Конвенціалізм А. Пуанкаре - другий етап

РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

· Анрі Пуанкаре - основоположник концепції конвенціалізму.

· Наукові основи конвенціалізму.

· Зведення об'єктивності до загальзначимості.

· Антропологізм конвенціалізму.

· Теза про несумірність теорій.

Головний предмет міркувань другого етапу розвитку філософії науки, що припадає на першу третину XX ст., – змістовні основоположення науки. Це зумовлювалося тими різкими революційними змінами, тими сенсаційними відкриттями, які пронизували основи науки на рубежі століть.

Одним із провідних діячів другого етапу філософії науки став Жуль Анрі Пуанкаре (1854-1912) – французький математик, фізик і методолог. Він народився в місті Нансі, в родині професора медицини, і ще в ліцеї виявив видатні математичні здібності. З 1886 р. Пуанкаре очолив кафедру математичної фізики і теорії ймовірностей Паризького університету, а в 1887 р. був обраний членом Академії наук. У 1889 р. він був визнаний гідним міжнародної премії короля Оскара II. Сучасники бачили в Пуанкаре «першого авторитета» й «останнього універсаліста» свого часу. Говорили, що тільки всесвітня слава Пуанкаре не дозволила Давидові Гільберту посісти перше місце серед математиків початку XX ст.

Біографи помічали дивну особливість особистої наукової діяльності вченого – схильність до впорядкування та систематизації. В 1901 р. в «Аналітичному резюме» своїх праць він перераховує та класифікує ті напрямки науки, в яких працювала його думка. Це дуже широке коло точних наукових дисциплін. Близько 25 праць філолофсько-методологічного характеру Пуанкаре зараховує до розділу «філософія науки».

Поряд зі спеціальними дослідженнями у сфері математичної фізики, механіки і теорії диференціальних рівнянь Анрі Пуанкаре виступив як основоположник концепції конвенціалізму.

Конвенціалізм (від лат. conventio – угода) – напрям, який проголошує основою наукових теорій угоди (конвенції) між ученими. Угоди зумовлені міркуваннями зручності та простоти й не пов'язані безпосередньо з критеріями істинності. Свою концепцію помірного конвенціалізму А. Пуанкаре виклав у двох працях «Наука і гіпотеза» (1902) та «Цінність науки» (1905).

У першій книзі він підкреслює: «Отже, голі факти не можуть нас задовольнити; іншими словами, нам потрібна наука впорядкована, або, краще сказати, організована»¹. Наука це набір правил. Вона поєднує собою такі правила дії, котрі виявляються успішними, у той час як протилежні правила не можуть бути успішними.

«Деякі основні первні» науки варто розуміти як конвенції, умовно прийняті угоди, за допомогою яких учені вибирають конкретний теоретичний опис фізичних явищ серед ряду різних однаково можливих описів. Велику роль у цьому відіграють гіпотези, які бувають різного роду: «одні допускають перевірку й підтвердження досвідом, стають плідними істинами; інші, не приводячи нас до помилок, можуть бути корисними, фіксуючи нашу думку; нарешті, є гіпотези, котрі тільки здаються такими, але зводяться до визначених або замаскованих угод. Тут наш розум може стверджувати, тому що він тут наказує; але його приписи накладаються на нашу науку, котра без них була б неможливою, вони не накладаються на природу»².

На питання «Чи довільні ці приписи?» Пуанкаре відповідає категоричним: «Ні; інакше вони були б безрезультатними. Досвід пропонує нам вільний вибір, але при цьому він керує нами, допомагаючи обрати шлях найбільш зручний. Наші приписи, отже, подібні до приписів абсолютного, але мудрого правителя, який радиться зі своєю державною радою». Умовність конвенцій, угод Пуанкаре підкреслює щораз, заперечуючи проте їхню довільність, «Ми дійдемо висновку, – пише він, – що ці принципи є положеннями умовними; але вони не довільні, і якби ми були перенесені в інший світ (я називаю його неевклідовим світом і намагаюся зобразити його), то ми зупинилися б на інших положеннях».

Науковими основами, які сприяють появі конвенціалізму, стали різні системи аксіом геометрій Евкліда, Лобачевського, Рімана. Оскільки кожна з них узгоджувалась із досвідом, то виникало питання, яка з них є істинною, тобто відповідає дійсному простору. А отже, поставала проблема витлумачення достовірності та об'єктивності знання, розуміння істини.

