Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій 2 страница

Українські землі продовжували залишатися слаборозвинутими задвірками Австро-Угорщини;

• великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);

• основною причиною промислового застою краю був імпорт промислових виробів з більш розвинутих західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;

• західноукраїнська промисловість не отримувала податкових пільг, на відміну від центральних районів імперії, не могла витримати конкуренції й почала занепадати;

• краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртогорілчана). Вони переважно зосереджувалися на виробництві й первинній обробці сировини;

• провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, Західна Україна давала 64 % видобутку солі в імперії, лісопильне виробництво;

• переважання у великій і середній промисловості іноземного капіталу;

• першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з'єднала українські землі із Заходом держави. Згодом Львів отримав сполучення з українськими землями, що входили до складу Російської імперії. Будівництво залізниць лише незначною мірою сприяло розвитку промисловості;

• більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві, переважали поміщицькі латифундії;

• сільське господарство розвивалося по-ринковому: у великих господарствах працювали вільнонаймані робітники, активніше стала застосовуватися техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

• майнове розшарування селянства — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;

• поява пролетаріату (понад половина працює на дрібних — до п'яти робітників — підприємствах);

• майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

• малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;

• слабкість місцевої промисловості, злиденні заробітки або їх повна відсутність;

• тягар національного гноблення і політичного безправ'я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн. Трудова міграція охопила понад 250 тис. осіб з Галичини та Буковини, 170 тис. — із Закарпаття.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

• західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперативного руху. Кооперація покликана була забезпечити сприяння незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства, що набуло масового характеру, допомогти купувати землю та реманент, збувати продукцію, організовували хати-читальні, освітні курси тощо. Спочатку цим займалося товариство «Просвіта»;

• організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. організував перший споживчий кооператив «Народна торгівля». До цього він 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів;

• рух швидко поширювався. Є. Олесницький у 1899 р. організував товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання;

• поява перших українських банків, ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові — страхова компанія «Дністер», яка незабаром мала понад 200 тис. клієнтів.

У третьому питанні необхідно розглянути основні напрямки національного руху, його причини і перебіг.

У суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька течій. Українська течія суспільно-політичного руху з'явилася відразу ж після ліквідації автономії. У Новгороді-Сіверському існував патріотичний гурток, до якого входила колишня козацька старшина. У 1787 р. групу автономістів очо­лив Василь Капніст. 1791 р. він з братом їздив до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером, обговорювалося питання щодо можливої допомоги Пруссії у випадку повстання в Україні.

Українці поступово сприймають поняття «нація» і «національна ідея». З цих творів починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.

Наприкінці XVIII ст. в Україну прийшов ще один різновид суспільного руху — масонство. Серед українських масонів поширювалися ідеї слов'янської федерації, у якій українці були б рівними серед рівних, і навіть державності України. Основний наголос на національні проблеми України робила полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819 рр.), до якої належав І. Котляревський. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», лідером якого був Василь Лукашевич, автор «Катехізису автономіста». Воно справило помітний вплив на пробудження національної свідомості української інтелігенції.

Початок національного відродження. Українська національна ідея — це усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України. На початку XIX ст. цю ідею сприймали одиниці. У 40-х рр. XIX ст. вона поширюється серед різночинців, найвидатнішим серед яких був Тарас Шевченко. Саме вони створили Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847 рр.), увійшло 12 осіб, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак. Значний вплив на братство мав Т. Шевченко.

Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства. Програмні положення викладені М. Костомаровим у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія»:

• національна ідея — створення слов'янської спілки християнських республік, історичне покликання України: підняти інших слов'ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах життя;

• християнська ідея — можливість перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів;

• соціальна ідея — ліквідація кріпацтва та станової нерівності, здійснення демократичних свобод.

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства:

• поширення своїх програмних документів і творів Т. Шевченка;

• пропаганда волелюбних ідей у Київському університеті, інших навчальних закладах;

• розробка проекту широкої мережі українських навчальних закладів, видання українських книг;

• створення П. Кулішем першої української абетки — «кулішівки»;

• налагодження зв'язків з іншими революціонерами Російської імперії та за її кордонами.

Члени братства були арештовані й покарані, особливо жорстоко — Т. Шевченко.

Значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства:

• справила величезний вплив на дальший розвиток українського національного руху;

• перша спроба різночинної інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробка широкої політичної програми, яка стала прикладом для їхніх наступників, спроба поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов'янської єдності;

• єдина організація, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети;

• принципово важливим було те, що товариство стало самостійним політичним формуванням, яке не підпорядковувалося і не повторювало політичних настанов жодної із загальноросійських суспільних течій.

