Військове мистецтво, побут та звичаї

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козац­тво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя скла­далася з самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з ме­талевими наконечниками, що, крім прямого призначен­ня, використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки про­ти ворожої кінноти тощо, Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоши­ренішим видом піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріп­лення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріпле­них між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тися­чу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, настукала «лавою» — шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заводячи у тили ворога. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів — чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифіка­ційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запо­різького козацтва у бою насамперед були особиста хо­робрість, постійні заняття військовою справою, доскона­ле знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів.

Запорізька Січ була своєрідним лицарським орде­ном, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і самопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г.Боплан, французький інженер та картограф, безпосе­редній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, ба­чачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загарто­вані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчай­душні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енергійні... відзначаються міцним здоров'ям... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словес­ним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на па­пері закони, постійними воєнними діями, які не сприя­ли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військо­вого навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб по­збавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважа­лися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брав­ся не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший остан­нього — «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «си­нові» 40 років.

На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шах­райству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважилася нормою (до речі, стра­ти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з гань­бою з січового товариства. Вірність козацькому зви­чаю, громаді цінувалися понад усе.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обгрунтовано називали «християн­ського козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою, У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за сло­вами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі З них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл ли­царського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольно­стей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості стан Киево-Могилянський коле­гіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взає­модія існувала з українськими монастирями — осе­редками гуманітарних знань. Запорожці пересічно зна­ли по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, ту­рецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було коб­зарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівува­лися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релїгійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяс­кравіше віддзеркалилося прагнення українського на­роду до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суве­ренітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади Шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона мате­ріально підтримувала діяльність братств та навчаль­них закладів, опікувалася православною вірою, фінан­сувала просвітницьку роботу православних церков і мо­настирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквідувало кріпосницькі порядки, впроваджуючи прогресивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини націо­нальної державності утвердилися на більшості україн­ських земель.