Утворення політ партій у Галичині та Наддніпрянщині: порівняльна характеристика. Галичина.

В Галичині українцям протистояли поляки, чиї власні політичні інтереси здебільшого були протилежними. Польсько-українські стосунки коливалися від воронування до компромісу і співпраці. Спочатку речниками укр. інтересів були організації з широкою діяльність на зразок Головної Руської Ради 1848 р, яка саморозпуститися у 1853 р. Згодом громадські діячі намагалися відродити цей орган, створивши 1870 р. політ об’єднання Руська Рада. У 1885 р. народовці створили Народну Раду. Всі ці організації проіснували до 1914 р., проте жодна з них не мала суттєвого впливу на політ розвиток. Більш впливовими були політ партії, які почали зявлятися у 1890-х рр..

- 1890 р. Русько -Українська радикальна партія РУРП (засновн. І.Франко,М. Павлик). Програма: -досягнення матеріального добробуту трудящих, усунення експлуатації,проведення економічних реформ, утвердження соціалізму, демократизація суспільного життя, піднесення національної свідомості Українців, автономія України..

- 1899р. Українська національно-демократична партія УНДП (засн. В.Будзиновський,Ю. Романчук, К та Є. Левицькі. Програма: - виховання почуття єдності з наддніпрянськими українцями,створення єдиної національної провінції Австро-Угорщини. Гол. мета- соборність і незалежність України.

1899 Українська соціал-демократична партія (засновн. М. Ганкевич,С.Вітик, Ю.Бачинський). Програм а: - досягнення соціалізму шляхом реформ, захист інтересів робітників,парламентські методи боротьби. Мета - незалежна Українська республіка.

Наддніпрянщина. 1900 р- Революційна українська партія РУП, (засновн. Д.Антонович, Б.Камінський, М.Русов) Укладення М. Міхновським програми партії «Самостійна Україна», де були обґрунтовані історичні права України на самостійне існування.

- 1990- Українська соціалістична партія (засновн.Б.Ярошевський. М Меленевський) Мета - демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва. Укладення «братерського союзу» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійність України.

-1902 р- Українська народна партія УНР (засновн.М.Міхновський, О. Макаренко).Партія виступала з позицій повної державної сам ост України. Орієнтувалася на національну інтелігенцію

-1904р.- Українська соціал-демократична спілка (засновн. М. Меленевський). Виступала з марксистських позицій, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. У 1905 р злилася з меншовицькою фракцією РСДРП.

- 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія (засновн. В. Винниченко, С. Петлюра) Орієнтувалася на селян і робітників, прагнула поєднати марксизм і соціалізм. Вимагала автономії для України.

- 1905 р. – Українська –демократична-радикальна партія (засновн. А. Лотоцький, Б.Грінченко) Виникла в результаті злиття Української демократ партії та Укр радикальної партії. Віджстоювала ліберально-демократичні позиції, ідеї встановлення в Рос імпер. Конституц монархії, яка б надала Україні автономії у складі Росії.

Спільна риса → процес їх виникнення та становлення мав історично закономірний характер і був викликаний глибокими прогресивними зрушеннями в соціально-економічній, національно-культурній та суспільно-політичній сферах в модерністську добу, спирався на історико-політичний досвід і традиції національно-визвольного руху.

Громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б охопила всі сторони життя людини, висловила всі потреби економічні, політичні та культурні.

 

 

39. «Українське питання» в політиці австрійської влади. Вплив зовнішніх чинників на формування політики Відня щодо українців.

Після 1887 р., коли внаслідок “болгарської кризи” значно погіршилися російсько-австрійські стосунки, а загроза військового зіткнення стала реальною, на Галичину звернув увагу Відень. Особливо ж зацікавився можливістю використання “українського питання” у відносинах з Росією міністр закордонних справ Австро-Угорщини Ґ .Кальнокі. Бісмарк, який вважав русинів найпевнішою опорою Австрії на Сході. Він добре орієнтувався в укр питанні, оскільки в 1859–1862 рр. був послом Пруссії у Росії. З сер 1880-х Ґ.Кальнокі отримує численні меморіали й записки про симпатії українців до Австро-Угорщини і можливість використання їх у закордонній політиці. Про це мало не в кожному номері писало нардовецьке “Діло”.