Поширення в Україні російського та польського суспільних рухів. Прикладом загальноросійського руху є діяльність декабристів. В Україні діяли Південне товариство (1821-1825 рр.) і «Товариство об'єднаних слов'ян» (1823-1825 рр.), які у 1825 р. об'єдналися.

Програма «Південного товариства» «Руська правда», автор П. Пестель:

• Російська імперія мала перетворитися на унітарну республіку з однопалатним парламентом, скасування кріпацтва, відмова в праві на самовизначення українському та всім іншим народам імперії, крім польського.

«Товариство об'єднаних слов'ян», «Правила», «Клятвена обіцянка» братів А. і П. Борисових:

• визволення всіх слов'янських народів від самодержавства, установлення демократичного ладу та об'єднання їх у федерацію, але створення окремої Української держави як члена федерації не передбачалося.

«Північне товариство» в Петербурзі, Конституція Н. Муравйова:

• Росія мала стати конституційною монархією з федеративним устроєм, 14 штатів, три з яких — Чорноморський, Український і Бузький (Одеса, Харків, Київ) — створювалися на території України.

29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, виступ придушено. Рух за російською назвою місяця — «декабрь» — отримав назву декабристського.

Деяка частина українців брала участь у польському повстанні 1830-1831 рр. Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селян­ство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Поразка поляків спричинила ослаблення їхніх позицій на Правобережжі.

Отже, в першій половині XIX ст. українці вже мали власний суспільно-політичний рух, а в російському і польському брали незначну участь.

Проте, Україна продовжувала залишатися ареною визвольної боротьби поляків, які сподівалися на участь у їхній боротьбі населення Правобережжя, не обіцяючи йому відновлення української державності. Молода інтелігенція цього краю почала заперечувати польські шовіністичні твердження, намагалась бути ближчою до народу. Поляки погордливо називали їх «хлопоманами», лідером їх був Володимир Антонович. Польське національно-визвольне повстання 1863-1864 рр. знову не викликало масової підтримки населення Правобережної України. Поразка повстання істотно ослабила польські позиції на Наддніпрянщині, можливості українського визвольного руху зростали. Але він ще був не готовий порушувати питання про відродження державності. Стара козацько-старшинська еліта була втрачена, нова формувалася повільно.

Розвиток громадівського руху. Організаційною формою українського руху 60-90-х рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які називали громадами. Перша з них виникла в 1859 р. у Петербурзі. Її духовне життя помітно пожвавилося з приїздом туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Т. Шевченка. Значним успіхом громади було видання першого українського журналу «Основа» (1861- 1862 рр., видавці Василь Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров).

Центром громадівського руху в Україні став Київ, очолив його В. Антонович, мета — підвищити культурно-освітній рівень українського народу шляхом поширення шкіл і друкування книг.

Діяльність:

• започаткування видання української преси — «Основа» у Петербурзі, «Чєрніґовскій лісток» (Л. Глібов);

• збирання коштів на видання української літератури, створення українських підручників;

• організація недільних і щоденних шкіл для дорослих;

• поширення літературних творів Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та інших.

Політика російського царизму щодо України. Активізація українського руху викликала урядову реакцію. Таємним Валуєвським циркуляром 1863 р. (П. Валуєв — міністр внутрішніх справ) проголошено:

• окремої «малоросійської мови не було, немає й бути не може»;

• заборонено освіту, друк шкільних, наукових і релігійних видань українською мовою;

• дозволено видання лише української художньої літератури.

Цей документ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з діяльності невеликої кількості інтелігентів на масове явище.

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. громади поступово відновлюють свою роботу, створена «Стара громада».

Діяльність «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (з 1873 р., перший голова — Г. Ґалаґан, діловий керівник — Павло Чубинський:

• збирання етнографічних, фольклорних, історичних, економічних матеріалів з багатьох сіл і міст України;

• видання дев'яти томів «Записок» зібраного матеріалу, збірку українських історичних пісень;

• організовано і проведено III Археологічний з'їзд у Києві (1874 р.).

Друкованим органом громади стала газета «Кієвскій телеграф». Громадівці заклали основи української науки, обґрунтували самобутність українського народу, підвели український рух до політичної стадії.

1876 р. — Емський указ імператора Александра II:

• заборона друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот;

• заборона ставити українські театральні вистави та влаштовувати концерти з українськими піснями;

• заборона ввозити українську літературу з-за кордону без спеціального дозволу;

• заборона перекладів українською мовою, викладання в початкових школах;

• вилучення українських книг зі шкільних бібліотек, вислання деяких українських діячів.

