Дослов’янські поселення на території України 2 страница

 

5.Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. За князювання Данила Романовича (Галицького) особливого розквіту досягла Галицько-Волинська держава. Данило (Романович) Галицький (1201-1264) – князь Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Помер і похований у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.Данило з братом Васильком княжив у дрібних волинських князівствах і вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об’єднати усі Волинські землі, а в 1238 р.Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.У 1264 р. Данило Романович помер. Його син Лев (1264–1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов´янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

— модернізувало давньоруську державну організацію;

— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов´янську державність на міжнародній арені.

 

4.Розкрийте з-ня Г-В держави в історії укр. народу. При вивченні цієї теми зверніть увагу на події 1340 р., з яких фактичні починається захоплення українських земель сусіднім й державами. Після емері галицько-волинського князя Юрія II в Галичину вторглися польські та угорські війська. Литовський князь Любарт Гедимінович утвердився на Волині і намагався заволодіти Галичиною. Після довгої та виснажливої боротьби, коли Галичині кілька разів переходила з одних рук до інших, 1387 р. вона була остаточно захоплена Польщею.Ще раніше, в кінці XIII - на початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття. В середині XIV ст. Буковиною заволоділо щойно утворене Молдавське князівство.Решта українських земель були поступово приєднані до Литовсько. держави. У 50-і роки XIV ст. литовський князь Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р. - на Київщину та Переяславщину. В Орді за тих часів точилися міжусобні чвари, і вона вчинила лише незначний опір. 1363 р. на Синій Воді (річка Синюха)Ольгерд розгромив татарських воєвод Хачебея, Кутлобуга і Дмитра, після чого Поділля також було приєднане де Литви. У щойно підкорених українських землях великий князь литовський ставив князями своїх синів та родичів. Населення Східної України ніякого опору литовцям фактично не чинило, оскільки Литовська держава не порушувала існуючих на українських землях звичаїв та системи управління. Місцеві бояри і значна кількість князів були залишені Ольгердом на своїх місцях. Нові князі, яких поставив Ольгерд, швидко асимілювалися і перетворились на українських князів литовської династії. Православна церква повністю зберегла свої позиції, навіть 10 з 12 синів Ольгерда стали православними. Руська мова мала статус державної, ряд руських вельмож увійшли до складу великокняжої ради, зайняли високі державні посади.В Галичині, що опинилася під владою Польщі, почалася конфіскація землі у місцевої знаті, одночасно великі земельні володіння роздавалися новим вельможам, що приходили з Заходу, - полякам, німцям, угорцям. Населення найбільших міст, які отримали Магдебурзьке право, зростало за рахунок німецьких колоністів.Після смерті Ольгерда новий литовський князь Ягайло під тиском Німецького ордену і Московського князівства зайняв пропольську орієнтацію.