Спробу налагодити контакт з українським рухом робили також австрійські військові кола та польські демократи, але в обох випадках усе закінчилося безрезультатно. Таким чином, можна безперечно стверджувати про значне зацікавлення українцями віденського уряду.

Інтерес Відня зосереджувався, головним чином, у сфері міжнародних, а поляків – крайових відносин. За допомогою сильної лояльної проукраїнської партії австрійський уряд міг успішно боротися з ворожою щодо нього русофільською агітацією, водночас сприяючи австрофільським настроям на українських землях Російської імперії. 25 березня 1890 р. у “Народному Домі” відбулася нарада провідних руських діячів зі Львова й провінції, скликаних сеймовим клубом для укладення єдиної політичної програми. Однак зібрані так і не змогли порозумітись,вирішили скликати в травні ширший з’їзд. При цьому вони висунули вимогу поділу Галичини на польську та українську частини, наголосили на необхідності консолідації старорусинів та народовців на парламентських виборах.

На других загальних зборах “Народної Ради” 26 грудня 1890 р. народовці,яких зібралося бл 1000, підтримали “нову еру”, хоч дехто й критикував провід за те, що він не уклав офіційного договору з намісником.

Програму, проголошену Ю.Романчуком, підтримав у своєму “Окружнику до духовенства” 29 січня 1891 р. і митрополит С.Сембратович. Це означало остаточний відхід греко-католицької ієрархії від старорусинів та її перехід на українські національні позиції.

У атмосфері взаємної боротьби й з’явилися листи віденського чиновника міністерства внутрішніх справ барона Ерба до Т.Павликова. Контакти Ерба з галицькими діячами налагоджуються на початку 1860-х років, коли за підтримки уряду значна група руських діячів стала депутатами австрійського парламенту. Вони встановили дружні відносини з багатьма віденськими урядовцями, які тривали й у наступні десятиліття. У своїх листах барон Ерб висловлює значною мірою погляди уряду на українське питання, ставлення до старорусинів та народовців та їх еволюцію наприкінці 1880-х років.

40. Народництво («народолюбство») як світоглядна основа українського руху в Російській імперії. Концептуалізація національної історії.

 

Інтелект. основа народництва – вивчення рос. мислителів О. Герцена і М. Чернишевського. Ідеологи народництва критикували капіталізм, мріяли про новий, справедливий лад → ідеалізували селян. общину, общинне землеволодіння. Суб’єктивізм і захоплення ідеалістично-волюнтаристськими теоріями.

Кін 1860-поч. 1870-х – самоосвітній рух – самостійне студіювання соціальних знань молоддю → ств. гуртків (Харків, Херсон, Одеса, Київ).

весна 1874 – «ходіння в народ» -народники працювали у різних ремеслах, необхідних для селян (вчителі, лікарі, шевці) і здійсн. революц. пропаганду (М. Кибальчич) → селяни не сприймали її → без результатів.

1878 – централізована революц. організація «Земля і воля» -вимога про перехід усієї землі до рук селян і повна свобода віросповідання, автономія общин.

«Чигиринська змова» (Я. Стефанович) – підготовка збройного повстання, заклик нібито від імені царя до б-би проти поміщиків (поширення серед селян «Височайшої таємної грамоти» і «Обряду святої присяги»).

серпень 1879 – «Земля і воля» розділилася на 2 частини: «Народна воля» - політична боротьба проти самодержавств → індивідуальні терорист. акти. «Чорний переділ» - засади землевольської програми. Критикували терор, були прихильниками довготривалої агітації.

1880-81 – «Південноросійський робітничий союз» - «фабричний терор» (підпали фабрик, заводів, убивства підприємців).

