Створення Запорізької Січі. Б. Д. Вишневецький

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з пан­ських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Так випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивали­ся посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема поголитися ви­кувати сторожову службу у прикордонних замках, по­повнити загони панських «служебників» тощо. Ті ко­заки, що не хотіли миритися з таким становищем, спо­чатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на "Низ". Тут, за дніпровськими порогами, вони будували т. зв. городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих на­падів, Згодом на місці дрібних звели одну головну Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «огнищем козацької сили, солідарності, організованості».

Організація Січі

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом сом для консолідації українського козацтва, форму­вання його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ у 50-ті роки XVI ст. за­снував на о. Мала Хортиця (нині на території м. За­поріжжя) Дмитро Вишневецький («Байда») — україн­ський князь зі старовинного волинського роду Гедимі­новичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (нині у межах Тернопільської обл.), обіймав ви­соку посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя присвятив боротьбі проти татарських і турецьких загарбників, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але допомоги не отри­мав. Тому зв'язав свого долю безпосередньо з козацт­вом І першим з української знаті перейшов не прожит­тя за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність, за словами історика В.Сергійчука, дозволи­ла згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д.Вишевецький, заклав­ший на Хортиці перший укріплений замок, проводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запо­ріжське козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави організацію. Невдалий похід князя у Молдавію 1563 р. на чолі козаць­кого війська, полон і трагічна загибель у Царгороді, де був скинений а вежі на залізні гаки, вмуровані у стіну, не дали йому можливості до кінця реалізувати свої за­думи. За подвижницьку діяльність народ у піснях і думах увіковічив відважного провідника козацтва.

Територія, яку займали запорожці — «Вольності війська Запорізького» - охоплювала значну частину Пів­дня України (землі сучасної Дніпропетровської і За­порізької областей, частково — Кіровоградської, Одесь­кої, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей), але до кін. XVII ст. не була чітко окреслена і зміню­валася залежно від політичних обставин. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто — фор­теця. Назва "Січ" - походить від слова «сікти», тобто «рубати», і первісне означала укріплення з дерева та хмизу. Нерідко поряд із цією вживалася й інша на­зва— «Кіш», яка у татар означала військову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, ці слова вживалися для означення столиці запорізького козацтва та його уряду. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після татарського погрому у 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (І560 —1593), р. Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), р. Чортомлик (1652-1709), р. Кам'янці (1.709-1711), в Олешках(1711-1734), на р. Підпільній (1734-1775). Кожна з них мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10 м) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли ку­рені - великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом — із Дерев'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, реміс­ницькі майстерні, торговельні лавки тощо, У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служи­ли для скликання на козацькі ради, і «ганебний стовп», біля якого карали винних. У передмісті Січі жили ти­сячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення при­значалося для проживання іноземних послів. Підсту­пи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що сну­вали неподалік по численних плавнях і річках, та вар­товими вежами, виставленими далеко у степу.

Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі пере­бував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, пе­ретворювалася на людський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, й в паланках — землеробством, що базувалося на фер­мерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарсьхих загарб­ників. Водночас Січ завжди виступала проти соціаль­ного та національно-релігійного гноблення, були при­тулком втікачів від панського гніту, підтримувала Б українському народі дух протесту.