Внутрішня структура та художнє оздоблення латинських манускриптів

Для розвитку латинської рукописної книги характерні два періоди: античний — до V ст. і середньовічний — з V до XV ст. Латинську

книгу раннього античного періоду виготовля­ли у формі сувою, а з III—початку IV ст. — у формі кодексу. В період середньовіччя сувій використовували тільки для записування документів та в побутовому листуванні. Богослужбова ж і світська книги були видан­нями кодексного типу.

У ранній період латинські манускрипти писали на папірусі, а з III ст. — переважно на пергаменті. Папір майстри латинської книги почали використовувати з XII ст. Спочатку — виготовлений в арабських краї­нах, а починаючи з XIII ст. — у західно­європейських. Завезений арабськими куп­цями у Європу, він був не дуже якісний, шорсткий, сірого або жовтого кольору. Тому, очевидно, в 1221 р. імператор Священної Римської імперії Фрідріх II (1194—1250) видав наказ знищити всі документи, складе­ні на папері, і переписати їх на добре об­робленому пергаменті.

Не був якісним і папір, виготовлений у пер­ших європейських паперових млинах, але з кінця XIII—початку XIV ст. він почав впевнено конкурувати за своєю якістю з араб­ським. Європейські спеціалісти на цей час уже могли пропонувати папір різноманітних сортів і розмірів.

Ранні кодекси (II—III ст.) являли собою, як правило, один пергаментний зошит і мали палітурні кришки, виготовлені зі склеєного з декількох шарів папірусу, які іноді обтягували шкірою. Найстарішими кодексами, що дійшли до нашого часу, вважаються тексти Біблії, переписані в IV—V ст. — Сінайський, Александрійський та Ватиканський. Зберег­лися й рукописи християнських істориків — всесвітні хроніки, датовані IV—V ст., на основі яких і написані в подальшому історії багатьох західноєвропейських країн.

Доба середньовіччя в розвитку книжкової культури займає особливе місце. Латинська середньовічна пергаментна рукописна книга вирішила всі питання, пов'язані з виготов­ленням кодексу: структурні (посторінкову побудову тексту і графічного матеріалу залеж­но від функціонального призначення рукопи­су), технологічні (принцип фальцювання зошитів, скріплення зошитів у книжковий блок та виготовлення книжкових оправ) та естетичні (художнє оздоблення манускриптів залежно від стильових вимог свого часу).

У зв'язку зі спорідненістю багатьох мов країн Західної Європи, писемність яких базувалася

76 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

 

 

Євангеліє.

Зразок

оздоблення

шматкового

аркуша.

Німеччина.

IX cm.

на латиниці, процес розвитку книжкової справи набував спільних рис. Коли в одній країні з'являлися певні вдосконалення щодо композиції рукопису або технології виго­товлення книжкового блока та оправ, їх відразу підхоплювали майстри книги в інших країнах Європи. Тому середньовічна латин­ська книга-кодекс за внутрішньою структурою та матеріальною конструкцією розвивалась у єдиному руслі. Різниця проявлялася тільки

у регіональних особливостях художнього оздоблення рукописів і шрифтових накреслень. Майже в усіх великих європейських монас­тирях, що мали скрипторй, традиційно готу­вали спеціалістів для виготовлення рукописів: каліграфів, рубрикаторів, оздоблювачів, ху-дожників-мініатюристів, палітурників, май­стрів із виготовлення пергаментних аркушів, асортименту фарб, чорнила та необхідних інструментів.

Рукописна книга Середньовіччя 77

Виготовлення майбутніх рукописів почина­лося з підготовки пергаментних аркушів. Як правило, у монастир надходили грубо оброб­лені телячі шкури, з яких нарізали аркуші певних розмірів. Потім майстри ретельно обробляли поверхню аркушів з обох боків ножами, шліфували пемзою і заклеювали тріщини спеціальним клеєм. На підготовлених пергаментних аркушах свинцевим олівцем або срібним грифелем креслили загальні рамки текстової сторінки, розміри стовпців і лінійки для майбутніх рядків тексту. ч

Великого значення надавали розмірові книжкових полів навколо тексту: внизу їх ро­били значно більшими, ніж вгорі, а зовнішні поля (зліва і справа на розгорті) були більшими, ніж корінцеві. При такій пропор­ційності розміру полів створювалася монолітна композиція із двох сторінок, у якій міцно утримувалися всі текстові та графічні еле­менти. До речі, німецький дослідник і майстер книги Мільхзак на початку XX ст. виміряв поля багатьох середньовічних манускриптів і на основі визначених закономірностей роз­робив правила-рекомендації щодо розмірів полів у сучасній книзі — їх співвідношення повинно становити 2:3:4:6. Рекомендованих ним пропорцій дотримуються художники нашого часу в так званих подарункових виданнях.

Після підготовчих процесів каліграфи бралися до переписування текстів на перга­ментних аркушах. При переписуванні вони залишали на сторінках незаповнені текстом місця для рубрик, окремих кольорових літер та рядків, великих оздоблених ініціалів, декоративних прикрас і мініатюр.

Латинські манускрипти не мали титульного аркуша. Іноді на початку тексту містилися слова: «Книга... починається» («Incipit Liber qui dicitur...»), а в кінці тексту — «Книга за­вершується...» («Explicit Liber...») — у поєд­нанні з початковими і кінцевими словами твору. Вихідні дані писали наприкінці книги у колофоні, вказуючи назву рукопису, прі­звище переписувача, рік і місце виготовлення книги.

Насиченість рукопису мальованими елемен­тами залежала від змісту рукопису: в наукових трактатах, навчальній літературі малювали тільки великі ініціали, рубрики, окремі рядки та буквиці в рядках; рукописи літургійного характеру містили сторінкові мініатюри, ма­люнки на полях та орнаментально-декоративні

оздоби. Так, Біблія, виготовлена у Франції (XII ст.), налічує близько 5 тисяч прикрас.

Перехід до багатозошитних кодексів поставив майстрів перед необхідністю вдоско­налити систему комплектування зігнутих навпіл пергаментних аркушів у зошити, а зошитів — у книжкові блоки. Аркуші (на­віть для одного зошита), як правило, переписували декілька скрипторів. Щоби запобігти помилкам при фальцюванні арку­шів у зошити (а зошитів у книжкові блоки), на аркушах і зошитах робили цифрові та буквені позначення, а також рекламанти — рядки, окремі слова або частини слів, з яких починався текст наступних сторінок. Рекламанти писали в нижньому правому кутку під основним текстом і підкреслювали лінією. Систему рекламантів при виготовленні кодексів перейняли з глиняних книжок Месопотамії. Наслідуючи структуру запису на глиняних табличках давньовавилонського міфу «Енума елиш», угорі над першим рядком тексту кожного зігнутого навпіл аркуша писали початкові слова твору (колонтитул), а кожен аркуш нумерували римськими чи арабськими цифрами (колонцифрами). Така неповна цифрова нумерація через сторінку називається фоліацією (від лат. folium — аркуш). Повну нумерацію сторінок — пагінацію (від лат. pagina — сторінка) — почали використо­вувати лише у друкованій книзі наприкінці XV ст., хоча поодинокі випадки користування цією системою зареєстровано істориками і в рукописах XIV ст.

Таким чином, щоби безпомилково вигото­вити книжковий блок, середньовічні майстри користувалися системою рекламантів, колон­титулів і фоліацією для складання аркушів у зошити. Зошити, в свою чергу, позначали кустодами (вщ лат. custodia — охорона, застава). Це були спеціальні позначення — римські цифри й окремі літери. Цифра означа­ла порядковий номер зошита, а буква — кількість аркушів у зошиті: В(іпіо) — два зігнутих навпіл аркуші у зошиті, Т(егпіо) — три аркуші, Qua(ternio) — чотири аркуші і т. д. У кожному монастирському скрипторії існували свої правила розміщення кустод на аркушах. У друкованих книгах XV—XVI ст. ці позначення стали називати інакше: кустода — сигнатурою, а рекламант — кустодою.

Зі складених зошитів утворювався книжко­вий блок. Найдавнішим способом скріплю­вання зошитів, який використовували ще

78 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

у коптських монастирях III—IV ст., було зшивання «ланцюжком». При цьому перший зошит скріплювали з наступним і одночасно зі спинкою шкіряної оправи. На поверхні спинки внаслідок цього утворювався візерунок, який книжкові майстри вважали одним із декоративних елементів оздоблення оправ.

З розвитком середньовічної культури вдос­коналюється й художнє оформлення мануск­риптів. Основним декоративним елементом латинської книги став великий оздоблений ініціал, який іноді займав цілу сторінку. В його композицію вводилися не тільки орнаментальні прикраси, а й багатофігурні мініатюри. Ускладнилася конструкція заго­ловків та інших рубрикаційних елементів; з'явилися орнаментально-декоративні прикра­си та невеличкі ілюстрації на книжкових по­лях. Згодом майстри почали обрамлювати текст декоративним рослинним орнаментом, майже повністю замальовуючи поля. Ілюстра­ції подавалися в тексті досить різноманітно: на полях, над текстом, між рядками, між текс­товими колонками, а також як сторінкові мініатюри.

У різних регіонах Європи VIII—X ст. створили свої орнаментально-декоративні сти­льові напрямки. В рукописах Франції та Північної Італії митці книги використовували прикраси на основі елементів рослинного ха­рактеру; для книг середземноморських регіонів характерним був плетінчастий орнамент і великі ініціальні літери, оздоблені білими крапками; рукописи скандинавських країн прикрашав так званий тваринний орнамент, удосконалений пізніше ірландськими та англо­саксонськими майстрами.

Ґотичний період вніс свої корективи в художнє оформлення латинської рукописної книги. Ще чіткішою стала структура мануск­рипту завдяки підкресленню рубрикаційної ієрархії. Початок тексту або його значну частину прикрашали великим ініціалом, початок слова — меншим, а в тексті робили виокремлення ще меншими ініціальними літерами або цілими рядками. Всередині великих ініціалів, як правило, поміщали мініатюри, які безпосередньо стосувалися початку тексту. Окрім появи нових графічних особливостей у рукописних готичних шрифтах, в орнаментальному декорі ґотичної книги стали переважати рослинні мотиви — зображення гострих листків плюща, терну та гостролисту. Гостроконечний рослинний орнамент малюва-

ли між текстовими стовпцями і заповнювали ним поля книги, створюючи пишні декоративні рами навколо тексту й мініатюр.

З XIV ст. на італійську книгу почали впливати гуманістичні ідеї світогляду. Виник попит на книгу, написану рідною мовою, а також інтерес до культури античного світу. Каліграфи, переписуючи манускрипти, вико­нані каролінзьким мінускулом, захопилися цим шрифтом, помилково думаючи, що ці книги мають давньоримське або давньогрецьке по­ходження. Так почав складатися гуманістич­ний мінускул. Літери нового шрифту мали квадратні пропорції, вільно писалися і легко читалися. У зв'язку з тим, що ці літери нагаду­вали своїм накресленням шрифти античної доби, вони одержали загальну назву антиква (від лат. antiquus — давній).

Писці та художники почали вносити в гу­маністичну книгу нові структурні й художні підходи: зменшуються формати рукописів, декор сторінок стає скромнішим, головна увага починає приділятися інформативності.