Як напряму сучасної філософії

Тема 22. ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

Філософія науки як напрям сучасної філософії.

Кумулятивна й антикумулятивна моделі розвитку науки.

Загальні програмні вимоги позитивізму.

Дж.Мілль - «усе знання з досвіду».

Концепція «позитивної науки» О.Конта.

Ідеї наростаючої структурності в концепції Г.Спенсера.

 

Біля джерел рефлексії над розвитком науки перебували дві протилежні логіко-концептуальні схеми її пояснення: кумулятивна й антикумулятивна.

Кумулятивна модель заснована на уявленні про процес пізнання як про такий, що постійно поповнюється й безперервно наближається до універсального й абстрактного ідеалу істини. Цей ідеал, у свою чергу, розуміється як логічно взаємозалежна несуперечлива система, як сукупність, нагромадження всіх знань. Розвиток кумулятивної моделі приводить до розуміння того, що безпосереднім об'єктом розвитку науки стає не природа як така, а шар опосередкувань, створений попередньою наукою. Подальше наукове дослідження здійснюється на матеріалі, вже створеному колишньою наукою й такому, що сприймається як надійна спадщина. Нові проблеми виникають із розв'язання старих, і науці нема чого прориватися в інший смисловий простір, а потрібно лиш уточнювати, деталізувати, удосконалювати.

Антикумулятивна модель розвитку науки припускає революційну зміну норм, канонів, стандартів, повну зміну систем знання. Дійсно, якщо поняття старої дисциплінарної системи строго взаємозалежні, дискредитація одного неминуче веде до руйнування всієї системи в цілому. Це вразливий момент кумулятивізму, від якого за допомогою принципу несумірності теорій, ідеї наукових революцій намагається позбутися антикумулятивізм. Близько до антикумулятивізму підходить концепція критичного раціоналізму, в якій фальсифікація мислиться як основний механізм розвитку наукового пізнання.

 

Звертаючись до факту історичного становлення філософії науки, віднесеного до моменту оформлення позитивізму, необхідно зупинитися на загальній характеристиці позитивізму, зрозуміти течії й напрями його впливу.

 

Позитивізм постає як ідейна чи інтелектуальна течія, що охопила різноманітні сфери діяльності – не тільки науку, а й політику, педагогіку, філософію, історіографію. Вважається, що позитивізм розцвів у Європі в період стабільного розвитку, в епоху спокою, коли вона вступила на шлях індустріальної трансформації. Швидкі успіхи у всіляких галузях знання: математики, хімії, біології і, звичайно ж, фізики – робили науку все більш і більш популярною, такою що приковує до себе загальну увагу.

Наукові методи заволодівають умами людей, престиж учених підвищується, наука перетворюється в соціальний інститут, відстоюючи свою автономію та специфічні принципи наукового дослідження. Наукові відкриття з успіхом застосовуються у виробництві, через що перетворюється весь світ, змінюється спосіб життя. Прогрес стає очевидним і незворотним. Чудові математики, серед яких Ріман, Лобачевський, Клейн, не менш блискучі фізики Фарадей, Максвелл, Герц, Гельмгольц, Джоуль і інші, мікробіологи Кох і Пастер, а також еволюціоніст Дарвін своїми дослідженнями сприяють виникненню нової картини світу, де всі пріоритети віддані науці.

Позитивізм звеличував успіхи науки – і небезпідставно. Протягом XIX ст. багато наук досягли й перевершили піки свого попереднього розвитку. Теорія про клітинну будову речовини спричинила генетику Грегора Менделя (1822-1884). На стику ботаніки і математики були відкриті закони спадковості. Пастер довів присутність в атмосфері мікроорганізмів – бактерій, а також здатність їх руйнування під впливом стерилізації – високої температури. Мікробіологія перемогла поширені інфекційні хвороби; на основі відкриття електропровідності з'явився телефон.

У різних країнах позитивізм по-різному вплітався в специфічні культурні традиції. Найбільш благодатним ґрунтом для позитивізму був емпіризм Англії, втім, як і картезіанський раціоналізм у Франції. Германія з її тяжінням до монізму та сцієнтизму також не перешкоджала поширенню позитивістських тенденцій. Сутужніше було даному напрямку на ґрунті Італії з її ренесансним гімном людині. Там акцент був переміщений на натуралізм, і позитивізм пишними кольорами розцвів у сфері педагогіки й антропології.