В 1385 р. у містечку Крево Ягайло видав грамоту (так звану Кревську унію), в якій обіцяв приєднати до Польщі на вічні часи землі Литовського князівства. 1386 р. було укладено династичний шлюб між королем Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Ягайло залишався литовським князем і одночасно ставав польським королем, переходячи в католицьку віру. Але значна частина литовської знаті не бажала Кревської унії і розпочала проти неї боротьбу, її очолив князь Вітовт, який примусив Ягайла визнати його "великим князем Литви і Руси" за угодою 1392 року.Для України велике значення мала так звана "чорноморська" політика Вітовта. Литовський князь скористався міжусобною боротьбою в Орді й, уклавши союз з татарським ханом Тохтамишем, поширив свою владу на північне Причорномор'я, включаючи Крим. Були збудовані фортеці для утвердження литовського панування в південних степах: Хаджибей (біля сучасної Одеси), звідкіля український хліб вивозився до Візантії, Каравул на Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровому лимані, фортецю св. Івана в гирлі Дніпра. Але в 1399 р. на річці Ворсклі військо Вітовта потрапило в засідку, влаштовану татарським ханом Темір-Кутлуєм, і зазнало страшної поразки, "Чорноморська" політика Литви потерпіла крах і до середини XV ст. від неї фактично залишилась лише згадкаНа початку XV ст. знову посилюється наступ Тевтонського ордену на схід, і в цих умовах Литва й Польща виступають разом проти німецької загрози. У 1409 р. почалась так звана Велика війна проти Тевтонського ордену, в якій брали участь у складі польсько-литовської армії українські, білоруські, чеські полки і навіть татарська кіннота. Вирішальна битва відбулася 1410 р. під Грюнвальдом, де військо союзників зустрілося з головними силами ордену під командуванням великого магістра Юнгінгена. Битва розпочалась атакою литовської армії Вітовта, котра перебувала на правому фланзі союзників. Хрестоносці відбили її і перейшли в контрнаступ. Долю битви вирішила польська армія під командуванням Ягайла, яка в цей час перейшла в наступ на лівому фланзі, прорвала німецьку лінію оборони і оточила значні сили хрестоносців. На допомогу їм Юнгінген кинув свій резерв, але його атака була відбита польським резервом та литовськими військами, що повернулись назад. Більша частина армії хрестоносців була перебита, загинув сам великий магістр Юнгінген. Поразка в Грюнвальдскій битві поклала край німецькій агресії на Схід, у 1411 р. був укладений Торунський мир, за яким орден відмовлявся від будь-яких претензій на землі Польщі та Литви.Але Грюнвальдська перемога мала ще один важливий результат. Вона призвела до посилення позицій Польщі в польсько-литовському союзі. У 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом була укладена Городельська унія, за якою Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ; на литовських бояр-католиків були поширені права польської шляхти. Унія призвела до посилення впливу у Литовському князівстві католицької віри. Магдебурзьке право, яке отримували міста, призначалося тільки для католиків. У найбільш значних містах засновувались католицькі єпископати, для яких держава створювала найсприятливіші умови.