Народники були найбільш радикальним серед усіх опозиційних до самодержавства рухів.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІЇ. Костомаров („Правда москвичам про Русь”, „Правда полякам про Русь”, „Дві руські народності”). Розв'язання нац. питання → децентралізація Рос. імперії. Федералізм як майбутню форму організації українського народу зафіксував у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства.

М. Грушевський відкидав ідею державного запозичення, відображену в літописній версії, що панувала з 17 століття. Першим став утверджувати давність української культури з часів Київ. Русі і неперервність укр. держ. життя. Створив власну історіософську концепцію, в якій показав, що укр. народ має свою культуру, мову, історію. Народ → єдиний "герой історії".

Антонович → ідеалістичне уявлення про дію в історичному процесі специфічних чинників, певних “начал” і “стихій”, що є поєднанням матеріальних і духовних сил народу. Вони не є статичними і, розвиваючись, становлять провідну національну ідею, яка еволюціонує до вищого, загальнолюдського ідеалу, що і є вершиною історії цивілізації. Українська національна ідея, вираженням якої є громадське втілення волі, найбільш зближена із загальнолюдською.

 

41. Політичні ідеї М. Драгоманова. «Культурницька» і «політична течії в українському русі. Ідея національної єдності українців.

 

Поч. ХIХ ст. - українці брали участь в рос. та пол. таємних організаціях. Діяльність ще не вирізнилась в окремий чинник політичного руху.

1846–1847 рр., Київ - "Кирило-Мефодіївське товариство" ( М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко). Програма → М. Костомаров " Книга буття українського народу»: необхідність створення всеслов'ян. федерації з вільних слов'ян. народів та нац. визволення України.

Діяльність громад – напівлегальні. Поч. 60-х рр, Київ – Антонович 1-ша громада. Мета – р-ток укр. культ. життя в таких напрямках, як видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т. д.

Київська "Стара громада" -В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кистяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький.

Культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичний сепаратизм.

М. Драгоманов (1841–1885) - одним з перших проголосив необхідність вести політичну боротьбу, У Женеві – 1-й укр. соціально-політ. часопис "Громада": матеріали, присвячені вирішенню нац. питання, р-тку України в складі Росії, необхідності вироблення політ. програми нац. руху. Звертається до до соціалізму та марксизму. Відкидає ідеї радикал. боротьби та централізму, пропагує т. зв. етичний соціалізм, "громадівський соціалізм". Ств. концепцію суспіль­ства → ідея асоціації гармонійно розвинених особливостей. Розробив проект конституційного перетво­рення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу.

Національна - ідея, навколо якої згуртовується весь народ. Це первинна умова існування нації.. Створення і плекання національної ідеї перетворює народ на міцний життєдайний організм.

Австро-Угор. основа нац. ідеї → державна єдність усіх народів навколо австр.нації.

Російська нац. ідея на теренах України → подолання наслідків чужинських і польських впливів, яких зазнали українці. Зміцнення рос. народу → примноження, перетв. українців на «справжніх росіян».

Німецька нац. ідея → Україна розгляд.як регіон, який визнавав би провідну роль німецької економіки й культури, а за сприятливих умов він мав перетворитися на союзну країну.

Польська й українська нац. ідеї → були ідеями незалежності й самостійності укр. та пол. держав. Прагнення відновити свою територіальну єдність, захистити господ. інтереси, зберегти нац. самобутність. Прагнення досягнути рівноцінності та рівноправності серед інших народів Рос. імперії.

Пол. нац.а ідея передбачала відновлення пол. державності в кордонах 1772 р. «історичної Польщі» і не визнавала за українцями права на свою державність і соціальне визволення.

 

42. Національно-політичні орієнтації в укр. суспільстві Галичини, Буковини, Закарпаття в сер. й др. п. ХІХ ст.

 

Нац. рух гал. русинів у ХІХ ст. → б-ба полонофіл., австро-рутен., русофіл., народовсько нац.-політ. течій. Вони прагнули науково обгрунтувати іст. легітимність та культ. спроможність саме своєї моделі нац. ідентичності.

