 70% усієї промисловості колишньої монархії, яка протягом двох-трьох повоєнних років була повністю відновлена і мала великий експортний потенціал. Проте економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим: питома вага зайнятих у промисловості Словаччини була у 2 рази, а в Закарпатті — у 4 рази нижча, ніж у Чехії.

Томаш Масарик— учений-філософ, політичний і державний діяч, перший Президент Чехословаччини. Народився у словацько-німецькій родині. Після Віденського університету — професор філософії у Празькому університеті. Був депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни зайняв антиавстрійську позицію і сподівався на розв'язання чеської про­блеми з перемогою Антанти. У 1915 р. організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національні питання у Центрально-Східній Європі наданням самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Російської імперії. Будучи президентом Чехословаччини (1918-1935), активно впроваджує ідеї гуманної демократії, під керівництвом якої в республіці розпочалося будівництво парламентської держави. Підтримував діяльність українсь­ких еміграційних кіл у Празі та інших містах. Допоміг відкрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український вільний університет, Вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Українську господарську академію.

11.«Новий курс» Ф.Рузвельта та його історичне значення.Монополізація стала основною причиною світової економічної кризи (1929-1933 рр.) — однієї з найбільших криз перевиробництва за всю історію капіталізму. Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об'єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію при її низькій собівартості, намагаючись отримати надвисокий прибуток. Однак унаслідок розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників різко зменшилась платоспроможність населення, що призвело до кризи перевиробництва. Криза охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. У США в 1933 р. порівняно з докризовим періодом обсяг виробництва скоротився на 63%. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. Особливо різко криза виявилась у важкій промисловості. Катастрофічно зростало безробіття. На кінець 1932 р. в США нараховувалось майже 17 млн безробітних, в Німеччині — 7,5 млн. Реальна заробітна плата зменшилася на 35%. Різке зниження цін на сільськогосподарську продукцію, податковий прес призвели до розорення значної частини (14%) фермерських господарств у Сполучених Штатах. Криза охопила фінансово-кредитну систему країни, спричинила банкрутство багатьох банків, втрату мільйонами громадян своїх заощаджень.

Приступивши до виконання президентських обов'язків, Рузвельт домігся прийняття конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової системи. Усі ці заходи отримали назву «нового курсу», мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була створена Національна адміністрація відбудови промисловості, яка провела примусове картелювання на основі «кодексів чесної конкуренції».

Ф. Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, яка набирала безробітних на різноманітні роботи. У 1933-1937 рр. для цього було виділено 12 млрд дол. Щоб швидше вийти із сільськогосподарської кризи, у травні 1933 р. було прийнято закон про допомогу фермерам, а також засновано Адміністрацію для регулювання сільського господарства. Остання встановлювала ціни на сільськогосподарські продукти та обсяги виробництва. Важливим елементом «нового курсу» був закон допомоги фермерам. З метою підвищення ілги на сільгосппродукцію фермерам пропонувалося укладати з урядом контракт на предмет скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що вони отримували грошову премію.

Активне державне регулювання економіки, реформи «нового курсу» сприяли припиненню кризових явищ і поступовому піднесенню економіки, поліпшенню умов життя і праці робітників. Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розстановку політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою частиною якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. В 1935 р. було ухвалено національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний центральний банк США завершили банківську реформу.

Для забезпечення більш справедливого розподілу національного прибутку реформовано систему оподаткування були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі; значно розширено систему громадських робіт.





Дата добавления: 2016-11-12; просмотров: 295 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.006 с.