Загальні програмні вимоги позитивізму не складні:

1. Утвердження примату науки і природничонаукового методу.

2. Абсолютизація каузальності (каузальні закони поширюються не тільки на природу, а й на суспільство).

3. Теорія розвитку суспільства як своєрідна соціальна фізика (так розуміється соціологія) претендує на статус точної науки й уподібнюється науці про природні факти людських стосунків.

4. Незмінність прогресу, трактованого як продукт людської винахідливості, віра в нескінченне зростання науки і наукової раціональності.

Осмислюючи процес виникнення філософії науки як напряму сучасної філософії, неможливо пройти повз імена, що стоять біля його витоків. З одного боку, це У.Уевелл, Дж.С.Мілль, з іншого боку – О.Конт, Г.Спенсер, Дж.Гершель.

Джон Стюарт Мілль (1806–1873), англійський філософ-позитивіст, економіст і суспільний діяч, був засновником позитивізму в Англії. Він одержав освіту під керівництвом батька, філософа Джеймса Мілля. Праця, що представляє його основні філософські погляди, «Огляд філософії сера Вільяма Гамільтона...» (1865), може бути кваліфікована як суперечка феноменологічного позитивізму з англійським апріоризмом. У тезі «Все знання з досвіду, джерело досвіду – у відчуттях» спостерігається безпосередній вплив беркліанської філософії. Уявлення про матерію як постійну можливість відчуття та про свідомість як можливість їх (відчуттів) переживання пов'язані з відмовою від дослідження онтологічної проблематики. «Справді, – пише Дж. Мілль, – як наше поняття про тіло є поняття про невідому причину, яка викликає відчуття, так наше поняття духу є поняття про те невідоме, котре одержує чи сприймає ці відчуття, й притому не тільки їх одні, а й усі інші стани свідомості. Як тіло треба розуміти в якості таємничого «щось», що збуджує в дусі стани свідомості, так і дух є тим таємничим «щось», що усвідомлює і мислить»¹. Вони допускаються як умови й можливості сприйняття.

Звертають на себе увагу його міркування про почуття, думку й стани свідомості. «...Почуттям називається все те, що дух усвідомлює, що він відчуває, інакше кажучи, що входить як частина в його відчуваюче буття». «Під назвою «думки» тут треба розуміти все, що ми внутрішньо усвідомлюємо, коли ми щось називаємо, думаємо: починаючи від такого стану свідомості, коли ми думаємо про червоний колір, не маючи його перед очима, і до найбільш глибоких думок філософа чи поета»². «...Під думкою треба розуміти те, що відбувається в самому дусі», «розумовий образ сонця чи ідея бога суть думки, стани духу, а не самі предмети...». Ретельно відрізняючи думки від предмета і відчуття від предмета, Мілль досить адекватно ставить і розв’язує проблему ідеального. «Коли я бачу сині кольори, я усвідомлю відчуття синього кольору – і це одна річ; навпаки, певне подразнення й зображення на моїй сітчастій оболонці й ті дотепер ще таємничі явища, які відбуваються в зоровому центрі й у мозку, – це щось інше, чого я зовсім не усвідомлюю, про що я можу довідатися тільки на підставі вчених досліджень. Ці останні є станами мого тіла, але відчуття синього, що є наслідком цих тілесних станів, саме не є тілесним станом: те, що відчуває й усвідомлює, називається не тілом, а духом»³.

 

Дж. Мілль досить послідовний, коли у своїй праці під назвою «Огюст Конт і позитивізм» (1865), поділяючи настанови логічного позитивізму французького філософа, відкидає його соціально-політичну доктрину, що являє собою систему духовного й політичного деспотизму й спростовує свободу і індивідуальність. З погляду Дж.Мілля, позитивізм повинен розглядатись як варіант феноменології.