Невдовзі було закрито «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». Один з найвідоміших громадівців Михайло Драгоманов виїхав за кордон. 1878 р. він у Женеві організував видання українського журналу «Громада» (до 1882 р.). Як політичний мислитель, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації. Він став першим, хто виніс проблему українства, зокрема переслідування української мови, на ширшу міжнародну арену. Своєю працею М. Драгоманов зробив для пробудження українців більше, ніж будь-хто в цей час.

У 70-80-х рр. XIX ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Наслідком цього була поява на початку 90-х рр. таємної організації Братство тарасівців. Біля її витоків стояли Іван Липа, Микола Міхновський, Борис Грінченко. Воно оформилося на зустрічі в Каневі на могилі Т. Шевченка. Найбільший успіх тарасівці мали в Харкові. Ця група увійшла в історію як перша самостійницька організація в Наддніпрянській Україні. Організація припинила існування в 1893 р.

Частина українців (Андрій Желябов, Олександр Михайлов, Микола Кибальчич) брала участь у загальноросійському визвольному русі, який у 70-80-х рр. називають народницьким. Він мало цікавився національно-визвольними прагненнями поневолених Росією народів. Народники України в 1875 р. об'єдналися в гурток «Південних бунтарів». їхні практичні дії для втілення своїх задумів у життя одержали назву «Чигиринська змова», яка у 1877 р. була розкрита. Народницькі організації згодом перейшли до політичного терору, а на початку 80-х рр. XIX ст. були розгромлені. Характерно, що пріоритетом загальноросійських рухів була боротьба за соціальне визволення, а український рух основний акцент робив на національне визволення.

Отже, український національно-визвольний рух вступив у новий період — етап політичної боротьби.

Внаслідок імператорських реформ у Західній Україні виросла суспільна верства, яка виявилася в змозі очолити національне відродження у краї. Нею стали греко-католицькі священики. І. Могильницький у Перемишлі в 1816 р. створив освітнє товариство галицьких греко-католицьких священиків. Це місто стало осередком першої хвилі відродження під покровительством єпископа М. Левицького. У 30-х рр. XIX ст. центр українського відродження в Галичині перемістився до Львова.

Діяльність «Руської трійці». Переломною подією в історії національного відродження стала діяльність «Руської трійці» (1833-1837 рр.), до якої належали молоді студенти богослов'я М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Головною постаттю був М. Шашкевич, який у 1836 р. виголосив першу публічну промову українською мовою в музеї духовної семінарії перед духівництвом і запрошеними гостями, інші дії:

• збирання українського народного фольклору;

• підтримка використання української мови у побуті інтелігенції;

• підготовка М. Шашкевичем першої української «Читанки» (1836 р., сам термін належить Шашкевичу);

• підготовка до друку збірки поезій народною мовою, у якій виразно звучав заклик до єднання народу, до національного пробудження. В 1837 р. цю збірку (альманах) під назвою «Русалка Дністрова» вдалося видати у Буді (Будапешті). Фактично альманах став політичним маніфестом українського національного руху, основні ідеї — визнання єдності українського народу, пропаганда ідеї власної державності, уславлення народних борців за національне визволення.

Очолило український рух греко-католицьке духовенство — єдина освічена соціальна група українців, яка не була зденаціоналізована.

Перебіг національного руху в Галичині під час революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів. Активними учасниками революції стали українці Галичини, Буковини та Закарпаття. 15 березня 1848 р. австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію. У Галичині вже в квітні 1848 р. відбулося скасування панщини (селянська реформа), раніше, ніж в інших провінціях імперії (у Буковині — в серпні 1848 р., а в Закарпатті — аж у 1853 р.). За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків.

Діяльність Головної руської ради. Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували в Львові Центральну раду народову. У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. Це була перша політична організація українців у Галичині. Програмні вимоги:

• викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою;

• забезпечення для українців рівних можливостей обіймати урядові посади:

• запровадження української мови у діловодстві краю;

• об'єднання українських земель Австрійської імперії в одну провінцію;

• поділ Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську.

