(2 год.)
Теоретичні питання:
1. Внесок козацтва в розвиток української культури.
2. Побут та звичаї козаків.
3. Освіта в козацькій державі.
4. Усна народна творчість. Література і музика.
5. Мистецтво.
Основні поняття (в додаток до лекційного матеріалу)
Бароко (від іт. «вигадливий, примхливий») — мистецький стиль (кінець ХVІ-ХVІІІ ст.), характерні риси — підкреслена урочистість, декоративна пишність, динамічність композиції, мальовничість, грандіозність, ефектність, пишні химерні фасади, багато статуй і рельєфів.
Козацьке бароко — термін, яким послуговуються дослідники, для архітектурних споруд, що постали в Гетьманщині та на Слобідській Україні у другій половині XVII — XVIII ст.
Козацькі літописи — найвидатніше явище історичної літератури першої половини XVIII ст. називаються так, оскільки творилися в козацькому середовищі й оповідали про події козацької історії. До них належать «Літопис Самовидця», літопис Г. Граб'янки, літопис С. Величка, які за своєю формою відрізняються від попереднього літописання і можуть вважатися окремою групою історичних творів.
Ктитор (від гр. «засновник») — 1) у православ’ї церковний староста; 2) меценат, доброчинник храму. У XVIII ст. був популярний жанр ктиторського портрету.
Курйозні вірші (від фр. «допитливий, цікавий» і укр. «вірш») — вигадливі за формою поезії, які часто розповідали про дивні чи смішні випадки. Були популярні у ХVІІ-ХVІІІ ст. До курйозних віршів відносять, наприклад, акровірш. Вони є виявом мистецького стилю бароко в літературі.
«Літопис Самовидця» — український козацький літопис XVII ст. Один з найголовніших і найправдивіших творів української історіографії другої половини XVII ст. складається із вступу і двох частин. Охоплює період
від 40-х рр. XVII ст. до 1702. Написаний тогочасною українською літературною мовою з елементами народної мови. На думку більшості істориків автором літопису був ген. підскарбій Р. Ракушка-Романовський. Уперше опублікований О. Бодянським 1846.
Мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії, що не закінчили курс навчання, навчали грамоти дітей по багатьох селах, шукаючи кращого місця. Мандрівні дяки не лише учили дітей, а й складали вірші та драми, поєднуючи традиції книжної культури й народного мистецтва.
Нівелювання (від фр. «вирівнювати») — стирання, ігнорування індивідуальних відмінностей.
Практичне творче завдання:
Підготовка матеріалу до дискусії на тему: «Козацька складова української культури».
Теми есе та презентацій:
1. Козацьке бароко, як невід’ємна складова історії Запорозької Січі.
2. Релігійне життя запорозьких козаків.
3. Мистецтво кобзарів і троїстих музик.
4. Г. Сковорода – мандрівний філософ.
5. Історичний портрет П. Могили.
Питання для самоперевірки:
1. Охарактеризуйте роль запорозьких козаків у процесі формування української культури.
2. На які жанри поділяється українська література доби Гетьманщини?
3. Що ви знаєте про гетьмана І.Мазепу як мецената?
4. Розкажіть про розвиток барокової архітектури та образотворчого мистецтва України.
5. Які українські пісні політичного або національного змісту доби Гетьманщини ви знаєте?
6. Назвіть архітектурні споруди у стилі українського бароко.
7. Охарактеризуйте діяльність О.Тарасовича.
Короткі методичні вказівки та план-конспект відповіді.
Перше питання передбачає загальну характеристику української культури козацької доби. Об'єднання України з Росією мало суперечливі наслідки для української культури: з одного боку, Лівобережна Україна позбавилася польського феодального та національно-релігійного утиску, на якийсь час поліпшилося становище селян, національна інтелігенція здобула нові можливості для культурної творчості. Але, з іншого, територію України знов було поділено: Правобережжя залишилося під владою Речі Посполитої; російський царат поступово посилював колонізаційну політику, готувався до наступу на українську мову і церкву. Українська культура живила російську культуру, але водночас відбувалися процеси відродження національної інтелігенції, підпорядкування її творчих здібностей завданням утвердження самодержавства. Загалом слід зауважити, що національно-визвольна боротьба XVII ст. стала великим поштовхом до національно-культурного розвитку, стимулом до піднесення самосвідомості українського народу, формування яскраво-неповторних мистецьких цінностей, поступу науки та філософської думки. Але часи «руїни» (60-80-ті роки) негативно позначилися на культурному житті краю.