Невдоволення такою політикою серед православної знаті призвело до виступу, на чолі якого став Свидригайло, молодший брат Ягайла. Після смерті Вітовта, в 1430 р. всупереч бажанню поляків він став великим князем і відразу ж розпочав боротьбу за повернення князівству Поділля і Волині, які Польща фактично захопила. Війна 1430-1431 рр. на Україні закінчилася компромісом: Поділля було поділене на Західне під владою Польщі і Східне під Литвою. Але після цього поляки змінили тактику: проти Свидригайла вони висунули брата Вітовта Сигізмунда, що претендував на великокнязівський престол. Щоб позбавити Свидригайла масової підтримки з боку православних феодалів. Ягайло і Сигізмунда навіть переглянули найбільш дискримінаційні положення Городельської унії стосовно православних(1432та1434рр.).Перелом у боротьбі настав у 1435 р., коли під Вількоміром Свидригайло зазнав нищівної поразки. Незважаючи на невдачі, він намагався продовжувати опір, але шансів на успіх вже не мав. Врешті-решт він змушений був припинити боротьбу і залишився волинським князем.

Молодший син Ягайла Казимир у другій половині XV ст. став одночасно великим князем литовським і польським королем. Він ліквідував удільні князівства, які ще зберігались по українських землях: в 1452 р. припинило існування Волинське князівство, останнім, у 1471 р., було ліквідоване Київське князівство. Після цього серед української знаті посилюються промосковські настрої. На бік московського князя Івана Ш переходять чернігівські князі -Одоєвські, Воротинські та ін. У1481 р. змову князів Федора Бєльського, Івана Гольшанського і Михайла Олельковича було викрито, двоє останніх були страчені, а Бєльський врятувався втечею до Москви. Москва вела довгу і напружену боротьбу за приєднання до себе давньоруських земель. В результаті трьох воєн з Литвою: 1487-1494 рр., 1500-ЬиЗ рр., 1512-1522 рр. - Московське князівство приєднало землі Чернігівщини, Сіверщини і Смоленщини. У1508 р.князь Михайло Гданський також спробував підняти на Україні промосковське повстання, але не зміг заручитися достатньою підтримкою і втік до Москви.Знищивши залишки старого удільного ладу, великі литовські князі посилили централізацію в управлінні державою. Управління окремими землями зосередили в своїх руках намісники. Могутню владу мала так звана Рада панів, яка не тільки заміщала великого князя в час його відсутності, а й спільно з ним повинна була вирішувати питання фінансової політики, призначення на посади і розподілу маєтків. Гетьман займався військовими справами, канцлер був одночасно міністром іноземних і внутрішніх справ, а маршалок очолював поліцію.Крім того, зростає роль сейму. Перші сейми скликались ще в XV ст., але в XVI ст. значення цього представницького органу стає дуже вагоме в політичному житті. За Статутом 1566 р. до сейму входили по два представники від кожного повіту. Сейм давав можливість феодалам різного рівня боротися за свої права. Він перетворюється на постійно діючий верховний орган, що вирішує питання законодавства, військової служби, оподаткування та ін.Ще 1528 р. сейм затвердив шляхетський перепис, за яким традиційний з Київської Русі стан боярства перетворювався на шляхту. "Устав на волоки" 1557 р. проголошував право власності на землю виключно за шляхтою та створював фільварки - панщинні господарства, орієнтовані на виробництво хліба, що його продавав феодал.висновок:Таким чином, українські землі в складі Литовської держави зазнали протягом ХIV-ХVI століть глибоких соціально-економічних і політичних змін. Поступово ця держава втратила ті риси, що були притаманні їй спочатку, і дедалі сильніше інтегрувалась з Польщею. Із Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.

 

 

6Утворення козацтва. Утворення і розвиток

XV—XVII ст. в Європі — період розвитку, розквіту і занепаду Священної Римської Імперії і Католицької Церкви. Це було досить складне політичне утворення, до складу якого в ті часи входили землі таких сучасних країн як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Сербія, Чехія, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Голландія, Франція. Також її вплив поширювався на землі сучасних Великобританії, Польші, Білорусі, Литви і Латвії. Річ Посполита тих часів була сателітом Священної Римської Імперії (релігійний і культурний вплив католицької церкви і Риму, економічні і династичні зв'язки). Саме землі сучасної України були прикордонною територією для цієї Римської Імперії.В XV—XVII ст. у зв'язку з удосконаленням методів землеробства степові області України стають придатними для ведення землеробства (до цього землеробство було переважно в лісовій зоні).Шляхта Речі Посполитої починає вимагати привілеї на землю у степових областях України. Утворюються величезні панські маєтки, які вирощують зерно для експорту в Європу. Люди, які проживають на цих землях передаються шляхті разом із землею (земля чогось варта лише тоді, коли її є кому обробляти). Людей це не влаштовує і велика кількість їх іде далі в степи, куди з часом також можуть прийти пани. Саме ці люди і поповнюють склад козаків.Гніт змушував українців тікати з освоєних місць на південь, у вільні степи, які у народі називали Диким Полем. Тут не було ні селищ, ні міст, та ніякої влади. Щоб не загинути від голоду чи не стати жертвами хижаків чи татар, втікачі озброювались та гуртувались у самоврядні громади. Їх зброєю були списи, луки, сокири та шаблі.Гуртуючись, вільні люди влаштовували тимчасове житло, вели спільне господарство: збирали мед диких бджіл, вичиняли шкури, в'ялили м'ясо та рибу. На початку зими втікачі крадькома поверталися до своїх домівок.Важливе значення у формуванні українського козацтва має розвиток міжнародної работоргівлі і кріпостного ладу починаючи з XIV ст.Українці, місцеве населення тодішньої України, або, як тоді її називали, Південно-Західної Русі, потрапило в жахливе становище.