• Заходи Головної руської ради (ГРР):

• ініціатор видання першої газети, друкованої українською народною мовою — «Зорі Галицької»;

• затвердила рішення про створення «Галицько-руської матиці», яка мала відати організацією видання дешевих підручників і книг для народу українською мовою;

• відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом;

• створення близько 50-ти місцевих рад у містах і селах;

• перше використання національної символіки — жовто-блакитного прапора і герба із зображенням золотого лева на синьому тлі (герб Галицько-Волинського князівства);

• участь у роботі Слов'янського з'їзду (червень 1848 р., Прага), ухвалення рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань;

• уперше заявлено про національну єдність галичан і українців Наддніпрянщини;

• у Львівському університеті наприкінці року влада відкрила кафедру української мови та літератури, першим завідувачем якої став Я. Головацький;

• 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові окреслив широку програму організації української науки та народної освіти, схвалив єдину граматику української мови, заявив про впровадження рідної мови в усі школи;

• організація української національної гвардії, а на Закарпатті — Народної самооборони і гірських стрільців.

Ще 10 липня 1848 р. у Відні розпочав роботу загальноімперський парламент. Інтереси українців представляли 39 депутатів, з них 27 були селянами. Вони запропонували парламентові розглянути питання про національно-територіальний поділ Галичини. Уряд пообіцяв це зробити, але до самого розпаду цієї держави обіцянка не була виконана. Парламент було розпущено у березні 1849 р.

1-2 листопада 1848 р. у Львові відбулося повстання, в якому брали участь польська й українська націона­льна гвардія (розпущені після нього), студентство, міська біднота. Було придушено, в місті запровадили стан облоги. Селянське повстання на Буковині (1848-1850 рр.) очолював відомий селянський ватажок Л. Кобилиця, який був депутатом австрійського парламенту. Рух там набув найбільшого розмаху, але після арешту керівника був придушений. На західноукраїнські землі прийшла урядова реакція. Влітку 1851 р влада заборонила діяльність Головної руської ради.

Значення подій 1848-1849 рр.:

• скасування панщини і початок запровадження в життя засад конституційного правління;

• визнання існування в Галичині українського народу з власними національними потребами;

• виникнення першої в XIX ст. української політичної організації (ГРР), захисника прав українців;

• уперше українці сформулювали власні політичні програми й усвідомили себе єдиним народом;

• західні українці досягли суттєвих результатів порівняно з іншими народами імперії.

• після революції 1848 р. у центрі суспільно-політичного життя Західної України стояло національне питання;

• Австрійська влада в Галичині використовувала українсько-польське протистояння;

• польська мова стала мовою освіти й управління (1869 р.);

• австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі організації та видавництва;

• офіційно проголошено міжнаціональну рівноправність в освіті, управлінні та судах;

• українці отримали право обирати й бути обраними до Австрійського парламенту. Галицького сейму.

Основні течії суспільно-політичного руху (москвофіли та народовці):

Частина галицької інтелігенції, селянства почала шукати порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. Так у другій половині 60-х рр. XIX ст. оформилася течія, яка отримала назву «москвофільство».

Її діячі:

• вірили в керівну роль Росії у житті всього слов'янства, хотіли приєднання до Росії;

• заперечували існування окремої української нації, а значить — непотрібність власної держави;

• відмовляли українцям у праві на національну мову.

1870 р. «москвофіли» заснували політичну організацію — Руську раду, створили потужну видавничу базу.

Поширення ідей, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу, сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Національна течія активізувалася на початку 60-х рр. XIX ст. і проявилася в русі народовців, серед керівників якого був В. Шашкевич, син лідера «Руської трійці». Вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, тому й отримали свою назву. Народовство мало багато спільного з українофілами Наддніпрянщини. Поступово діячі цього напряму стали провідною силою в українському таборі й наприкінці 80-х рр. XIX ст. відтіснили «москвофілів» на другий план:

• єдність усіх українських земель, об'єднання їх у єдину державу, розвиток єдиної української мови;

• визнання галицьких русинів українцями, пробудження їхньої національної свідомості.

Діяльність народовців проявлялася в двох формах:

• пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у пресі (особливо важливим було видання щоденної газети «Діло», яка існувала аж до 1939 р., а також журналів «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка»);

• пропаганда національних ідей через створювані народовцями різні товариства, гуртки, культурно-освітні заклади тощо (наприклад, 1861 р. у Львові було засновано «Руську бесіду», а в 1864 р. — її театр, перший український професійний театр).

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта», перший голова — композитор А. Вахнянин.

Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»:

• видання української літератури, проведення літературних вечорів і лекцій;

• організація читалень, наприкінці XIX ст. мало у своєму розпорядженні понад 800 читалень, через які народ долучався до кращих надбань літератури, знайомився з передовими методами ведення сільського господарства;

• фінансування діяльності кооперативів, за сприяння «Просвіти» створені найвідоміші кооперативи.

Важливе значення для розвитку української мови та літератури мало створення у Львові 1873 р.