Культура другої половини XVIII ст. почала втрачати колишнє значення. Спостерігалася криза форм культурного життя, що склалися в кінці XVI – XVII ст., а новітні європейські впливи не могли вже безпосередньо надходити в Україну. Тому наприкінці ХVIIІ ст. українська культура набула рис провінційності, відсталості. Тепер не в Росію йшли прогресивні ідеї, нові напрями художньої творчості, книги, а навпаки. «Злам двох віків», - так визначив цей період І. Франко, маючи на увазі кінець цілої культурної епохи в житті українства, необхідність пошуку нових джерел та винайдення механізмів національного відродження.
У другому питанні слід детальніше зупинитись на окреслені побуту та звичаїв українських козаків. Важливе значення для характеристики української культури другої половини XVII ст. мають обряди та звичаї, в більшості яких зберігалися традиційні давньослов'янські особливості. Сім'я в Україні мала давній патріархальний характер, головою її був батько або дід, під керівництвом якого відбувалися господарська діяльність та сімейне життя. Разом із так званою малою сім'єю була ще велика сім'я, яка складалася з трьох - чотирьох поколінь. Дуже часто батьки вирішували питання про одруження дітей, хоча особливості побуту і постійна небезпека ворожих нападів стимулювали розвиток самостійності у вирішенні особистих справ як серед чоловіків, так і жінок. Українська жінка XVI-XVII ст. відчувала себе більш вільною від патріархальної регламентації, ніж її російська сучасниця.
На свята в селах, як і раніше, влаштовувались традиційні розваги: гойдалки, ігрища, танці й музика тощо. Українці зберігали старовинні обряди, які мали ще язичницьке походження. Парадокс довгого паралельного існування християнства та язичницьких вірувань пояснюється тим, що християнська релігія зазіхала насамперед на душу віруючого, а язичництво регламентувало щоденне побутове життя людини, надаючи йому поетичний сакральний сенс. Тому й надалі існувало свято на честь слов'янського божества Купали, влітку відзначалися «зелені свята», з якими пов'язувалися різні обрядові дії та звичаї. Значним багатством і різноманітністю характеризувався новорічний обрядовий цикл. Напередодні Різдва варилися обрядові страви (каша, узвар), після вечері колядували. На новий рік діти ходили по хатах «засівати», влаштовувалися народні ігри («Коза», «Маланка» та ін.). Поширився народний ляльковий театр-вертеп, який став невід'ємним аксесуаром різдвяних свят в Україні.
Традиційне весняне хліборобське свято родючості вплинуло на обрядовість головного християнського свята - Великодня (Пасхи). Напередодні свята (у суботу) жінки пекли святковий хліб-паску, робили писанки, ковбаси тощо. Важливе місце в житті українського народу посідали обряди, пов'язані з народженням дитини (родини-пострижини), одруженням (сватання, заручини, весілля) та похованням. Вони майже не змінилися за наступні століття.
Третє питання розглядає основні засади розвитку освіти в Січі. У другій половині ХУП ст. центром освіти в Україні стала Наддніпрянщина. Острозької академії на той час вже не було, Львівська братська школа втратила колишнє значення; у Холмі в 40-х роках було створено уніатський колегіум, але загальноукраїнського значення він не здобув. Характер вищої школи мав тільки Києво-Могилянський колегіум, якому в 1694 р., за правління Мазепи, було надано статус академії; вона давала повний курс навчання від граматичних класів до філософії та богослов'я. Тут працювали такі видатні діячі культури, як Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський. З цим навчальним закладом пов'язані імена вчених, які, живучи в Росії, зробили помітний внесок у розвиток його культури (С. Полоцький, Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.). У Москві тривалий час працювали український композитор М. Ділецький, майстри граверної справи І. Щирський і Л. Тарасевич. Академія була великим освітнім закладом, де навчалося до 2 тис. студентів; це були сини козаків, міщан, духовенства з різних куточків України та Білорусії, а пізніше й Росії, Балканських країн. Академія випускала значну кількість освіченої молоді, що працювала вчителями, священиками, канцеляристами, в урядових установах та при війську. Постійний приплив інтелігенції піднімав загальний рівень культурного життя. Характерним явищем для українського побуту стала велика кількість початкових шкіл: під час Визвольної війни сирійський мандрівник Петро Алеппський дивувався надзвичайному поширенню письменності - навіть жінки в церквах читали з молитовників, а в бурсах здобували освіту безпритульні діти. Великі селища мали свої початкові школи. Джерела сповіщають про розвиток шкільництва на Запорізькій Січі.