«Основна доктрина істинної філософії, на думку Конта, так само як і характер її визначення позитивної філософії, може бути коротко виражена в такий спосіб: ми пізнаємо одні тільки феномени, та й знання наше про феномени відносне, а не абсолютне. Ми не знаємо ні сутності, ні навіть дійсного способу виникнення жодного факту: ми знаємо тільки відношення послідовності чи подібності фактів один до одного. Ці відношення постійні, тобто завжди ті самі при тих самих обставинах. Постійні подібності, що пов'язують явища між собою, і постійна послідовність, яка поєднує їх у вигляді попередніх і наступних, називаються законами цих явищ. Закони явищ – ось усе, що ми знаємо стосовно явищ. Сутність їх природи і їх первинні, діяльні чи кінцеві причини залишаються нам невідомими й для нас недоступними».

 

Основною працею Дж. Мілля вважається «Система логіки» у двох томах (1843), вирішена традиційно з позицій індуктивістського трактування логіки як загальної методології науки. «Положення, що порядок природи одноманітний, є основним законом, загальною аксіомою індукції». Інтерес, однак, представляє й те, що вже перший позитивізм визнавав роль і значимість інтуїції. «Ми пізнаємо істини двояким шляхом, відзначає Дж. Мілль, – деякі прямо, деякі ж не прямо, а за допомогою інших істин. Перші становлять зміст інтуїції чи свідомості, останні є результатом висновку. Істини, відомі нам за допомогою інтуїції, служать первісними засновками, з яких виводяться всі інші наші пізнання».

Міркуючи ж про індукцію, Мілль виділяє чотири методи досвідного дослідження:

метод подібності,

метод різниці,

метод залишків

і метод супровідних змін.

Генеральна ідея, проведена крізь всі праці філософа, пов'язана з вимогою привести науково-пізнавальну діяльність у відповідність із деяким методологічним ідеалом. Останній ґрунтується на уявленні про однаковість природи, про те, що «всі знання з досвіду» і що закони суть повторювані послідовності.

 

Концепція «позитивної науки» представлена досить обширною діяльністю французького мислителя Огюста Конта (1798-1857). У роботі «Дух позитивної філософії» Конт з'ясовує п'ять значень визначення поняття «позитивного». По-перше, у старому й більш загальному розумінні позитивне означає реальне на противагу химерному. У другому розумінні це основне вираження вказує на контраст між корисним і непридатним. У третьому значенні воно часто вживається для визначення протилежності між достовірним і сумнівним; четверте полягає в протиставленні точного неясному. П'яте застосування менш уживане, ніж інші, хоча настільки ж загальне - коли слово «позитивне» вживається як протилежне негативному, як призначене «по своїй природі переважно не руйнувати, а організовувати».

Проголошувана ним філософія науки – філософія нового типу – покликана виконати завдання систематизації, впорядкування й кодифікації наукових висновків. Це «здорова філософія», кота докорінно усуває всі питання, неминуче нерозв'язні. В іншій («метафізичної філософії») потреби немає.

У своїй головній праці «Курс позитивної філософії» в шести томах, виданих в 1830-1846 р., О.Конт широко пропагував ідею науковості стосовно всіх проявів природи і суспільства.

І дотепер його ім'я пригадується у зв'язку зі створеною ним першою класифікацією наук і із самою ідеєю «соціології» як науки про суспільне життя, що включає в себе соціальну статику й соціальну динаміку. Філософія постає в її новій якості - як сугубо строга система, що узагальнює результати різних галузей наукового пізнання, і тільки в цьому значенні вона може мати право на існування.

 

Властива науці орієнтація на закономірність знайшла відображення в запропонованому О.Контом законі трьох стадій інтелектуального розвитку людства. Він полягає в тому, що кожна з головних концепцій, кожна галузь наших знань послідовно проходить три різні теоретичні стани:

• стан теологічний, або фіктивний;

• стан метафізичний, або абстрактний;

• стан науковий, або позитивний.

 

Інакше кажучи, людський розум у силу своєї природи й у кожному зі своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення, характер яких істотно різний і навіть прямо протилежний: спочатку методом теологічним, потім метафізичним і, нарешті, позитивним. Саме наука, як третя стадія еволюції, змінює попередні їй теологічну, котра пояснює все, що відбувається на основі релігійних уявлень, і метафізичну, що заміняє надприродні чинники розвитку сутностями і причинами. Наука, з позиції О.Конта, є вище досягнення інтелектуальної еволюції. Вища, наукова, стадія сприяє раціональній організації життя всього суспільства. Вона показує всю безплідність спроб усвідомити перші початки й кінцеві причини всього сутнього, властиві метафізиці. Необхідною виявляється відмова від усіх теологічних домагань. Саме нагромадження позитивного досвіду, дисциплінаризація наукової діяльності, становлення її професійної структури, дослідження індуктивних логічних процедур досвідного знання - ось те єдине, що гідне уваги й інтелектуальних зусиль. Позитивна філософія, на думку О.Конта, дійсно являє собою остаточний стан людського розуму.