Літературне товариство імені Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка), перетворившись на своєрідну національну академію наук, особливо в часи керівництва ним Михайла Грушевського (1897-1913 рр.). Він з 1894 р. очолював щойно відкриту кафедру історії У країни у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. XIX ст. в Галичині під тиском влади відбулося деяке зближення позицій частини українських і польських політичних діячів, що отримало назву «нова ера». Зміст політики:

• надання українцям певної кількості місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі;

• відкриття трьох українських гімназій, кафедри української історії у Львівському університеті;

• Літературне товариство ім. Т. Шевченка перетворене на НТШ, частково фінансоване державою;

• розширено сферу використання української мови в державних установах, доступ українцям до посад;

• створення ощадного товариства «Дністер» для українського населення;

• українському фонетичному правописові надано статус офіційного й запроваджено в шкільні підручники.

Тривала «нова ера» лише до 1894 р., оскільки лише частина передбачених в угоді заходів була виконана.

З'явилася народовська течія і на Буковині. Найвідомішими її представниками стали члени «Буковинської

трійці» — Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Лідер цієї групи Ю. Федькович був визначним пись­менником, з 1885 р. він видавав газету «Буковина». З кінця XIX ст. буковинське політичне життя розвивалося вже одностайно з галицьким. Серед усього західноукраїнського населення найтяжчим було економічне та національне становище закарпатських русинів. Сильний угорський тиск змушував їх шукати допомоги ззовні. Тому в національному русі Закарпаття панувала москвофільська течія.

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій: РУРП, УНДП. Під впливом М. Драгоманова частина молодих українських діячів звертається до соціалізму. Так виникає радикальна течія українського руху. Це активізувало рух у цілому, виникло усвідомлення необхідності об'єднання зусиль. У 1885 р. народовцями була створена Народна рада, яка стала прообразом політичної партії.

У 1890 р. була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія (РУРП), засновниками і керівниками якої були Іван Франко, Михайло Павлик, Є. Левицький. Питання про

автономію як програмну мету РУРП викликало в партії гостру дискусію. Один з молодих членів партії Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна уярмлена», в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної незалежності. На підтримку ідеї самостійності України виступив І. Франко. Поступово вона стала основною в західноукраїнському національно-визвольному русі.

Інші цілі: економічні реформи з метою поліпшення життя трудівників, установлення демократичних прав і свобод, піднесення національної свідомості українців, як максимум — перемога соціалізму, парламентські методи.

У 1899 р. в Галичині виникло ще дві партії — Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП). УНДП швидко стала найпопулярнішою партією в Західній Україні, до неї увійшла частина колишніх радикалів (І. Франко), лідерами були Ю. Романчук, К. Левицький:

• створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом і адміністрацією;

• програма-максимум — соборна і незалежна Україна, боротьба за неї парламентськими методами;

• УСДП керували Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші.

Партія прагнула досягти соціалізму через реформи, легальні парламентські методи боротьби. Отже, український національно-визвольний рух приходив до усвідомлення необхідності боротьби за власну самостійну державу.

Четверте питання розкриває особливості культурного розвитку українських земель у складі двох імперій.

Умови та особливості розвитку культури кінця XVIII — першої половини XIX ст.:

• негативний вплив відсутності власної державності, національне гноблення та імперські кордони, що ігнорували українську етнічну територію;

• русифікація та культурна асиміляція українців, що здійснювалися в Росії насильницькими методами;

• на західноукраїнських землях відбувалося онімечування, що поєднувалося з полонізацією Галичини, румунізацією Буковини та мадяризацією Закарпаття;

• культурний розвиток на Галичині та Закарпатті був пов'язаний з діяльністю греко-католицької церкви.

Причини культурних зрушень у першій половині XIX ст.:

• потреба у кваліфікованих кадрах для промисловості, сільського господарства і торгівлі;

• початок українського національного відродження;

• вплив передових західноєвропейських ідей.

Національне відродження. Перш ніж остаточно відійти у небуття, козацька еліта спромоглася на цілу низку яскравих історичних, літературно-художніх і публіцистичних творів. Найвизначнішим трактатом на початку XIX ст. була «Історія Русів», яку історик Олександр Оглоблин назвав «Декларацією прав української нації.., вічною книгою України». Ця книга лише у 1846 р. була видана Осипом Бодянським. Найвизначнішим літературним твором стала «Енеїда» І. Котляревського. З опублікуванням її першої частини в 1798 р. починається українське національне відродження, тобто процес пробудження формування самосвідомості наро­ду, який проявляється в розвиткові його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле,