Мініатюра візантійської рукописної книги

Швидке поширення ідей християнства на великій території Візантійської імперії залежало, безперечно, і від активного розвитку книжкової справи. Повсюди почали створювати не тільки монастирські скрипторії, але й світські книгопереписувальні майстерні. Цьому процесові сприяли і церковні ієрархи, й офіційна світська влада. Наприклад, ще у IV ст. імператор Константин І наказав виготовити п'ятдесят гарно оздоблених пергаментних примірників Євангелія для храмів, які будувалися в столиці і в провінціях.

Мініатюри рукописів IV—V ст., яких, до речі, збереглося до нашого часу дуже мало, характеризував певною компілятивністю: пейзажі копіювали з творів давньоримського живопису, а сцени із зображенням людей і тварин безпосередньо перемальовували з античних рельєфів. Це підтверджують, наприклад, ілюстрації із зображенням батальних сцен, виконані до «Іліади» Гомера (зберігається в Бібліотеці Амброзіана в Мілані).

Ілюстрації до богослужбової літератури були здебільшого копіями з храмових мозаїк і фресок. Копіюючи великі панно, перші художники-мініатюристи занадто перевантажували ілюстрації численними біблійними сценами. Наприклад, мініатюри до Кведлінбурзькоі Біблії (V ст.) були поділені на чотири окремі частини, кожна з яких мала цілком самостійну композицію. До того ж у кожній із чотирьох частин сюжетні сцени

64 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Діоскорид Педаній. Медичний трактат. Малюнок лікарської рослини. Константинополь. VI сіп.

охоплювали велику кількість персонажів. Зміст таких мініатюр, як правило, був малозрозумілий читачам.

Згодом майстри книги розробляють творчі принципи заповнення сторінок ілюстративним матеріалом. В оздобленні найголовнішої богослужбової книги — Євангелія — почали використовувати великі сторінкові мініатюри. Постаті євангелістів традиційно зображалися фронтально поставленими в урочистих застиглих позах і нагадували радше консулів чи ораторів. В XI ст. у константинопольських скрипторіях художники відмовляються від старих канонів і починають малювати євангелістів у сидячих позах, за писанням рукописів. У Псалтирях здебільшого малювали невеличкі маргінальні ілюстрації на нижніх і зовнішніх полях книжкових розгортів. У Лекціонаріях також, крім декількох великих сторінкових мініатюр, використовували ілюстрації невеликого розміру, але малювали їх безпосередньо в тексті. Ілюстрації в Менологіях (житіях святих) зображали на сторінках за конструктивними принципами, якими керувалися художники при оздобленні Псалтирів і Лекціонаріїв.

Великі сторінкові мініатюри, як правило, розкривали зміст цілого рукопису або ілюстрували окремі частини книги. Вони не були пов'язані з конкретним текстом. Наприклад, у Псалтирях сторінкові мініатюри ніколи не ілгострувата окремі псалми, а розповідали про життя Давида та його предків. Подібні ілюстрації набували певної композиційної самостійності, нагадуючи твори станкового живопису. Сюжети таких мініатюр у рукописах ніколи не повторювалися.

Щодо маргінальних ілюстрацій і малюнків у тексті, то вони, навпаки, були тісно пов'язані з конкретним уривком твору. У Псалтирях, наприклад, ілюстрації на полях, що були виконані без рамок і тлом для яких служив безпосередньо колір пергаменту, стосувалися конкретних рядків та навіть слів або були своєрідним тлумаченням окремих фраз. Мініатюри в Лекціонаріях траплялися здебільшого в самому тексті між рядками і частіше ілюстрували зміст цілих абзаців. Сюжети маргінальних або внутрішньотекстових ілюстрацій повторювалися в одному рукописі багато разів. Головним чином, це було зображення народження Христа, Розп'яття або сюжети, пов'язані зі зціленням.

У VI—VII ст. вплив Візантії на сусідні держави посилюється, а роль Константинополя як культурного і мистецького осередку середньовічного християнського світу істотно зростає. Це сприяє значному розвиткові художнього оформлення манускриптів.

Найвідомішою пам'яткою візантійського книжкового мистецтва VI ст. є медичний трактат давньогрецького лікаря Діоскорида Педанія (І ст.), що був переписаний на замовлення принцеси Юліани Анікії. У кодексі всі пергаментні аркуші попередньо покрили пурпуром. На сьомому аркуші в колі, зображеному у вигляді лаврового вінка, написано заголовок книги, а на наступній сторінці — перелік (індекс) лікарських рослин. На кожній сторінці поряд із текстом — зображення лікарських рослин, виконані з натуралістичною точністю та підфарбовані прозорими фарбами акварельного типу. Ймовірно, візантійський майстер скопіював малюнки рослин безпосередньо з античного папірусного сувою.

Крім маленьких нарисових малюнків, у книзі на окремих аркушах зображено 5 мініатюр, виконаних криючими темперними фарбами, які накладалися на відшліфований пергамент декількома шарами з використанням

Рукописна книга Середньовіччя 65

листового золота. Композиції мініатюр, розфарбованих у спектральні кольори, облямовані широкими декоративними рамками, які заповнені геометричним орнаментом. На першій мініатюрі, якою і починається манускрипт, зображена принцеса Юліана Анікія, що сидить у строгій фронтальній позі, а поруч з нею із обох боків — фігури-алегорн Мудрість і Великодушність.

На окремій мініатюрі також у сидячих позах зображені автор трактату і молода жінка — алегорія Відкриття, яка тримає в руці корінець лікувальної рослини мандрагори.

Відтоді у візантійському (а пізніше західно-та східноєвропейському) мистецтві утверджується традиція зображати в мініатюрах портрети замовників рукописів і їх авторів, а в храмові мозаїки вкомпоновувати обличчя тих, хто пожертвував кошти на спорудження храму.

До нашого часу дійшов ще один чудово оздоблений рукопис — Євангеліє, переписане писцем Рабулою у 586 р. в монастирі м. Загбе (територія Східної Сирії). Манускрипт зберігається у Флорентійській бібліотеці. Художники рукопису надають перевагу орнаментам архітектурного характеру, якими обрамлені не тільки таблиці канонів (календарні дати євангельських подій), а й зображення пророків і євангелістів. їх постаті викомпоновані під арками або ківоріями (вхід до вівтаря у вигляді арки на тонких оздоблених колонах) у стоячих позах, як прийнято було зображати античних ораторів.

У мініатюрах часто використовувалися стилізовані зображення тварин і птахів, фонтани, які символізують вічне відродження християнства, та архітектурні елементи, оздоблені орнаментом килимового характеру. Великі сторінкові мініатюри виконували яскравими темперними фарбами: художники здебільшого користувалися червоним кольором у поєднанні з жовтим і зеленим відтінками.

З'являються й інші прийоми розташування мініатюр на сторінках. Наприклад, у пурпурному Євангелії другої половини VI ст. (зберігається в італійському монастирі Россано) декілька мініатюр намальовані на окремих сторінках, а більшість — над текстом, розміщеним у чотири стовпці на кожній сторінці розгорту. Ці мініатюри виконані безпосередньо на пурпурному пергаменті. Художник відмовляється від підкреслення вільних рухів персонажів, що було притаманне античному

мистецтву, і захоплюється їх зовнішньою статичністю. Майстер уміло будує книжкові розгорти. Наприклад, композиція сцени «Євхаристії» поділена на дві окремі сцени, намальовані на сторінках розгорту, але разом вони створюють цілісний фриз, розташований над текстовими стовпцями.

На початку VIII ст. у житті візантійського суспільства почала зростати роль Християнської Церкви. Проти цього активно виступила світська влада на чолі з імператором, створивши опозицію церковній ідеології. Цей рух отримав назву іконоборського. У боротьбі з культом іконошанування в середині IX ст. іконоборці знищили велику кількість чудових пам'яток іконописного та мініатюрного мистецтва. Багато талановитих ченців-іконописців та художників книги перейшли з візантійських монастирів у римські, розташовані на землях Франкської держави, де у них була можливість продовжувати свою творчість.

Художникам, які залишились у візантійських майстернях, забороняли малювати ікони

Євангеліє. Мініатюра із зображешшм євангелістів. Писець Рабулп. Східна Сирія, м. Загбе. 586 р.

66 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Хлудовський

Псалтир.

Сторінка

з мініатюрами

на полях.

Константинополь. Середина IX cm.

та фігуративні мініатюри — вони могли використовувати лише безсюжетні декоративні прикраси. У рукописах початку IX ст., наприклад, як і раніше, малювали фронтиспісні мініатюри, але тепер на них замість зображення Ісуса Христа або святих зображали декорований хрест. Великі сторінкові мініатюри майже не використовувалися, оздоблення в основному зводилося до орнаментальних заставок і декоративних ініціалів. Іконобор-ський рух у Візантії був офіційно припинений в середині IX ст.

