Розвиток графіки кириличного шрифту

Для розвитку рукописної книги південних і східних слов'ян характерні основні типи кириличного шрифту: устав, півустав, скоро­пис і в'язь.

Устав. Найдавніший тип кириличного уставного письма був створений на основі ві­зантійського (грецького) унціального шрифту IX—XI ст. Цим урочисто-монументальним письмом користувалися при переписуванні богослужбових манускриптів великого розміру, коли текст розміщували на сторінках у два стовпці. Устав відрізнявся чітким геометрич­ним накресленням літер; у літерах не було винесених за межі рядка елементів; кожну літеру писали строго перпендикулярно, окремо одну від одної; візуально вона вписувалась у квадрат або прямокутник. Між словами проміжків не робили, скорочень і надрядкових знаків не вживали. Іноді у Псалтирях писці відокремлювали вірші псалмів один від одного великими крайками. Наприклад, переписувач Остромирового Євангелія Григорій використав на сторінках рукопису золоті крапки, а писець Сниридон, переписуючи в Києві Псалтир, наприкінці псалмів намалював червоні крапки. Цей структурний прийом у східнослов'янську книгу прийшов із грецьких та сербських манускриптів.

У Болгарії християнство офіційно прийня­те у 865 p., тобто більш ніж на 100 років раніше, ніж у Київській Русі. З 894 р. бого-

служіння тут вже почали вести болгарською мовою, а за період з кінця IX і першої поло­вини X ст. слов'янською мовою уставним кириличним письмом було написано багато манускриптів.

У X ст., в добу правління болгарського царя Симеона, в Болгарії працювали обдаровані майстри книги з усього слов'янського світу. В придворній переписувальній майстерні бу­ли створені багато оздоблені рукописи болгар­ських і візантійських авторів, переписані «книжковим» кириличним уставом. Багато манускриптів, ймовірно, було завезено русь­кими воїнами на рідні землі після походів київського князя Святослава у Болгарію, тому що частина княжих дружинників уже спо­відувала християнство. Можливо, перші пере­писувачі книг на Русі теж були із болгарських слов'ян. Вони могли бути й першими вчителя­ми руських писців ще у другій половині X ст.

Остромирове Євангеліє (1056—1057) — це найдавніший датований руський кириличний рукопис, який був написаний дуже чітким урочистим уставом на тонкому, добре оброб­леному пергаменті. В техніці виконання шриф­ту для Остромирового Євангелія відчувається великий досвід писця — художника-каліграфа

Григорія.

Уставом написані також Ізборник Свято­слава (1073), Мстиславове Євангеліє (ПОЗ— 1117) та ін.

У XIII ст. внаслідок падіння загального рівня книжкової культури уставні накреслення (а їх налічувалося кілька видів) вже не відзначалися каліграфічною майстерністю. Але наприкінці XIV—на початку XV ст. вітчиз­няні переписувачі звернулися до кращих руко­писних зразків Княжої доби і, переписуючи літургійні рукописи, відродили урочисте устав­не письмо, хоча літери під впливом півустав­ного накреслення писалися трохи вужчими і витягнутими вертикально. Таким уставним накресленням написані Онезький Псалтир (1395) і Київський Псалтир (1397).

Ф'иацміш паперових

млиніи:

а — с Брюхоаичі, в — м. Пусьн. Х\'І ст.

134 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Зразок

і/ставного

письма.

Остромщювк

Євангеліє.

1056 -1057 до.

клгдктышо

Півустав. У болгарських монастирях півуставні накреслення сформувалися напри­кінці XIII ст. У середині XIV ст. в Болгарії у добу царя Івана Александра в м. Тирново патріарх Євфимій Тирновський створив кни-гописальну майстерню, каліграфи якої від­працювали нове накреслення кириличного письма. Це накреслення в книгознавчій літе­ратурі називають тириовським півуставом. Пізніше воно вплинуло на розвиток графіки кириличного півуставного письма у східно­слов'янських князівствах. У другій половині XIV ст. ним почали користуватися при пере­писуванні богослужбової літератури.