У XVIII ст. основним науковим і культурним, політичним та релігійним центром залишався Київ. Києво-Могилянська академія до кінця століття була авторитетним навчальним закладом. Навчання мало переважно церковно-богословський характер, але під впливом освітніх реформ Петра І розширювалося викладання природничих дисциплін, географії, математики, вводилося вивчення архітектури, медицини, сільськогосподарської економії. Серед студентів виникали літературні гуртки і товариства, як «Вольное политическое общество» під керівництвом викладача піїтики І. Фальківського (1792), що мало на меті забезпечити своїм членам «всегдашнее чтение самых хороших книг». Частина випускників академії продовжувала освіту в Петербурзькій медико-хірургічній академії або в Московському університеті, заснованому в 1755 р. Академія впливала на організацію навчання в середніх навчальних закладах - Чернігівському (1700), Харківському (1726) і Переяславському (1738) колегіумах. До середини XVIII ст. Київська академія в основному була загальноосвітнім закладом, але з другої половини століття почала перетворюватися на духовно-навчальний заклад. Ця зміна статусу остаточно була закріплена царським указом (1798). Громадськість України порушує питання про необхідність створення університету на Лівобережжі. З метою розвитку загальної освіти в 1768 р. при Харківському колегіумі створено так звані додаткові класи, в яких викладалися іноземні мови, архітектура, живопис, історія та географія.
У Харківському колегіумі протягом його існування працювали видатний природознавець І. Двигубський, композитор і диригент А. Ведель, співак і художник І. Саблуков. У 1759-1760 рр. викладав піїтику і вів курси синтаксису, грецької мови і нотного співу славнозвісний український філософ і митець Г. Сковорода (1722- 1794).
У колегіумі здобули освіту: відомий медик-клініцист Є. Базилевич, архітектор П. Ярославський, майбутній ректор Московського університету М. Каченовський, видатний поет, автор класичного перекладу «Іліади» російською мовою М. Гнідич.
Протягом першої половини XVIII ст. на Лівобережжі і Слобожанщині була значна кількість сільських шкіл, але з покріпаченням селянства, козаків, їх зубожінням і посиленням експлуатації кількість їх зменшилась. Протягом XVII-XVIII ст. в Україні існувала оригінальна освітня інституція - так звані мандровані дяки, які, переходячи з місця на місце, вчили дітей, складали офіційні папери, задовольняли інші культурні вимоги населення. Для дітей панівної верстви було утворено пансіони та інтернати.
Четверте питання визначає основні напрями розвитку усної народної творчості, літератури і мистецтва.
Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші події тієї доби - визвольну боротьбу народу, антифеодальні виступи, соціально-побутові відносини в тогочасному суспільстві. У процесі визвольної боротьби істотно розширився світогляд українців, зросла їхня етнічна самосвідомість. Історичні події середини століття віддзеркалилися у думах «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун» та ін., а також у піснях «Розлилися круті бережечки», «Засвистали козаченьки», «Чи не той хміль» тощо. Ці твори характеризуються яскравою національно-патріотичною символікою: у пісні «Розлилися круті бережечки» «Славна Україна» порівнюється з червоною калиною - уособленням рідної землі. Другим великим циклом народної пісенності були думи та пісні на соціальну тематику. Народ витворив яскраві образи Ґанджи Андибера, Хведора Безродного, козака Голоти. У процесі національного відродження фольклор був джерелом поетизованих відомостей про історичне минуле народу, спільність історичної долі різних його верств.
Зміцненню культурних відносин України з іншими народами сприяло розвитку книгодрукування. У друкарні Києво-Печерської лаври в цей період були віддруковані відомі політичні документи, як «Березневі статті» та «Переяславські статті». Тут побачив світ перший у Східній Європі підручник з історії - «Синопсис» На західноукраїнських землях чільне місце посідала львівська друкарня, яка виконувала паралельно функції школи підготовки кваліфікованих кадрів видавничої справи. Книги з друкарень Києва, Львова, Новгород-Сіверського, Чернігова поширювалися в Росії, Білорусі, Молдові, Румунії, Польщі та інших країнах. У Москві в 1672 р. відкрито крамницю, де продавали книги з України.
Зрозуміло, що події визвольної боротьби живили не тільки народну, а й фахову творчість. Легендарна боротьба повсталих мас опинилася в центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. Літописи XVII ст. (Густинський, Львівський, Київський та ін.) були новим етапом у розвитку літописання: їхні автори намагалися створити модель української історії, вміщували свої міркування з філософії, історії. Розвивається система літературних жанрів, розробляються теоретико-мистецькі проблеми (курси поетики та риторики).