Як підкреслював Ф.Франк у своїй фундаментальній праці «Філософія науки», формалізована система геометрії нічого не говорить нам про світ фізичних експериментів і складається з «умовних» визначень. Це було сформульовано Пуанкаре, котрий заявив, що закони геометрії зовсім не є твердженнями про реальний світ, а являють собою довільні угоди про те, як уживати такі терміни, як «пряма лінія» і «точка». Дане вчення Пуанкаре, котре стало відомим за назвою «конвенціалізм», викликало невдоволення багатьох, оскільки оголосило, що постулати геометрії, котрі вони розглядали як «істинні», суть тільки угоди. Вчені, які стверджують істинність геометрії, підкреслювали, що вона надзвичайно корисна для людини. Цього Пуанкаре не заперечував, зауважуючи, що існують корисні й марні угоди.

До речі, Д.Гільберт визначав «геометричні терміни», посилаючись на «просторову інтуїцію». Цим він ніби навертався вбік конвенцвалвзму. Інтелектуальний шлях до конвенціалізму ґрунтується на таких міркуваннях: «Аксіоми претендують на існування в нашому світі фізичних об'єктів або на те, що можуть бути створені такі об'єкти, які будуть задовольняти цим аксіомам. Якщо ми скажемо, наприклад, що замість «прямих ліній» можна підставити «світлові промені», то аксіоми стають «положеннями фізики». Якщо ми хочемо перевірити, чи дійсно трикутник зі світлових променів у порожньому просторі має суму кутів трикутника, рівну прямим кутам, то ми наштовхуємося на особливого роду утруднення. Так, якщо виявиться, що сума кутів, про яку йде мова, відрізняється від двох прямих кутів, то цей результат можна витлумачити, сказавши, що «дефект» обумовлений не хибністю евклідової геометрії, а тим, що промені відхилилися внаслідок дії дотепер невідомого закону фізики. Якщо сформулювати перевірку справедливості евклідової геометрії так, то з цього буде випливати, що не існує такого експериментального методу, за допомогою якого можна вирішити, яка геометрія істинна, евклідова чи неевклідова. А. Ейнштейн писав: «На мою думку, Пуанкаре правий sub alternitatis (з погляду вічності)». Для пояснення явищ, які спостерігаються, дійсно необхідна комбінація геометрії та фізики.

Доктрина конвенціалізму стверджувала, що закони механіки Ньютона є мовними угодами. Перший закон Ньютона говорить: тіло, на яке не діє ніяка зовнішня сила, рухається прямолінійно. Але як ми можемо довідатися, що на тіло не діє ніяка зовнішня сила? Таким чином, перший закон Ньютона стає угодою про те, як уживати вираз «прямолінійний рух». Подібні довільні угоди повинні бути також і корисними угодами; вони вводяться для того, щоб зробити гарний опис явищ руху, які повинні бути сформульовані.

Як же, виходячи з конвенціалізму, А.Пуанкаре розв’язував проблему об'єктивності? «Гарантією об'єктивного світу, в якому ми живемо, – стверджував він у книзі «Цінність науки», – слугує спільність цього світу для нас і для інших мислячих істот». Поняття Об'єктивності зводиться до загальзначимості, бо, «що об'єктивне, те повинно бути спільне багатьом розумам й, отже, повинно мати здатність передаватися від одного до іншого...»⁶. Визначення об'єктивності за допомогою загальзначимості – багато в чому спірна позиція. Однак у філософію науки як наукову дисципліну перейшла вимога інтерсуб’єктивності.

За своєю методологічною спрямованістю конвенціалізм прагнув до антропологізму, оскільки вводив у полотно наукових аргументів залежність конвенціальної природи, пов'язану з вибором, думкою та рішенням ученого. Це досить очевидно ілюструється такими словами автора: «Якщо реченням виражається умовна угода, то не можна сказати, що цей вираз правильний у власному розумінні слова, тому що він не міг бути правильним помимо моєї волі: він правильний лише тому, що я цього хочу».

Іншою ознакою антропологізму даного етапу філософії науки є орієнтація конвенціалізму на користь і зручність. «Нам скажуть, – пише вчений, – що наука є тільки класифікацією і що класифікація не може бути правильною, а тільки зручною. Але це правильно, що вона зручна; правильно, що вона є такою не тільки для мене, а й для всіх людей; правильно, що вона залишиться зручною для наших нащадків; нарешті, правильно, що це не може бути плодом випадковості»⁷.