Щоб уникнути неясності він намагається точно визначити епоху зародження позитивізму, що пов'язана з потужним підйомом людського розуму, викликаного два століття тому об'єднаним впливом правил Бекона, ідей Декарта і відкриттів Галілея. Аналізуючи спадщину О.Конта, можна дійти висновку, що він безстрашний лицар істини. У століття підприємництва й бурхливого розвитку буржуазних відносин з їхньою магічною формулою «гроші - товар - гроші + прибуток» позитивіст Конт стверджує: «Людина повинна приступати до теоретичних досліджень, зовсім не задаючись якими б то не було практичними цілями, тому що наші засоби для відкриття істини такі слабкі, що якщо ми не зосередимося винятково на одній меті, на відшуканні істини, а будемо ще керуватися сторонніми міркуваннями: одержати через неї безпосередню практичну користь, - то ми майже ніколи не будемо спроможні знайти саму істину»⁷

Саме на третій, позитивній, стадії набуває чинності другий з трьох законів О.Конта – закон постійного підпорядкування уяви спостереженню. Спостереження - універсальний метод отримання знання. Він допомагає звільнитися від ненаукових догматичних нашарувань, стати на твердий ґрунт фактів. «Всі розсудливі люди повторюють із часів Бекона, що тільки ті знання істинні, які опираються на спостереження». Та й сам реальний хід розвитку науки в XIX сторіччі свідчив про тяжіння її до нагромадження матеріалу, до його опису й класифікації. Але оскільки спостерігаються лише явища, а не причини й сутності, наукове знання за своїм характером виявляється описовим і феноменальним. Цим пояснюється знаменита контівська сентенція про «заміну слова «чому» словом «як». Місце пояснення в Конта займає опис. Проте передбачення як функція позитивної філософії проголошується як найбільш важлива й значима здатність позитивного мислення.

Проте, щоб надати позитивній філософії характеру загальності, необхідно сформулювати енциклопедичний закон, пов'язаний із класифікацією наук. Конт відкидає беконівський принцип класифікації, відповідно до якого науки діляться залежно від різних пізнавальних здатностей людини (розум, пам'ять, уява). На його думку, ці здатності застосовуються у всіх науках. Класифікація Конта припускає реалізацію наступних принципів: рух від простого до складного; рух від абстрактного до конкретного; від древнього до нового відповідно до історичного розвитку. Класифікація містить у собі математику, астрономію, фізику, хімію, фізіологію, соціальну фізику (соціологію), мораль.

Разом з тим Конт підкреслює, що свій курс він називає курсом позитивної філософії, а не курсом позитивних наук. Науки розглядаються у зв'язку з визначенням того, як кожна з них ставиться до всієї позитивної системи і які їхні істотні методи і головні результати. Уже Конту ясні згубні наслідки надзвичайної спеціалізації науки, без якої, втім, її розвиток неможливий. Тому доктрина, що вбирає в себе сукупність наукових знань, повинна випереджати спеціальні дослідження. Основний характер позитивної філософії, як визначає його Конт, виражається у визнанні всіх явищ, підпорядкованих незмінним природним законам, відкриття і зведення яких до мінімуму й становить мету всіх наших зусиль, причому ми вважаємо безумовно недоступним і безглуздим шукання так званих причин, як первинних, так і кінцевих. Вивчення позитивної філософії дасть нам єдиний засіб відкривати логічні закони людського розуму. Вважаючи всі наукові теорії великими логічними фактами, ми тільки шляхом глибокого спостереження цих фактів можемо піднятися до розуміння логічних законів.