Русофільство. Пропагували «общеруську» ідентичність, яка не ототож. з російською. Під поняття «руський» розуміли весь сх.-слов’ян. панруський простір, усвідомвлювали культурну та іст. самобутність окремих його регіонів (малоруський та великоруський). Галичина – частина Малої Русі. Вид. ієрархію ідентичностей: регіональний рівень («гал.-руський»), мегарегіональний («південноруський»), загальнонац. («руський світ»), цивілізаційний («слов’ян. світ»).

Відрізняють москфільство. → ототож. галичан з росіянами. Ігнорували мовно-етнічну окремішність перших і других. Орієнтувалися на рос. культуру, бо шукали порятку від полонізації.

Старорусинство – синонім русофільства. Уявлення на давньоруську спадщину. Нерозуміння та повна ізоляція від модернізац. процесів.

Розрізнення понять: старорусини – означення певної генерації гал. діячів з притаманним специф. світоглядом; русофіли – підкрслення панруських настрої; москвофіли – орієнтація на Росію, виразно бачили різницю між Укр. та Рос., але заперечували її.

Українофільство. Трактували ідею загальнорус. національності як ідеологічну фантазію. Сх. слов’яни Ав.-Угорщ. належали до окремо укр. національності, яка жила на компактній етнограф. терит. від Карпат до Кавказ. Відкидали лінеарну теорію переміщення політ. центрів, де Укр. розгляд. як провінцію. Київ. Русь сформ. основу окремої цивілізації з центром на укр. землях, яку успадкувало Г.-Вол. кн., козац. держава. Термін «русини» і «руський» застарілі назви «українці» та «український».

І русофіли, і українофіли вваж. Галичину частиною ширшого утворення.

Полонофіли. Погоджувались з ідеєю, що сх. слов’яни Галичини були русинами пол. національності. Це означало, що хоча східнослов’ян. населення Галичини говорило окремими діалектом і дотримувалися східнохристиян. обряду, за культ. і національністю вони ототож себе з Пол. держ. Укр. вважали поляками, які говорили діалектом пол. мови.

 

43. Політизація укр. руху в Наддніпрянській Укр. на поч. ХХ ст. Укр. політ. думка: між федеративністю і самостійністю.

 

Укр. → частина Рос. імп. → діяли загальнодерж. політ. партії.

РСДРП – партія пролетаріату (1898, Мінськ). Союзи б-би за звільнення робітн. класу Києва, Катеринослава, Миколаєва – комітети РСДРП.

Бунд (Союз) єврей. робітників (1897) – діяв лише на Провобережжі → межа осілості євреїв. Політ. партія нац. типу.

Есери (Партія соціалістів–революціонерів) – інтереси трудового народу.

Нац. гніт, політ. безправ’я, погіршення мат. становища населення → утв. укр. політ. партій.

Революційна Укр. Партія (РУП) – нелегальна укр. політ. партія в Наддніпрян. Укр. (січ. 1900, Харків). Сформ. на основі студент. гуртків (Д. Антонович, П. Канівець, М. Русів), членів робітн. і студент. гуртків. Політ. платформа: від марксизму – до революційних народників. Програму РУП склав Міхновський 1900 р «Самостійна Україна»: обгрунт. право Укр. на незалежність від Рос. імп. Лідер у досягненні цілей – укр. інтелігенція → не була підтримана члена партії. → 1903 – РУП зближ. з РСДРП, відмовляєтсья від самостійності Укр.

Укр. соціалістична партія (УСП) – 1900 р. Засновник – Б. Ярошевський: ств. в Укр. партії, аналогічну ППС, що виступала за революц. знищення царизму, за демократ. права і свободи, за усуспільнення землі як кінцеву мету б-би. Незалежність від Росії → умова проведення радикал. реформ. Позиції пролетар. інтернаціоналізму. Реального впливу і широкої соц. бази не мала.

Укр. народна партія (УНП) – 1902. – націоналістичний напрямок. Організація однодумців. М. Міхновський – організатор УНП. Вища мета – самостійність Укр. 1903 р – опубл. 10 заповідей УНП. Усі, крім москалів, поляків, угорців і жидів, які експлуатували укр. народ – брати українців. Лише укр. мова в Укр.

