Рукописна книга Середньовіччя манускрипти Візантії латинські манускрипти рукописи країн арабського Сходу

50 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Четвероєвангеліє.

Аркуш, яким

відкривається

рукопис.

Константинополь. Кінець XI сіп.

МАНУСКРИПТИ ВІЗАНТІЇ

Східна Римська імперія охопила території Балканського півостро­ва, Малої Азії, островів Егейсь-кого моря, Сирії, Палестини, Єгипту, островів Крит і Кіпр, частину земель Месопотамії та Вірменії, окремі регіони Аравії та Криму. Столиця імперії Константинополь була заснована у 330 р. на місці грецького м. Візантій, розташованого на кордоні Європи й Азії на березі затоки Мармурового моря — Золотий Ріг.

Східна Римська імперія була багато національною державою, її населяли греки, сирійці, араби, копти (єгиптяни, іцо сповіду­вали християнство), вірмени та багато інших народів.

Візантія (так згодом стали називати нову імперію) проіснувала більше тисячі років. їі життєздатність була зумовлена тим, що, на відміїту від Заходу, в античну добу на території

Рукописна книга Середньовіччя

країн, які увійшли до складу Візантії, рабо­власництво не отримало значного поширен­ня. В містах величезної імперії незалежні ремісники виробляли різноманітну продукцію, а в сільській місцевості важливу роль відіг­равало общинне землеробство.

Ще за часів імператора Константина І — з 313 р. — християнство стало офіційною релі­гією Римської імперії. Засновуючи у 330 р. нову столицю, Константин вважав, що вона стане й центром усього християнського світу, а християнські ієрархи будуть сприяти зміц­ненню імператорської влади.

Згодом Константинополь виявився найбіль­шим еллінським містом. У V ст. тут було засно­вано університет, де студенти вивчали сім античних вільних мистецтв: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію та музику. Незважаючи на певний контроль навчального процесу з боку христи­янських ієрархів, візантійська система освіти давала студентам змогу вивчати літературні та філософські твори античних класиків. Університетські викладачі складали численні наукові коментарі до творів Гомера, Гесіода, Есхіла, Евріпіда, Платона, Арістотеля, Геро­дота, Ксенофонта та багатьох інших.

За імператорським наказом патріарх Іоанн Грамматік, провівши з 814 р. пошуки у провін­ційних містах та віддалених монастирях, протягом декількох років зібрав до імпера­торських бібліотечних сховищ майже всі існу­ючі на той час античні рукописи. Вони були ретельно відреставровані й переписані з додат­ками у вигляді наукових коментарів.

Практика переписування та наукового тлумачення творів античної літератури тривала у Візантії до XV ст. — часу падіння Візантій­ської імперії.

Нагадаємо, що в самому Римі та його захід­ноєвропейських провінціях, загарбаних вар­варськими племенами, розвиток античної культури був на довгий час припинений. Вандали жорстоко руйнували християнські храми, знищували незрозумілі для них твори античних скульпторів і художників. Перепису -вальні майстерні та книгарні майже припинили свою діяльність. Лише на території Візантії, куди орди завойовників не зуміли проникнути, зберігся доробок давньогрецької та римської філософії, літератури, мистецтва.

У розвитку візантійської культури перехід­ним періодом від античності до середньовіччя вважається IV—V ст. В цей час популярним

стало не мистецтво скульптури, як було в античних містах, а монументальний живопис. Храми, палаци та вілли були прикрашені численними мозаїками і фресками. Одне з провідних місць належало й книжковій справі. Високого розвитку досягло мистецтво книжко­вої мініатюри. Книжкові крамниці з перепису -вальними майстернями відігравали роль своє­рідних клубів, де бібліофіли зустрічалися з відомими авторами, обговорювали літературні новинки, замовляли рукописи для власних книгозбірень.

ВНУТРІШНЯ СТРУКТУРА ТА ХУДОЖНЄ ОЗДОБЛЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКИХ РУКОПИСІВ

Нові стилістичні принципи прийшли також у структурну побудову та художнє оздоблення рукописів. Візантійські скрипторії (монастир­ські та світські переписувальні майстерні) у перші століття існування Східної Римської імперії виготовляли рукописи здебільшого у вигляді папірусних сувоїв. Пергаментні сувої були ще рідкістю.