Щоб зрозуміти, що таке позитивний метод, потрібно вивчати застосування даного методу. Причому метод не може бути вивчений окремо від досліджень, до яких він застосовується, тому що, на думку вченого, все, що розглядає метод, абстрактне, зводиться до загальних місць настільки неясних, що вони не можуть здійснити ніякого впливу на розумову діяльність людини. Психологи не праві, коли вважають, що одним тільки читанням правил Бекона чи міркувань Декарта можна побудувати позитивний метод.

Першим важливим і прямим результатом позитивної філософії має стати виявлення законів, за якими відбуваються наші розумові відправлення. Наше теологічне, метафізичне й літературне виховання має бути замінене вихованням позитивним, яке відповідає духу нашої епохи. Останнє припускає сукупність понять про всі види природних явищ. Вона повинна бути в народних масах незмінною основою всіх розумових побудов. Складові науки повинні бути представлені як галузі одного стовбура й зведені до їхніх головних методів і найбільш важливих результатів.

У зв'язку з цим необхідно перетворити всю систему освіти. Розумова анархія - небезпечна хвороба, що полягає в глибокій розбіжності щодо основних правил. Але саме непохитність їх є першою умовою істинного соціального порядку.

Не зовсім правомірний висновок про те, що проблеми, пов'язані «з мудрим втручанням» у людське життя, зовсім виключені з поля позитивної філософії. Конт упевнений, що мета філософії – в систематизації людського життя. На його думку, істинна філософія ставить собі завдання по можливості привести в струнку систему все людське особисте й, особливо, колективне існування, розглядаючи одночасно всі три класи характеризуючих його явищ, а саме думки, почуття і дії. Здійснення втручання в людське життя становить головне завдання політики, однак правильне уявлення про нього може дати тільки філософія. Перше, про що варто піклуватися філософії, так це про узгодження всіх трьох частин людського існування, щоб привести його до повної єдності. Єдність може бути дійсною лиш остільки, оскільки точно репрезентує сукупність природних відносин. Отже, необхідною і попередньою умовою стає ретельне вивчення сукупності природних відносин. Тільки за допомогою такої систематизації філософія може впливати на дійсне життя. Характерним застосуванням філософії виявляється мораль. Мимовільна мораль, яка розуміється як сукупність надихаючих її почуттів, повинна завжди панувати в дослідженнях філософії.

Конт упевнений, що у філософії є соціальна функція, котра охоплює три сфери людської діяльності: мислення, почуття й дія. І тільки досягши позитивного стану, філософія може з належною повнотою гідно виконати своє основне призначення.

Звертають на себе увагу дві тези О.Конта. По-перше, ідея про те, що порядок є незмінна умова прогресу, тим часом як прогрес становить безперервну мету порядку. І, по-друге, настанова, котра закріплює основне значення еволюції. Вона, як вважає О.Конт, опирається на загальний принцип, який цілком підтверджується історичним дослідженням, на здорову теорію нашої індивідуальної чи колективної природи й доводить, що хід наших перетворень відбувається еволюційно, без участі якої-небудь творчості.

У концепції першого позитивізму, всупереч розхожій думці про ігнорування й виштовхування метафізичної, смисложиттєвої проблематики за рамки дослідження, можна зустрітися й з міркуваннями про любов. «...Загальна любов становить не тільки наше головне щастя, але також і найбільш могутній засіб, необхідний для дійсності всіх інших», – пише Конт.

Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як ціль - такий основний характер остаточного ладу, який позитивізм починає встановлювати, приводячи в систему все наше особисте й соціальне існування за допомогою незмінного поєднання почуття з розумом і діяльністю. Саме поєднання, але не превалювання однієї з характеристик, отака системність або, як говорив Конт, систематизація може бути покладена в основу концепції. Систематизація дасть також приріст енергії. Звідси любов, яка слугує підставою, спонукає нас до найбільш повної діяльності й присвяти всього нашого життя загальному вдосконалюванню. Позитивізм ратує за перевагу соціального почуття над афективною діяльністю. Панування серця висвітлює розум, присвячуючи його безперервному служінню громадськості. Розсудок, належно підпорядкований почуттю, набуває авторитету.

Як позитивіст, Конт прагне з'ясувати й об'єктивну основу людської мудрості, пов'язуючи з ним по первісному враженню розсудок, який належно підпорядкований почуттю й отримав авторитет на підставі цього. Розсудок діє на наші пристрасті, тому що вони знаходять у ньому джерело стійкості, здатне утримувати природжену їм мінливість і безпосередньо будити симпатичні інстинкти. Отже, саме розсудок охороняє від марного блукання й дає правильну оцінку всіх реальних законів, а інакше й не могло бути, адже розсудок для позитивізму і є основною опорою.