Укр. демократична партія (УДП) – 1904 – ліберал.-демократ. течія. За автономію Укр. і конституц. монархія в Росії, за демократ. свободи громадян. Лідери: О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. 1904 – розкол УДП. Утв. у 1905 р. Укр. радикал. партія (УРП) – Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський).

Стурктура укр. політ. партій: від соціаліст., ліберально-демократ. і до нац.-радикал. напрямків. Перевага була на боці партій соціаліст. спрямування. Розкол і ворожнеча між народами Росії ускладнювали процес політ. і нац. консолідації укр. суспільства.

 

44. Вплив революції 1905-1907 рр. на укр. рух. Укр. громада в Державній думі.

 

Революція змусила укр. партії визначитися з програмами.

Укр. партії под. на 3 групи: СОЦІАЛІСТИЧНИЙ – УСДРП (грудень 1905) – В. Винниченко, С. Петлюра. Укр. робітники, селяни – об’єкт. За демократ. республіку і автномію Укр. в складі Рос. федерат. республ., за демократ. права і свободи, за 8-год роб. день.

Укр. соц.-демокр. спілка (січ. 1905) – Л. Українка. Необхідність скликання Установч. зборів, недооцінювала значення нац. питання. Інтернаціоналістські позиції. Першочергове вирішення економ. проблем. Орієнт. на сільський пролетаріат, негайна конфіскація землі у поміщиків.

Укр. партія соціалістів-революціонерів (лют. 1907) – вирішення земельного питання. Утв. селянські спілки.

ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ – Укр. демократ. партія (1902), Укр. радикал. партія (1904). У гр. 1905 утворили Укр. демокарт. радикал. партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Д. Левицький). Встановл. в Росії конституц. монархії, широке самовряд.

НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ – Укр. народна парітя (УНП) – М. Міхновський. Необхідність боротися за самостійність Укр, влада – українцям. Радикальна позиція.

Грудневе повстання 1905 у Москві зазнало поразки → ІІІ етап революції (до 3 червня 1907) – відступ революції. За результатами виборів від 8 укр. губерній обрано 95 депутатнів. Ліві партії участі не брали. УДРП брала активну участь – мала 6 депутатів. 44 депутати від Укр. утв. в Думі парламент. фракцію (голова І. Шрага). М. Грушевський видавав у Петербурзі «Укр. вісник».

І Держдума (27 квітня – 8 липня 1906). Українці вперше на загальнодерж. рівні отримали можливість заявити про свої потреби: автономію, використ. рідної мови.

ІІ Дума (20 лютого – 3 червня 1907). Із 102 депутат. місць, виділених укр. губерніям, «Спілка» - 14 депутатів, трудовики – 40, більшивики Донбасу – 1, УСДРП – 1.

Укр. фракція (47 осіб) → газета «Ріда справа – вісті з Думи»: ідея авнтономії, рівних прав і свобод.

Революція → поразка для робітників і селян → слабка політ. організованість. Аграрне питання перетв. у політичне.

 

45. Розгортання масового українського національного руху в Галичині на поч. ХХ ст. Утвердження ідеї національної єдності та державного суверенітету України.

 

Конституц. монархія надавала більше прав, свободи для активізації сусп.-політ. життя → розгортався нац.-визв. рух.

січ. 1900, Львів – ств. Руська народна партія (москвофіли). Члени: духовенство, частково селянство. Мета – досягти єдності укр. з росіянами, щоб рос. мов використ. в усіх сферах сусп. життя. РНП протидіяла пол., єврей. впливам на «руський народ».

поч. ХХ ст. – «Просвіта» - авторитетна громад. організація Сх. Галичини (77 філій, 3 тис. сільських читалень, 200 тис. читачів). В. Федорович – керівник. Підвищ. нац. свідомості, вчила галичан веденню кооперації, кращим зразкам господарювання, займ. видавничою справою, здійсн. перевидання і поширення творів Шевченка, Котляревського, Л. Українки. Влада не забороняла, бо вважала, що це послабить вплив на укр. Росії.