Причиною цього став розвиток міжнародної рабовласницько-феодальної системи. Вона отримала найбільший розвиток, з одного боку, в Західній Європі (Священна Римська Імперія і залежні від неї держави, такі як Річ Посполита), з іншого - на просторах Азії і Африки (Візантія і пізніше утворена на її землях мусульманська імперія з центром в Стамбулі). Таким чином, жителям України загрожувало рабство з двох сторін — зі сторони польських магнатів, які отримували від королів Речі Посполитої права на володіння українськими землями і населенням, і зі сторони татарських степових загонів, які приходили в Україну з південного сходу — зі степів і Криму. Кількість цих загонів постійно зростала внаслідок занепаду і розпаду Золотої Орди. Вони забезпечували собі життя работоргівлею — продажем бранців у грецькі і італійські колонії на узбережжі Чорного моря, а пізніше — в ці самі міста, але вже як міста Кримського ханства — держави, залежної від імперії Османів. Тому татари під час нападу на українські села зазвичай вбивали старих, немовлят і непридатних до невільницьких робіт людей, забирали чоловіків і жінок, село грабували і спалювали. Після цього бранців ділили між собою та тягли через степи до Криму. Як правило, звідси їх везли на невільницькі ринки Стамбула-Царгорода. А вже звідти бранці потрапляли в усі куточки тогочасної Османської імперії — Єгипет, Сирію, Аравію, Персію, Туркменистан, на Балкани.Проте, незважаючи на небезпеку, кількість бажаючих іти в степи росла, чому сприяли чутки про великі незаймані багатства Дикого поля. Наприкінці XV століття з'являються так звані «козаки-угодники». Так називали селян і городян, які на теплий період ішли на промисел з дозволу панів, віддаваючи їм 1/10 частку здобичі.У степах козакам не раз доводилося вступати в сутички з татарами, які використовували Дике поле як пасовище для своїх табунів. В ці часи багато козаків гинуло і потрапляло у полон, проте й козаки часто били татар, відбираючи у них зброю і худобу, яку ділили між собою порівну. У Никонівському літописі під 1444 роком уперше згадується про козаків (рязанських), які допомагали Московському князівству у війні проти татар. З кожним роком число ватаг «уходників» збільшувалась. Усі ці ватаги, як правило, діяли окремо одна від одної, тому не могли вести широких бойових дій.У першій половині 16 століття кількість їх ставала все більшою, і з напіввійськового промислу козацтво перетворювалося на окремий стан тогочасного українського суспільства. Вироблялися і усталювалися військова організація, адміністративний устрій, закони і звичаї. В цей час пани, власники великих земель степового прикордоння, організовують оборону населення (їхні замки були єдиним укриттям від набігів татар). Вони вперше залучають козаків до польової сторожі, яка тоді була не постійною, а тільки на час потреби та в часи польових робіт.Не раз козацтво починало народні повстання проти національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Зі свого боку Польща намагалася використовувати козаків як військову силу для захисту від нападів татар і турків, задля чого з козаків було утворено реєстрові полки, що перебували на військовій службі у польської держави. Реєстровики залучалися також до військових дій у війнах зі шведами, московитами, німцями.Значення.Отже на зламі XVI – XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази,відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

 

7. Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запоріжців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запоріжців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.Устрій Січі Утворення Запорізької Січі було видатною подією... Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.

За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей:

Хортицька

Базавлуцька

Томаківська

Микитинська

Чортомлицька

Олешківська

Кам'янська

Нова (Підпільненська)

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя З. С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З. С. становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З. С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорізького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорізькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На З. С. діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

Значення

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту — в повстаннях під проводом Криштоф Косинського (1591—1593 рр.), Северин Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка і Карпо Скидана (1637 р.), Яків Остряниці і Дмитро Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.