Папірусні рукописи оздоблювали досить скромно, використовуючи кольорові орна­ментальні смужки, за допомогою яких основ­ний текст поділявся на частини та глави. Іноді текст супроводжувався невеличкими контур­ними малюнками, виконаними червоним кольором; слова у рядках відокремлювалися крапками. З'явилася нумерація у поетичних творах. Між стовпчиками основного тексту курсивом почали давати наукові коментарі — схолії. Оскільки араби перестали вивозити за межі своєї держави папірус, візантійські майстри книги з IV ст. взялися освоювати новий матеріал — пергамент — і виготовляти з нього рукописи вже кодексного типу, добре відомого в античному світі з II ст.

Візантійцям була добре відома технологія виготовлення пергаментних аркушів. Адже вже у II ст. римські заможні бібліофіли замов­ляли пергаментні сувої для власних бібліотек. Спочатку пергамент привозили з міста Пергам, а пізніше його почали виготовляти у самому Римі.

Пергамент коштував дорого, його писцям постійно не вистачало для створення нових книг. Тому в монастирях, де було нагромад­жено багато рукописів, зі сторінок стародавніх пергаментних сувоїв стали зішкрябувати або змивати попередні тексти, нарізати аркуші

52 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

потрібного формату і виготовляти з них кодек­си релігійного змісту. Для нових рукописів ви­користовували переважно пергаментні сувої світського характеру. Наприклад, текст кодек­су з богословськими коментарями було написа­но на пергаментних аркушах, з яких змили текст трактату Ціцерона «Про державу».

Рукописи, тексти яких написані поверх стертих, називаються палімпсестами (від грец. раііт — знов і psao — зішкрябую). Сучасні вчені винайшли спосіб для поновлення попередніх текстів на сторінках палімпсестів. Завдяки цьому повернуто до життя багато творів Ціцерона, Евкліда, Вергілія та інших видатних авторів античних часів.

Кодексна форма книги була зручною для виготовленя рукописів. Писці почали працю­вати з аркушами без помічників. Крім цього, на поверхню пергаменту, на відміну від папірусу, дуже добре лягали і прозорі, і щільні фарби, що відкривало багато можливостей в оздобленні пергаментних кодексів.

Книжкові мініатюри малювали художни­ки монументального живопису або майстри іконопису. Композиції перших мініатюр являли собою копії з храмових мозаїк та фресок. Перші майстри-ілюстратори ще невміло компонували зображення на площині книжкових сторінок, оскільки художні принципи заповнення прямокутної форми аркуша не були розроблені. Копіюючи храмові настінні розписи з зображенням біблійних сюжетів, художники насичували книжкові мініатюри численними сценами, тому зміст мініатюр був надто ускладненим, а іноді й незрозумілим.

Практика виготовлення пергаментних кодексів тривала у Візантії до XIV ст. Починаючи з VIII—IX ст. у грецькій книжковій справі поступово почали використовувати значно дешевший матеріал для письма — папір. Минуло ще кілька століть, поки в XI— XII ст. папір впевнено почав витісняти пергамент, а з XIV ст. він став майже основ­ним матеріалом для виготовлення ману­скриптів.

З VIII—IX й до XIII ст. візантійські майстри використовували папір східного виробництва, який мав бруднуватий відтінок і був дуже нещільний. Більш цупкий та якісний папір почали завозити в XIII ст. з Європи.

Однією з найдавніших візантійських папе­рових пам'яток, що збереглася до нашого часу, є грамота у вигляді сувою (довжина 2,68 м),

яку імператор Константин IX Мономах (1042—1055) подарував грецькій лаврі св. Афанасія, що на горі Афон.

У Візантії паперові аркуші називалися хорта бомбікіно (charla bornbycina). Ця назва довгий час вживалася й у більшості європейських країн, але пізніше була замінена іншою — харта папірі {charla papier).