У зв'язку із цим пішло й переосмислення такого фундаментального наукового поняття, як закон. Науковий закон проголошувався умовно прийнятими положеннями, конвенціями, які необхідні для найбільш зручного опису відповідних явищ. Довільність вибору основних законів обмежена як потребою нашої думки в максимальній простоті теорій, так і необхідністю успішного їхнього використання. У цьому розумінні цінність наукової теорії визначається лише зручністю й доцільністю її застосування для практичних цілей.

Симптомом антропологічної орієнтації другого етапу філософії науки стало й гучне визнання інтуїції вченого в якості найважливішого інструменту наукового відкриття. Інтуїція виступила вагомим аргументом у боротьбі з логіцизмом. На думку Пуанкаре, нові результати неможливо отримати лише за допомогою логіки, всупереч основній тезі логіцизму потрібна ще й інтуїція. Вчений без роздумів схиляється на користь інтуїції, тому що саме вона стільки разів приводила його математичний геній до нових вагомих відкриттів. Пуанкаре впевнений, що процес рішення зводиться до сукупності свідомих і підсвідомих актів. Він звертає увагу на ту досить часто фіксовану ситуацію, коли після напружених, але безрезультатних зусиль робота відкладалась і потім у силу випадкового збігу обставин через деякий час виникало правильне чи ефективне рішення.

Основні ідеї конвенціалізму були поширені Пуанкаре на математику й фізичні теорії: класичну механіку, термодинаміку й електродинаміку. Їхні основоположення проголошувалися також зручними допущеннями, які відповідають вимозі несуперечності. «...Коли я встановив визначення та постулати, які є умовними угодами, усяка теорема вже може бути тільки правильною чи неправильною. Але для відповіді на питання, чи правильна ця теорема, я вдамся вже не до свідчення моїх почуттів, а до міркування». У третій частині книги «Цінність науки» у розділі «Чи штучна наука?» Пуанкаре роз'яснює суть своєї позиції: «Науковий факт є не що інше, як голий факт у перекладі на зручну мову. <...> Наука не могла б існувати без наукового факту, а науковий факт – без голого факту: адже перший є лише переказом другого». Однак учений не виробляє його вільно і за своєю примхою. Яким би не був майстерним працівник, його воля завжди обмежена властивостями первинного матеріалу, над яким він працює.

Конвенціалізм виступив як певна методологічна концепція тлумачення науки. У ній викривався фетиш міфу про факти, підкреслювалася роль уяви та інтуїції в науці. Конвенціалісти Пуанкаре й Леруа виправдовували гіпотези ad hoc - для кожного окремого випадку. Це робило весь масив знань досить ненадійним, з одного боку, і зумовлювало застій у науці, примиряючи за допомогою гіпотез ad hoc аномалії та суперечні факти з існуючою теорією, - з іншого.

З погляду платформи помірного конвенціалізму співвідношення концептуального рівня науки й реальності залежало від вибору поняттєвих засобів, правил і прагматичних критеріїв. «У конвенціалізмі знайшов відображення той факт наукового пізнання, що наукові теорії не є безпосередніми узагальненнями досвідних даних, і в цьому розумінні конвенціальні елементи неусувні з корпусу науки. Тому більшість сучасних методологічних концепцій містять ті чи ті елементи конвенціоналістської епістемології».

Прямим наслідком конвенціалізму виявляється теза про несумірність теорій. Він являє собою такий тип розвитку науки, відповідно до якого змінюючі одна одну теорії не пов'язуються логічно, а використовують різноманітні методи, принципи і способи обґрунтувань, так що їх порівняння раціонально неможливе. Вибір здійснюється лише на основі світоглядних або соціально-психологічних переваг. Тим самим розвиток науки витлумачується як дискретний процес, а наукове співтовариство постає у вигляді роз'єднаних угруповань, які сповідують неузгоджувані принципи, не вникають у доводи опонентів. Теза про несумісність теорії позбавляє раціоналізм його чільного місця, тому що логіка не виступає загальною універсальною основою. Процедури вибору тих чи тих основоположень опираються на соціальні й психологічні переваги. Методологія у своїй нормативній складовій виявляється розмитою, заміщаючи її описом і міркуванням, більш притаманним історії науки та соціології, ніж філософії науки.