Помітне місце в розвитку філософської думки XVIII ст. належить Г. Сковороді. Його моральне вчення, теорія «спорідненої праці», гуманістична спрямованість і нині привертають увагу читачів і дослідників. Оригінальним мислителем був представник просвітницького кола Петра І Феофан Прокопович. Крім філософських та богословських творів він відомий своїми працями в галузі поетики. У другій половині XVIII ст. релігійно-філософська картина світу починає поступатися місцем науковим знанням про навколишній світ, усвідомленню законів природи.
Значним досягненням літератури XVIII ст. була історико-мемуарна проза, представлена козацько-старшинськими літописами Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка. Автори цих літописів вимагали автономії України, аналізували події Визвольної війни та періоду «руїни», витворювали оригінальні концепції української історії. Наприкінці XVIII ст. з'являється яскравий історико-публіцистичний твір невідомого автора «Історія Русів», який широко розповсюджувався у рукописах. Його знали, високо цінували й використовували Т. Шевченко, К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Гоголь та інші діячі культури XIX ст., він вплинув на їх творчість. Секрет популярності «Історії Русів» полягає у прогресивності поглядів автора, його прагненні зрозуміти сутність історичного процесу, зробити широкі узагальнення. Приваблювали також республіканські симпатії автора, засудження абсолютизму. Важливою пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. є так звана Конституція Пилипа Орлика (1710) - документ-обґрунтування національно-державних прав українського народу, головні засади його врядування. У кінці XVIII ст. з'являються праці П. Симонського, В. Рубана, О. Рігельмана та ін., присвячені історії, географії України, обрядам та культурі її населення.
Художня література XVIII ст. продовжувала розвиватися в руслі традицій попереднього часу. У другій половині століття спостерігається занепад деяких традиційних жанрів (життя святих, паломницька проза, шкільна драма), замість них поширюються світські жанри, зокрема жартівливо-сатиричні вірші, писані мішаною слов'янсько-українсько-латинською «макаронічною» мовою, та ін. Видатними поетами XVIII ст. були Г. Сковорода, І. Некрашевич, К. Зіновієв. Поетична творчість Г. Сковороди була перехідною ланкою до літератури нового типу, першим класиком якої вважається автор бурлескно-травестійної «Енеїди» І. Котляревський.
Українська музика доби бароко є одним із найвищих досягнень національного мистецтва. Хоровий багатоголосний партесний концерт стає провідним жанром, його характеризує порівняно з музикою інших народів більша стриманість образного ладу, гармонійність і простота. Багатоголосний концерт у XVII ст. став важливою частиною музичного побуту українців.
І в останньому питанні слід зупинитись на основних тенденціях розвитку українського козацького мистецтва. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко (від португ. barroco - «перлини вибагливої форми»), який став стилем епохи, цілісною художньою системою. Він вплинув на усі види і жанри мистецтва, на філософську та наукову творчість. Динамізм, який був притаманний мистецтву бароко, зумовлювався його схильністю до метафорично-алегоричного осягнення дійсності, до контрастів та чітких антитез. Популярними формами художнього дослідження стали емблеми та «концепти». У системі жанрів провідну роль відіграють різні види драматичного письменства, відбувається своєрідна театралізація мистецтва, яка викликає посилення емоційного впливу, формальна сторона мистецтва набуває самостійного значення.
Українському бароко були притаманні різні ідейно-стильові тенденції: було офіційне аристократичне «високе бароко», «середнє» та «низове» бароко, яке розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. Українське бароко мало масштабний розвиток і вплинуло на стилі білоруського та російського мистецтва.
Визначними архітектурними пам'ятниками доби бароко стали Троїцький собор у Чернігові (1695), Богоявленський та Військово-Миколаївський у Києві (90-ті роки), Спасо-Преображенський (1692), Покровський у Харкові (1689), Преображенський в Ізюмі (1682), Воскресенський у Сумах (1700) та ін. Багато цікавих житлових будинків у стилі бароко знаходимо у Львові та інших містах Західної України. Причина дивовижного розмаїття форм архітектури українського бароко в її багатоджерельності, у творчому поєднанні різних європейських та місцевих традицій.
Живопис зберігав церковний характер, але виявив тенденцію до органічного поєднання давніх надбань із західноєвропейськими стильовими впливами. Були численні малярські школи, здебільшого при монастирях та міських цехах. До визначних пам'яток того часу належить творчість художників Йова Кондзелевича та Івана Рутковича. Доба бароко залишила багато пам'яток різьбярства, зокрема дерев'яних скульптур та іконостасів, які прикрашалися з особливою пишнотою.