У V—VII ст. внутрішня побудова візантійсь­кої книги ще була на стадії становлення. Майс­три книги навчилися чітко поділяти текст на розділи, частини та глави. З VII ст. писці почали відділяти проміжками слова, а між окремими фразами малювати кольорові крапки, декоративні знаки або червоні літери. Початок великого абзаца писали червоним чорнилом, а короткі останні рядки доповню­вали червоними орнаментальними смужками. Художники ще дотримувалися традиції оздоб­лення античних сувоїв. Наприклад, на сто­рінках кодексу Битіє (VI ст.) ілюстрації були розташовані горизонтально вздовж рядків на розгортах і віддалено нагадували вузьку та довгу смугу сувою. У Четвероєвангелії (VI ст.) всі чотири мініатюри із зображенням єванге­лістів на початку кодексу були подані разом — одна за одною. Але в деяких кодексах почали використовувати сторінкові форматні мініа­тюри, які вже відігравали роль своєрідних фронтиспісів («Діоскорид», VI ст.). Виконання мініатюр за своєю стилістикою і технікою моделювання щільними (криючими) темпер­ними фарбами ще було близьким до принципів античного живопису.

Згодом під безпосереднім впливом мистець­ких взірців Сирії, Єгипту та Вірменії в оздоб­ленні візантійської книги з'являються риси, які були притаманні східному мистецтву: парадність та зовнішня пишність.

У період іконоборства (726—843 pp.), коли велася боротьба не тільки з іконошануванням, але і взагалі з фігуративною книжковою мініатюрою в богослужбовій літературі, у візантійській книзі почався період розквіту мистецтва декору. З'явилися прикраси, вико­нані рослинним і геометричним орнаментом у вигляді заставок та ініціалів, які раніше у візантійських кодексах траплялися досить рідко. Ці структурні елементи виконували роль не тільки оздоблювальну, а й функціональну: вони поділяли основний текст на частини та глави, привертали увагу до важливих розділів.

Іконоборський рух у Візантії був офіційно припинений 843 p., після чого в імперії

Рукописна книга Середньовіччя 53

настали часи великого суспільного примирен­ня. Новий розквіт візантійського мистецтва припадає на IX—X ст. — часи правління імператорів Македонської династії. Цей період увійшов в історію Візантії як доба Македонсь­кого відродження. Візантія отримує перемогу над арабами, її вплив на європейські країни знову посилюється: з середини IX ст., після охрещення сербів і болгар, на Балканах настають часи духовної злагоди. В 60-х роках IX ст. візантійські просвітителі Константин (після прийняття чернецтва — Кирило) і Мефодій склали слов'янську абетку та пере­клали з грецької мови на слов'янську найваж­ливіші богослужбові книги. За сприяння Візантії у 988 р. Київська Русь офіційно приймає християнство.

У містах імперії знову починають будувати палаци та храми, які пишно оздоблюють

творами монументального живопису, з явля­ються і нові скринторн. Художники знову звер­таються до вивчення та копіювання кращих взірців античного мистецтва.

Наприкінці IX — на початку X ст. внут­рішня структура візантійської книги вже була в основному сформована. Заставки на перших сторінках великих розділів малювали у формі квадратів, прямокутників або у формі літери «П» (присадкуватого накреслення), які запов­нювалися орнаментом геометричного або рос­линного характеру: кольорові ініціали вино­сили на поля і теж прикрашали орнаментом. Невеличкі заставки, ініціальні літери та різно­манітні виокремлення у текстах виконували червоним кольором.

У богослужбових манускриптах великі ілюстрації малювали на окремих сторінках, а менші — на книжкових полях поряд із

Четвероевангеліє. Зразок

декоративного

обрамлення

таблиць

євангельських

канонів.

Константинополь.

Кінець XI ст.

54 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

ЧетвероввангелЫ.

Початковий

іюзнорт

Євангелія від

Марка.

Константинополь. Кінець XI cm.

текстом і в самому тексті. На початку рукопису подавалась велика мініатюра, яка стосувалася змісту всієї книги. Сторінкові мініатюри, які передували великим розділам, теж розкривали зміст частини рукопису, а невеличкі маргінальні ^від лат. margo — край, межа) ілюстрації, а також внутрішньотекстові малюнки — зміст окремих рядків тексту. Титульного аркуша як окремого структурного елемента у візантійській книзі ще не було. Назва книги, ім'я її автора, місце і час виготовлення рукопису та ім'я пис-ця — все це подавалося в кінці рукопису — в колофоні (від грец. kolophon — завершення). Кодекси виготовляли з пергаментних зошитів. Кожен зошит складався, як правило,

з чотирьох зігнутих навпіл аркушів і нази­вався кватерніоном (від лат. qualerni — по чотири). Цей тип зошита характерний як для візантійських середньовічних кодексів, так і для латинської та слов'янської рукописної книги. Зошити, які складалися з іншої кіль­кості зігнутих навпіл аркушів, називалися бініон (два аркуші), терніон (три аркуші), квініон (п'ять аркушів), свніон (шість аркушів) і т. д.

Перед початком переписування на перга­ментних аркушах блідим чорнилом окреслю­вали загальні розміри одного або двох тексто­вих стовпців. Після цього спеціальним метале­вим інструментом із тупим кінцем (щоби не

Рукописна книга Середньовіччя 55

&,' *.,

шкрябати пергамент), злегка притискаючи його, проводили паралельні лінії для майбутніх рядків: на лицьовому боці аркуша вони були трохи заглиблені, а на зворотному — випук­лі. По цих лініях і писали рядки тексту. Розлі­ніювали аркуші повністю, незважаючи на те, що в подальшому на них поряд з основним текстом малювали ініціали, заставки і навіть великі мініатюри, писали заголовки, а також дрібними рядками — схолії (тлумачення).

Тексти писали очеретяними каламами, за­гостреними (іноді з обох боків) у вигляді ши­рококонечного плаского пера з розщепленим кінцем, а з IV ст. почали писати пташиними перами.

Технічні можливості пташиного пера були здавна відомі античним скрипторам. На Траяновій колоні в Римі, спорудження якої закінчене у 114 p., серед численних зображень є і пташине перо.

Чорнило скриптори готували з сажі та фарби. Для багато оздоблених манускриптів пергаментні аркуші іноді розфарбовували пурпурним, блакитним або чорним кольорами, а текст писали чорнилом із золотистим або сріблястим відтінками.

На перших сторінках зошитів (іноді й на останніх) ставили сигнатуру (від лат. signo — визначаю, позначую) — порядковий номер зошита, потрібний для комплектування зошитів

п

56 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

ер

Псалтир.

Фрагмент

сторінки.

Ініціал «Es>

із зображенням

царя та цариці.

Константинополь.

Близько 1080 р.

у книжкові блоки. В сигнатурних позначках, окрім порядкового номера зошита, вказувалася кількість у зошиті зігнутих навпіл аркушів. Кожен монастир, де існував скрипторій, мав свої правила розміщення сигнатури: на верхньому або нижньому полі сторінки, посередині поля, у правому або лівому кутку. Після комплектування блоку сигнатурні по­значки, як правило, відрізали.

До середини XI ст. були остаточно сфор­мовані всі конструктивні особливості посто­рінково-просторової та структурної побудови візантійських манускриптів, а також художні принципи їх внутрішнього та зовнішнього оздоблення. У скрипторіях писці-каліграфи співпрацювали з художниками й ілюміна­торами, для яких вони на основі, ймовірно, попередньо розробленого проекту-макету (як це робиться і в наш час) залишали чисті місця на сторінках для виконання мініатюр і деко­ративних прикрас. Розробка формату рукопису, розміру текстових стовпців, вибір принципу

шрифтової графіки та системи розташування ілюстрацій на сторінках (великі сторінкові мініатюри, ілюстрації на книжкових полях або у тексті) — все це визначалося у процесі робо­ти не випадково, а на основі існуючих худож­ніх принципів оздоблення рукописів, якими традиційно користувалися в тому чи іншому монастирському скрипторії. Той, хто відпо­відав за створення цілісного художнього книж­кового ансамблю, стежив, щоб ілюстрації та прикраси були розташовані в книзі з певною ритмічністю і давали можливість читачеві відпочивати від тексту. Наголосимо, що художнє оформлення завжди підпорядкову­валося текстові книги, зміст якого впливав не тільки на вибір формату манускрипту й іконо­графічної системи ілюстративного циклу, а й на виразність шрифтової графіки та декору.

