Іноземцям в Україні гарантується не тільки широкий комплекс особистих, соціально-економічних і культурних прав і свобод, але і права в політичній сфері. Більш вузьке, у порівнянні з громадянами України, коло політичних прав і свобод іноземців порозумівається особливим зв'язком цих прав і свобод особи з державним суверенітетом, з вирішенням проблем державного управління.
У багатьох країнах світу іноземцям не надаються політичні права і свободу. Відповідно до Закону «Про правовий статус іноземців», іноземні громадяни, що постійно проживають на території України, можуть на загальних із громадянами підставах вступати у легалізовані об'єднання громадян, якщо інше не передбачено законами України і статутами цих об'єднань. Тобто, іноземці, що постійно проживають в Україні можуть вступати нарівні з громадянами України в профспілки, кооперативні організації, наукові, культурні, спортивні товариства й інші громадські формування, якщо це не суперечить статутам таких організацій[26].
Закон України «Про об'єднання громадян» установлює, що засновниками громадських організацій можуть бути не тільки громадяни України, але і громадяни інших держав, особи без громадянства, що досягли 18 років (ст. 11). Однак членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, що досягли 18-літнього віку (ст. 12 Закону). Закон «Про правовий статус іноземців» установлює: «Іноземці не можуть бути членами політичних партій України» (ст. 16). Вважаю, що це правильне рішення, виходячи з того, що політичні партії можуть істотно впливати на політичний процес, формування державних органів, вирішення проблем влади.
У Конституції України 1996 р. записано: «Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України. Обмеження щодо членства в політичних партіях установлюються винятково чинною Конституцією і законами України» (ст. 36).
По такому шляху йде законодавство багатьох інших країн, Так, наприклад, Конституція Республіки Молдова встановлює: «Забороняється діяльність партій, що складаються з іноземних громадян» (п. 6 ст. 41). Згідно п. 2 ст. 26 Конституції Болгарії «іноземці, що перебувають у Республіці Болгарія, мають усі права й обов'язки по чинній Конституції, за винятком прав і обов'язків, для здійснення яких Конституцією і законами потрібно болгарське громадянство». Згідно п. 1 ст. 22 цієї Конституції іноземці й іноземні юридичні особи не можуть здобувати права власності на землю, крім спадкування за законом. У цьому випадку вони повинні уступити свою власність. Конституція Мексики забороняє іноземцям будь-яке втручання в політичні процеси в країні (ч. 3 ст. 33).
Особливість правового статусу іноземців в Україні полягає в тому, що володіння деякими правами і свободами і виконання певних обов'язків прямо зв'язано з приналежністю до громадянства. У зв'язку з цим Закон України «Про правовий статус іноземців» передбачає, що іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади і самоуправління, брати участь у референдумах. На них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й інших військових формуваннях, утворених відповідно до законодавства України[27].
У нашій історіїпитання про політичні права іноземців,зокрема про право обирати і бути обраними, у різні періоди зважувалося неоднаково. Так, ст. 20 Конституції РРФСР 1918 р. установлювала: «Виходячи із солідарності трудящих усіх націй. Російська Соціалістична федеративна Радянська Республіка надає всі політичні права російських громадян іноземцям, що проживають на території Російської Республіки для трудових занять і приналежних до робітничого класу або до селянства, що не користується чужою працею».
У конституційному регулюванні політичних прав іноземців є різні підходи. Так, у ч. I ст. 13 Конституції Іспанії записано: «Іноземці будуть користуватися в Іспанії публічними свободами, що гарантуються дійсною частиною (Конституції), на умовах, установлених договорами і законом». Частина 2 ст. 13 Конституції Іспанії передбачає, що договорами чи законом з урахуванням взаємності іноземцям може бути надане активне виборче право на муніципальних виборах[28].
Проявом гуманної сутності Української держави є конституційні положення про право притулку. Україна надає це право іноземцям, що переслідуються за захист інтересів трудящих і справи миру, за участь у революційному і національно-визвольному русі, за прогресивну суспільно-політичну, наукову й іншу творчу діяльність. Відповідно до Конституції України (ст. 26) іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, установленому Законом. У Конституції не розкриваються підстави надання притулку. Надання Українською державою притулку іноземцю чи особі без громадянства означає, що така людина може в'їхати в Україну, жити на її території і не буде видана іншій державі як злочинець.