 

Другим найбільшим представником так званого першого позитивізму був Г.Спенсер (1820–1903). Ідея плавного, еволюційного прогресу стає домінуючою в його концепції та головним принципом його методології. «Еволюція є інтеграцією (приведеною до членороздільної єдності) матерії, супроводжуваною розсіюванням руху, під час якої матерія переходить від стану невизначеності, незв'язної однорідності до стану певної та зв'язної різнорідності й під час якої невитрачений рух зазнає аналогічного ж перетворення». Спенсер висловлює ідею про ритм еволюції. Поняття інтеграції та дезінтеграції, переходу від однорідного до різнорідного (диференціації) і від невизначеного до визначеного, тобто ідея наростаючої структурності, склала змістовну тканину його концепції.

В історію філософії Спенсер входить як «майстер» з основ. Його життя кабінетного вченого народило на світ такі твори, як «Основні первні», «Основи біології», «Основи психології», «Основи соціології», «Основи етики». Назви показові, вони мають безпосереднє відношення до головного завдання філософії, що зводиться, на думку мислителя, до найбільшої міри «об’єднаності», спільності знань, одержуваних у результаті опису явищ. Він будує плани про створення всеохоплюючої, універсальної системи знання. І 36 років життя віддає написанню 10-томної «Синтетичної філософії».

Філософія має об’єднувати всі конкретні явища. Закон спільної дії всіх чинників, що розуміється як закон безперервного перерозподілу матерії і руху, становить основу філософії. Спенсер ілюструє його в такий спосіб: «Зміни, які відбуваються всюди, починаючи з тих, які повільно перетворюють структуру нашої галактики, й закінчуючи тими, які становлять процес хімічного розкладання, суть зміни щодо місця складових частин; і вони скрізь із необхідністю припускають, що поряд з новим розподілом матерії виникає і новий розподіл руху. <...> Вище об'єднання знання, якого шукає філософія, має полягати в тому, щоб зрозуміти космос як ціле, що відповідає цьому закону спільної дії»¹⁰.

Основами філософії повинні служити фундаментальні положення, тобто положення, які не можуть бути виведені з більш глибоких і які можуть бути обґрунтовані тільки виявленням повної згоди між собою всіх результатів, досягнутих через їхнє допущення. Це первинні істини: незнищенність матерії, безперервність руху і сталість кількості сили, причому остання є основною, а попередні – похідними. Однак якщо Мілль уявляє матерію і свідомість як можливості відчуття, то Спенсер упевнений в їхній символічній природі. «Тлумачення всіх явищ у термінах матерії, руху і сили є не більш як зведення наших складних уявних символів до найпростіших, а коли рівняння зведене до його найпростіших термінів, символи все-таки залишаються символами».

Спенсер дає феноменологічне тлумачення науки, якезадовольняється лише зв'язком зовнішніх явищ. Наука тому є тільки частково об'єднаним знанням, у той час як філософія - знанням цілком об'єднаним.

 

Отже, підсумовуючи знайомство з трьома видатними діячами – Дж. Міллем, О.Контом і Г.Спенсером, які стоять біля витоків філософії науки, задамося питанням: які інновації запропонував перший позитивізм інтелектуальному континууму епохи?

Дж. Мілль виділив як загальний напрям наукового пізнання емпіризм і індуктивізм. У його працях чітко простежувалася феноменалістична орієнтація, проголошувався уніфікуючий підхід, заснований на вірі в однаковість природи. Важкорозв'язною проблемою було питання про співіснування релігії та науки. У тому чи тому варіанті, але позитивісти не наважувалися повністю ігнорувати феномен релігії. У Мілля надприродне містилося за межами емпірії й проводилась ідея скінченного Бога, який не може розправитися зі злом.