Наприклад, тексти для літургійних пергамен­тних сувоїв XI ст., які читали у період покаяння і посту, не оздоблювали кольоровими заставками та ініціалами, а рукописи, якими користувалися у свято Пасхи, навпаки — пишно декорували кольоровими прикрасами. Навіть численні тлумачення та коментарі, розміщені поряд із основним текстом, писали іншим по­черком і чорнилом, щоби підкреслити особливу значущість канонічного тексту.

Як правило, візантійська книга XI ст. почи­налася з вихідної сторінкової мініатюри — фром-пшепіса (від лат. fronds — чоло і spicio — див­люсь), на якому була зображена сцена хра­мового свята або патрон монастиря чи персо­наж, про якого йшлося в рукописі. В Менологіях на фронтиспісі зображали всіх святих того місяця, якому присвячувався рукопис.

У Євангелії основному текстові передували 7—10 аркушів тексту канонів Євангелія. Написані канони мали вигляд кількох вузьких стовпчиків, оздоблених з боків малюнками тонких колон, на яких зверху розміщено архітектурний елемент — антаблементи.

На першій сторінці основного тексту вгорі малювали заставку, яка з XI ст. стала найпо-пулярнішим структурним елементом у рукопи­сах. У тих кодексах, де були відсутні мініатюри, прості заставки виконували безпосередньо писці у вигляді хвилястої лінії, по краях якої вони малювали листки і квітки трилисника. В багато оздоблених манускриптах великі заста­вки чітко поділяли текст на глави і в жодній книзі не повторювалися ні за формою, ні за елементами прикрас. Вгорі в кутах заставок

Рукописна книга Середньовіччя 57

зображали стилізовані дерева або квіти, а під заставками з обох боків — пальмети — орнамент у вигляді стилізованої пальмової гілки. Над заставками малювали заквітчаний хрест або фонтан, який символізував джерело християнства. Іноді середина заставки лишала­ся незаповненою орнаментом: тут рубрикатори потім вписували заголовок частини тексту або художники малювали невеликі мініатюри.

Заставки, заповнені орнаментальними прикрасами, нагадували візерунок східних килимів. Орнаментальні мотиви складалися з кіл, всередині яких малювали пальмети чи квіти, а також із форм, що нагадували малюнок серця, розташованих горизонтально або вертикально. Часто використовувався й орнамент геометричного типу: декор, складений із хрестів або коротких рисок, розфарбованих у кольори спектру — так звана декоративна райдуга.

Одним із найпопулярніших структурно-декоративних елементів у візантійських кодексах були ініціали ('від лат. initialis — початковий). Це і численні невеликі букви, які писці виконували золотом або кіновар'ю, і дещо збільшені кольорові літери, декоровані елементами рослинного та геометричного орнаменту, і великі фігуративні, для яких при написанні текстів залишалося чисте місце з репрезентантами (mj\ лат. represenlalio — наочне зображення) невеликими літерами, що нагадували художникам, який ініціал треба малювати.

Великі ініціали, оздоблені орнаментом, як правило, малювали поруч із заставками. Тому вони завжди узгоджувались із загальною ком­позицією манускрипту та кольоровою систе­мою заставок. Орнаментальні ініціали формува­ли з окремих тонких і потовщених стебел; контури таких ініціалів окреслювали золотом, а середину буквених штамбів розмальовували яскравими фарбами — здебільшого кобальтом і карміном, а потім домальовували білильними штрихами.

У другій половині XI ст. поширення набувають так звані історизовані ініціали, в композицію яких почали вводити фігури святих, імператорів і членів їх родин, зображених у певних застиглих функціо­нальних позах, що наближалися до кон­фігурації тих чи інших ініціальних літер. Наприклад, форму літери «К» створювали зображенням фігури святого, що тримав у руках розгорнутий (згори вниз) сувій; літеру

«М» будували із зображених поруч фігур імператорського подружжя, поміж яких був намальований хрест; в середину літери «О», як правило, вміщували портрети святих або образ благословляючого Ісуса Христа. Згодом композиції історизованих ініціалів почали ускладнювати до декількох і навіть багатьох фігур, але візантійські художники, на відміну від своїх західних колег, завжди зберігали чіткість і читабельність ініціалів.