На відміну від уставу, малюнки літер пів­уставного накреслення не відзначалися суво­рим дотриманням геометричності в побудові знаків: літери були значно дрібніші, в них з'явилися кривизна, шпилястість і нахил вправо. Округлі елементи вже чітко не відпо­відали овалові. Окремі літери, написані одним писцем, могли мати кілька варіантів накрес­лення. Оскільки півуставним письмом тексти писалися досить швидко, то між літерами не дотримано однакових відстаней. Крім цього, писці почали використовувати надрядкові знаки титли ^від грец. titles — написи), які вказу­вали на скорочене написання того чи іншого слова, та сили — знаки наголосу і придиху,

необхідні для більш виразного прочитання тексту. Пізніше виник так званий побіжний півустав — прискорене письмо, яке мало, крім титлів і сил, численні лігатури ('від лат. ligatura — зв'язок) та абревіатури. Писці поча­ли користуватися виносними (надрядковими) літерами, над якими додавалися позначки у вигляді півкола або двосхилого даху.

Півустав був перехідним типом письма: від уставу він відрізнявся деякою «неохайністю», бо писалося ним досить швидко, але порівняно зі скорописом виглядав чіткіше.

У східнослов'янському письмі існувало два варіанти півуставу: ранній, близький до дав­ньоруського уставу Княжої доби, і пізніший, розвинутий під безпосереднім впливом побіж­ного півуставу південнослов'янських рукопи­сів. Накресленням раннього півуставу, графіка літер якого наближалася до уставного письма, користувались, в основному, до початку XV ст. для переписування богослужбових книг. Звер­талися до нього і при виготовленні лицьових (ілюстрованих мініатюрами) розкішних руко­писів майже до XVI ст. Найвидатнішою укра­їнською пам'яткою раннього варіанту півустав­ного письма є Пересопницьке Євангеліє, написане талановитим каліграфом Михайлом Васильовичем (сином протопопа Саноцького) протягом 1556—1561 pp. у Дворецькому і Пересопницькому монастирях на Волині. Пізнішим варіантом півуставного письма східнослов'янські переписувачі книг почали широко користуватися з другої чверті XV ст.

На основі кращих зразків українських пів­уставних накреслень пізніше, у XVI ст., Іван Федоров розробив і відлив свій друкарський шрифт.

Скоропис. Третьому типові кириличного письма властивий безпосередній швидкий рух пера при написанні тексту. В ньому ради­кально руйнується графічна основа уставу та півуставу і зникають принципи дволінійності рядків та прямолінійності більшості елементів, з яких складаються літери.

Деякі накреслення скоропису помітні з XI ст., але як шрифт він почав складатися наприкінці XI—на початку XV ст. і завершив формуватися в XVII ст. Скоропис відзначався щільністю написання літер і графічною різ­номанітністю їх сполучень, а також викорис­танням численних скорочень і малюванням підкреслено примхливих верхніх і нижніх виносних елементів літер у вигляді барокових завитків, які одночасно служили своєрідними

Слов'янська рукописна книга 135

прикрасами тексту. Найкращим зразком українського скоропису можна назвати «Уні­версал» Богдана Хмельницького від ЗО березня 1652 р.

В'язь. Уперше декоративне письмо — в'язь — з'явилося у візантійській книзі ще в середині XI ст., а в XIII ст. його почали вико­ристовувати і болгарські книгописці. У східно­слов'янських рукописах цим декоративним письмом почали писати заголовки наприкінці XIV— на початку XV ст. Широкого розпов­сюдження воно набуло вже у другій половині XV ст. В'язеві літери малювали дуже щільно: рядок ставав суцільною орнаментальною смугою. Характерні риси в'язі — скорочення довжини слів коштом їх лігатурної побудови: літери меншого розміру розміщували під тілом більших або одну літеру над іншою. Якщо напис містив багато літер, то робили штучні декоративні скорочення, а при малій кількості літер у рядках порожнини між ними заповню­вали орнаментальними прикрасами. В'язеві заголовки виконували кіновар'ю, фарбами, а іноді й золотом.