Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння се­ред правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької воль­ниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм псині привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні скли на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст.

Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625р. - 6000; 1630 р. - 3000 осіб) було прийнято на державну служ­бу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покла­дено початок реєстровому козацькому війську, основ­ними завданнями якого були охорона кордонів та кон­троль за нереєстровим козацтвом, що фактично опини­лося поза законом.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася ос­таточно приборкати козацтво. Але вій не лише не розв'я­зав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполи­тої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського ко­зацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстрово­му війську елемента автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього роз­витку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких по­датків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки, там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старши­ни, яку спершу призначав уряд, отримали військові клей­ноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображен­ням козака з мушкетом тощо, їм передавалось у володін­ня м. Трахтемирів (нині село т Київщині) разом зі ста­ровинним Зарубським монастирем. Тут мали розмісти­тися арсенал для реєстру та, шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважає себе козаком. Так, абстрак­тна ідея козацької "вольності" набула конкретного змісту та офіційного визнання.

Створення реєстру, тю суті, санкціонувало відокрем­лення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розши­рювався за рахунок «покозачення» насамперед селян­ства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI—XVII ст. укра­їнське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспіль­ними прерогативами. Важливу роль у цьому процесі відіграло дрібне боярство, яке до XVI ст. відбува­ло службу на південних кордонах держави за наділ землі й користувалося активною підтримкою литов­ських князів. Однак у XVI ст., особливо після Люблін­ської; унії, коди українські землі потрапили під владу Польщі і ситуація різко змінилася. Оскільки польські закони не визнавали окремого боярського стану, ті його представники, які не могли підтвердити прав на фео­дальне землеволодіння (землю із селянами), тобто більшість бояр, що вододіли землею на підставі звичає­вого права, не лише позбавлялися належності до шлях­ти, а й масою втрачали земельні наділи, отримавши невтішну перспективу перетворення на феодально залеж­них селян. Тому, опинившись на межі виживання, бо­ярство розпочало рішучу боротьбу за збереження своїх прав, зокрема вдалося до масового покозачення, при­внісши тим самим у козацьку вольницю свою організа­цію, давні військові й суспільні традиції.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Ни­зовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати служ­бу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступом) реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керма­ничів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстро­вого, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від, розквартирування пол­ки йменувалися за назвою найбільшого міста — Біло­церківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київ­ський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову вла­ду в ньому "старший" (з нім. Наирtman), або ж геть­ман, якого признаний король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на цільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й вико­нували його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, - будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї Укра­їни. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобній ко­заків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблен­ня. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!

Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану. 1) реєст­рові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові ко­заки — основна частина козацтва, що мешкала у при­кордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (ни­зові) козаки - проживали поза межами Речі Посполи­тої, за порогами Дніпра, де створили військово-полі­тичну організацію Запорізька Січ.