В XI ст. почали виконувати й ініціали зооморфічного характеру. Наприклад, літеру «О» будували так: із дзьоба фантастичного птаха виповзає ящірка, яка, вигнувшись, хапає цього птаха за хвіст; літеру «А» складали з палиці та зображення папуги; гілка в дзьобі птаха створювала горизонтальну лінію в іні­ціалі «Т».

Пізніше практика оздоблення візантійських рукописів зооморфічними ініціалами буде блискуче розвинена східнослов'янськими майстрами книги.

РОЗВИТОК ГРАФІКИ ГРЕЦЬКИХ РУКОПИСНИХ ШРИФТІВ

Після утворення Східної Римської імперії в грецькому книгописанні, замість лапідарного і рустичного, почали використовувати чотири види нового письма: унціал, маюскульний курсив, півунціал і пізніше — мінускул.

Грецький унціал. Унціал — це ма­юскульне письмо, яке складалося лише з великих літер. Термін «унціал» (Uneialis) деякі вчені, наприклад, німець А. Капр, виводять від слова «унція» — міра довжини, що дорівнює приблизно 1 дюймові (2 см). Цей вид письма характерний і для грецької, і для латинської писемності.

Грецьке маюскульне письмо бере свій початок від класичного лапідарного письма. Загальна графіка літер була дещо спрощена, що надавало лапідарному шрифтові певної жорсткості та кутастості.

Згодом грецькі писці, користуючись при пе­реписуванні папірусних і пергаментних руко­писів очеретяними каламами, а пізніше пташи­ними перами, почали надавати літерам жвавості та графічної виразності. Поступово зусиллями талановитих каліграфів сформувалося унціальне письмо.

У розвитку грецького унціалу розглядають три періоди: старший унціал, молодший, або

58 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Г/>ецька класична

абетка. 403 р. до н. є.

Фрагмент

Сінайського

пергаментного

кодексу.

Зразок

грецького

старшого

упціали.

IV сіп.

новий унціал та літургійний маюскульний унціал.

Для старшого унціалу є характерним вертикальне написання у рядках літер, пропор­ції яких наближені до квадрата. Ширина деяких літер була більшою від їхньої висоти. У графіці літер старшого унціалу, залежно від структури писального матеріалу (папірус чи пергамент), були деякі особливості. На папірусних сувоях, наприклад, літери писали більш кутастими, наближеними своїм малюн­ком до знаків лапідарного письма, а в побудові літер, написаних на пергаментних аркушах, почали з'являтися елементи заокруглення.

Найдавнішою пам'яткою грецького старшо­го унціального письма, літери якого за графі­кою ще наближені до лапідарного, є знайдений

у Єгипті біля селища Абукір фрагмент папірус­ного сувою. Сувій, датований IV ст. до н. є., увійшов у книгознавчу літературу під назвою «Папірус Тімотея» (Timotheos papyrus). У ньому поетично описується морська баталія 480 р. до н. є. біля о. Саламін (Егейське море), коли греки отримали перемогу над перським флотом.

Однією з найцінніших візантійських книжкових пам'яток, написаних грецьким старшим унціальним письмом, можна вва­жати фрагменти пергаментного Сінайського кодексу (Codex Sinaiticus) з текстами до Старого Завіту, які дійшли до нас з IV ст. Текст на кожній сторінці рукопису за-компонований у чотири стовпці. В побудові літер переписувач використав контрастні співвідношення між основними та до­поміжними штрихами; малюнки деяких лі­тер — «М», <<П», «N», «Т» — були досить широкі; вісь літери «О» та інших овальних знаків відзначалася нахилом уліво.

Старшим унціалом був переписаний також медичний трактат давньогрецького лікаря Діоскорида (VI ст.), виготовлений на замов­лення візантійської принцеси Юліани Анікії. На всі 500 сторінок великоформатного майже квадратного пергаментного кодексу (після обрізу блока — 38 на 33 см) була нанесена фарба пурпурного кольору, який вважався символом імператорської приналежності.