11 лютого 1894 – В. Нагірний засн. у Львові спорттовариство «Сокіл», 5 травня 1900 – К. Трильвський в с. Завалля – спорт-пожежне тов. «Сокіл» → виникли на базі ідейної б-би молоді за незалежність.

З 1892 – НТШ (Грушевський) до 1914 р випустило 300 томів наук. праць укр. мовою.

1900 – А. Шептицький стає митрополитом грек.-кат. церкви. За дотримання христ. моралі в суспільстві, за увагу до господарчих і культ. потреб наслення → зросла роль церкви у політ. житті галичан.

 

46. Українсько-польський конфлікт у Галичині на зламі ХІХ-ХХ ст. Боротьба за український університет у Львові та реформу виборчого права.

На місцевому рівні в укр. політ. житі велася б-ба за досягнення кількох цілей: 1) поділу провінції на 2 частини, кожан з валсним сеймом, адміністрацією та органом управл.; 2) рівних прав укр. та пол. мов у школах і громад. житті; 3) ств. укр. університету; 4) запровадж. загал. виборч. права.

Поляки не допускали І. Франка до зав. кафедрою укр. мови і літ. у Львів. ун., намагалися довести, що серед укр. немає осіб, здатних займати високі університет. посади.

лип. 1899 – бл. 500 студентів зібралися у Львові на віче у справі заснув. укр. унів. 1900 – підтримка К. Левицького, Ю. Романчука, М. Ганцевича та ін. соціал-демократів. 1901 – віче за участю 3000 студентів, М. Грушевського → влада ігнорувала → 600 студентів → до ін. вищих навч. заклаів Авст.-Угорщ.

Політ. партії працювали над тим, щоб у галицькому середовищі закрпилась самоназва «українець», вони почали користуватися єдиною з наддніпрянцями мовою, мислити загальноукр. категоріями, сприймали як політ. ідеал ідею собороності України. УДП – найвпливовіша.

Вплив політ. партій → західноукр. рух став опозиційним до влади, все більше орієнтувався на власні сили.

січ. 1907 – австро-угор. уряд проголосив нове полож. щодо виборів до федерал. парламенту → укр. мали 22 депутат від Галичини і 5 – від Буковини. Проте були фальсифікації → 1908 М. Січинський вбив намісника Галичини графа А. Потоцького. До крайових сеймів у Львові і Чернігові обрано 12 депутатів у Галичині і 17 – на Буковині.

 

47. Університети на України (Харківський, Київський, Одеський, Львівський, Чернівецький): освітнє, наукове та соціальне призначення.

 

Університет у Львові 20 січня 1661 р → Ян Казимир видав декрет про надання статусу університету (академії) Львівській єзуїтській середній школі-колегії. В 1758 р. польський король Август III підтвердив декрет, виданий своїм попередником у 1661 р→ Львівський університет (ЛУ) офіційно набував статус вищої школи. Закриття ЛУ співпало із входженням Галичини до складу Австрії. На той час стан освіти в Галичині Був дуже низький. Перед скасуванням обмежень (1870) у ЛУ 46 лекцій читалося німецької мовою, 13 – латинською, 13 – польською і 7 українською. У 1871 було відмінено усі обмеження і введена свобода вибору мови викладання.

Шляхтич Харківської губернії В. Каразін уже в 1802 р. добився згоди Олександра I на відкриття університету в Харкові. Університет у Харкові мав складатися з цілої низки шкіл – загальноосвітніх і спеціальних – та завершуватися науковою установою. Університет було відкрито 17 січня 1805 р. Статут 1804 р. передбачав єдину для всіх університетів імперії навчально-наукову структуру. 4 віддлення або факультети: 1) моральних і політичних наук 2) словесних наук, 3) фізичних і математичних наук, 4) лікарських і медичних наук. Кожне відділення складалося з кафедр, котрі представляли основні наукові напрямки того часу. Їх мало бути 28, відповідно до числа професорів.

Університет Св. Володимира у Києві (Київський) був відкритий 1834 р. Ректор - М. Максимович.

Перший його статут з 25 грудня 1833 р. порівняно з університетським статутом 1804 р., мав такі особливості:

1) Київський університет кваліфікувався як навчальна установа, тоді як університети за статусом 1804 р., мали не лише викладати наукові предмети, але й розробляти їх; 2) професорська рада складалася лише з професорів, а за статусом 1804 р., до неї входили також ад’юнкти; 3) ректор вибирався на один рік, а не на два роки, як це було за статусом 1804 р. Другий статут Київського університету 1842 р., мав такі особливості, що університет вибирав не ректора, а двох кандидатів на ректорську посаду; статут вперше увів у життя доцентуру.

Університет мав тільки 2 факультети: юридичний та філософський. У складі остатнього було фізико-математичне відділення з кафедрою фізики і фізичної географії.

Серед професорів на початку 40-х років утворилося дві групи – німецька та російська. Багато визначних і українських вчених: В. Антонович, С. Богданов, М Дашкевич, М Драгоманов, О. Котляревський, А Лобода і ін.

т. зв Новоросійський університет в Одесі на базі Рішельєвського ліцею. Відкриття університету відбулося 1 травня 1865 р. Університет спочатку складався з трьох факультетів – історичного, філологічного, фізико-математичного та правничого, а у 1900 р. відкрили медичний факультет. Першим ректором був призначений проф. І. Соколов, а першим ректором був Ф. Леонтович^.

Викладачі: Грот, Леонтович, Мечніков, Павлов.

При університеті були такі наукові товариства:

1.Товариство природодослідників (засноване 1870 р.); 2.Правниче Товариство (засноване 1879 р.); від 1885 р. стало незалежним від університету; 3.Історико-філологічне товариство (засноване 1889 р.). Університет від 1876 р. видавав свій орган “Записки Императорскаго Новороссийскаго Университета.

Для університетів характерним було виникнення при них значної кількості різноманітних наукових товариств, посиленні природознавчих досліджень, розширенні історико-філологічних студій тощо. У др п ХIХ ст. з’являються такі організаційні форми навчання, як практичні і лабораторні заняття.

 

48. Світоглядні та культурно-мистецькі течії ХІХ ст. (Класицизм, Романтизм, Реалізм). Традиція й «модерн».

КЛАСИЦИЗМ переважно орієнтувався на низькі жанри (Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича, поемі «Енеїда» Івана Котляревського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний → шедевр укр. класицизму. Травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри → «Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), «Високі» жанри на зламі XVIII—XIX → поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка ств. з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Укр.класицизм → перехід до єдиної літературної мови.

РОМАНТИЗМ — ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого.

Укр. романтизм виник проти наявних тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся під впливом поглибленого вивчення народної творчості, писань російських і польських романтиків.

І етап. Харківський осередок → основоположник для р-тку україн. романтизму. 1820-і – гурток навколо І. Срезневського. «Український альманах» (1831), «Запорожская старина» (1833-38). Бантиш-Каменський, Маркевич, Бодянський («Історія русів»).

Галичина. «Руська трійця» (Шашкевич, Вагилевич, Головацький) → «Русалка Дністрова» (1837).

ІІ етап. Київський осередок (др. п. 1830-40). М. Максимович, П. Куліш, Шевченко (1840 – «Кобзар»).. Вивчення укр. народної творчості і історії → «Кирило-Мефодіївське тов» → М. Костомаров «Книга Буття укр.народу»

«Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; «Ластівка» (1841) Є. Гребінки; «Сніп» (1841) О. Корсуна; «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького; «Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

ІІІ етап. Журнал «Основа» (1861—62) - В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш («Чорна рада» - 1-й романтичний роман, видавець альманаху «Хата») і Т. Шевченко (поеми «Юродивий» і «Неофіти»).

Музика. С. Гулак-Артемовський - «Запорожець за Дунаєм» (1863), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Театр. Старицький, Кропивницький.

