Поняття та класифікація іноземців в Україні

Україна стає відкритим суспільством як у загально-соціальному, так і правовому аспекті. У результаті проведеного Україною курсу на подолання тоталітарного ізоляціонізму й інтеграцію країни у світове співтовариство, на території нашої країни стало проживати – постійно чи тимчасово – багато іноземних громадян. Конституція України закріплює, що цим особам гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на звернення до суду і в інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав. Іноземці користаються в Україні такими ж правами і свободами і виконують такі ж обов'язки, як і громадяни України, за виключеннями, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 35). У такій редакції даються основи правового статусу іноземців у законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (ст. 2)

Іноземцями називаються громадяни – особи, що належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства – особи, що не належать до громадянства якої-небудь держави (ст. 1 Закону «Про правовий статус іноземців»).

Правове положення іноземців у будь-якій країні своєрідне, оскільки воно складається як би з двох елементів: правового статусу громадянина своєї держави (чи статусу особи без громадянства в країні постійного, звичайного проживання) і правового статусу власне іноземця[1]. У особи без громадянства він в принципі один. Він визначається державою, на території якої особа перебуває. Іноземець же, знаходячись за межами своєї держави, зберігає з нею юридичний зв'язок, правовий статус своєї держави, підкоряється її законам, користується її заступництвом і захистом. У той же час іноземець (як іноземний громадянин, так і особа без громадянства) підпадає під дію суверенної влади держави, на території якої вони перебувають, тобто вони знаходяться під її юрисдикцією і повинні дотримувати Конституції, законів й адміністративних правил країни перебування.

Проблема правового статусу іноземця в країні перебування виникла майже три тисячі років тому, тобто з тих пір, як в історії людської цивілізації стали утворюватися перші держави, коли населення розділилося за територіальною ознакою і з'явилися чужоземці. У різних країнах і в різні епохи вона зважувалася по-різному. Відношення до іноземців перетерпіло у світовій історії тривалу еволюцію від майже повної нетерпимості до них, сприйняття чужоземця як ворога – до поступового подолання такого забобону, від їх безправного, беззахисного положення – до наділення тим чи іншим обсягом прав і обов'язків, юридичним захистом. Даний процес розвивався в міру розширення контактів між людьми, торгівлі, поширення освіти, обміну культурними цінностями, розвитку міжнародного співробітництва[2].

Їхній правовий статус у різних країнах різний. Це визначається багатьма факторами, але насамперед залежить від соціально-економічних і політичних умов у відповідній країні, характеру і цілей її внутрішньої і зовнішньої політики держави, рівня розвитку в ній демократії і культури, від історичних і національних традицій, міжнародного клімату. Але в будь-якому випадку регламентація правового статусу іноземців у кожній державі відноситься до її національної компетенції, і це обумовлено загальновизнаним в міжнародному праві принципом державного суверенітету.

У правовій літературі з погляду юрисдикції держави у відношенні іноземців відповідно до положень внутрішнього законодавства і міжнародних договорів і угод іноземні громадяни розділяються на ряд категорій, груп.

До першої групи відносяться іноземці, які тимчасово чи постійно проживають в країні і на яких у повному обсязі поширюється юрисдикція держави, як і на громадян даної держави: іноземні студенти, аспіранти, журналісти, спортсмени, туристи, екіпажі торгових і пасажирських суден, літаків цивільних авіаліній, обслуговуючий персонал міжнародного сполучення, особи, що приїжджають по приватних справах, члени делегацій наукового, технічного і культурного обміну й інші.

До другої групи іноземців відносяться члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин. Вони підкоряються юрисдикції держави перебування тільки в тому випадку, якщо зробили протиправні дії не при виконанні службових обов'язків. Питання про їхню відповідальність за незаконні дії на території держави перебування, зроблені під час виконання службових обов'язків, вирішується в дипломатичному порядку.

До третьої групи іноземців, відносяться особи, що мають консульський імунітет. Тобто ці особи користуються особистою недоторканністю, звільняються від юрисдикції держави перебування в питаннях, зв'язаних з їх службовою діяльністю. Але вони підлеглі юрисдикції країни перебування у випадку здійснення ними тяжкого чи злочину у випадку подачі на них позову про відшкодування шкоди, заподіяної дорожньо-транспортною пригодою.

У четверту групу іноземців входять особи, що користуються дипломатичним імунітетом, при якому вони є недоторканними і звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і будь-якої відповідальності перед державними органами країни перебування.