У VII—IX ст. унціальне письмо зазнає деяких змін. Процес розвитку молодшого, або нового унціалу відбувався у двох на­прямках.

При формуванні першого типу молодшого унціалу досить широкі за малюнком літери з

Рукописна книга Середньовіччя

контрастним відношенням основних і допоміж­них елементів почали писати в рядках з нахилом вправо; графіка літер дещо спрощу­ється; штампи (основні штрихи літер) почина­ють завершуватися невеликими зарубками — серифами (від англ. serif— зарубка); з'яв­ляються виносні елементи та надрядкові знаки. Це письмо використовували при виготовленні пергаментних рукописів. Дещо вільний малюнок літер давав писцям можливість пере­писувати книги значно швидше.

При формуванні другого типу молодшого уіщіалу прямі літери повністю втрачають прин­цип побудови за розміром квадрата: починають писатися витягнутими і вузькими за своїм малюнком; у знаках знову з'являється деяка кутастість; рядки набувають щільності. Другий тин письма здебільшого характерний для монументального мистецтва: ним виконували написи на великих фресках або мозаїчних панно, які виготовляли для прикрашання християнських соборів, імператорських пала­ців та численних вілл заможних візантійців.

Так званий літургійний маюскульний унціал є типовим для грецької книги кінця IX — початку X ст. Літери цього накрес­лення не писали, а радше малювали в рядках строго вертикально. Вони були великих розмірів і вирізнялися геометричністю. Тексти, написані цим шрифтом, виглядали святково, урочисто. Ним переписували здебільшого богослужбові манускрипти великого формату, тексти яких розміщували у два стовпці. Під впливом грецького літургійного маюскульного унціалу, на­приклад, були створені малюнки літер кири­личного уставного письма, яким переписано в Києві Остромирове Євангеліє.

На основі грецького маюскульного письма приблизно у 370 р. візантієць Вулфіл із Канпадокії (311—389) створив вестготську абетку для вестготських племен, які, очоле­ні вождем Атанаріхом, оселилися на той час на території Східної Римської імперії біля міста Нікополь на Дунаї (тепер територія Болгарії) і прийняли християнство. Абетка складалася з 27 літер: 19 грецьких, 6 латинських і 2 рунічних. Вулфіл також переклав готською мовою Срібне Євангеліє (Codex argentens), яке сьогодні зберігається в бібліотеці міста Упсала (Швеція). Євангеліє написано старшим унціалом на пурпурному пергаменті чорнилом із золотистим та сріблястим відтінками.

Грецький маюскульний курсив. Ill cm.

 

Грецький швунціал. VI cm.

 

Грецький мінускульний курсив. VI сіп.

 

Грецький молодший унціал. VIII cm.

 

Грецький

літургійний

маюскульний

унціал.

X сіп.

60 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Мінускул

Ніколаса

Ісповідника.

Константинополь.

 

Псалтир.

Літургійний

мінускул.

Константинополь. XI cm.

Грецький маюскульний курсив. Грецьке курсивне письмо було сформоване на основі графіки літер старшого унціалу. В побуті греки, як і римляни, писали маюскульним курсивним письмом здавна, використовуючи для цього навосковані дерев'яні таблички. На них господарі робили побутові нотатки, школярі виконували практичні завдання, купці вели торговельні розрахунки та ін.

При письмі стилем на покритих воском дощечках літери — прямі або з нахилом — писали в рядку швидко, іноді з'єднуючи одну з одною. У малюнку деяких літер почали з'являтися виносні верхні й нижні елементи. Згодом на папірусі або пергаменті маюскуль-

ним курсивом стали писати і юридичні доку­менти побутового характеру, а з IV—V ст. — богослужбові рукописи невеликого розміру для користування ними у домашніх умовах.

Грецький півунціал. Наприкінці VI — на початку VII ст. був сформований ско­рописний варіант маюскульного унціалу — півунціал, який є перехідною формою від маюскульного унціального письма до мі­нускульного. Півунціал використовувався насамперед для написання різноманітних схолій — тлумачень і пояснень змісту основного тексту в рукописах. Схолії писали меншими від основного тексту літерами.