Емпіризм, феноменальність і індуктивізм не заважали позитивістам будувати плани про створення всеохоплюючої, універсальної системи знання. Цю ідею Спенсер намагався відобразити в 10-томній «Синтетичній філософії», де ще більше підсилились і без того явно усвідомлювані (особливо після праць І.Канта) тенденції до подолання наївного погляду, що видимий нами світ є копією існуючого поза нами, стверджуючи, що «реальність, яка приховується за всіма явищами, нам невідома й назавжди повинна залишитися невідомою». Найбільш позитивне значення мала проведена ним еволюційна ідея, що непрямо відбилася й у самому розумінні філософії. Вона поставала як «цілком об'єднане знання».

Особливої уваги заслуговує виявлена істориками деяка автономність і паралельність розвитку ідей позитивізму у Франції й Англії. Адже тільки після того, як у Спенсера склалася його цілісна філософська доктрина, він знайомитьс із ідеями О.Конта.

Повертаючись до загальної оцінки позитивізму, наведемо думку Яна Хакінга, який відзначав, що основні ідеї позитивізму такі:

(1) Наголос робиться на верифікацію (або такий її варіант, як «фальсифікація»); це означає, що значимими реченнями вважаються ті, чия істинність або хибність можуть бути встановлені деяким способом.

(2) Вітаються спостереження: те, що ми можемо бачити, відчувати й т.ін., забезпечує найкращий зміст або основу нашого нематематичного знання.

(3) Антикаузалізм: у природі немає причинності, є лише сталість, з якою події одного роду настають за подіями іншого роду.

(4) Заниження ролі пояснень: пояснення можуть допомогти організувати явища, але не можуть дати більш глибокої відповіді на питання «чому»; вони лиш стверджують, що явища й речі регулярно з'являються таким-то чи іншим способом.

(5) Антитеоретична сутність: позитивісти прагнуть не бути реалістами не тільки тому, що вони обмежують реальність спостережуваним, але й тому, що вони проти пошуку причин і сумніваються щодо пояснень.

(6) Позитивісти підсумовують зміст пунктів (1)–(5) у своєму прагненні обґрунтувати свою антиметафізичну спрямованість. Неверифіковані речення, неспостережувані об'єкти, причини, глибокі пояснення – все це, як говорить позитивіст, метафізичний мотлох, який потрібно викинути. Раннім позитивістам, звичайно ж, був чужий акцент на логіці й аналізі мови. Перший, або «старий» позитивізм, не був одержимий також і теорією значення. Долі було завгодно розпорядитися таким чином, що тріумфальний хід позитивізму, що тривав понад століття, закінчився тим, що ніхто з явних його послідовників не захотів називати себе позитивістом. Навіть логічні позитивісти стали надавати перевагу, як відзначає Я.Хакінг, імені «логічних емпіристів». У Німеччині й Франції слово «позитивізм» у багатьох колах перетворилося в лайливу, означаючу одержимість природничими науками й заперечення альтернативних шляхів розуміння в соціальних науках.

Однак це більш пізні підсумки розвитку філософії науки кінця XX сторіччя, другим же її етапом, який іде за позитивізмом Конта, Мілля й Спенсера, був конвенціалізм.

У цілому значення інтелектуальних інновацій першого позитивізму для філософії науки вагоме. В її дисциплінарний обсяг у спадщину від першого позитивізму перейшли: тематичні орієнтації на здійснення чіткої класифікації наук, ідея про те, що у всьому панує закон, акцент на провідну й основну роль спостереження й виявлення опису та передбачення як процедур, які становлять мету науки. Мілль збагатив сюжетний план проблематики філософії науки введенням деякого психологізму й виявленням ролі асоціацій у науці. Новою для проблемного поля позитивізму позицією виявилося визнання психологічної складової методу як сукупності інтелектуальних звичок, гіпотези як могутнього знаряддя розвитку знання й навіть інтуїції. Мілль підтримав строгий детермінізм, висловивши ідею щодо того, що однаковість природи забезпечується універсальною причинністю. Спенсер підкреслював універсальність еволюційного розвитку наукового пізнання й проводив думку про необхідність об’єднаності та спільності знань, намагався примирити науку з релігією, тим самим пропонуючи несподіваний хід, який полягає в розширенні границь раціональності.

Милль Дж. Опост Конт и позитивизм. СПб., 1906. С. 7.

Спенсер Г. Синтетическая философия. Киев, 1997. С. 8.

Хакинг Я. Представление и вмешательство. М., 1998. С. 56-57.