До періоду середини IX ст. належить славнозвісний Хлудовський Псалтир, назва якого походить від колишнього власника рукопису. Псалтир був виготовлений у скрип-торії Студитського монастиря і сьогодні зберігається в Державному історичному музеї Москви. На полях рукопису поряд із текстами псалмів зображено більше 200 невеличких,

різноманітних за своїми темами сюжетних мініатюр. Фігури персонажів намальовані у виразних позах, з експресивними обличчями — у фас, в три чверті або в профіль. Від деяких мініатюр тягнуться тонкі лінії до певних місць тексту — так вказується на зв'язок сюжетів ілюстрацій зі змістом текстових рядків. Композиції ілюстрацій не замкнуті у рамки, малюнки фігур виконані без тла у вільній конфігурації та перебувають в одному просторі з текстом. Серед мініатюр, намальованих на основі іконографічної системи, трапляються ілюстрації, де зображено прихильників іконоборського руху. Вони виконані досить шаржовано: персонажі, які закликають віруючих до знищення ікон із зображенням Ісуса Христа, мають занадто довгі, звисаючі до пояса язики, розкуйовджене волосся та вирячені очі на злих обличчях.

Рукописна книга Середньовіччя 67

Паризький

Псалтир.

Мініатюра

із зображенням

Давида і Мелодії.

Константинополь.

Хет.

Наступний етан розвитку візантійського мистецтва припадає на другу половину IX— X ст. — добу Македонського відродження. Майстри звертаються до художніх традицій періоду еллінізму і творчого доробку митців римського та ранньовізантійського періодів. Посилення впливу традицій античного мистецтва найбільше проявляється в іконописі та мініатюрі. Ілюстратори почали дотримуватися в своїх композиціях класичних пропорцій людського тіла та чіткої побудови (майже скульптурного характеру) фігур і предметів. Персонажів малювали у легкій динаміці, підкреслюючи характерні для античного мистецтва складки на одязі.

Вказані риси чітко помітні в сторінкових ілюстраціях до Паризького Псалтиря, виготовленого в імператорському скринторп у X ст. (зберігається в Паризькій національній бібліотеці). Наприклад, у мініатюрі із зображен-

ням Давида, що грає на арфі, в лівому верхньому кутку виконане блакитним кольором зображення римської вілли, яке скопійоване з античного оригіналу. В правому верхньому кутку тієї ж мініатюри намальована колона з вазою, мотив якої запозичений художником зі зразків давньоримського живопису.

У багатьох мініатюрах Паризького Псалтиря присутні образи-персоніфікації, які також були притаманні античному мистецтву. Ці образи античні майстри використовували при зображенні міфологічних сцен — за допомогою образу людини давалися уявлення про природні явища, абстрактні поняття та вказувалося на особливості характеру певного персонажа. Наприклад, на фронтиспісній мініатюрі фігура Давида, що співає псалми, зображена між двома жіночими фігурами, над головами яких зроблено написи «Премудрість» і «Пророцтво». Моделлю для зображення

68 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

цих жіночих фігур послужили античні скульптури.

На відміну від Хлудовського Псалтиря IX ст., в якому налічувалося більше ніж 200 невеличких маргінальних малюнків, Паризький Псалтир X ст. прикрашений 14 великими сторінковими мініатюрами. Сюжети мініатюр присвячені безпосередньо епізодам із життя Давида. Всі ілюстрації мають широкі золоті рами, щільно заповнені орнаментом.

Ці обидва рукописи — Хлудовський Псалтир, виготовлений у стінах Студитського монастиря в Константинополі (IX ст.), та Паризький Псалтир, виготовлений в імператорському скрипторії (X ст.), — протягом багатьох століть були взірцями для майстрів книги не тільки у Візантії, але й у країнах Західної та Східної Європи.

Блискучого розквіту мистецтво візантійської книги досягає в XI ст. До рукопису почали ставитися, як до коштовної речі. Художники розглядали манускрипт як цілісний художній ансамбль, у якому особлива роль належала мініатюрі. Широка живописна палітра мініатюри базувалася на півтонах таких фарб, як кіновар, малахіт, охра, ляпіс-лазур, азурит, сурик і свинцеві білила. Ілюстрації на добре відполірованому пергаменті малювали в кілька етапів щільними криючими фарбами темперного типу, до яких додавали камедь (клейку рослинну речовину, частіше — з акації), яєчний білок або жовток. Спочатку на чистий пергамент наносили за допомогою калама або пензля світло-коричневою вохрою обриси фігур та предметів, а потім за допомогою пензля покривали золотом певні частини композиції з наступним їх поліруванням. Пізніше, як в іконописі, поетапно накладали фарби в декілька шарів: перші шари наносили напівпрозорими фарбами, наступні — більш щільними. Після поетапного фарбування фігури людей та зображення предметів ретельно оконтурювали коричневим чорнилом.

Зображення Ісуса Христа, євангелістів та імператорів малювали на золотому тлі, як і в монументальному живописі, — золото розглядалося візантійською естетикою і як символ величі, і як колір, що створював навколо персонажа сильне і водночас таємниче освітлення. Малюнок фігур відзначався класичною пропорційністю, а рухам були притаманні легкість і невимушеність. Невеличким

фігурам у маргінальних ілюстраціях, а також в ініціалах намагалися надати чіткий силует, побудований на виразності загального руху персонажів та їх конкретних індивідуальних жестів.