Шрифт півунціального письма був заснова­ний на поєднанні форми унціальних літер з малюнком літер грецького курсиву; для нього характерне видовжування верхніх і нижніх елементів. Літери цього письма досить швидко і зручно писалися ширококонечним очере­тяним каламом або пташиним пером.

Згодом півунціальний шрифт утратив свій монументальний святковий характер, але принцип написання округлих унціальних літер зберігся. Внаслідок використання у малюнку літер виносних елементів міжрядкові відстані в тексті значно збільшилися. Загалом півунці-альне письмо вирізнялося певною декоратив­ністю, що не завжди сприяло зручному читан­ню текстів.

Найбільш повно і виразно, наприклад, півунціальне письмо використано при написан­ні численних схолій у рукописах, які перепи­сував безпосередньо для власного корис­тування Арефа Кесарійський (кінець IX — початок X ст.).

Грецький мінускул. Наприкінці VIII ст. виникає новий тип книжкового письма — мінускул (від лат. minusculus — маленький). Це швидке письмо, в якому писці користу­валися лише малими літерами (мінускулами). Мінускульне письмо склалося під впливом графіки давнього грецького курсиву, яким послуговувалися в канцелярському, дипло­матичному і торговельному листуванні, при веденні різноманітних записів некнижкового характеру та в побуті ще у І—II ст. Канцеляр­ські писці розробили ряд чудових накреслень, які й стали в подальшому основою для розвит­ку візантійського книжкового мінускульного письма. Особливо популярним цей тин письма став у добу іконоборського руху, коли з'явився значний попит на рукописи, що стосувалися держави і церкви.

Рукописна книга Середньовіччя 61

 

Псалпшр.

Сторінка

мініатюрами

на полях.

Мінускул

(перлинне

письмо).

Писець

чернець Федір.

Константинополь

1066 р.

 

Боротьбу за встановлення культу іконоша-нування очолював Студитський монастир у Константинополі. В його скрипторії виготов­ленням рукописів займалося багато обдаро­ваних професійних писців-ченців, серед них і видатний каліграф Ніколас Ісповідник, який переписав у 835 р. мінускульним письмом знамените Четвероєвангеліє — найстаріший мінускульний візантійський кодекс (зберіга­ється в Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга).

Письмо у цьому рукописі відзначається чу­довою каліграфією: літери в словах майстерно з'єднані одна з одною, а не написані окремо,

як це характерно для попередньої перепи-сувальної практики унціалом.

Переписування рукописів мінускулом дозволило не тільки працювати значно швидше, а й робити рядки у стовпцях щіль­нішими, що давало значну економію цінного пергаменту.

З появою мінускульного письма в монасти­рях величезної імперії почали виникати його регіональні накреслення. Але деякі з них, не виправдавши себе з тих чи інших причин, зник­ли з нереписувальної практики.

Протягом багатьох століть у писців найбіль­шою популярністю користувалися такі накрес-

62 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

лення мінускулу, як мінускул Ніколаса Іспо-відника, літургійний мінускул та мінускул константинопольських каліграфів XI ст., що отримав назву перлинне письмо (perlstil). Перлинним письмом написаний Псалтир XI ст., що зберігається в Санкт-Петербурзі у Держав­ній публічній бібліотеці. Кожна літера в рядку рукопису ретельно виведена, написана верти­кально і має чітку та виразну форму. Проміж­ки між літерами великі, міжрядкові відстані внаслідок виносних декоративних розчерків збільшені. Константинопольські писці, що користувалися графічною системою цього різновиду мінускулу, створювали буквоспо-лучення, складені з малих літер, лігатур (з'єд­наних у написанні двох і більше літер) та надрядкових знаків, виносили за межі верхніх і нижніх ліній рядків елементи окремих літер у вигляді вибагливих розчерків, укомпоно-вували одну літеру в малюнок іншої. І щоразу, щоб не повторювати малюнок, майстри шука­ли нові й нові графічні варіанти.