Право іноземців шукати в іншій державі притулку від переслідування за політичну діяльність і переконання виникло за часів Великої Французької революції, що проголосила в Конституції 1793 р. надання «притулку іноземцям, вигнаним зі своєї батьківщини за справу свободи». Право притулку зараз закріплено в конституціях більшості демократичних держав. У XX сторіччі воно стало одним із загальновизнаних положень міжнародного права і передбачено Загальною декларацією прав людини (ст. 14), у якій установлюється: «I. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. 2. Це право не може бути використане у випадку переслідування, за здійсненні неполітичного злочину, чи діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй». Це означає, що право притулку не може бути використане у випадку переслідування, заснованого на здійсненні «неполітичного», тобто звичайного кримінального злочину. Якщо діяння кваліфікується кримінальним Законом як злочин (наприклад, убивство, терористичний акт тощо), то незалежно від того, у яких цілях воно здійснене, у тому числі по політичних мотивах, переслідування за нього не є підставою для надання політичного притулку. Не повинний надаватися притулок у випадку переслідування за дії, що суперечать цілям і принципам ООН, зокрема за військові злочини, злочини проти миру і людства, хоча б вони і були зроблені в політичних цілях.
Вважаю, що в діючій Конституції України питання надання притулку вирішений вірно, хоча формулювання ст. 26 Основного Закону не ідеальне, оскільки воно не перелічує ніяких підстав надання притулку. А це варто було б зробити.
Трохи по-іншому конституційне законодавство країн СНД закріплює право притулку. Воно більш детально його регулює, що варто розцінювати як позитивне. Так, Конституція Республіки Бєларусь установлює: «Республіка Бєларусь може надавати право притулку особам, переслідуваним в інших державах за політичні, релігійні переконання чи національну приналежність» (ст. 12). Конституція Республіки Молдова менш визначено закріплює це право: «Право притулку надається чи вилучається відповідно до закону і дотримання міжнародних договорів, однієї з сторін яких є Республіка Молдова» (п. 2 ст. 19). Конституція Туркменістану встановлює: «Туркменістан надає право притулку іноземним громадянам, переслідуваним у своїх країнах за політичні, національні чи релігійні переконання» (ст. 8). Конституція Російської Федерації визначає: «Російська Федерація надає політичний притулок іноземним громадянам і особам без громадянства відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права» (ст. 63).
Право притулку безпосередньо зв'язано знеприпустимістю висилки іноземця з території держави. Конституції деяких країн нерідко спеціально закріплюють неприпустимість висилки з країни як своїх громадян (експатріації), так і іноземців, що на законних підставах перебувають в країні. Точно так само звичайно видача іноземним державам своїх громадян і іноземців за виключенням випадків, передбачених міжнародними договорами.
Видача іноземців по різних підставах існує, і важливо підстави видачі закріплювати на рівні Основного Закону держави. Так, ч. 2 ст. 63 Конституції Росії встановлює: «У Російській Федерації не допускається видача іншим державам осіб, переслідуваних за політичні переконання, також за дії (чи бездіяльність), не визнані в Російській Федерації злочином» Видача осіб обвинувачуваних у здійсненні злочину, а також передача засуджених для відбування покарання в інших державах здійснюється на основі федерального закону чи міжнародного договору Російської Федерації. У коментарі Конституції Росії відзначається, що у відповідності зі сформованою практикою питання про видачу зважується Генеральним прокурором Російської Федерацій. У відносинах Росії з деякими країнами умови і порядок видачі, як і коло осіб, що підлягають видачі, встановлені в Міжнародних договорах, зокрема в договорах про правову допомогу по Цивільних і кримінальних справах з Алжиром, Болгарією, Угорщиною, Грецією, Італією, Кубою, Польщею» Тунісом і ін., а також у Конвенції країн СНД про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Така модель вирішення даної проблеми, покладена в основу законодавства й інших країн Співдружності Незалежних Держав[29].