РЕАЛІЗМ — стиль і метод у мистецтві й літературі, який вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

«Ідейний реалізм» -М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Література. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857). «Об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного → епічна ширина описів і розповіді, уведенням соц. і нац. тем Вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко - «Мойсей» (1905).

Укр.: вплив модерну йде від Польщі на Галичину і звідти – на Наддніпрянщину. Зв’язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський → підтримував стосунки з В. Стефаником, М. Жуком.

1906-1909, Львів – утв. товариство «Молода муза» (Б. Лепкий, С. Людкевич) → під впливом «Молодої Польщі».

Нова укр. естетика (декаденство) → прагнення завоювати чи зберегти україномовній літературі читача. Інтелігенція читала закородонних класиків. Непримиренні вороги «модерну» - Б. Грінченко, С. Єфремов.

1909, Київ – журнал «Українська хата». М. Вороний – альманах «З-наж хмар і долин» (1901) – початок укр. модернізму. О. Олесь – збірка «З журбою радість обнялась» (1907). М. Євшан – «Світ». М. Шаповал – вважав неукраїнським все в укр. історії, що передувало Котляревському.

О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Коцюбинський «Інтермеццо». Його «суботи» стали школою молодої укр. поезії (П. Тичина).

 

50. Історія України ХІХ ст. у світлі європейського досвіду націотворення та сучасних концепцій «нації» і «націоналізму».

 

Злам 18-19 ст. – свій початок бере нац. свідомість. До цього ідентифікатором була релігія і соц. стан.

Нація з кін. 18 ст. стала суб’єктом іст. р-тку. До 18 ст. справа не з нацією, а з етносом. Етнос – родове поняття. Нація – елемент громадян. патріотизму. І нація, і етнос мають ті самі складові частини (територія, релігія тощо), але різниця – у стані свідомості. Нація – свідомість своєї єдності. Розуміємо, що якісь компоненти нас об’єднують у щось.

Витоки новочасної нац. ідеї → нім.-франц. стосунки. Поштвох → Франц. революція, яка зруйнувала станові перепони, запропонувала новочасні об’єднання спільноти навколо гасел «Свобода. Рівність. Братерство». Бог перестає бути гол. дійовою особою.

Б-ба марксизму і націоналізму → спроба пояснити явища Фр. революції. Переміг націналізм, в основі іст. людства бачив етнічне начало.

Німці на противагу франц. концепції нації, яка передб. об’єднання людей в межах 1-ї держави, бачили націю, яка виростає на грунті етнічних різниць, спільної культруи, в основі нації лежить народна культура, яку треба вивчити, підняти, зробити тим, що би об’єднало людей, які знах. у різних політ. об’єднаннях.

Йоган Гердер: мова – дух народу. Вона стає гол. умовою формув. нац. ідентичності (здатність її кодифікувати). Народи, держ. утв. – формують мову держ. структури. Мовна політика стає державною. Кодифікація мови – умова, щоби етнос перетв. у націю.

2 типи націоналізму: державний; творений інтелігенцією. 1 – у випадку існув. держави вона ств. інтелігенцією, щоби формувати націю. 2 – коли нема держави → ств. інтелігенція, яка форм. націю, метою якої є ств. держави.

Українці: або долучити до Рос. імп., або ств. власну націю. Не було ні літерат. варіанту мови, ні нац. школи → проблема з кодифікацією мови. Проблема того, які версти мали увійти до нації, яка творилася, проблема еліти. В Укр. не було інтелігенції, були селяни.

Галичина: гол. роль → греко-католицьке духовенство (роль інтелігенції). Наддніпрянщина: участь в націєтворенні взяли елементи, які походили з русифік. козац. старшини.

Сутність укр. ідеї: відмежув. від рос. простору через образу і заздрість укр. еліти, яку не включили у рос. дворянство → вирішили творити своє суспільство і стати дворянами там.

Роль історика – прописати історію так, щоби нація була тим суб’єктом, який є гол. постаттю в історію. В Укр. питання укр. нації в ХІХ ст. вирішили Костомаров, Куліш і Шевченко → відокремили «укр. ідею» від «всеруської».