Те, що український народ витворив за недовгий час державності та самостійного політичного життя, не зникло, а дісталося у спадщину прийдешнім поколінням. Усвідомлення національної окремішності, любов до рідної землі, цінування волі, індивідуального розвитку та християнських чеснот, лицарський дух, відносно високий рівень освіти - з цими надбаннями українське суспільство входило у XVIII ст.
У XVIII ст. інтенсивно розвивалися образотворче мистецтво і архітектура. Художники розширювали тематику своїх робіт, переходили до мистецького втілення людської особистості. Портретний живопис ХУЛІ ст. характеризується реалістичними тенденціями, поглибленням психологізму, широким використанням засобів образотворчого фольклору. Кращі традиції національного живопису розвивали Л. Тарасевич, Д. Левицький, В. Боровиковський. Наприкінці століття провідним художнім стилем у Росії стає класицизм. Його принципи використовують і художники-українці А. Лосенко, І. Саблуков та ін.
Соціально-економічний розвиток, взаємовпливи і взаємозв'язки слов'янських та інших народів зумовили багатство і розмаїтість архітектури України того часу. Вона характеризується новими рисами: виникненням по-новому спланованих міст, створенням архітектурних композицій і ансамблів.
Проте, українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія, населена українцями, залишалася у складі різних держав. Спроба гетьмана Івана Мазепи вийти з-під влади Російської імперії та здобути незалежність в союзі зі Швецією не мала успіху. Внаслідок цієї поразки колоніальна політика царату стала жорстокішою. Зі зростанням централізації і посиленням бюрократичних важелів правителі держави обмежували культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована (1764), на Україну поширювалось царське судочинство, було знищено Запорізьку Січ (1709, 1775), запроваджено кріпосне право (1783). Петро І забороняв видавати книжки українською мовою, її було усунено з адміністративних установ, школи. Українська православна церква втратила автономію, стала частиною Російської церкви.
Умови розвитку української культури в Правобережній і Західній Україні були ще складнішими. Трудящі вели безперервну боротьбу проти економічного, політичного та національного утиску з боку польської шляхти. Гайдамацький рух, Коліївщина, боротьба опришків відобразилися в народно-пісенній творчості, описувалися письменниками пізніших часів.
Уніатська церква Правобережжя з часів Хмельниччини перебувала в стані занепаду, але у XVIII ст. її становище змінилося на краще. За наказом польського короля їй повернули майно, монастирі; було також відкрито семінарію, реформовано василіанський орден, відновлено культурні починання. Уніати змогли консолідувати інтелектуальну еліту, яка займалася літературою, філософією, художньою творчістю. В унію перейшли православні єпархії (Львівська, Перемишльська, Луцька), Львівське братство, Почаївська лавра та ін. У ці часи церква піддається найбільшій полонізації та латинізації, обрядовість і культ втрачають традиційні національні особливості. Однак згуртування інтелігенції навколо уніатської церкви допомогло запобігти повній її денаціоналізації. Пізніше вона зуміла підхопити передові ідеї, влитися у національно-визвольний рух.
У наслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772,1793, 1795) польське панування в Україні закінчилося, але значна її частина опинилася в складі Австрійської імперії, що зумовило особливості подальшого культурного розвитку Галичини й Закарпаття.
Таким чином, у середині ХУЛІ ст. в українській культурі поступово відходять старі традиції та ідейно-естетичні концепції. Вона стає більш оригінальною та національною. Умови культурного розвитку були тяжкими, вкрай несприятливо позначалася розчленованість українських земель, яка ускладнювала творчі контакти митців і науковців. Однак навіть у цих умовах творчий геній українців створив низку неперевершених витворів, які збагатили не тільки вітчизняну, а й світову духовну скарбницю.
Література:
1. Історія української культури (Текст): курс лекцій / О.В. Ліхолат, П.А. Дігтяр, С.Ю. Боєва та ін.; під заг. ред. д-ра іст. наук С.О. Костилєвої. – К.:НТУУ «КПІ», 2010.
2. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Академ-видав, 2005. – 688 с.
3. Безвершук Ж.О. Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1991.
4. Ульяновський В., Крижанівський О., Плохій С Історія церкви та релігійної
думки в Україні: У 3-х кн. — К., 1994.
5. Шейко В.М. Історія української культури: навчальний посібник / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська; за наук. ред. В. М. Шейко. – К.: Кондор, 2006. – 258 с.
6. Історія України: курс лекцій для студентів технічних вузів / під ред. В.І. Ніколаєнка. –Х., 2001.
Семінарське заняття № 6.