Важливого значення почали набувати фронтиспісні мініатюри, завданням яких було ввести читача в рукопис. Художники ретельно розробляли композиції цих мініатюр, щоб досягти певної святковості. Для підсилення їх ролі майстри почали вміщувати композиції в широкі рамки, використовуючи для цього архітектурні мотиви, а також малюнок тріумфальної арки. Практика оздоблення мініатюр рамками у вигляді тріумфальної арки прийшла у Візантію з римського прикладного мистецтва: різьбярі слонової кістки під аркою, як правило, зображали римських імператорів або консулів. У Візантії в IV—VI ст., як уже згадувалось, існував звичай готувати для консулів іменні диптихи, виконані зі слонової кістки: на одній стулці була зображена фігура консула, що стояв або сидів під аркою, а на другій — епізоди спортивних змагань на іподромі, що проводилися на його честь.

Архітектурного типу рамки, складені з малюнка антаблементу, що спирається на колони, почали широко використовувати також при оздобленні євангельських канонів на початку Євангелія. А для сторінкових великих мініатюр виконували рамки-храми, малюнки яких імітували інтер'єр та екстер'єр відомих храмів. За взірцями візантійських архітектурних обрамлень з використанням мотивів купольного храму руські майстри, наприклад, виконали чотири мініатюри для Ізборника Святослава (1073).

У зв'язку з офіційним поділом Християнської Церкви у 1054 р. на Західну та Східну зусиллями церковних ієрархів і богословів почали складатися канони візантійського богослужіння та іконографічна система ілюстрування богослужбових рукописів.

З цією метою у монастирських скрипторіях стали виготовляти в багатьох примірниках Лекціонарії, Книгу Євангелій, Менології (Мінеї), Псалтирі та Тріоді (книги три-пісенних канонів), оздоблені численними мініатюрами, які допомагали зрозуміти церковні обряди Візантійської Церкви та дотримуватися їх послідовності. В Євангеліях, крім традиційних чотирьох зображень євангелістів, почали виконувати серії мініатюр, зміст яких був пов'язаний з євангельськими

Рукописна книга Середньовіччя

Євангеліє.

Христос

із апостолами.

Зразок

оздоблення

сторінки рукопису.

Константинополь.

XI сіп.

темами. В оздоблення початкових сторінок з євангельськими канонами вводяться алегоричні фігури, які допомагають читачеві зрозуміти зміст тексту. Невеличкими мініатюрами в тексті або на полях привертали увагу до тих місць, читання яких набувало особливого значення при богослужінні. У Псалтирях, наприклад, маргінальні мініатюри інтерпретували значення окремих фраз і навіть слів. Тексти псалмів були побудовані не на конкретному описі явища, а на складних узагальненнях, тому маргінальні ілюстрації в них ніби коментували зміст цілих текстів, допомагаючи розкрити абстрактні ідеї та поняття. Наприклад, до слів одного із псалмів «Як лань прагне до потоків води, так прагне душа моя до тебе, Боже» у всіх рукописах малювали одну або дві лані біля джерела, виконаного у вигляді фонтану або хвилястої смужки, що означає потік.

В XI ст., у період формування візантійських церковних обрядів, майстри рукописів знову повертаються до виготовлення пергаментних книг-сувоїв, які використовувалися тільки під час богослужіння. При читанні літургійних тестів диякон опускав із амвона смугу сувою, щоби неосвічені парафіяни й ті, хто не був ознайомлений із послідовністю обрядів, могли стежити за літургією, розглядаючи зображення поряд із текстом. Візантійські пергаментні сувої XI ст. лише зовнішньою формою нагадували античні, але за внутрішньою побудовою — розташуванням тексту, сторінковими та маргінальними мініатюрами, заставками, фігуративними ініціалами — вони були

70 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

близькі до сторінково-просторової композиції книги-кодексу. В античних сувоях текст розташовувався прямокутними стовпцями горизонтально вздовж усієї смуги сувою — один за одним, тоді як у візантійських текстові стовпці компонувалися один під одним, а сувій розгортався згори вниз. В античних сувоях невеличкі ілюстрації містилися тільки в межах текстових стовпців, бо проміжки між ними були дуже малі, а у візантійських ілюстративний матеріал подавався так само, як при оздобленні кодексів: заставки та ініціали підкреслювали структурну побудову тексту, марґінальні ілюстрації та малюнки в тексті пояснювали або коментували зміст певних уривків, а великі сторінкові мініатюри відділяли одну літургію від іншої.

Структуру візантійського сувою XI ст. запозичили деякі європейські країни. Найбільшого розповсюдження літургійні сувої набули в італійських храмах, які на той час мали тісні зв'язки з візантійськими монастирями.

В XI ст. в імператорському скрипторії, а також у книжковій майстерні Студитського монастиря працювали найкращі художники Візантії, виконуючи ілюстрації до рукописів. Однією з цінних пам'яток того періоду є кодекс «Слова Іоанна Златоустого», створений у 1078 р. (зберігається в Паризькій національній бібліотеці). Книга ця великого розміру (425x310 мм), прикрашена широкими заставками з орнаментами килимового характеру та мініатюрами із зображеннями святих. Пізніше до рукопису додали ще чотири сторінкові мініатюри, на яких були намальовані імператор Никифор Вотаніат із династії Дуків та члени імператорської родини. Фігури були виконані густими фарбами на тлі із сухозлітного золота. Ілюстрації закомпоновані в тонкі орнаментальні рамки. Одяг усіх персонажів — імператора, цариці та придворних — щедро прикрашений геометричним орнаментом. Для їхніх облич характерні риси, притаманні східному типові обличчя. Цей прийом, до речі, характерний і для візантійського монументального живопису й іконопису.

До чудово оздоблених манускриптів Студитського монастиря XI ст. належать також Псалтир 1066 p., оздоблений 460 маргінальними малюнками (зберігається в Британському музеї), Лекціонарій другої половини XI ст., оздоблений різноманітними ілюстраціями, в

тому числі й невеличкими мініатюрами на полях, які облямовані рамками (зберігається в монастирі Діонісія на Афоні), та багато інших рукописів, що були взірцями для багатьох поколінь художників книги. Наприк-лад, в XIV ст., коли між Студитським монас тирем і монастирями на території Болгарії, України та Росії були налагоджені тісні стосунки, творчий доробок візантійських майстрів книги XI ст. приверігув до себе увагу калігра фів і художників усього слов'янського світу. В Константинополі, в руській обителі, яку створено в XIV ст. при Студитському монастирі, ймовірно, стажувалися й талановиті вітчизняні художники. Вони у 1397 р. в Києві виконали понад 300 чудових маргінальних мініатюр до Псалтиря, який отримав назву Київський Псалтир. Руські майстри книги, можливо, орієнтувались у своїй роботі на Студитський Псалтир XI ст. За взірцем чудово оздобленого Студитського Євангелія XI ст. (зберігається в Британському музеї) було виготовлене в XIV ст. багатоілюстроване Євангеліє для болгарського царя.

В XI ст. знову, як і в VII—VIII ст., візантійське мистецтво почало активно впливати на західноєвропейське. Візантійські мистецькі взірці VII—VIII ст. цінувалися свого часу в Європі насамперед за те, що своєю стилістикою вони наближалися до кращих античних творів. Нагадаємо, що з виник ненням у ті часи в Західній Європі нових держав і з розповсюдженням у них християнства в містах почала розвиватися церковна та світська монументальна архітектура, а з нею й монументальний живопис. Книжкова справа теж не стояла на місці, адже для посилення впливу церкви та світської влади була потрібна велика кількість богослужбових рукописів. Місцевих фахово підготовлених майстрів — будівельників, архітекторів, художників і каліграфів — не вистачало. Щоби підняти свій професійний рівень, європейські майстри звернулися до вивчення візантійського творчого доробку.

Поступово налагоджуються тісні зв'язки західних країн з великою Візантією. Цьому процесові сприяло й те, що візантійські кордони у VII ст. простягалися на півдні Європи: до складу Візантії у той час входили території Італії, Південно-Східної Іспанії, Сицилії, Сардинії, Корсики та Хорватії. У VIII ст. тісні дипломатичні відносини зав'язалися між Візантією та державою Карла Великого.

Рукописна книга Середньовіччя 71

У місто Аахен (Німеччина), тодішню резиденцію Карла, запросили велику групу константинопольських художників, за участю яких були виконані мозаїчні роботи в храмах і палацах, а також оздоблені та проілюстровані мініатюрами богослужбові манускрипти. Спеціально для коронації Карла Великого візантійські каліграфи та художники виготовили і Євангеліє (зберігається у Віденській національній бібліотеці). Сторінкові мініатюри, прикрашені широкими декоративними рамками, для коронаційного Євангелія були намальовані під безпосереднім впливом мініатюр візантійського манускрипту VI ст. — медичного трактату Діоскорида.

В XI ст. чудові твори візантійських художників — мозаїки, ікони, мініатюри, витвори ужиткового мистецтва — набули великої популярності у Європі вже не завдяки тому, що в них збережені творчі традиції античного мистецтва, а тому, що вони виконані саме константинопольськими майстрами. Західноєвропейські короновані особи, церковні ієрархи, а також бібліотеки храмів та монастирів почали колекціонувати твори візантійських художників, а місцеві майстри — ретельно їх копіювати. Так, на замовлення монастиря св. Пантелеймона в Кельні константинопольські майстри книги виготовили багато оздоблений Псалтир (зберігається у Віденській національній бібліотеці).

На XI—XII ст. припадає найбільш інтенсивний розвиток візантійської культури, літератури та мистецтва. В Константинопольському університеті в XI ст. створено філософський факультет, деканом якого став видатний політичний діяч, письменник і філософ Михаіл Пселл (1018—1078). У своїх працях він уперше торкається питань, пов'язаних з таким поняттям у мистецтві, як гармонійність. М. Пселл підкреслював, що лише за допомогою дотримання пропорційності, ритмічності та сумірності частин художник може досягти композиційної цілісності твору. У своїй книзі «Хронографія», описуючи красу храму св. Георгія, побудованого за наказом імператора Константина Мономаха в столиці Візантії (до нашого часу храм не зберігся), автор пише: «Око неможливо відвести не тільки від незвичайної краси цілого, складеного з чудових частин, але й від кожної окремої частини, і хоча красою храму можна насолоджуватися скільки завгодно, жодною з частин не вдається

намилуватися вдосталь, бо очі до себе привертає кожна з них, і що дивовижно: коли милуєшся в храмі чимось найчудовішим, то погляд твій починають заманювати своєю новизною інші речі». Теоретичні висновки М. Пселла були великим досягненням у процесі формування візантійської естетики, на якій вихована ціла плеяда не тільки візантійських, а й західноєвропейських художників.

Упродовж багатьох століть художня діяльність візантійських майстрів монументального живопису, іконописного та декоративно-прикладного мистецтва, а також майстрів книги постійно і послідовно контролювалася представниками імператорської влади та церковною ієрархією. Це стосувалося передусім вибору художниками біблійних та євангельських сцен і кількості персонажів у мініатюрах згідно з розробленими Церквою іконографічними канонами. Слід підкреслити, що у процесі творчо-стилістичних пошуків візантійські художники майже не мали обмежень. Навпаки, творчість кожного з них цінувалася, власне, за індивідуальні художньо-пластичні особливості та вміння тактовно інтерпретувати канонічні сюжетні схеми.

Наприкінці XI — у першій половині XII ст. в мініатюрах поступово почала посилюватися тенденція до дематеріалізації фігур, що було характерним для всього візантійського образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва: в постатях персонажів з'являється нервозність, складки на одязі промальовуються більш різкими лініями. А згодом у манері живописного нюансного письма з'являються риси певної графічності. Художники більш активно почали використовувати прийоми композиційної побудови, засновані на різномасштабних зображеннях фігур персонажів, запозичені, до речі, у майстрів монументального мистецтва Стародавнього Сходу: Вавилона, Ассирії та Єгипту. Розмір постатей у композиціях залежав від значущості персонажів: зображення Ісуса Христа, імператора та євангелістів малювалися великими, другорядні персонажі — малими. На зміну багатоплановості приходить сплощеність простору. Персонажів розташовують на площині мініатюри знизу вгору: у нижній частині композиції розміщують зображення другорядних персонажів невеликого розміру, а в центрі — фронтально — велике зображення імператора в урочисто-застиглій позі.

72 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Все частіше почали з'являтися композиції, які містили декілька різнопросто-рових і різночасових сцен із життя персонажів або подій, стосунок до яких вони мали. У сирійських, єгипетських і палестинських художників візантійці запозичили прийом зображення обличчя євангелістів та інших персонажів з напруженими і неприродно виряченими очима.

Внутрішнє оздоблення книги в XII ст. стає більш декоративним. Обрамлення вихідних мініатюр і заставок ускладнюється використанням численних малюнків зображувальної символіки: павичів, куріпок, пальмет, фонтанів та ін. До речі, зображувальна символіка почала розроблятися ще у ранньохристиянському мистецтві катакомбної доби. Наприклад, малюнок хреста нагадував віруючим про присутність Ісуса Христа, виноград був його символом, а виноградне вино — символом Христової крові, зображення павича символізувало вічне життя християнина в Царстві Божому, а малюнок фонтана — вічне відродження християнства. Мова зображувальних символів XI—XII ст. була настільки ретельно розроблена і систематизована візантійськими теологами, що давала змогу донести до віруючого зміст будь-якого зображення.

XI—XII ст. вважається класичною добою візантійського мистецтва, яке активно почало впливати на розвиток культури багатьох країн.

Але для Візантії настали важкі часи, коли у 1204 р. візантійську армію розгромили хрестоносці, а Константинополь був нещадно пограбований. Хрестоносці знищували все: царські могили, православні храми, богослужбові книги, пам'ятки мистецтва. Багато награбованого пізніше вивезли у Європу. Імператор зі своїм двором і залишками армії переселився до м. Нікея (Мала Азія), а на території Візантії, землі якої поділили між собою загарбники-хрестоносці IV хрестового походу, утворилася Латинська імперія зі столицею Константинополь.

Константинополь був визволений лише у 1261 р. імператором Михайлом VIII Палео-логом (1224—1282). До відбудови Константинополя та інших міст імперії було докладено багато зусиль. Але Візантія вже не стала такою міцною, як колись, і не була спроможна відновити колишні кордони. Територія Малої Азії залишалась у турків, Центральна Греція та Пелопоннес — у латинян, а на

більшості островів Егейського моря панувала Венеція.

З 60-х років ХНІ ст. — часів реставрації імперії Михайлом VIII Палеологом — візантійське мистецтво знову почало переживати піднесення. Створюються чудові твори не тільки в самому Константинополі, а й у провінційних містах. Виникають умови для формування нового стилю. Цей 200-річний період піднесення візантійського мистецтва історики умовно називають Відродженням, знаходячи у ньому багато спільних рис, притаманних у той час італійському Відродженню. Хоча проводити паралель між візантійським та італійським Відродженням досить важко: заможні італійські міста наприкінці XIII— XIV ст. були економічно міцніші, а візантійські, які протистояли ордам турків-османів, із кожним десятиліттям слабшали.

Внаслідок виникнення на території Візантії Латинської імперії та переміщення візантійського імператора до Нікеї багато скарбів, у тому числі й манускриптів, було перевезено, а художники виїхали з Константинополя в інші міста і навіть країни. Традиційний вплив константинопольських скрипторнв як законодавців у галузі книжкового мистецтва припинився. Але він не відновився й тоді, коли Константинополь відвоював і відреставрував Михайло VIII Палеолог.

У більшості переписувальних майстерень — і в світських, і в монастирських — вже не вистачало висококваліфікованих каліграфів, ілюмінаторів та мініатюристів. Тому започатковується практика переписування рукопису в одному скрипторії, а виконання на замовлення мініатюр до нього — в іншому. Маргінальні ілюстрації майже не виконувалися. Здебільшого малювали сторінкові великі мініатюри, які створювали під безпосереднім впливом іконописного мистецтва, і, як правило, вони виглядали в книзі самостійними творами.

Поступово почали втрачатися художні принципи оздоблення та ілюстрування книги, ретельно розроблені ще в XI ст., коли манускрипт виготовлявся на основі попередньо продуманого загального плану-макету, а сама книга розглядалася майстрами як цілісний художній ансамбль.

Добре ілюстрованих пергаментних манускриптів Палеологівської доби збереглося до нашого часу не так багато. Найвідоміші з них — Акафіст Богоматері (християнські церковні

Рукописна книга Середньовіччя 73

співи), виготовлений наприкінці XIV ст. (зберігається в Державному історичному музеї Москви), та манускрипт, де містяться 4 трактати імператора Іоанна Кантакузина, написаний чєнцем-каліграфом Іоасафом у 1375 р. (зберігається в Паризькій національній бібліотеці). В мініатюрах до трактатів Кантакузина зображено портрети імператора, церковних і політичних діячів. У них художники намагаються не тільки досягти схожості, а й виявити особливості характерів. Загалом для візантійського мистецтва Палеологівської доби, в тому числі й для мініатюри, характерне ускладнення техніки живопису до якнайбільш точної передачі реальних предметів у просторі. Мініатюри оздоблювали декорованими рамками, тому вони сприймалися не як книжкові ілюстрації, а швидше як самостійні станкові твори.

У провінційних скрипторіях середини XV ст. почали виготовляти манускрипти з паперу. Тексти в них оздоблювали перовими рисунками, виконуючи їх чорним або коричневим чорнилом і підфарбовуючи легкими мазками фарб акварельного типу. Такі рисунки виконувалися не завжди професійно. Ця методика виконання ілюстрацій притаманна, наприклад, оформленню книги Авви Ісаї «Твори», датованої 1450 р. (зберігається в Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга).

Протягом майже двох століть між Візантією і державами Західної Європи, які підтримувалися Папою Римським, постійно виникали політичні та військові суперечки. До того ж з початку XV ст. на візантійські міста почали постійно нападати турки-османи. Протистояти загарбникам у імператора вже не вистачало сил. У 1453 р. Константинополь було здобуто і зруйновано. Так закінчилася тисячолітня історія Візантійської імперії.

Художники монументального живопису, майстри книжкової справи, іконописці,

будівельники, архітектори та багато інших спеціалістів, покинувши рідні міста, переїхали в країни Західної і Східної Європи. Заможні візантійці разом із коштовностями вивозили й великі книжкові зібрання, де було багато цінних античних рукописів.

Після розпаду імперії візантійське мистецтво не занепало. Художники, які опинилися в інших країнах, продовжували творчі традиції, сформовані ще у добу розквіту Візантії, і передавали свій досвід місцевим майстрам. Вплив візантійського мистецтва на мистецтво західноєвропейських країн і країн Східної Європи виявлявся ще протягом майже двох століть.

Візантійська рукописна книга за своїм внутрішнім і зовнішнім художнім оздобленням — виразною графікою письма, чудовими мініатюрами та високим мистецьким рівнем книжкових оправ — стала значним явищем доби середньовіччя. Візантійські майстри навчилися розглядати рукопис як цілісний художній ансамбль, у якому всі структурні елементи (текстові й ілюстративні) взаємопов'язані: пишні декоративні рамки сторінкових мініатюр і великі орнаментальні заставки вміло поєднувалися з текстовими стовпцями, а графіка мінускульного письма — з малюнком і декором ініціалів. Художники особливу увагу приділяли дотриманню загальної кольорової гами манускриптів, яка передбачала гармонійне поєднання жовтувато-золотистого пергаменту, коричневого теплого (іноді золотистого) чорнила та виконаних яскравими фарбами декоративних прикрас і чудових мініатюр (сторінкових, внутрішньотекстових або маргінальних), у палітрі яких домінувало золото в поєднанні з лазуритом, карміном і зеленими відтінками. І, що найважливіше, в цьому книжковому ансамблі завжди головне місце належало текстові книги, зміст якого й визначав систему оформлення та кольорової насиченості того чи іншого кодексу.

74 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Латинський рукопис

«Страспй Христові»

(«Passion»).

Сторінка

з мініатюрою.

Німеччина.

1300 р.

атиниця у Центральну Європу прийшла разом із римськими легіонами. В середині І ст. до н.е., легіонери Юлія Цезаря підкорили Галлію, яка стала римською провінцією, а через століття Рим поширив свій вплив і на землі Англії. Підкорені Римом народи змушені були впроваджувати латинське письмо. І тільки Ірландія лишалася протягом кількох століть незалежною країною: жоден римський легіонер не ступив на землю остров'ян.

У 476 р. Західна Римська імперія не витримала навали варварських племен. З трону було скинуто останнього римського імператора Ромула Августула. У 481 р. король салічеських франків Хлодвіг І (466—511) із династії Меровінгів, об'єднавши племена на території Галлії, утворив Франкську державу. А у 493 р. остготські племена на території Італії створили своє королівство, яке очолив король Теодоріх (454—526).

Рукописна книга Середньовіччя 75

Варварські завойовники знищували все, що було їм незрозуміле: скульптурні пам'ятки, культові споруди, настінний живопис, сувої та кодекси.

З падінням Західної Римської імперії розвиток античної культури, в тому числі книжкової справи, на деякий час припинився. В нових європейських королівствах християнське вчення стало державною релігією. У Римі й великих містах колишніх римських провінцій було пограбовано публічні бібліотеки та приватні колекції рукописів, знищено книжкові крамниці та переписувальні майстерні. Численна армія професійних скрипторів втратила замовлення. У VI ет. світські манускрипти були майже зовсім витіснені книгами церковного змісту. Проти античної культури офіційно виступив навіть Папа Римський Григорій Великий. Однак антична книга в західноєвропейських країнах не зникла зовсім, оскільки Християнська Церква не могла обходитися без античної літератури та філософії: в монастирських книжкових сховищах зберігалися не тільки рукописи церковного змісту, а й тексти творів античних класиків, якими користувались освічені церковні діячі та вчені-богослови. Про це свідчить той факт, що галльський єпископ міста Тур — Григорій (540—594), який є автором «Історії франків», усупереч офіційній римській церковній ідеології користувався доробком античних класиків у своїй літературній діяльності.

Період негативного ставлення багатьох високопосадових церковних і деяких світських осіб до античної культури тривав майже до кінця VIII ст., коли у Франкській державі були створені умови для виникнення культурного руху, що отримав назву Каролінзького відродження.

Протягом трьох століть після падіння Римської імперії латинські богослужбові манускрипти виготовляли в скрипторіях при монастирях, кількість яких у західноєвропейських країнах стала активно збільшуватись. Наприклад, тільки в Ірландії та Шотландії в VI—VII ст. почало діяти близько 300 монастирів.