Дослов’янські поселення на території України 3 страница

Великої слави здобули запоріжці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли вони з'являлися на ворожій території.

 

8. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.

По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.

По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпіла від свавілля польських магнатів.З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна „національна революція” є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

– утворення та розбудова Української національної держави;

– встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

– радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

– скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

– ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

– визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

– втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.Не менш важливо і те, що в даний історичний момент з’явився такий лідер, який зумів використати наявні можливості, очолити цей всенародний рух за національне і соціальне визволення, спрямувати його у правильне русло. Ним був Богдан Хмельницький – високоосвічений, розумний, досвідчений та загартований воєначальник і політик, авторитетний козацький ватажок.

 

9. Утворення української козацької держави – Гетьманщини

Уже в перший період української національної революції (1648–1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною – від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке. Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади, введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. – вже 20.Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький, з метою зміцнення гетьманської влади, частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державіГетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала уряду – Генеральна Канцелярія, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний – з сотника та його помічників – (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами, в селах –старостами.Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале („покозачене”) селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100–150, а іноді й 300 тис. осіб.Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя – демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

– функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся „чернь”, тобто все військо;

– виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

– відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам „покозачитися” і стати частиною привілейованої верстви – козацтва.З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала.Безпосередніми виявами цього процесу були:

– поступове обмеження впливу „чорних” рад та витіснення їх старшинською радою;

– зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

– домінування командних методів управління в державному житті;

– встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну. Б. Хмельницький добився у квітні 1657 р. ухвалення розширеною старшинською радою передачі гетьманської влади своєму сину Юрію.Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і, як міг, гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Ці питання постійно перебували в центрі дипломатичної діяльності Б. Хмельницького, який усе робив для зміцнення міжнародного становища козацької держави.висновок Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави.В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки – в монархію.

10. Діяльність Б.Хмельницького Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорізька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум’я великого повстання. Намагаючись „якнайшвидше придушити козацьке свавілля” у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугайбеєм. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну.У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна Казимира. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України. "Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! - казав він. - Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені в тому чернь уся - по Люблін, по Краків, і я їй не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім. За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підніму. Досить маю в Україні, Поділлі і Велиш тепер. у князівстві Ідоїм по Львів, по Холм і Галич." Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед польськими послами у 1649 році. Властиво, цю програму зберіг він до кінця свого життя. Серед послів був сенатор, воєвода Брацлавський, а пізніше і Київський - Адам Кисіль, один із найвидатніших українських патріотів та політичних діячів XVII століття. Він походив з волинської шляхти, був одним із найзаможніших магнатів та провідником непокозаченої православної шляхти і виступав в сеймі та в сенаті за оборону українського народу і православної віри. Але він був противником повстання і вважав, що між Польщею та Україною можна знайти компроміс. Кисіль не раз брав участь як представник Польщі в переговорах з козаками. За відданість інтересам України. Польська шляхта вважала його "зрадником". "Я майже зів'ялий, ввесь - змучений і на здоров'ї скалічений, - писав Кисіль Хмельницькому в 1651 році, - три роки ганяю. від сейму почавши, досі постійно зношуся з королем, щоб кров християнська не лилася, щоб остання частина народу нашого козацького не згинула". Так характеризував він свою діяльність з першого року повстання Хмельницького." В особах колишніх друзів Хмельницького і Киселя стали один проти одного патріоти, віддані Україні діячі, бо йшли вони різними шляхами і розділяла їх різниця ідеології і тактики, Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею, що своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників. У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але оскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставшись з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претензію на польський престол." Ідею союзу з "одновірною" Москвою підтримував і патріарх Паїсій. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, йоли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні." Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції україно-турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося зреалізувати союзу з Молдавією та Семигородом. Війна була неминуча. ЇЇ диктували настрої селян: "вся чернь зброїться, смакуючи собі свободу від робіт та податків, і навіки не хоче мати панів, - писав сучасник. - Так чернь роз'ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче". З другого боку Польщу лякали чутки, що Богдан Хмельницький творить "вільне князівство козацьке", "відокремлену державу".18 На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посунуло на Україну. Хмельницький, маючи лише коло 70.000 козаків, не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію і тримав Її в облозі півтора місяця. Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзивілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський дав йому відсіч, але сам загинув у бою. На допомогу польській армії прийшов король з новими силами. Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канцлер Оссолінський підкупив хана Іслам-Ґерея, і той поставив вимогу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися..Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське - від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Цією областю управляє гетьман. Вона має своє військо - 40.000 реєстрових козаків. Решта - селянство - мусить повертатися до панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація та польські пани можуть повертатися на свої місця. Православна Церква дістає права рівні з Римо-Католицькою. Унія скасується. Єзуїтські школи в Києві ліквідуються. Так - замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави - здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територІальною автономією для козацької верстви. Зборівський договір проголошений як "Декларація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького", був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не реалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сейму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сейму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніатська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніатів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сейм ратифікував Зборівську угоду. В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького. Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число Їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами. Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського договору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів І підняли повстання. Ще більше обурювали Їх польські пани, які поверталися в свої маєтки. З другого боку Польща не виконувала своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не здійснив амністії, і багатьох повстанців страчено." БЕРЕСТЕЧКО - ЖВАНЕЦЬ Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксандою, мав одружитися його син Тимош. Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам" Султан Магомет IV назвав Богдана "славою князів християнського народу" І обіцяв свою опіку. (М. Грушевський вважав це васалітетом, але Д. Дорошенко - просто союзом). Це ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег - Іван Богун. Вирішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два війська: Хмельницький - бл. 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і поляків - 80.000 та стільки ж озброєної челяді. На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім. 4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та Київ. Міщани спалили Поділ" щоб не дати його литовцям. Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців. Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля БІЛОЇ Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори. Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське воєводство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори. В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон - на Слобожанщину. Білоцерківський договір також не був реалізований: на сеймі один із шляхтичів наклав "вето", і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду - видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат, Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 3653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб. Катастрофа балканської політики була страшним ударом для плану Богдана Хмельницького: він хотів посадити на престол Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон. Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном Казимиром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство. Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західної Європи - все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості переселяється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину." Як казав М. Грушевський, "справа самостійності України була вбита за ціну її територіального розширення", бо прилучення України до Москви було вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині. З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роллю в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріарх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після Берестейської поразки. Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Московський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею. В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти України: вона "протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку". Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так: "Увесь хід історії Східної Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людяності, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення. аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівноправного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого " холопа ". У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував Їй панування на сході, а головне - трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням й Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для "Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви. 1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу руку царя", а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить,.яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'єв, намісник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса - дар царя Хмельницькому - та великий почет. Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимоша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори відбувалися сухо й офіційно. 8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після слухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину, Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імені царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сто-рін і недовір'я щодо дійсних намірів Москви. Боярин Вутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли, довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники - Тетеря та Лісницький (Миргородський) - і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Вутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою. "Царское слово пременно не бьівает", - сказав Вутурлін. Питання - чи приносили московські посли присягу, чи ні - розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і державний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як а к т рівнозначний з присягою царя." Усі ці події і в Чигирині, і у війську - підривали сили старого гетьмана. З ним.стався удар і 27 липня 1657 року він помер.Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що Богдан Хмельницький як видатний військовий і політичний діяч зміг об’єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.